Як у школі контролюють тіло і волю тінейджерок та які потреби дівчат не задовольняються? Про це дізналась ГО «Феміністична майстерня» під час двох міських таборів у Львові.
Голос підлітків рідко звучить у полі політики, особливо якщо вони не представляють органи самоуправління та не освоюють ролі дипломатів у краватках. Тим паче голос дівчат.
Але тінейджерки стикаються з різними системними політиками унормування та ієрархієзування, будучи підпорядкованими за віком та гендером. Водночас вони мають власні уявлення про те, як би мала працювати система.
"Нам вдалось почути про багато насторожуючих і кричущих випадків, коли порушувались не тільки особисті кордони дівчат, а іноді й закони України."
Ми спробували розібратися в цьому, аналізуючи умови навчання в школі 25 дівчат віком від 13 до 17 років із десятка львівських шкіл. Протягом десяти днів ми провели дві зміни міського просвітнього табору Girls Rule, де обговорювали животрепетні питання про школу та суспільство.
Нам вдалось почути про багато насторожуючих і кричущих випадків, коли порушувались не тільки особисті кордони дівчат, а іноді й закони України. Але з огляду на потребу безпеки наших співрозмовниць і нюанси роботи з неповнолітніми людьми, ми не можемо публікувати деталі цих історій. А мета цієї публікації — привернути увагу до проблем загалом та спробувати проаналізувати системність явищ.
У цій статті ми розповідаємо про більшість з почутого, але робимо акцент на питаннях, які найменше усвідомлюються й проговорюються шкільними органами та батьківськими комітетами. Ми не включали в наше дослідження зміст навчальних програм: це питання є доволі обговорюваним, і в останні роки ми бачимо багато змін в цій площині.
Нерівність і цькування
Проблема цькування гостро стоїть у школах. Часто об’єктами агресії стають люди за ознаками здоров’я, соціального стану, субкультури або стилю. Якщо в одних школах нападники — це учні (переважно хлопці), то в інших — вчительки*.
Дівчата усвідомлюють проблеми нерівності на досить глибокому рівні. Вони засуджують не тільки прямі прояви агресії, а й принципи змагальництва. Учениці усвідомлюють, що конкурентна система токсична, а рівняння всіх під одні стандарти несправедливе, навіть коли порівнюють на їхню користь. Дівчата висловлювали побажання не порівнювати старання інших з їхніми власними здобутками.
"Одна з дівчат розповіла, як шкільна прибиральниця виламувала дверцята у вбиральні, аби посварити цю ученицю за те, що та ненавмисне (через зламаний замок) зазирнула в кабінку, де справляла нужду ця працівниця."
Нерівності у школі підживлюються необмеженою і невідрефлексованою ієрархічністю. Право вчительок (тут і надалі ми вживаємо фемінітив, оскільки в описаних історіях йшлось про жінок, але ми не хочемо сказати, що ця поведінка є гендерно зумовленою) керувати учнівством у школах проявляється інколи в найнеочікуваніших місцях. Якщо загалом дівчата поважають викладацький авторитет, то водночас ставлять під сумнів роль вчительок, які вирішують, якими мають бути свята в школі. У деяких закладах свята перетворюються з веселого розважального дійства на додаткову роботу для учнівства, коли всіх, хто вміє щось гарно робити (танцювати, малювати, співати тощо), навантажують обов’язком, незалежно від бажання людини. Єдиною мотивацією залишається авторитет керівництва, а не можливість реалізації своїх вмінь. До того ж такий підхід обмежує доступ до участі в організації менш впевнених у своїх талантах учнів та учениць. Навіщо брати участь, якщо важливий не процес, а гарний танок, вокал або постер?
Або, наприклад, одна з дівчат розповіла, як шкільна прибиральниця виламувала дверцята у вбиральні, аби посварити цю ученицю за те, що та ненавмисне (через зламаний замок) зазирнула в кабінку, де справляла нужду працівниця.
Зловживають посадами й керівниці та керівники. Наприклад, у директора школи пропав мобільний телефон, він тримав усіх учениць та учнів у школі 30 хвилин, поки нібито розшукували цей телефон.
