Зі Східної Галичини через «Червоний Відень» до Західної Німеччини. Життя і творчість соціаліста-гуманіста Лео Кофлера

5259

У своїй класичній праці з історії марксизму Предраг Враніцкі на початку 1970-х років присвятив йому невеликий розділ і відніс його до західнонімецького повоєнного марксизму[1]. Але навіть якщо Лео Кофлеру (1907-1995) довелось розвивати свій інтелектуальний вплив насамперед у Західній Німеччині, він не був німцем. Кофлер народився 26 квітня 1907 року як старший з двох дітей у галицькому Хотимирі, крихітному містечку на крайньому північному сході колишньої Австро-Угорської Габсбурзької монархії — на території сучасної Західної України. 

Якщо Краків з його населенням близько 150 000 на той час вважався столицею Західної Галичини, то Львів з його населенням понад 200 000 був столицею Східної Галичини. Але, незважаючи на великі і важливі міста, Галичина все ще залишалася економічно відсталим і відносно перенаселеним сільськогосподарським суспільством. «Земля багата, — описував свою східногалицьку батьківщину письменник Йозеф Рот, — мешканці бідні. Це фермери, торговці, дрібні ремісники, державні службовці, солдати, офіцери, купці, банкіри, землевласники. Занадто багато торговців, занадто багато державних службовців, занадто багато солдатів, занадто багато офіцерів. Усі вони фактично живуть за рахунок єдиного продуктивного класу — селян»[2]. А втім, при переході до 20-го століття, в епоху класичного імперіалізму, тодішня Галичина почала розвиватися настільки бурхливо, наскільки й суперечливо, адже як прикордонний регіон вона мала стати зоною протистояння ворогуючих і воюючих великих держав.

У той час Східна Галичина, розташована на території сучасної Західної України, була не лише одним з найбідніших прикордонних регіонів Європи, але й батьківщиною східноєвропейського єврейства, знищеного війною і фашизмом протягом 20-го століття, до якого належала родина Кофлерів, яка, ймовірно, проживала в Городенківському районі. Наскільки нам відомо, і мати, уродженка України, Мінна Вайсман, і батько Маркус Кофлер, який імігрував з Відня, походили з єврейських поміщицьких родин, що дозволило дітям мати скромне, відносно безтурботне дитинство в традиційному, але ліберальному сімейному середовищі. Єврейське ортодоксальне віросповідання, на відміну від материнської гілки, все ще відігравало важливу роль у батьківській родині, але батько Маркус вже відійшов від релігії і був прихильником німецького соціал-демократа Фердинанда Лассаля.

 

кофлер

Кофлер (стоїть праворуч) на сімейному відпочинку у Східній Галичині наприкінці 1920-х років. Авторське право: Leo Kofler-Gesellschaft e.V.

 

Саме Перша світова війна зробила ще юного Лео Кофлера перебіжчиком кордонів. Йому, ледь десятирічній дитині східноєвропейського єврейства, довелося разом із сім'єю покинути свою східногалицьку батьківщину і переїхати до Відня, побоюючись антисемітизму російської царської армії. Отож, вони переїхали з усе ще досить сонного прикордоння до динамічної метрополії Габсбурзької двоєдиної монархії, однієї зі столиць європейського модерну початку 20-го століття; із середовища східноєвропейського єврейства, яке в культурному і соціальному плані характеризувалося бідністю і відсталістю, до середовища центральноєвропейського єврейства, яке схилялося до асиміляції. 

 

У «червоному Відні» Кофлер захопився ідеєю загальної емансипації людини.

 

Тут, у революційному повоєнному Відні, молодий Кофлер пережив крах Австро-Угорщини і сам став молодим радикальним соціал-демократом. У «червоному Відні» міжвоєнного періоду культурна спадщина освіченого єврейства змішалася з сучасним радикальним робітничим рухом, і Кофлер став представником тих, кого історик Ісаак Дойчер пізніше назвав «неєврейськими євреями». Він використовував цей термін, щоб описати людей єврейського походження, які виросли зі своєї релігії через єврейську просвітницьку традицію, бо відчували її регресивність і обмеженість, і тепер інтегрувалися або в буржуазне суспільство, що зростало, або в його радикальне пролетарське контрсуспільство.

