Із нагоди виходу в «Éditions sociales» книжки Александра Ферона «Відкрити Бовуар» публікуємо уривок із видання: коментар фрагмента, взятого з маловідомої праці Бовуар про старість, про те, як на неї впливає капіталізм, і про можливості її емансипації.
«Старість – необов’язковий кінець людського життя. […] Велика кількість тварин помирає — як-от комахи-одноденки — одразу після розмноження, не переходячи в дегенеративну стадію. Утім, це беззаперечна універсальна істина: з певного моменту життя в людському організмі починається регрес. Цей процес неминучий. На певному етапі він призводить до занепаду діяльності індивіда, дуже часто — до послаблення розумових здібностей і зміни ставлення людини до світу. […]
Щоб старість не стала глузливою пародією на наше життя, є тільки один вихід — продовжувати мати цілі, що надають сенс нашому існуванню: працювати на благо окремих людей, спільнот, справ, провадити інтелектуальну, творчу, соціальну або політичну діяльність. Попри поради моралістів, слід бажати зберегти в літньому віці досить сильні пристрасті, щоб їхня відсутність не обернулася проти нас. Життя зберігає свою цінність доти, доки ми вбачаємо її в житті інших людей — через любов, дружбу, обурення, співчуття. Тоді причини діяти й висловлюватися не зникають. Людям часто радять «готуватися» до старості. Але якщо йдеться лише про те, щоб відкласти грошей, обрати місце проживання на пенсії, забезпечити собі хобі, то коли прийде час, усе це не гратиме особливої ролі. Краще не думати про це аж стільки, а просто жити достатньо активним, достатньо осмисленим людським життям, щоб не втрачати до нього волі навіть тоді, коли всі ілюзії втрачено, а вітальний запал охолонув.
«Стара продає яйця», Г. Блумарт, 1632 рік
От тільки цими можливостями володіє лише жменька привілейованих: саме наприкінці життя між ними й рештою людства виникає найглибше провалля. Порівняння цих двох категорій дасть змогу відповісти на запитання, поставлене на початку цієї книги: «Що саме в занепаді індивідів є неминучим? Якою мірою за це відповідає суспільство?»
[…] Старість унаочнює провал будь-якої цивілізації. Якщо ми хочемо зробити становище літніх людей прийнятним, то мусимо переробити людину в цілому, всі людські стосунки. Людину не слід було б залишати сам на сам із кінцем свого життя, з порожніми руками. Якби культура не була інертним знанням, набутим раз і назавжди й тоді забутим, якби вона була практичною й живою, якби давала індивіду контроль над своїм середовищем, котрий здійснювався та поновлювався б упродовж років, людина залишалася б активним, корисним громадянином у будь-якому віці. Якби індивід не жив із дитинства в атомізованому суспільстві, замкнений та ізольований серед інших атомів, якби він брав участь у житті спільноти, такому ж повсякденному й значущому, як і його особисте життя, то ніколи не зазнавав би цього вигнання. Таких умов не було забезпечено ніде й ніколи.
Якщо соціалістичні країни й наближаються до цієї мети трохи більше за інші, вони все ще дуже далекі від неї.Залишається хіба мріяти, що в ідеальному суспільстві, про яке я щойно згадала, старості, так би мовити, взагалі не існувало б. Як трапляється в деяких випадках із привілейованими, індивід, потай ослаблений через вік, але не применшений у своїх зовнішніх проявах, одного дня стикався б із хворобою, яку не міг би подолати; він помирав би, не зазнавши занепаду. Старість дійсно відповідала б визначенню, яке дають їй деякі буржуазні ідеологи: етап життя, відмінний від юності й зрілості, але наділений власною рівновагою, під час якого індивіду залишається відкритим широкий спектр можливостей.
«Старі», В. Ф. Жмерікін
Нині ми далекі від цього. Суспільство цікавиться індивідом лише пропорційно до його внеску. Молодь знає про це. Її турботи, пов’язані зі вступом до життя соціуму, аналогічні до тривог, які переживають старі, коли їх із нього виключають. А втім, рутина приховує проблеми. Молода людина остерігається цієї машини, яка хоче її впіймати, тому інколи намагається захиститися за допомогою бруківки; старій людині, відкинутій суспільством, виснаженій, голій, тільки й залишається, що сльози лити. Між цими крайнощами двигтить машина, перемелюючи людей, які дозволяють себе перемелювати, бо навіть не уявляють, ніби можуть цього уникнути. Зрозумівши, яким є становище старих, ми вже не зможемо задовольнитися вимогами щедрішої «політики старіння» — підвищення пенсій, здорових притулків, організованого дозвілля. Справа в самій системі, і наша вимога може бути тільки радикальною: змінити життя».
Симона де Бовуар, «Старість» (1970). Пер. за виданням Gallimard, Париж, 2020 (с. 755–761).
Коментар
Поданий фрагмент узято з заключної частини «Старості» — другої великої теоретичної праці Бовуар після «Другої статі». У ній так само йшлося про те, щоб вивчити певну категорію людей, маргіналізовану в сучасних суспільствах і піддану специфічній формі відчуження. Для цієї мети Бовуар обирає дослідницький метод, доволі близький до застосованого в її праці про становище жінок: опираючись на широкий набір текстів на цю тему, а також на власний досвід (на момент виходу праці Бовуар було 62 роки) і досвід своїх близьких, вона намагається подати читачеві всебічний аналіз особливостей старості, рухаючись від «погляду ззовні» (Частина І) до «пережитого досвіду», тобто до «буття-у-світі» літніх людей (Частина ІІ). У цій праці, як і в «Другій статі», також наявна екзистенціалістська теоретична база, але тут бачимо набагато більше притаманної марксистам уваги до аналізу економічних і соціальних умов, у яких живуть індивіди.
«Бідна стара жінка», Е. Бушардон, 1742
Пишучи цю книгу, Бовуар ставить мету «зламати мовчазну змову» (с. 8) щодо становища літніх людей і таким чином посприяти широкому усвідомленню «не просто несправедливого, а й злочинного» ставлення суспільства до цієї категорії індивідів. Тож у заключній частині Бовуар намічає кілька шляхів розв’язання цієї проблеми.
Чи є занепад, якого зазнає переважна частина літніх людей, специфічним, а то й індивідуальним питанням, яке можна розв’язати, не зачіпаючи загальної організації суспільства? Чи все ж ця ситуація лише унаочнює загальнолюдський уділ, який суспільство призначає кожному, — і для розв’язання проблеми старості необхідна глибинна трансформація всього соціуму?
Старість як біологічне та екзистенційне явище
Із самого початку «Старості» Бовуар стверджує, знову неявно посилаючись на концепцію «тотальної людини» Мосса[1], що «старість можна зрозуміти лише в її цілісності» (с. 23), тобто одночасно як біологічне, екзистенційне й соціальне явище, а найбільша складність полягає в тому, щоби збагнути «тісні взаємозв’язки» (с.1 7) між цими вимірами.
Справді, як авторка нагадує в наведеному фрагменті, старіння — це передовсім фізіологічний процес «занепаду»: починаючи з певного моменту в зрілому віці, людський організм поступово втрачає здатність (як у фізичному, так і в інтелектуальному плані) діяти у світі аж до повної втрати змоги підтримувати свої життєві процеси[2]. Проте людську старість не можна звести лише до біологічного боку: її слід також розглядати як психологічне, або екзистенційне, явище. З певного моменту життя індивід виявляє, що він «постарів», і це усвідомлення впливає на всі грані його існування[3] (ставлення до свого тіла, сексуальність, діяльність, плани, ставлення до минулого й майбутнього тощо) і веде до глибокої трансформації його відносин зі світом, або ж його способу «буття-у-світі» (цей концепт, який Бовуар підхоплює в Гайдеґґера, слугує заголовком другої частини праці). Під екзистенційною складовою старості слід розуміти спосіб, у який людина приймає свій біологічний занепад, тобто як оцінює себе відносно нього й якого сенсу йому надає. Власне, усвідомлення свого віку може призвести як до гарячкових намагань повноцінно насолодитися рештою відведеного часу, так і до апатії чи депресивного стану, коли людині здається, ніби все, що вона зробила, не має сенсу перед лицем неминучої смерті.
«Селянин із вуздечкою», І. М. Крамськой, 1883 рік
Проте вирішальний чинник для щасливої старості, за Бовуар, — це не відмовлятися від того, що становить основу людського життя: планувати себе в майбутньому та діяти у світі. Найбільший ризик, який чигає на психіку літньої людини, власне, й полягає в тому, що, раптом усвідомивши скінченність свого майбуття, вона байдужіє до світу та інших людей: після відмови «мати цілі, які надають сенс нашому існуванню», в неї більше не залишається «причин діяти або висловлюватися». Тож старість у жодному разі не має бути моментом припинення діяльності, яка велася в зрілому віці: останні роки життя можуть мати сенс лише тоді, коли ми продовжуємо відчувати «сильні пристрасті», присвячувати себе «людям, спільнотам, справам», провадити «інтелектуальну, творчу, соціальну або політичну діяльність». Саме тому доля індивіда в старості, за Бовуар, — це прямий наслідок способу життя, який він вів. Якщо його життя було позбавлене пристрастей, зобов’язань, масштабних планів, то його старість буде ще вбогішою. Таким чином, до своєї старості треба в певному сенсі «готуватися»: не лише у вузькому сенсі — забезпечувати собі матеріальні умови для спокійної пенсії, — а передовсім «жити достатньо активним, достатньо осмисленим людським життям, щоб не втрачати до нього волі навіть тоді, коли всі ілюзії втрачено, а вітальний запал охолонув».
Старість як становище в суспільстві
Такого екзистенційного аналізу все ж недостатньо, адже з нього випливає, що старість — це явище, яке нібито цілковито залежить від особистої відповідальності, виборів, які індивід робить упродовж життя, і сенсу, якого він надає своєму фізіологічному занепаду. Однак те, як людина переживає старість, значним чином залежить від її соціального становища. Посилаючись на свій аналіз у розділі 4 першої частини («Старість у сучасному суспільстві», с. 306–393), Бовуар нагадує, що «вік, у якому людина починає втрачати свій статус через старість, завжди залежав від класу, до котрого вона належить. Нині життя шахтаря вважається закінченим у 50 років, тимчасом як серед привілейованих верств багато хто почувається дуже бадьоро як на свої 80» (с. 758). Нерівність між людьми в старості насправді випливає не стільки з конкретних можливостей, доступних на пенсії, скільки з наслідків способу життя, який вони, вочевидь, вели доти. Змушені продавати свою робочу силу для задоволення базових потреб, мимоволі прикуті до повторюваних дій, які відчужують їхню працю й не заохочують до винахідливості та збагачення особистості, постійно зайняті турботами повсякденного існування, робітники не мають вільного часу, щоб «готуватися» до пенсії. Як наслідок, пише Бовуар, цей період переживається особливо важко: пенсіонер зненацька «опиняється посеред суцільної пустки»; через те, що він постає перед лицем старості «з порожніми руками», «старечий занепад починається передчасно, минає швидко, приносить фізичний біль і моральні страждання», а «експлуатовані, відчужені індивіди, втративши силу, неминуче стають «непотребом», «відходами» (с. 759). Одне слово, як Бовуар стверджує ще в передмові до своєї праці, «в усі часи й понині класова боротьба диктує спосіб, у який людина переживає свою старість» (с. 19).
«Старий шахтар», Георг Зіберт
Докорінно змінити старість і вийти з капіталістичної системи
Із цього випливає, що проблема старості, за Бовуар, не є специфічним питанням, яке можна вирішити завдяки інакшій «політиці старості». Щоб окреслити проблему старості, необхідно поставити під питання організацію людського суспільства, яке примушує індивідів постійно працювати просто для того, щоб вижити. Як пише Бовуар, «суспільство виявляє свою приховану суть у долі, яку відводить своїм неактивним членам: воно завжди ставилося до них як до матеріалу» (с. 760). Неспроможність нашого суспільства по-людяному ставитися до старих є симптомом «провалу всієї нашої цивілізації», а саме цивілізації, заснованої на капіталістичному способі виробництва.
Портрет індійської літньої жінки, Удай Бхан
Отже, виходячи з на позір специфічної проблеми становища літніх людей, Бовуар закликає до соціальної реорганізації людства та відходу від капіталістичного способу виробництва. «Якщо ми хочемо зробити становище літніх людей прийнятним, то мусимо переробити людину в цілому, всі людські стосунки». У цьому посткапіталістичному «ідеальному суспільстві» старості як такої, «так би мовити, взагалі не існувало б». Не тому, що прогрес у техніці чи медицині дозволив би людству покращити свій біологічний стан і подолати неминучий занепад, а тому, що старість більше не була б синонімом особливого соціального статусу, який забирає в індивіда частину можливостей. Літня людина більше не була б приречена почесно доживати своїх років в очікуванні смерті, а мала б перед собою «широкий спектр можливостей», якими продовжувала б користатися до самої смерті.
Якщо молодих капіталістична система ще не «впіймала», то старі вже не належать до неї.
В останньому розділі своєї праці Бовуар згадує спосіб утілення цього «ідеального суспільства»: це своєрідний революційний альянс між молоддю й літніми людьми. У дусі деяких аналітичних праць про революцію, народжених травнем 1968-го (наприклад, авторства Маркузе), Бовуар, схоже, вважає, що революціонерів слід шукати не серед дорослої частини робочого класу. Цілковито поглинуті професійною діяльністю та повсякденною рутиною, яка «приховує» від них фундаментальні проблеми суспільства, робітники «дозволяють себе перемелювати, бо навіть не уявляють, ніби можуть цього уникнути». А от «молоді» й «старі» перебувають ззовні капіталістичного суспільства. Якщо молодих капіталістична система ще не «впіймала», то старі вже не належать до неї. Тож «турботи» початку життя в суспільстві знаходять імовірний аналог у «тривозі» кінця цього життя. Отже, Бовуар закликає старих людей приєднатися до боротьби цієї бунтівної молоді та спільно працювати на те, щоб знову поставити систему під сумнів і досягти успіху. Адже «наша вимога може бути тільки радикальною: змінити життя».