В описаних випадках й персонал діє за принципом «можу — значить роблю». Це агресивні дії на захист власних інтересів мали би бути більш поміркованими, враховуючи, що вони спрямовані на підпорядкованих, молодших за віком, більш беззахисних «супротивниць».
Загальною проблемою можна назвати відсутність діалогу між вчительством та учнівством. Породити його мало б самоврядування через донесення думок, пропозицій та побажань учнів та учениць до керівництва. Але учнівське самоврядування не завжди працює в інтересах учениць. Дівчата зазначали, що цей орган більше обслуговує інтереси шкільної адміністрації, наприклад організовуючи ті ж самі непотрібні учнівству свята. Часто учениці не знають, як можуть вплинути на рішення самоврядування.
Обурення у дівчат викликає те, як проявляють невдоволення учителі. Учениці вважають прийнятним і достатнім метод оцінок як спонукання до навчання. Натомість деякі вчительки* дозволяють собі кричати за невиконання домашнього завдання чи застосовувати інші додаткові методи тиску на ученицю.
Дивлячись на приклад того, як вибудовують свої стосунки старші та як добиваються авторитету, учні та учениці ображають та залякують одноліток, аби просунутись вгору в шкільній ієрархії. У хід ідуть будь-які стереотипи та кліше: «лесбіянка», «шлюха», «дура», «тупа», «ніщебродка» тощо. А будь-яка ознака інакшості може стати приводом для цькування: речі із секонда, хвороба, «нестандартна» поведінка.
Допомогти вирішити ці проблеми може рефлексування над застосуванням влади. Це можна організувати в колі вчительок та вчителів за участі фасилітатор_ки, де вони спільно могли б обговорювати, що їх спонукає до насильства та домінування, та висловлювати ідеї, як інакше можна досягати своєї мети. Побиття, крик та примус мають бути визнані проявом насильства, недопустимим у школі.
Влада учительок не обов’язково має призводити до таких проблем. Вона може спонукати та створювати умови для демократичного вирішення питань. Наприклад, учительки можуть запропонувати обговорювати учнівську успішність тільки індивідуально, заохочувати учениць та учнів здобувати ті знання, які вони самі хочуть. І в той самий час небажання когось вчити певний предмет не має перетворюватись на індикатор професійності вчительки.
До вирівнювання ієрархій спонукає всеукраїнський проєкт «Демократична школа». Він запроваджує аналіз та ухвалення стратегічних рішень у школі адміністрацією з батьками, учнівством та громадою. Завдяки «Демократичній школі» учнівство може побачити іншу модель стосунків, де їхня думка буде врахована, де підлітки мають більше можливостей зупиняти ситуації насильства.
Гендероване викладання предметів
Українським школам притаманне гендероване виховання, і в ньому ми з дівчатами знайшли декілька яскраво проблемних підходів.
Уроки праці проходять окремо від хлопців. Традиційно такі заняття в українських школах були розділені за репродуктивною працею для дівчат і продуктивною (технічною, як зазначається в підручниках) — для хлопців. Це дуже дієвий механізм розділення роботи за гендерними ролями в майбутньому житті жінок і чоловіків. Таким чином жінкам ускладнюється доступ до «чоловічих», часто більше оплачуваних професій, а хлопців ця система виховує нездатними подбати про себе та своїх близьких у сенсі побутових потреб.
На щастя, ця проблема скоро зникне, адже у 2017 році МОН скасувало таке розділення, а в 2018 році з’явились перші змішані підручники «Технологія» для 10—11 класів, де вишивати та вивчати комп’ютерне проєктування пропонується і хлопцям, і дівчатам. Поступово мають оновитися й програми та підручники для молодших класів. Однак у перехідний період можна дати свободу учнівству ділитися на дві групи, незалежно від гендеру, і заохочувати вільний вибір виду праці.
Роздільно викладається дисципліна «Захист вітчизни». Попри те, що з 2005 року предмети «ДПЮ» та «Основи медичних знань» стали єдиним предметом «Захист вітчизни», суть не змінилась. Згідно з офіційною програмою, юнаки проходять допризовну підготовку, а дівчата вивчають основи медичних знань. Цікаво, що до групи дівчат відносять також хлопців, які не можуть проходити допризовну підготовку через стан здоров’я та релігійні (і ніякі інші!) погляди.