Як мислителі Просвітництва, суворі раціоналісти і радикальні гуманісти, вони мали «щось від квінтесенції єврейського життя і єврейського інтелекту. Вони були апріорі винятковими, оскільки, будучи євреями, жили на межі різних цивілізацій, релігій і національних культур, а також народилися і виросли на межі різних епох. Їхнє мислення сформувалося там, де перетиналися і взаємозбагачувалися найрізноманітніші культурні впливи. Вони жили на маргінесі або в щілинах і складках своїх націй. Кожен з них належав до суспільства і водночас не належав, був його частиною і водночас не був. Цей стан дозволив їм піднятися у своєму мисленні над своїм суспільством, над своєю нацією, над своїм часом і поколінням, інтелектуально відкрити нові горизонти і просунутися далеко в майбутнє»[3].

У «червоному Відні» міжвоєнного періоду політизувався і молодий Кофлер. Він захопився ідеєю загальної емансипації людини як лівий соціал-демократичний референт з питань освіти та громадський педагог. Кофлер став палким учнем лівого соціаліста, австромарксиста Макса Адлера, виступив проти фашизму, який також міцнішав в Австрії, і став свідком гіркого краху цих надій у 1933-1934 роках. На початку 1938 року, після приєднання Австрії до фашистського Німецького Райху, 30-річний єврей і марксист зміг втекти до Базеля в нейтральній Швейцарії — тоді як більша частина його сім'ї залишилася у Відні і згодом була вбита під час Голокосту. Отож, Кофлер пережив жахи Другої світової війни у швейцарських таборах для біженців та робітників. І якщо впродовж тижня йому доводилося працювати як толерованому біженцю на будівництві доріг і на торфорозробках, то вечорами він присвячував себе інтелектуальній праці над книгою з наукової теорії, за допомогою якої намагався опрацювати свій політико-теоретичний досвід політичної лівиці: з самоучки він став соціальним теоретиком.

 

кофлер

Кофлер перед Рурським університетом у Бохумі в 1970-х роках. Авторське право: Leo Kofler-Gesellschaft e.V.

 

Соціалістично-марксистська теорія і практика потребують оновлення, писав Кофлер у своїй першій книзі «Наука про суспільство. Нарис методології діалектичної соціології» (Берн, 1944). Йшлося про подолання механістичності та детермінізму, тобто механічного відокремлення «надбудови» від «базису», які до того часу були потужними в марксистській традиції, як в соціал-демократичній, так і в комуністичній. «Механістичне тлумачення історичного матеріалізму, — писав він, — випускає з уваги той факт, що, незважаючи на детермінованість ідеології економікою, історичний процес в цілому не може здійснювати свій рух інакше, як за допомогою ідеології, яка якраз і є істотним моментом цього процесу, що належить до самої його закономірності (при цьому не є протиріччям визнати водночас, що численні елементи ідеології можуть бути випадковими, тобто необов'язковими в їхньому конкретному прояві)»[4]. Тому необхідно повернути активний елемент, так званий суб'єктивний фактор, для сучасної оновленої теорії та практики емансипації. 

 

Діалектичний матеріалізм Кофлера пов'язаний зі свободою для всебічного, як індивідуального, так і колективного, розвитку особистості людського роду.

 

Як і інші «західні марксисти» свого часу (але не знаючи про це), Кофлер в оновленні марксистської теорії і практики спирався насамперед на філософську традицію Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля і його діалектику суб’єкта та об’єкта, а також на молодого Карла Маркса з його радикальним гуманізмом. Відповідно, діалектичний матеріалізм Кофлера пов'язаний зі свободою для всебічного, як індивідуального, так і колективного, розвитку особистості людського роду, з метою-ідеєю «прекрасної людини», яка буде червоною ниткою проходити через усю його подальшу творчість.

