Вперше опубліковано в: Спільне, 2011, №3: Політика освіти – С. 96-99.
23 жовтня 2010 р., у розпал паризьких протестів проти пенсійної реформи уряду Саркозі, в наймасовішій французькій газеті Le Monde вийшло інтерв’ю з французькою філософинею Синтією Фльорі під назвою «Демократія – це не взаємний обмін образами». У контексті дискусії про студентські протести в Україні це інтерв’ю показове з кількох причин. По-перше, сам факт, що академічний інтелектуал вважається легітимним і необхідним коментатором суспільно-політичних подій. По-друге, самі питання, що ставилися: в інтерв’ю йдеться не просто про висловлення особистої громадянської позиції, а про «фахові» питання – про визначення поняття політичної легітимності протестів на противагу виборам, про конструювання діалогу між обраною владою і суспільними рухами, про те, чи може вулиця взагалі грати роль в перемовинах тощо.
Моя стаття – спроба обговорити та концептуалізувати студентські протести в Україні в такому ж ключі, простежити етапи конструювання політичної легітимності цих множинностей (у розумінні Негрі і Хардта). Коли в українських умовах студентські протести збирають декілька тисяч протестувальників, то в Європі ці цифри сягають декількох сотень тисяч. Чому в один і той самий час виникає така різниця у кількісних показниках, чому вимоги та результати протестів у кожному з цих випадків суттєво відрізняються? В чому проблема українського студентського протестного руху? Чи можна говорити про його право говорити? Чому йому не приділяє і крихти уваги українське інтелектуальне середовище? Це перелік головних запитань щодо українського студентського руху сьогодні.
Хронологія студентських протестів 2009-2011 рр.
Задля формування сукупного образу студентського руху в Україні за останній період слід ретроспективно розглянути ключові моменти, що вплинули на його відродження протягом 2009-2011 рр.. Українські події мали місце за звичним, для більшості з нас, сценарієм, тобто стали реакцією на певні дії влади. Кабінет міністрів 14 квітня 2009 р. прийняв постанову № 369 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України» [1], яка передбачала стягування платні, зокрема, за складання студентами академічної заборгованості, проведення додаткових індивідуальних занять, відпрацювання пропущених занять, повторне вивчення окремих дисциплін тощо.
Ця постанова активувала студентську громадськість, консолідувала студентські організації і локальні осередки самоорганізації задля боротьби за скасування цієї постанови. Студентська мобілізація увінчалась успіхом [2] і вже 5 травня Президент України Віктор Ющенко зупинив дію окремих положень постанови Кабміну від 14 квітня. У червні 2009 р. дія цього документу була остаточно припинена. Цей комплекс подій можна розглядати як першу, тактичну перемогу українського студентського руху.
Перед початком нового навчального року, 27 серпня 2010 р., уже новий склад уряду прийняв розроблену Міністерством освіти і науки та Міністерством економіки Постанову №796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності» [3]. Зокрема, пропонувалося встановити плату за проведення лабораторних занять для студентів у випадку, якщо такі заняття були пропущені без поважних причин; забезпечення обмундируванням студентів і працівників тих ВНЗ, статутом яких передбачено носіння форменого одягу; підготовку до вступу до ВНЗ та до зовнішнього незалежного оцінювання та інші послуги.
12 жовтня 2010 р. акції протесту проти запровадження цієї постанови пройшли у 15-ти містах України. Цікаво, що перша така акція відбулась у Сімферополі [4]. Студенти міста першими на власні очі побачиливже готовий «кошторис», розроблений відповідно до постанови про платні послуги. Наявність первинних форм самоорганізації допомогла організувати першу акцію протесту. Слідом за нею відбулися солідарні акції в інших містах України. Заявлена кількість учасників за оцінками різних авторів – до 20 тисяч по всій країні. У Львові, до прикладу, вийшло близько 5 тисяч студентів. Утім, щодо Львова відкритим залишається питання про головну причину протестів: чи це був одіозний міністр освіти і науки Дмитро Табачник, чи, власне, додаткові платні послуги. Адже під час перших виступів проти їх запровадження, коли міністром був Вакарчук, активність львівських студентів була суттєво нижчою.
У результаті жовтневих акцій протесту міністр освіти і науки Дмитро Табачник відправив постанову № 796 на допрацювання, а найбільш суперечливі види оплати було взагалі скасовано [5].
Наступна акція, що проходила в Києві під гучною назвою «Студентський наступ», зібрала суттєво менше студентів [6]. Організатори акції говорили про те, що вона не так буде реакцією на якісь конкретні постанови, як матиме на меті озвучити загальні студентські вимоги. Показово, що на акцію прийшло менше людей, і меншим був також медійний розголос.
Важливим моментом для студентського руху в Україні став початок та хід широкомасштабної студентської кампанії «Проти деградації освіти» на межі 2010-2011 рр. [7]. Оскільки це знову була реакція на дії влади, то в результаті відбувся значний кількісний приріст протестувальників. Цього разу об’єктом для критики стали проекти законів України «Про вищу освіту», що мали набагато більше одіозних пунктів, порівняно з постановами про платні послуги. Чого лише варті славнозвісні «кількісні показники» для визначення статусу університету. Навесні кампанія відновилася акцією у Львові [8], й на момент підготовки випуску її подальша доля залишалася відкритою до обговорень.
Такою є коротка хронологія останніх студентських протестів в Україні. Однак попри суттєве зростання суспільної уваги до студентських протестів, питання про студентство як політичний суб’єкт досі не було проговорено.
Студентство як політичний суб’єкт
В українському контексті роль університетів стає дедалі важливішою у соціалізації молоді. Як ми бачимо з графіку, кількість студентів у нас щороку зростає. При цьому кількість населення країни зменшується. Це означає, що дедалі більша частка молоді проходить через університети. Університети перетворюються на ледь не обов’язкову умову отримання роботи, особливо у великих містах, але також і в маленьких містечках. Це фактично перетворює університет на інституцію, що дає соціальні та політичні установки для подальшого заняття позиції в суспільному житті.
У цьому сенсі великою мірою на університети можна розширити альтюссерівське розуміння шкіл як тотальних (у сенсі всеохопності) ідеологічних державних апаратів [9]. Традиційно в українському публічному дискурсі на перше місце виходить репресивна функція державного управління стосовно освіти: університетське життя напряму великою мірою регулюється прямими приписами Міністерства освіти і науки. Репресивний характер самих університетів стосовно студентів (а часто — і викладачів) переважно залишається не відрефлексованим. Водночас це не означає, що наші університети нерепресивні. Йдучи за логікою Альтюссера, в суспільній функції університетів можна легко побачити силування до прийняття певної панівної у суспільстві ідеології. Безперечно, йдеться не про вульгаризоване розуміння ідеології як неосмислених риторичних приписів, змінених з радянських на націоналістичні, а про глибші та значно менш проговорені правила соціального співжиття.
Університети (подібно до шкіл) відтворюють цю існуючу соціальну ідеологію, яка переважно не оформлена у чіткі приписи, а почасти взагалі є протилежною до публічно проговорюваних цінностей чи ідей. Ця ідеологія відповідає радше встановленому соціальному, політичному та економічному порядку. За Альтюссером, оскільки «відтворення робочої сили вимагає не тільки відтворення навичок, але водночас і відтворення підпорядкування правилам існуючого порядку, наприклад, відтворення підпорядкування робітників панівній ідеології, та відтворення можливостей панівній ідеології маніпулювати ними на благо агентів експлуатації та репресій», то «школа (та інші державні інститути, такі як церква, чи інші апарати, такі як армія)» навчає у форматі «знай як», у формах, що забезпечують підпорядкування панівній ідеології чи майстерність її «практики» (Althusser, 1971).
Для того, щоб чітко визначити, яка ідеологія (чи, сказати по-іншому, – які цінності) передаються молодшому поколінню в українській освітній системі, потрібно проводити спеціальні дослідження, яких поки що дуже бракує. Тому єдиний доступний мені матеріал для аналізу – це дані, зібрані під час тривалого періоду включеного спостереження, не структурованого як окремий дослідницький проект. Попри дедалі більш популярну в Україні критику освітніх реформ на західний манер, неможливо однозначно стверджувати, що ідеологія, яка передається у школах (і є домінантною), — це (нео)ліберальна доктрина. Для більшості учнів/студентів чи вчителів/викладачів це слово нічого не скаже, а для тих критиків, які користуються цим словником, термін перетворився на пустий означник, на догму, котра не спроможна розкрити всю складність утверджуваної в школах/університетах ідеології. Цінності, що передаються в школах/університетах, є дуже неоднозначними, часто – взаємосуперечними й, до того ж, не чітко сформованими. Ліберальна ідеологія, яка часто проголошується в аудиторіях (у вигляді закликів до заняття громадянської позиції), різко контрастує з повсякденною практикою життя в університеті, сповненою обмежень свободи студентів. Водночас, попри ліберальну риторику, в університетах також існує сильний дух патерналізму, гри з почуттями жалості та співчуття (їх викликають студенти у викладачів, а часто – і викладачі в студентів, посилаючись на низький рівень зарплат як причину невиконання викладацьких обов’язків, а то й вимагання хабара). Розуміння патерналістського, «бідолашного» етосу університету є не менш важливим для розуміння панівної та відтворюваної в університетах ідеології та аналізу стану студентської боротьби за власні права.
Головна життєва стратегія, котра передається в університетах, – тотальне пристосування, а не боротьба. Традиція пристосування до будь-яких умов унеможливлює боротьбу в принципі. В умовах, коли студенти завжди знають, «як рєшить вапрос» у межах системи, дуже наївно очікувати, що вони будуть боротися за зміну правил гри в межах системи.
Через таку атомізованість у вирішенні власних питань через особисті стратегії виживання студенти в Україні не становлять собою структуровану соціальну групу з чітко усвідомленими спільними принципами та позицією. Студентство сьогодні радше є «класом на папері» (користуючись термінологією Бурдьє), тобто сукупністю агентів, які займають схожі позиції, мають усі шанси володіти схожими диспозиціями та інтересами та об’єктивно будуть здійснювати менший спротив у випадку необхідності їх «мобілізації», ніж якась інша сукупність агентів.
Спонукати до «мобілізації» чи боротьби за переформатування освітнього поля (та подальших суспільних змін загалом) можливо за двох умов: збільшення тиску репресивного апарату, коли студент зрозуміє, що за новостворених умов «рєшить вапрос» йому вже буде значно складніше, та/або зміна самого студентського етосу поведінки та бачення особистих та суспільних проблем. У випадку з протестами проти платних послуг та кампанії «Проти деградації освіти» мали місце обидві умови. Відчуття тиску репресивного апарату та наявність мінімальних форм самоорганізації студентів дозволили організувати ці протести.
Той факт, що студенти один раз вийшли на вулицю, значить, що вони це можуть зробити ще раз – аби в разі потреби відстоювати власні інтереси. Цитуючи Бурдьє, «перехід від імпліцитності до експліцитності, від суб’єктивного враження до об’єктивного висловлювання, до публічного прояву у ході виступу чи колективної акції констатує собою акт інституалізації, і тим самим є актом офіційного визнання суспільної групи чи класу» (Бурдье, 2007). Окрім того, важливим елементом успіху є те, що в ЗМІ було поставлено питання про інтереси студентів. Це було зроблено на дуже примітивному рівні, але варто визнати також, що цей рівень відповідає рівню самоусвідомлення власних проблем самими студентами (тут ідеться про переважну більшість, а не про безпосередніх учасників і організаторів протестів).
Виникнення та легітимація певних группредставників студентства, не-інституціалізованих, не-офіційних, а низових, котрі через організацію протестів отримали легітимацію говорити від імені ширших студентських верств, має в собі широкий потенціал для творення нової самоідентифікації студентів та їхніх власних інтересів. Знову ж таки, посилаючись на Бурдьє, можна стверджувати, що наявність корпусу уповноважених дає можливість створити віру в існування студентства як соціального класу, віру, що має потенціал до того, аби поступово перерости у справжнє існування. Безперечно, створення легітимного класу представників має у собі також і загрози, і їх треба тримати в голові як зауваги, але не як обмеження до дії.
Важливим завданням «корпусу уповноважених» на сьогодні має стати не передача певного бачення (ідеології), а фіксація наявних проблем. Таким чином, висловлюючи позицію студентів щодо їх інтересів, можна почати формулювати ці інтереси у термінах принципів, що повинно стати наступним кроком для успішної боротьби за освітні права.
Читайте також:
Новий порядок денний для університетської освіти (Інна Совсун)
Університет на барикадах: студентський протест в українському контексті (Дарина Коркач)
Посилання:
4 тисячі львівських студентів протестували проти деградації освіти. – [link].
Бурдье, П., 2007. Социология социального пространства. Санкт-Петербург: Алетейя. с. 14-49.
Марш «Знання не на продаж». – [link].
Постанова №369 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України». – [link].
Постанова №796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності». – [link].
Студенти виступили проти деградації освіти. – [link].
Студенти приготували мотузку для Тимошенко. – [link].
«Студентський наступ»: Міністерство закидали бруківкою. – [link].
Табачник скасував наказ про платні послуги у ВНЗ. – [link].
Althusser, L., 1971. Ideology and Ideological State Apparatus. Monthly Review Press. – [link].
Примітки:
1. Постанова №369 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України». – [link].
2. Студенти приготували мотузку для Тимошенко. – [link].
3. Постанова №796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності». – [link].
4. Марш «Знання не на продаж». – [link].
5. Табачник скасував наказ про платні послуги у ВНЗ. – [link].
6. «Студентський наступ»: Міністерство закидали бруківкою. – [link].
7. Студенти виступили проти деградації освіти. – [link].
8. 4 тисячі львівських студентів протестували проти деградації освіти. – [link].
9. Див. статтю Альтюссера у випуску №3 «Спільного». – Прим. ред.