Через роздільне навчання в юнаків виховуються токсично-маскулінні риси, а дівчатам прищеплюється обслуговча лікувальна роль. Таким чином закріплюється та підсилюється гендерна поляризація. Самі учениці критично ставляться до цієї ситуації, не сприймаючи уникання військової служби виключно як власний привілей. Наприклад, вони вважають дивним, що хлопців не навчають рятувати життя інших. Учасниці табору чули, що можна за бажанням переводитись у групу до хлопців, але таких випадків вони не знають.
Таке викладання «Захисту вітчизни» пов’язане з низкою нормативних актів Міністерства оборони та військовою зобов’язаністю чоловіків. Хоч Конституція та ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» не мають вказівок щодо шкільної освіти, але уможливлюють та нормалізують таку навчальну програму. В цій ситуації було б гарно змістити акценти з «обов’язку» та приписаних гендерних ролей на власну волю учнівства, а також навчати всіх базових для виживання у складних ситуаціях речей, таких як надання першої медичної допомоги та самозахист.
Гендерований позаурочний час
Деякі дівчата зазначали, що вчительки покладають на них більше відповідальності за прибирання. Коли ж завдання розподіляють рівно, хлопці виконують їх менш старанно чи взагалі уникають «прибиральної участі». Якщо прибирання — це виховний захід, під час якого учнівству прищеплюється любов до праці, то варто створити умови, аби хлопці та дівчата виконували цю роботу на рівних.
Шкільні свята проводяться також досить гендеровано. В школах святкують День матері, але ніколи — День батька. Це, з одного боку, підкреслює великий вклад жінок у сферу виховання дітей, але з іншого — не спонукає майбутнє покоління до більш справедливого розподілу доглядальної роботи та відповідальності майбутніх чоловіків за своїх дітей. Трапляється, що більшість організаційної роботи, роботи з оформлення та наповнення програми шкільних свят лягає на плечі дівчат, незалежно від їхніх бажань. Вчительки вважають хлопців менш відповідальними та організованими в такій роботі і не доручають їм подібних завдань.
Для вирішення цих проблем треба працювати з гендерними упередженнями персоналу школи, показувати надихаючі приклади, як шкільні свята можуть спонукати встановленню більш справедливих моделей стосунків. Але, звісно, перш за все треба з’ясувати, чи такі шкільні свята взагалі цікаві учнівству і як саме вони хотіли б їх проводити.
Приватність та фізіологічні потреби
Великої уваги заслуговує питання приватності в школах. І дуже гостро воно стоїть у туалетах і роздягалках, де підлітки, маючи фізіологічні потреби та виконуючи вимогу школи щодо спеціального фізкультурного одягу, не можуть бути в безпеці від насильства. В туалетах часто не працюють замки в кабінках, занизькі перегородки або частково прозорі стіни. Приміщення, де дівчата переодягаються до уроків фізкультури, часом не мають замка. Через це як персонал школи, так і учні порушують приватність учениць. Ці дії проти волі людини — споглядання оголеної особи — можна віднести до сексуального насильства. Це також може бути елементом систематичного цькування або ситуативним приниженням. Через це багато дівчат мають травматичний досвід.
"Прокладок немає в медпунктах і на території школи загалом."
Окрему проблему в туалетах створює відсутність туалетного паперу, мила, рушників і прокладок. У більшості шкіл немає туалетного паперу або він є тільки на канікулах. У жодному туалеті немає засобів гігієни для менструації. Прокладок немає в медпунктах і на території школи загалом. Це створює серйозні обмеження для задоволення базових фізіологічних потреб учениць.
Відсутність доступних менструальних засобів гігієни породжує додаткові проблеми. Оскільки менструація стигматизована в нашому суспільстві, то просити товаришок або вчительок про допомогу неможливо в комфортний спосіб. І навіть купити прокладку за власні кошти видається майже нереальним: продаж на території школи заборонений, а щоб вийти, ученицям потрібен дозвіл.
Аби уникнути принижень і насильства, пов’язаних із «туалетними проблемами», потрібні закриті кабінки у вбиральнях та засоби гігієни. Справедливим рішенням були б безкоштовні прокладки та тампони в туалетах. Або ж треба дати бодай можливість отримати засоби гігієни за запитом та говорити дівчатам, де їх можна отримати. Другий варіант можна вдало поєднати з уроками з функціонування репродуктивної системи жінки або менструального циклу.
Незручна шкільна форма
Шкільна форма в старших класах необов’язкова або взагалі відсутня. Цього року вона офіційно скасована указом президента, але шкільні ради можуть запроваджувати свої форми. Дівчата згадували, що в деяких початкових класах форма для дівчат складалась із сарафана або спідниці та жакету, а для хлопців — брюків та жакету. Учениці не мали можливості одягти штани, незважаючи на холод і незручність спідниць. У молодшому дитячому віці, коли для розвитку необхідно багато рухатись, спідниця обмежує рухи і стає приводом для додаткової дисципліни тіла.
Рішенням тут могла би стати гендерно нейтральна та зручна для різних сезонів і активностей форма. Важливо враховувати, що форма — це не тільки про імідж школи і красу, а й про спонукання до навчання та розвитку учнівства.
Виснажливе навантаження
Тіло учениць страждає також і від великого фізичного навантаження в школі. Воно яскраво відчувається дівчатами у двох аспектах — завеликій кількості уроків і тяжких підручниках. Сучасні тінейджерки мають по шість-вісім обов’язкових уроків на день і тільки одну «довгу» (20 хвилин) перерву. Водночас в 11 класі через підготовку до ЗНО та вступу більшість учнівства змушена брати додаткові заняття. Дівчата говорили, що вимоги ЗНО дуже високі, тому вони змушені в інтенсивному режимі вивчати програму предметів за кілька попередніх років.
На кожен урок учениці зобов’язані носити та переносити з класу в клас товстий підручник.
Запобігти цьому навантаженню можна різними способами: зменшити кількість обов’язкових предметів та дати можливість в останніх класах більше вивчати ті предмети, з якими учениці пов’язують своє майбутнє. Можливо, полегшити процес навчання могли б рухливі вправи та довші перерви. А для тяжких підручників не завадило б організувати персональні шафки, замінити підручники на електронні або забезпечити учнівство ергономічними зручними ранцями.
Заперечення сексуальності та домагання
В школах переважно пригнічують прояви жіночої сексуальності. Загалом, схоже, що основний підхід школи до сфери сексуального — це «не говорити, заперечувати, забороняти». Часто вчительство вдається до подвійних стандартів: заперечують сексуальність дітей та підлітків та засуджують «дорослі» прояви сексуальності (слатшеймінг).
"Виникають ситуації, коли, наприклад, учитель фізкультури вдирається до роздягалки дівчат, аби з’ясувати якісь питання (тим самим заперечуючи можливість сексуальності та потреби приватності дорослих дівчат)."
Розпущене волосся, яскравий макіяж, короткі шорти, колготки в сіточку часто цензуруються вчительством у різних формах. Інколи це просто словесні настанови, а інколи — приниження на кшталт «ти що — з панелі?». Логіка таких заборон через свою абсурдність незрозуміла дівчатам. Виникають ситуації, коли, наприклад, учитель фізкультури вдирається до роздягалки дівчат, аби з’ясувати якісь питання (тим самим заперечуючи можливість сексуальності та потреби приватності дорослих дівчат).
Часто школа стає першим місцем, де дівчата стикаються із сексуальними домаганнями. До них можна віднести мацання, небажані жести й погляди, підглядання у вбиральнях та роздягалках. В багатьох випадках дівчата залишаються наодинці з новою проблемою, а вчительки* заохочують терпіти. Таким чином у дівчат формується уявлення про те, що їхнє тіло та сексуальність не належить їм, що чоловіки мають право на це, що вони мають навчитися не переживати неприємних відчуттів від насильства. Мабуть, зайве описувати далі, до чого це призводить. Тому важливо не тільки говорити про сферу сексуального з дівчатами, а й про право казати «ні» та про те, як давати відсіч у ситуації, коли ти наодинці з кривдником.