У своїй другій праці, монументальній історії буржуазного суспільства від його середньовічних витоків до початку 20-го століття, він застосував свій соціологічний метод до історичної науки. У тісному переплетенні ідеології та економіки він не пише просто політичну, державну чи соціальну історію, або лише економічну чи торгівельну історію. Хоча всі ці аспекти виділяються в його обширній праці, вони пов’язані між собою та «зняті» через захоплюючу історію ідей, яка водночас є критичною до ідеології. Саме історію критичного духу, як просвітницького, так і буржуазно-капіталістичного, ми можемо побачити в його історичній праці. І головне тут — показати іманентну суперечливість буржуазного гуманізму, його велич і межі, адже структурні бар'єри цього буржуазного мислення Кофлер знаходить в елітарному власницькому індивідуалізмі, як він показує у різних філософів і мислителів раннього буржуазного періоду. У 20-му столітті буржуазне мислення виродилося в порожній індивідуалізм конкуренції з песимістичним, занепадницьким образом людини, що розглядає її як самотнього хижака, що за своєю природою переслідує власний індивідуальний інтерес і «неспокійно блукає серед інших індивідів, які залишаються для нього чужими, постійно вичікує на здобич»[5].

 

Лео кофлер

Лео Кофлер працює за своїм столом наприкінці 1960-х років

 

Якщо на такому тлі соціалістичний робітничий рух став ніби спадкоємцем радикально-демократичних, гуманістичних мотивів, то — як зазначав у середині 1950-х років Кофлер, який у 1947 році виїхав зі швейцарської еміграції до східнонімецької НДР, а наприкінці 1950-го втік звідти до Західної Німеччини, — так само не можна було заплющувати очі на те, що цей робітничий рух на той час уже втратив значну частину своєї сили і слави. У своїх основних соціал-демократичних і комуністичних течіях політичний робітничий рух став структурно бюрократизованим і дерадикалізованим у середині 20-го століття — це Кофлер намагався пояснити у кількох працях, присвячених критиці сталіністської теорії і практики, а також «етичному соціалізму» нової соціал-демократії. Якщо соціалістичні ідеї свободи в «реально існуючому соціалізмі» були зведені до антигуманістичного економічного фетишизму продуктивної сили на службі нового типу бюрократичної форми правління — структурно недіалектичної і нездатної до емансипативного оновлення, — то соціал-демократичний соціалізм виродився в абсолютно ні до чого не зобов'язуючу етику. Ця етика в своїй політичній і соціальній практиці фундаментально підкорилася логіці капіталістичної соціальної системи і витіснила всю соціалістичну теорію і практику зі своїх лав: «Формування гуманістичної свідомості було замінено практицизмом, теорія була замінена бюрократією»[6].

 

«Для буржуазії світ є лише «корисним», таким, що приносить прибуток, інакше він стає порожнім і безглуздим», — писав Кофлер ще в 1960 році.

 

Кофлер стає раннім пропагандистом і натхненником того, що в 1960-х роках отримало назву «нові ліві». І його оригінальність в історії теорії полягає насамперед у тому, як він пов'язав «західний марксизм» з радикальним соціалістичним гуманізмом. Ще в 1953 році він підкреслював «вирішальне значення гуманістичних та етичних ідей» для однаково просвітницького та емансипативного, «соціалістично-гуманістичного» розуміння марксизму[7]. Не в сенсі простого етичного доповнення до внутрішньо «нелюдської» системи мислення, а в сенсі усвідомлення того, що навіть марксистський соціалізм має етичний зміст, оскільки вимоги свободи і прогресу, гуманістичної демократії, реалізованої індивідуальності і безкласового суспільства не можуть бути достатньо обґрунтованими без людей, які можуть їх реалізувати в силу свого гуманістичного саморозуміння.

Із такої перспективи Кофлер також аналізував суперечності та пастки соціальних держав повоєнного капіталізму у своїх численних соціальних та культурологічних книгах, памфлетах та есеях 1950-х та 1960-х років. Тут він досліджував мінливі відносини між консенсусом і примусом, які характеризують ці неокапіталістичні суспільства споживання. Кофлер підкреслював, що ми продовжуємо мати справу з ними як з антагоністичними класовими суспільствами, що характеризуються експлуатацією, відчуженням і опором. Навіть якщо їхні механізми панування змінилися і стали менш напруженими, навіть якщо втілилися нові свободи політичного, економічного і культурного характеру, ці пізньобуржуазні суспільства не лише не наблизилися до ранньобуржуазної мрії про справді звільнену людину. Навпаки, будь-яка спроба вийти за межі цих «пізньокапіталістичних» умов через просвітницькі традиції табуювалася і криміналізувалася. «Для буржуазії світ є лише «корисним», таким, що приносить прибуток, інакше він стає порожнім і безглуздим», — писав Кофлер ще в 1960 році. «Свобода», що залишилася, — це вже не свобода втілювати ідеали і підносити людину — будь-хто, хто все ще хоче цього, стає підозрілим! — а свобода конкуренції, джунглів. Переважно все було досягнуто, була історія, але в майбутньому нічого не буде»[8].

Хоча він вважав себе частиною «нових лівих», що зароджувалися в 1960-х роках, навряд чи його так сприймали сучасники-«нові ліві». Естетика Кофлера, вихована на творчості Ґеорґа Лукача, потрапляла під підозру в догматизмі, він критично і зневажливо ставився до психоаналізу — хоча сам мислив і працював у галузі соціальної психології. Він розходився й з іншою інтелектуальною течією того часу, французьким структуралізмом, який базувався на теоретичному антигуманізмі. 

 

лео кофлер

Лео Кофлер

 

Кофлер, який був прихильником діалектики природи і культури й працював над теоретичними засадами марксистської антропології (яку він розумів як «науку про незмінні передумови людських змін»[9]), не брав участі в «культурному повороті». Він навіть наважився гостро критикувати франкфуртську критичну теорію, яка тоді ставала гегемоном, оскільки вже не могла визнати жодних реальних можливостей вирватися з-під панування уречевлення та відчуження, а її теоретичний доробок «згущувався у своєрідну нігілістичну перспективу», «яка не залишається без наслідків для дії»[10]. Для Кофлера в уречевленому також залишається критична свідомість , а отже, і можливість гуманістичного просвітлення та дії. 

Отож, багато представників покоління 68-го не помітили радикалізму автора, дискредитованого як традиціоналіста, який у памфлеті 1968 року про перспективи революційного гуманізму виправдовував свій соціалістичний гуманізм словами Густава Ландауера: «Сенс демократично-соціалістичної революції може полягати лише в тому, щоб раз і назавжди ліквідувати пролетаріат. Не повинно бути більше пролетарів, не повинно бути більше привілеїв. Повинні бути люди, з вільною мобільністю розуму і серця-життя»[11]

Його надзвичайно оригінальна спроба посередництва між теоретико-історичними антиподами Гербертом Маркузе та Ґеорґом Лукачем, його посередництво між марксистським традиціоналізмом та антиавторитарним бунтом залишилася майже непоміченою, а його амбітна спроба створити соціальну філософію, альтернативну франкфуртській, не мала шансів серед молодого покоління інтелектуалів. Адорно залишився гегемоном дискурсу, тоді як Кофлер був приречений на маргіналізацію.

 

Протягом усього свого життя він тримався конкретної утопії всебічного розвитку людини як активно-страждаючої істоти, однаково наділеної можливостями і приреченої на емансипацію.

 

І все ж Кофлеру вдалося взяти участь у піднесенні визвольних рухів 1960-х і 1970-х років. У 1971-1972 навчальному році молоді студенти домоглися його призначення на посаду професора соціології в ще молодому Рурському університеті в Бохумі, де він регулярно читав лекції до 1991 року і зміг вплинути на нове покоління молодих інтелектуалів, перш ніж помер у 1995 році після тривалої і важкої хвороби у своїй обраній батьківщині в Кельні.

Однак його справжнім домом було, як він одного разу висловився, те, що допомагало йому інтелектуально і по-людськи — і в цьому він до кінця життя згадував не стільки Німеччину чи своє дитинство у Східній Галичині, а передусім Відень міжвоєнного періоду, «червоний Відень» своєї молодості. «Як на мене, — сказав Кофлер у 1991 році, — мені пощастило бути не німцем, а австрійцем». 