Обмеження пересування та контроль у просторі
Простір школи дуже контрольований через небезпеки різних форм насилля та пограбування. У більшості шкіл існує як мінімум три заходи запобігання цим загрозам: обмеження доступу до школи (паркан та перевірка на вході), контроль над місцем знаходження учнівства (школяр(к)ам потібен дозвіл, аби покинути територію школу, в деяких школах — перепустки та спеціально призначена відповідальна особа за охорону (найманий(а) охоронець/охоронниця). В деяких школах є відеоспостереження.
Найчастіше дівчата кажуть про заборону вільно переміщатися. Не дозволяється виходити за територію школи до закінчення всіх уроків. Це створює серйозні проблеми, коли, наприклад, у дівчини почалась менструація і їй потрібно купити засіб гігієни, коли в їдальні недостатньо їжі або вона непідходяща, коли в медпункті відсутні потрібні дитині ліки. Є й інші потреби, які учени_ця могла б вирішити самостійно, маючи дозвіл на вихід зі школи.
У деяких школах не дозволяється виходити навіть у внутрішнє подвір’я. Таким чином діти не мають можливості подихати свіжим повітрям, відпочити на вулиці на перервах або розвіятись під час уроку, якщо, наприклад, стало погано. Водночас в деяких школах закладах буває досить холодно, через це класи не провітрюють регулярно, тому учнівству бракує свіжого повітря.
Треба зазначити, що ми не зустріли негативного ставлення дівчат до охорони чи камер стеження, оскільки учениці, належачи за віком і гендером до вразливої групи, пов'язують це із забезпеченням власних потреб. Однак, враховуючи брак критичної інформації про стеження та кібер-небезпеку, варто висловити стурбованість щодо методів запобігання насильству, зокрема щодо охорони та камер стеження.
Охоронні системи пов’язані з комерційними інтересами. На прикладі цієї рекламної статті можна помітити, як легко сформувати запит на послугу спочатку одного охоронця, потім — двох, а потім — ще й відеокамер
Реальних досліджень ефективності цих систем бракує не тільки в Україні, а й у світі. У Британії говорять про збір цифрової інформації камерами та непрозорість алгоритмів роботи камер, які можуть збирати та направляти інформацію в інтересах третіх осіб (як у Фейсбуці).
Водночас, покладаючи функцію охорони на спеціально призначених людей та системи, ми забираємо відповідальність суспільства, шкільного колективу та сім’ї за вчинення насильницьких дій дітьми чи сторонніми особами. Іншими методами протидії насильству можуть бути забезпечення психологічного комфорту учениць та учнів у школі, протидія булінгу, зменшення негативних факторів, які спонукають дітей до насильства в школі, контроль не над входами в школу та інші будівлі, а реальний контроль за обігом зброї в країні в умовах конфлікту на Сході.
Таким чином, охорона та камери, нібито вирішуючи одну проблему, створюють іншу. І баланс у цих питаннях може бути знайдений до того, як ми отримаємо наслідки від зловживання охоронними заходами.
Холод, голод і відсутність відпочинку
До проблем організації та функціонування шкільного простору можна віднести температурний режим, доступ до приміщень та відсутність комірок для зберігання речей.
У зимовий період у школах часто буває досить низька температура, учениці мерзнуть, ходять у зимовому одязі. Це відбувається, наприклад, через те, що в школах вимикають опалення на вихідні, а зранку в понеділок ще прохолодно.
Вчительство може обмежувати доступ учениць до окремих приміщень, потрібних в освітньому процесі. Поширені випадки нерегулярної або незручної роботи бібліотеки. У свій вільний час школяр_ки не можуть потрапити до бібліотеки.
"З їдальнями пов’язано багато специфічних проблем — від нестачі місць до комерціалізації і корупційних схем."
У школах немає комірок для зберігання власних речей учениць. Це викликає низку проблем: учениці змушені носити до школи і по школі дуже важкі наплічники; приміщення, де зберігається верхній одяг та особисті речі, зачиняє вчителька, і учениці не можуть потрапити до нього, коли в них закінчились уроки; потрібно постійно слідкувати за цінними речами (наприклад, за телефоном).
З їдальнями пов’язано багато специфічних проблем — від нестачі місць до комерціалізації і корупційних схем. Дівчата стикаються з різними перешкодами в харчуванні в їдальнях, які мають і ситуативний, і систематичний характер. Тут є й проблеми з відсутністю гарячої води та мила, зустрічається хамство персоналу.
Через велике навантаження на учнівство виникає проблема просторової організації шкіл: в них переважно відсутні місця відпочинку. Хоч подекуди існують спроби створити такі місця, вони впираються в невідповідність планувальної структури школи. Рекреаційні зони необхідні з кількох причин: по-перше, при великому навантаженні в шість-вісім уроків щодня є потреба змінити обстановку, відпочити в зоні, яка відмінна від навчальної за характером і дисциплінарними вимогами. По-друге, в умовах, коли навчання відбувається в класах з 20-30 людей і вчительки* не мають можливості приділити увагу кожній, учени_ці повинні мати можливість контролювати форму освітнього процесу, інакше дисципліна та унормування стає самоціллю. По-третє, поширена ситуація, коли такі факультативні предмети, як християнська етика, проводяться в середині розкладу. Оскільки учениці та учні не мають права знаходитись поза класним простором під час уроку, то вони змушені «відсиджувати» ці заняття разом із класом.
Питання базових потреб учнівства в школі має вирішити збільшення фінансування та/або прибирання корупційних схем, спільне плануванням бюджету школи за участі учнівства та батьківства. Можливо, було б доречним створити механізм законно фінансувати якісь необов’язкові покращення в школах для батьків, які самі цього бажають і готові взяти це на себе, бо наразі часто незрозуміло, за що саме платять батьки, здаючи обов’язково та щомісячно гроші «на ремонт».
Висновки
Потрапляючи в школу в дуже ранньому віці та проводячи там велику частину свого повсякдення, учениці часто не думають про те, для чого взагалі вони ходять до школи, не замислюються про те, що освітній процес може бути цікавий і корисний. До цього ж спонукає система мотивації оцінками. Часто існує неусвідомлене та незацікавлене ставлення до уроків, коли діти вчаться, «бо так батьки сказали», або заради оцінки. А ось можливість отримати потрібні знання та інтерес до самого процесу пізнання не існують як такі.
До того ж дівчат виховують у дисципліні та привчають думати про потреби інших, а не про свої. Наприклад, дівчата виправдовують обмеження свободи пересування: вчителі несуть за нас відповідальність, тому ми не маємо виходити на вулицю в час уроків.
В умовах, коли учениці вчаться не для себе, а через вимоги системи, строга дисципліна та ігнорування власних потреб стають чимось природним та неминучим. Тому дівчата рідко думають про те, що їхні потреби — а не дисципліна, правила, потреби вчительки* чи директора — можуть стояти на першому місці.
Ці речі можна змінити завдяки рефлексуванню учениць і виявленню їхніх потреб. Воля школярки в рамках освітнього процесу має проявлятися в тому, які знання вона отримує та як. Усвідомлення потреб та артикуляція побажань учениць має бути в основі змін, які запроваджуються в МОН.
Наведені тут обґрунтування потреб і взаємозв’язки не догматичні, і навчальний процес може бути впорядкований іншими способами. Складно сказати, чи є така засаднича проблема шкільної освіти, вирішення якої потягнуло би за собою незворотні зміни інших. Що є першопричиною, а що — наслідком? Наприклад, ми не виключаємо, що якби в школах зменшилась кількість обов’язкових уроків, а усі учні й учениці були б залучені до врядування освітнього процесу, то вони б вирішили самі питання з харчуванням та засобами гігієни, а потреба рекреаційних місць відпала б.
В той самий час шкільні проблеми багато в чому є дзеркалом всього суспільства, питання в тому, чи може школа стати також взірцевим місцем системного розв’язання цих проблем?