Коли Західна і Східна Німеччина тільки возз'єднувалися, він прямо застерігав від «ненажерливого роздування ФРН за рахунок інших країн»[12]. Роками раніше він надав німцям, як і іншим народам, право на національне самовизначення і возз'єднання в старій традиції соціалістичного робітничого руху, але підкреслив, що таке право на національне самовизначення пов'язане з соціальною і гуманістичною метою. Національне мислення жодним чином не зобов'язує до шовіністичного націоналізму та антилівої зверхності, воно про соціальні та суспільні реформи та гуманістичну культуру, якої ще треба було досягти[13]

Знову проявилася об'єднуюча і незмінна риса його життя і творчості: відданість, як практична, так і теоретична, проекту всезагального визволення людини. Протягом усього свого життя він тримався конкретної утопії всебічного розвитку людини як активно-страждаючої істоти, однаково наділеної можливостями і приреченої на емансипацію. І він ніколи не втомлювався пропагувати «цілісну людину» та ідею «граючої», «прекрасної», «еротичної» людини в найширшому сенсі цього слова. Це неодноразово приводило його в опозицію до буржуазно-капіталістичного суспільства, структурну безідейність якого він умів влучно аналізувати (так, ще у 1980-х роках він одним з перших виступив з гострою критикою соціал-дарвінізму неолібералізму, який саме зароджувався). Однак його прихильність до соціалістичного гуманізму неодноразово ставила його в опозицію до багатьох лівих рухів, які часто роблять чесноту з необхідності і миряться з багатьма видами несправедливості.

А Східна Галичина? Після фашизму і війни Кофлер, який у 1920-1930-х роках часто відвідував дім свого дитинства на території нинішньої Західної України, більше ніколи не приїжджав туди. Але друзі та студенти, які об'єдналися в Товариство Лео Кофлера після його смерті, не забули про його походження. Наприкінці лютого 2022 року вони опублікували у Facebook заяву про російську війну проти України: «Вже тиждень Україна охоплена війною зі Сходу. На заході України сьогодні також лежить та (колись Східногалицька) область, де народився Лео Кофлер у 1907 році, з якої йому довелося тікати в 1915-1916 роках через війну. І знову ж таки, йдеться не про нібито одвічну людську схильність до агресії, а про її інструменталізацію в соціальних, суспільно-політичних цілях. Ганьба агресорам — нехай Сила буде з жертвами!».

Примітки

  1. ^  Predrag Vranicki: Geschichte des Marxismus, Frankfurt/Main 1972, Band 2, S. 877ff. 
  2. ^  Joseph Roth: „Reise durch Galizien“ (1924), in Karl-Markus Gauß/Martin Pollack: Das reiche Land der armen Leute. Literarische Wanderungen durch Galizien, Wien 1992, S. 95f. 
  3. ^  Isaac Deutscher: Der nichtjüdische Jude. Essays, Berlin 1988, S.60f. Російський переклад: http://openleft.ru/?p=2856 
  4. ^  Leo Kofler: Geschichte und Dialektik. Zur Methodenlehre der dialektischen Geschichtsbetrachtung, Hamburg 1955, S.192. 
  5. ^  Leo Kofler: Zur Geschichte der bürgerlichen Gesellschaft. Versuch einer „verstehenden“ Deutung der Neuzeit (1948), Berlin 1992, Band 2, S.304. 
  6. ^  Leo Kofler: Der asketische Eros. Industriekultur und Ideologie, Wien 1967, S. 241. 
  7. ^  Leo Kofler: Menschlichkeit, Freiheit, Persönlichkeit. Eine Einführung in den sozialistischen Humanismus, Düsseldorf 1953. 
  8. ^  Leo Kofler: Staat, Gesellschaft und Elite zwischen Humanismus und Nihilismus, Ulm/Donau 1960, S. 150. 
  9. ^  Див. Leo Kofler: Der asketische Eros, а також його ж: Aggression und Gewissen. Grundlegung einer anthropologischen Erkenntnistheorie, München 1973. 
  10. ^  Leo Kofler: Der asketische Eros, S.137. 
  11. ^  Leo Kofler: Perspektiven des revolutionären Humanismus (1968), Köln 2007, S.14. 
  12. ^  Leo Kofler: „Die Bundesrepublik und kein Ende – Politisches und Menschliches“, in Otthein Rammstedt/Gert Schmidt (Hrsg.): BRD ade! Vierzig Jahre in Rück-Ansichten von Sozial- und Kulturwissenschaftlern, Frankfurt/M. 1992, S.62-80. 
  13. ^  Leo Kofler: Die Nation – Zukunft und Verpflichtung. Gedanken zum Tag der deutschen Einheit, Nienburg 1987. 

Автор: Крістоф Юнке

Переклад: Олена Слободьян

Редактура: Станіслав Сергієнко

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться