Опубліковано в: Спільне, 2012, № 4: Класова експлуатація та класова боротьба
Гел Дрепер (1914–1990) – відомий американський активіст соціалістичного руху та дослідник історії ідей Маркса й Енгельса. Один із засновників троцькістської Соціалістичної робітничої партії в 1937 р., згодом був членом кількох революційно-марксистських організацій, а також учасником славнозвісного Руху за свободу слова у Університеті Каліфорнії в Берклі в 1964 р. Сповідував ідеї «соціалізму знизу» на противагу капіталізму та сталінському соціалізму, наголошуючи на самовизволенні робітничого класу. Найвизначніша робота – п’ятитомна «Теорія революції Карла Маркса» (1977-1990).
Вислів «диктатура пролетаріату» вперше з’явився в серії статей Маркса, яка пізніше отримала назву «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 рр.» і була опублікована в лондонському журналі, який тоді видавав сам Маркс. Перша стаття, написана в січні 1850 р., вийшла друком на початку березня. Даний вислів і його еквіваленти фігурували не в одному, а одразу в трьох місцях: у кожній з трьох статей (або глав), з яких і складалася серія.
Ця праця була намаганням Маркса підсумувати політичне значення європейської революції 1848-1849 рр. Маркс брав активну участь у цій революції в Німеччині, редагуючи провідний орган революційної лівиці, і водночас уважно стежив за розвитком подій, зокрема у Франції та Відні. Тепер революція закінчилась, і Маркс обдумував її уроки.
Перше питання: коли ця фраза з’явилася в друці навесні 1850 р., що вона означала для Маркса та його сучасників-читачів?
Ключовий факт, який згодом перекрутить історію цього терміну, полягає в наступному: в середині ХІХ ст. старе слово «диктатура» все ще означало те, що воно до того означало протягом століть, і в цьому розумінні воно не було синонімом деспотії, тиранії, абсолютизму або автократії, і головне, воно не протиставлялося демократії.
1. Короткий нарис «диктатури»
Слово «диктатура» в усіх мовах (dictature, Diktatur тощо) спочатку відсилало до поняття dictatura давньої Римської республіки, важливого конституційного інституту, який існував більше трьох століть і залишив тривкий слід в політичній думці всіх напрямів. Цей інститут означав надзвичайне правління, яке здійснює громадянин, що користується довірою, для тимчасових і обмежених цілей, щонайбільше на шість місяців. Його метою було збереження республіканського статус-кво; він був задуманий як захисна споруда республіки від зовнішнього ворога або внутрішнього перевороту. По суті, він був спрямований проти тих елементів, яких ми б сьогодні могли звинуватити в прагненні «диктатури». Він працював – принаймні, доки Юлій Цезар не знищив республіканську диктатуру, оголосивши себе необмеженим «диктатором» назавжди, тобто диктатором у нашому сьогоднішньому розумінні1 2.
Сучасний аналог римської диктатури – інститут воєнного стану (або «стану облоги»). Цей інструмент має три характерні риси римського: він ґрунтується на конституційній легальності, а не тиранії; він є тимчасовим; він є обмеженим, особливо в повноваженнях видавати нові закони або конституції. Інститути такого типу неодноразово забезпечували якусь форму кризового уряду або надзвичайного режиму. Мало хто стверджує, що ці інститути самі по собі є антидемократичними, хоча, звичайно, їх, як і будь-що інше, можна спотворити використанням в антидемократичних цілях. 3
Старе значення цього слова обумовлювало всю європейську політичну думку та мову аж до ХІХ ст. включно, хоча його застосування в деяких відношеннях розмивалося. Найпослідовніше цей термін, як і раніше, відсилав до надзвичайного застосування влади, особливо поза межами нормальної законності. Момент одноосібності іноді виступав на перший план, але часто був приглушений, особливо у правих, які нападали на ідею правління органу, обраного народом.4
Під час Французької революції – яка, як і всі революції, була киплячим казаном політичної термінології – жирондисти полюбляли засуджувати «диктатуру Національного Конвенту» (яка була на той момент зенітом революційної демократії) або «диктатуру Паризької комуни» (найдемократичніший на той час прояв масового руху знизу).5 Протягом більш ніж століття нікого не дивувало, що британський парламент обзивали «диктатурою» на підставі того, що він мав усю владу, хоча в цьому випадку втрачався навіть момент кризового управління.
Історія «диктатури» зліва починається з найпершого соціалістично-комуністичного руху, першого сполучення соціалістичної ідеї з організацією людей: так званої «Змови рівних», очолюваної Бабьофом у 1796 р., коли Французька революція, не перемігши, пішла на спад. У впливовій книзі, виданій у 1828 р., наперсник Бабьофа Буонаротті описав доволі детально діяльність і політику цього руху, склавши тим самим підручник якобінсько-комуністичної політики, який був важливим в освіті (в т.ч. неправильній) «бланкістських» лівих протягом наступних двох десятиліть. (Чартисти його швидко переклали на англійську мову.)
Буонаротті описав дискусію змовників про перехідний революційний уряд, який після перемоги візьме владу на себе. Уникаючи терміну «диктатура» через його «одноосібне» значення, він не залишав сумніву в тому, що революційний уряд має бути диктатурою маленької групи, яка робить революцію, і завданням його є просвіта людей, доки не буде досягнуто рівня демократії. Ця концепція просвітницької диктатури мала попереду велике майбутнє. Не було й мови про «диктатуру» трудящих, зіпсованих експлуататорським суспільством, яке ще належало скинути. Революційний гурток диктаторів-ідеалістів самостійно здійснюватиме перехідну диктатуру протягом невизначеного часу, щонайменше протягом одного покоління.6
Сюди повністю вкладається і поняття диктатури в розумінні Огюста Бланкі та бланкістських груп 1830-х і 1840-х років. На додачу бланкісти (і не лише вони) виступали за «диктатуру Парижа» над провінціями та над країною в цілому – тобто передусім над селянами та сільською аристократією; бо хіба ж провінції не показали під час Великої революції, що вони схильні до контрреволюції? В ім’я Народу революційні спасителі захищатимуть революцію від народу.
Між іншим, приписування терміну «диктатура пролетаріату» Бланкі – це міф, який старанно з книги в книгу переписують марксологи, прагнучи довести, що Маркс був путчистом-«бланкістом», але насправді всі авторитети в питаннях біографії та праці Бланкі оголосили (дехто з сумом), що цей термін там не зустрічається. Ще більш важливо, що концепція політичної влади в руках демократичних мас фундаментально чужа бланкістській ідеї просвітницької диктатури.7
Станом на ХІХ ст. політична мова давно містила посилання на «диктатуру» найдемократичніших асамблей, народних масових рухів або навіть Народу в цілому. Все, що зробив на той момент Маркс, – це застосував цей старий політичний термін до політичної влади класу.
Але використання терміну Марксом у 1850 р. було значною мірою обумовлено не лише довгою історією цього слова, але, зокрема, і його історією в революційний період, який щойно закінчився.
2. «Диктатура» в революції 1848 р.
Революції за своєю природою є періодами кризового управління та надзвичайної влади, коли стара законність кульгає або й падає. Це стосується обох сторін, бо контрреволюції є не більшими шанувальницями законності. Революція 1848 р. бачила встановлення «диктатури», а саме «диктатури» генерала Кавеньяка, яка сформувала її образ у сучасній історії. Але необхідність тієї чи іншої диктатури (в тогочасному значенні) визнавалася всіма сторонами і вільно обговорювалась найрізноманітнішими політичними рухами від правих до лівих. 8
Основне значення «диктатури» в той час найкраще можна побачити на прикладі Луї Блана, одного з найрожевіших соціал-демократів у ранній історії руху. Він представляв ліве крило тимчасового уряду, який захопив владу під час Лютневої революції. Цей уряд, звичайно, перебрав на себе владу у спосіб, не передбачений законом, через оголошення перед масовою демонстрацією. Навіть Ламартін, правий керівник цього уряду, який прагнув спрямувати революцію в консервативне русло, з цієї причини називав себе та своїх колег «диктаторами». Луї Блан виступав за продовження «диктатури» через відкладення виборів, щоб мати час на перевиховання народу. Не лише в той час, але й у книзі, опублікованій десятьма роками пізніше, Блан переконував, що тимчасовий уряд має «розглядати себе як диктаторів, призначених революцією, яка стала неминучою і яка не зобов’язана заручатися санкцією загальних виборів, доки не реалізує всі блага, яких потребує момент». Блан не лише прагнув відкладення виборів на довший час, ніж того хотіли революційні робітничі клуби Парижа, він також підняв на щит стару ідею «диктатури Парижа» над країною.9
Очевидно, «диктатура» не була атрибутом «екстремістів» та революціонерів з палаючим поглядом. Її не те що не протиставляли демократії, її розглядали – схвально чи ворожо – як один з аспектів руху до Демократії.
Кожен мав свій погляд на те, якою має бути належна «диктатура». Вільгельм Вейтлінг задовго до цього виступав за месіанську диктатуру з собою самим у ролі месії, і в 1848 р. він відкрито виступив за диктатуру з «однією головою»; кілька тижнів потому Маркс розкритикував і відкинув пропозицію Вейтлінга на тому ж майданчику, який використав останній.10 Бакунін, беручи участь у революційному русі в Богемії, пізніше згадував, що його метою було встановлення «уряду з необмеженими диктаторськими повноваженнями», в якому «всі будуть підкорятися єдиній диктаторській владі», за допомогою трьох таємних організацій, заснованих на «суворій ієрархії та безумовній дисципліні». Це була лише перша версія з багатьох різноманітних форм «таємної диктатури» «невидимих Диктаторів», які Бакунін видумував протягом усього життя.11
Ці (та інші) концепції «диктатури» були відверто антидемократичними, так само, як і більшість концепцій «уряду». Але, як і слово «уряд», слово «диктатура» могло наповнюватись різним змістом, вказуючи на якийсь надзвичайний режим поза рамками законності; так і було. В «червневі дні» 1848 р., коли паризький робітничий клас вибухнув найбільшим на той момент повстанням в історії Нового часу, тимчасовий уряд в паніці довірив владу військовій «диктатурі» генерала Кавеньяка, який використав її для масового виховного кровопускання навіть після закінчення боїв. (Термін «диктатура» офіційно не вживався, але регулярно траплявся в пресі та в розмовах, тоді як офіційним терміном був «стан облоги».)
Звичайно, диктатура Кавеньяка не була сучасною диктатурою, але вона була прелюдією до сучасної історії терміну. Вона забезпечила юридичну основу для положення про стан облоги, що потрапило до французької конституції в листопаді 1848 р., яка, у свою чергу, зумовила прийняття закону від 9 серпня 1849 р., котрий досі діє в ХХ ст. як основний закон про «конституційну диктатуру» у Франції. Вона надала зразок для надзвичайних інститутів у Берліні та Відні пізніше в 1848 р. Вона розчистила шлях для диктатури Наполеона ІІІ, яка називала себе не диктатурою, а просто Другою імперією. Вона зробила диктатуру європейським інститутом. 12
Під час цієї революції Маркс був домінуючою фігурою на крайньому лівому фланзі революції в Німеччині, редагуючи Neue Rheinische Zeitung у Кьольні. Як і всі, NRZ писав про диктатуру. Але вперше про «диктатуру» на її шпальтах написав не Маркс, це слово фігурувало в цитаті з виступу керівника тимчасового уряду, який взяв на себе владу під час революції на тлі масового наростаючого повстання – і який мав намір перешкодити революції скинути монарха та його абсолютистський уряд. Прем’єр-міністр Кампгаузен, рейнський капіталіст, енергійно доводив, що якщо тимчасовий уряд і його асамблея візьмуть до своїх рук суверенну владу в ім’я народовладдя, це буде «диктатура» – а саме диктатура Демократії. Якщо новий уряд демократизує збудовану для еліти виборчу систему, це теж буде диктатура.
Генеральна лінія, яку відстоював Марксів NRZ, полягала в простій пропозиції, щоб Національні Збори оголосили себе сувереном, зрікшись абсолютистського уряду і звернувшись до народу. Всі розуміли, що це піднімає питання революційної законності. Для цього й існують революції. Термін «диктатура» з усіх боків просто віддзеркалював цю проблему, як показав Кампгаузен своїми нападками на диктатуру Демократії. Саме в цьому контексті NRZ виступав за те, щоб «диктатура» народних зборів здійснила цілу низку демократизуючих заходів для революціонізації автократичного німецького суспільства. Маркс писав:
«Кожен тимчасовий державний устрій після революції вимагає диктатури, і то енергійної диктатури. З самого початку ми дорікали Кампгаузену за те, що він поводився не по-диктаторськи, не розбив і знищив негайно залишки старих інститутів.»
Тут не було питання «диктатури пролетаріату», бо Маркс під час цієї революції виступав за те, щоби спочатку владу захопив не робітничий рух (який ще тільки організовувався), а ліберальна буржуазія, чиїм історичним завданням є (як вважав тоді Маркс) викорінення старого режиму монархії, бюрократії і феодалів та побудова буржуазного демократичного суспільства, в якому пролетаріат може розвинути власний рух, власну класову боротьбу і зрештою, перемогти. Але німецька буржуазія, значною мірою саме тому, що бачила, як на неї знизу тисне революційний пролетаріат, відмовилася від ролі в цій виставі, натомість міцно вчепившись за владу абсолютистського уряду як за бастіон, який захистить її від майбутньої пролетарської загрози.
Найважливіший урок, який Маркс виніс із революційного досвіду, полягав у тому, що німецькій буржуазії не можна довірити здійснення її власної революції, буржуазно-демократичної революції, яка зрештою закладе фундамент для пролетарської соціалістичної революції. Ці два завдання мають випливати одне з одного, як у телескопі, на відміну від того шляху, який демонструвала Франція. Німецьку революцію треба буде штовхати далі й далі вперед, від однієї стадії до іншої, тиснучи ліворуч, доки владу не зможе захопити крайня лівиця, революційний пролетаріат. Цю концепцію Маркс підсумував так: «перманентна (тобто триваюча або та, що продовжується) революція», «революція, що не зупиняється, доки пролетаріат не захопить владу». Саме цей висновок привів до появи питання пролетарської влади (або, що те ж саме, пролетарської «диктатури») в Марксових дописах 1850 р. з аналізом програної революції. 13
3. Страх «диктатури» народу
Протягом десятиліть Європа перебувала в тіні програної революції. Як написали автори «Маніфесту Комуністичної партії», правлячі класи затремтіли перед привидом комуністичної революції, і одним із менш важливих наслідків стала зміна режиму їхнього мовлення. Насамперед, розмови про загрозу (щойно відведену) «диктатури» або «деспотизму» народу стали загальним місцем у пресі. Звичайно, ідея «деспотизму народу» сягає корінням жаху Платона й Аристотеля перед демократією як загрозою міцному суспільству; але в 1850-х цей страх набув рис епідемії.
Лондонська «Таймс» гнівно накинулась на ідею надання права голосу більшості народу, стверджуючи, що це на ділі позбавить виборчих прав «нинішніх виборців», зробивши нижчі класи «панівними». Манчестерські капіталісти засуджували страйк як «тиранію Демократії». Ліберал Токвіль, пишучи в 1856 р. про Велику Французьку революцію, шкодував, що вона була здійснена «масами в ім’я суверенітету народу», а не «просвітленим самодержцем»; революція була періодом «народної» диктатури, писав він. Було цілком зрозуміло, що «диктатура», яку він оплакував, була встановленням «народного суверенітету». 14
У 1849 р. Гізо, останній французький прем’єр-міністр, який служив при королях, опублікував цікаву книгу – «Про демократію у Франції». В довгому пасажі історик і державний діяч скаржиться: тепер усі стверджують, що вони за демократію, і монархісти, і республіканці, і ліві; але демократія означає хаос, класову війну та народну деспотію. Народна деспотія означає, що народ нав’язує свою волю тим класам, які, хоча й знаходячись у меншості, мають місію керування суспільством. Новомодне твердження, що суверенітет має випливати з виборів, є цілковито антифранцузьким. «Народна тиранія або військова диктатура можуть бути тимчасовим заходом, але ніколи не можуть бути формою правління».
Гізо виходив з того, що знали всі: демократія означає «вся влада народу». Це означає диктатуру народу. Він був проти цієї диктатури. 15
Раніше того ж року один іспанський консерватор прославився на всю Європу промовою в іспанському парламенті, в якій прямо і навіть грубо сказав те, що мало хто наважувався так відверто озвучити. Хуан Доносо Кортес був одним із іспанських політичних вождів, які поставили генерала Нарваеса при владі з фактично диктаторськими повноваженнями ще навіть до початку європейської революції. У своїй «промові про диктатуру» Доносо без жодних комплексів стверджує, що влада належить буржуазії, котра має власність, за правом «розумових здібностей» і за правом меча. Що ж до легальності: «Коли легальності вистачає, щоб урятувати суспільство, тоді легальність. Коли її не вистачає – диктатура». Так, визнавав він, слово «диктатура» – це «страшне слово», але слово «революція» – «найстрашніше з усіх».
Питання лише в тому, якої диктатури ви хочете: «це питання вибору між диктатурою повстання та диктатурою [нинішнього] уряду», – і він обирав друге. Далі йшов апофеоз: «Це питання вибору між диктатурою знизу та диктатурою згори. Я обираю диктатуру згори, оскільки вона походить з більш чистої та піднесеної царини. Це питання вибору, зрештою, між диктатурою кинджалу та диктатурою шаблі: я обираю диктатуру шаблі, оскільки вона шляхетніша.»
Найвидатніша диктатура з усіх існує в Англії, тому що (зауважте!) британський парламент може робити все, що йому заманеться:
«Хто, панове, бачив колись таку колосальну диктатуру?», – тріумфально запитував іспанський реакціонер. За кульмінацією послідував риторичний спад, коли Доносо роз’яснив, що і Бог – також диктатор. Ця промова швидко була перекладена багатьма мовами й розійшлася друком по всьому світу. 16
Менше уваги в той час дісталось важливій книзі про європейську революцію, опублікованій у 1850 р. Лоренцом фон Штейном, який за вісім років до того написав одне з найперших досліджень про те, як у Франції сходять паростки соціалізму. Аналіз «диктатури» у Штайна був комплексним, тут його не можна підсумувати; достатньо сказати, що він її обговорював цілковито в сенсі класової влади, зокрема в контексті класової боротьби нового пролетаріату. Він розглядав питання «диктатури» в термінах Луї Блана, якого приймав у якості речника французького робітничого класу.
«Соціальна диктатура, – писав Штайн, – стала гаслом пролетаріату [тобто Блана], а народне представництво – гаслом Демократії та власників [тобто буржуазних демократів на чолі з Ламартіном]». Послідовники Луї Блана, соціал-демократи, можуть вирішити «скинути уряд, замінити його виключно соціал-демократами, і тим самим встановити правління пролетаріату». Ідея соціал-демократів про народний суверенітет стала ідеєю того, що «Тимчасовий уряд має зберігати диктатуру, доки не проведе всі заходи, які вважатиме за необхідне». «Боротьба класів за керівництво державою тут була чітко сформульована».
Якщо не враховувати, що Штайн всерйоз сприйняв риторику Луї Блана, він здійснив найбільш глибокий із антиреволюційних аналізів революції. У деяких пасажах він, здається, ось-ось використає той самий термін «диктатура пролетаріату», але цей вислів тут так і не з’явився. 17
Маркс ішов по тому ж терену – по-своєму, але багато в чому також приймаючи поширений на той час вокабуляр. Як і Штайн, Гізо та всі інші, він нерідко використовував термін «деспотизм» приблизно в тому ж сенсі, що й «диктатура»: у висловах на кшталт «класовий деспотизм» (щодо буржуазно-демократичних режимів), «парламентський деспотизм», промисловий «деспотизм» заводу або «деспотичні посягання на права власності», які має здійснити робітнича держава. Термін «класовий деспотизм», який він доволі часто використовував у 1850-х, по суті був варіацією «класової диктатури». 18
У третьому томі книги «Теорія революції Карла Маркса» я провів детальне дослідження того, як Маркс і Енгельс у своїх працях використовують слово «диктатура», але висновок не є сенсаційним: вони використовували цей термін так, як це робили в їх час усі інші, зокрема в метафоричний спосіб, багато з відмін якого досі на часі. Вони могли посилатися на «інтелектуальну диктатуру» середньовічної церкви чи пап; або на фінансиста як «диктатора» CréditMobilier. Дрібні німецькі князівства перебувають під «диктатурою» Пруссії або Австрії; берлінський уряд підкорився «франко-російській диктатурі»; вся Європа перебуває під «московською диктатурою»; і так само, як рефері називають диктатором на футбольному полі, звичайною справою було називати редактора щоденної газети «диктатором» новинарського колективу, хоча він і підпорядковувався власникам. Маркс здійснював таку ж «диктатуру», будучи редактором кьольнської газети, яку він видавав під час буремних днів революції 1848-1849 рр. 19
Термін «військовий диктатор (диктатура)» був не такий еластичний: насправді, наскільки мені відомо, Маркс і Енгельс жодного разу не вживали його щодо людини або режиму, якому вони симпатизували. Я підозрюю, що це було правилом і для загального узусу. 20
Але з іншого боку, Маркс використовував термін «диктатор» як лайку щодо низки політичних фігур, які взагалі ніякої диктатури не практикували: у цих випадках даний термін просто підкреслює домінування в тій чи іншій формі. Серед таких прикладів ми знаходимо ірландського вождя Парнелла, Бісмарка, лорда Пальмерстона та інших. Таке використання терміну, дуже поширене в пресі, має нагадати нам, як часто «диктатором» називали Франкліна Д. Рузвельта в той час, коли це слово давно вже стало однозначним. 21
Більш доречними є ті випадки, коли Маркс або Енгельс торпедували намагання встановити чиєсь особисте домінування в робітничому або соціалістичному русі; слово «диктатура» дійсно мало звичку виринати в таких звинуваченнях. Найкращими прикладами тут є Бакунін і Лассаль: обидва прагнули до встановлення особистої диктатури в русі, і обох за це атакували Маркс та Енгельс. Бакунінські проекти «таємної диктатури» його угруповання (звичайно ж, в ім’я анархічного «лібертаріанства») були основою боротьби бакуністів за контроль над Інтернаціоналом починаючи приблизно з 1869 р.; і на той момент Маркс прийшов до розуміння того, що «цей росіянин, схоже, хоче стати диктатором європейського робітничого руху». Інтернаціонал видав брошуру, написану переважно Енгельсом і Лафаргом, яка викривала «створення таємної організації з єдиною метою підпорядкувати європейський робітничий рух таємній диктатурі жменьки авантюристів». Тези цієї брошури, значенняякої роками приглушували ненадійні історики, в усіх суттєвих аспектах були підтверджені нагромадженням свідчень про диктаторські прагнення Бакуніна. 22
Фердинанда Лассаля Маркс кілька років захищав перед комуністичним клубом у Рейнській області, який відхилив заявку Лассаля на вступ. Тепер відомо, що Лассаль не намагався приховувати свої «прагнення до диктатури» в робітничому русі, принаймні від товаришів, яких вважав нижчими за себе. Маркс з’ясував це лише в 1856 р. Потім у 1862 р., гостюючи в Маркса, Лассаль продемонстрував інші свої диктаторські ідеї, свою ворожість до «індивідуальної свободи» та схильність поводитися «так, наче він майбутній робітничий диктатор». Маркс заявив йому, що вони займають діаметрально протилежні позиції, не погоджуються між собою «ні в чому, крім якихось дуже віддалених кінцевих цілей», і жартома обзивав його «просвітленим бонапартистом». Влучність цієї оцінки була повністю підтверджена, коли в ході досліджень стало відомо про спробу Лассаля в 1863 р. використати новостворену лассальянську соціал-демократичну організацію для укладення угоди з Бісмарком: соціалісти-лассальянці мали підтримати «соціальну диктатуру» Корони в обмін на поступки. В цьому листі Лассаль приводив власну персональну «диктатуру» в організації як свідчення того, що «робітничий клас» готовий підтримати диктатуру. В загальних рисах оборудки Лассаля з Бісмарком були відомі в соціалістичному русі ще тоді, розповіли про них і Марксу. Складно зрозуміти, чому було потрібно вигадувати міф про «особисту» ненависть Маркса до Лассаля, щоб пояснити ворожість до людини, яка вела таку політику. 23
У низці інших випадків Маркс висловлював свою думку щодо намагань розвинути особисту диктатуру в русі. Про Огюста Конта, чия секта називала себе позитивістами й була активною в робітничих колах, Маркс писав, що він був «пророком» «особистої Диктатури» – «автором нового катехізису з новим папою й новими святими». В Англії, де Генрі Хайдман заснував самозвану марксистську групу, Соціал-демократичну федерацію, була сумнозвісною його диктаторська поведінка як боса організації. Хайндман, за словами Енгельса, відвернув від себе товаришів частково «своїм нетерплячим прагненням грати в диктатора». У рештках чартистського руху в 1855 р. Ернест Джонс хотів стримати розвал, зосередивши всю організаційну владу у власних руках. Маркс написав про це Енгельсу, повідомивши, що Джонс «проголосив себе диктатором чартизму», викликав ураган обурення проти себе й виставив себе «віслюком», намагаючись «самостійно грати диктатора». 24
Ці приклади використання слова «диктатура» вказують на спектр його значень, загальноприйнятий у ХІХ ст. Значна частина цього спектру ще й сьогодні обумовлює значення даного терміну; досі поширеними є його метафоричні використання. Але коли Маркс уперше вжив термін «диктатура пролетаріату», це була дуже конкретна метафора.
4. «Диктатура пролетаріату»: перший період
Доволі рано, вже до 1844 р., Маркс дійшов висновку, що для здійснення комуністичного перетворення суспільства пролетаріат спершу має завоювати політичну владу. Ця ідея була для нього наріжною, і його твори всіяні різноманітними термінами, які її виражають: не лише «завоювання політичної (або державної) влади», а й, зокрема, «правління пролетаріату»; результатом буде «робітнича держава»; в термінах британського руху це означало «пролетарське панування» (proletarian ascendancy). Ми побачимо, що в даних обставинах одним із цих термінів також мала бути й «диктатура пролетаріату». 25
Маркс визнавав, що ця мета, політичне «правління пролетаріату», зовсім не була унікальним надбанням його власної теорії; навпаки, він любив підкреслювати, що всі інші справжні робітничі рухи ставили це собі за мету. Це чітко сказано в «Маніфесті»:
«Найближча мета комуністів є та сама, що й усіх інших пролетарських партій: перетворення пролетаріату в клас, повалення панування буржуазії, завоювання пролетаріатом політичної влади.» 26
Передусім, Маркс знав і цінував той факт, що ліві чартисти (наприклад, Харні) постійно виступали за «панування» (або правління, або політичну владу) пролетаріату. 27 Ці чартисти, як і Маркс, не мали проблем з відповіддю на питання, яке піднімають сучасні марксологи: як може правити цілий клас? Відповідь для Маркса і чартистів була така ж, як і для їхніх опонентів, наприклад, для ліберального історика Маколея, який боявся загального виборчого права, бо воно передасть «найвищу владу» в руки класу, класу трудящих, у такий спосіб породивши «деспотизм», під яким він відверто мав на увазі деспотизм над буржуазією. 28
Отже, ми побачимо, що Маркс використовував термін «диктатура пролетаріату» в точнісінько такий самий спосіб, як і «правління пролетаріату» та інші слова для означення робітничої держави. Але за яких обставин він це був схильний робити? Головна підказка полягає в тому факті, що використання терміну «диктатура пролетаріату» Марксом і Енгельсом сконцентроване в трьох періодах, між якими, по суті, він відсутній. Це наступні три періоди:
Період І: 1850-1852, післяреволюційний період слідом за підйомом 1848-1849.
Період ІІ: 1871-1875, післяреволюційний період слідом за Паризькою комуною.
Період ІІІ (очевидно, лише для Енгельса): таке собі відлуння після 1875 р. 29
З огляду на історію поняття «диктатура», тепер ми не бачимо великої проблеми в готовності Маркса замінити «правління» «диктатурою» в певних контекстах. Але огляд цих контекстів є повчальним.
Локус 1. У першій главі «Класової боротьби у Франції» Маркс зауважив, що в ході революції у Франції «з’явилося сміливе гасло революційної боротьби: Повалення буржуазії! Диктатура робітничого класу!». Оскільки немає абсолютно жодних свідчень того, що «диктатура пролетаріату» взагалі хоч десь фігурувала як гасло, я вважаю, що Маркс не хоче сказати, що воно з’явилось; він лише помістив його поруч із тим гаслом, яке дійсно з’явилося, першим із згаданих, а саме: «Повалення буржуазії!». По суті, він пояснює, що малося на увазі в першому гаслі. У тому ж місці Маркс вільно використовує вислови «буржуазний тероризм» і «буржуазна диктатура» як синоніми буржуазного «правління», описуючи «буржуазну республіку». 30
У другій главі Маркс зазначає, що пролетаріат є ще недостатньо розвинутим для того, щоб самому захопити владу. «Розвиток інших класів ще не дозволяв пролетаріатові захопити революційну диктатуру». Пишучи це, Маркс, як і в багатьох випадках, виключав ідею захоплення влади меншиною в бланкістському стилі. 31
У третій главі (написаній у березні 1850 р. і опублікованій у квітні) Маркс препарував рожевий соціалізм Луї Блана і повідомив, що всупереч таким соціал-демократичним реформістським течіям, «пролетаріат все більше об’єднується навколо революційного соціалізму, навколо комунізму, який сама буржуазія охрестила іменем Бланкі». Важливо усвідомити те, що тут чітко постулюється: ім’я Бланкі винахідливо застосовують щодо комуністичної течії її вороги, буржуазія – але не сам Маркс.[ref]Тут пропущене тривале обговорення Бланкі та бланкізму в їх відношенні до Маркса. Див. глави 9-10, 17-18 та особливу примітку В.[/ref]
Далі в Марксовій главі говориться, що революційний соціалізм «є оголошенням безперервності революції, класовою диктатурою пролетаріату як необхідного транзитного пункту до скасування класових відмінностей взагалі», а звідси й до революціонізації всього суспільства. Зверніть увагу на те, що Маркс наголошує на терміні «класова диктатура».
Згадка про Бланкі є стенографічним посиланням на добре відому в той час практику використання імені Бланкі контрреволюційними політиками як революційного жупела. В ключовий момент у квітні 1848 р., коли робітнича демонстрація проти уряду нарощувала свої масштаби, праві вожді Тимчасового уряду організували масову кампанію поширення чутки про те, що Бланкі зі своїми друзями готуються повалити уряд і захопити владу. (Одна з перших добре організованих кампаній проти «червоної загрози».)
У третьому томі «Теорії революції Карла Маркса» містяться думки Луї Блана з приводу того, як ім’я Бланкі перетворили «на якесь страховисько». Блан говорив про «роль, так мудро відведену п. Бланкі: посильніше лякати буржуазію» – роль, яку йому відвела, або ж сама й винайшла, урядова більшість, прагнучи покласти край революційному тискові знизу. У цьому полягає значення Марксової згадки про комуністичний жупел, «який сама буржуазія охрестила іменем Бланкі». 32
Розтиражоване твердження, що в цьому уривку Маркс сам прирівнює фразу «диктатура пролетаріату» і Бланкі, є цікавим спотворенням, майже стандартним серед марксологів, яке нерідко є наслідком відверто неправильного перекладу. 33
Локус 2. У квітні 1850 р. фраза «диктатура пролетаріату» знову виринула, у зв’язку з бланкістами, але не як їхній вислів.
У цей час Маркс і його товариші по Союзу комуністів, перебуваючи у вигнанні в Лондоні і все ще очікуючи, що революція на континенті після затишшя знову вибухне, намагалися налагодити співпрацю з іншими революційними групами. Однією з них було ліве крило чартистів на чолі з Гарні, який уже перебував у тісному зв’язку з Марксовим колом. Серед французів єдиною групою, яку Маркс вважав революційною, була бланкістська течія, в якої не було видатних вождів і було дуже мало ідей, але був певний вплив на емігрантську спільноту. Між цими трьома течіями пройшли переговори, метою яких було встановлення такого собі єдиного фронту для революційної співпраці. Було накреслено (не Марксом і не Енгельсом) низку програмних пунктів для обговорення під заголовком «Société Universelle des Communistes Révolutionnaires» [Історія Всесвітнього товариства комуністів-революціонерів повністю вперше наведена у 12 главі третього тому «Теорії революції Карла Маркса», де особлива увага приділяється міфам, які про цю організацію поширювали такі автори, як Ніколаєвський.]
Все, що нам насправді відомо про ВТКР – це те, що для обговорення цієї пропозиції була досягнута певна попередня згода. Всі учасники підписали документ з програмними пунктами. Немає свідчень того, що в результаті з’явилась якась організація. Власне, всі свідчення вказують на те, що ця ідея залишилась виключно на папері й ніколи не була запущена на практиці. Станом на жовтень Маркс – який, тим часом, дійшов висновку, що революційна ситуація на той час завершилась, – уже відкинув проект ВТКР.
Як би там не було, можемо сказати, що найпершою в програмі ВТКР ішла така стаття: «Метою асоціації є повалення всіх привілейованих класів, підпорядкування цих класів диктатурі пролетарів шляхом підтримання безперервності революції аж до здійснення комунізму…». 34
«Диктатура пролетарів» – формула, яку раніше Маркс ніколи не вживав; це лише одна з кількох підстав вважати, що ця програма була накреслена не Марксом, а Августом Вілліхом, членом Союзу комуністів, особисто близьким до бланкістів. 35 Немає таємниці в тому, чому ця фраза, як і «безперервність революції», подобалась цим людям. Привабливість таких термінів для людей бланкістського типу, які не розуміли їхнього змісту, може бути основою для гіпотези про те, чому і за яких обставин Маркс іноді використовував термін «диктатура пролетаріату». 36
Ця ж гіпотеза пояснює, чому цей термін з’являється у зв’язку з бланкістами, але не в їхньому виконанні. Зазвичай Маркс використовував, як ми побачили, терміни «правління пролетаріату», «політична влада робітничого класу» тощо. Але коли йдеться про те, щоб цю класову концепцію протиставити диктатурі бланкістського типу, її драпірують формулою «класової диктатури». Класова диктатура тоді протиставляється бланкістській диктатурі, щоб було помітно контраст.
Зокрема, в об’єднаних фронтах з бланкістами для Маркса прийнятним було б лише таке формулювання. На його основі він міг робити необхідні кроки для перевиховання своїх партнерів. Спільна діяльність з цими партнерами ґрунтувалася на формулюванні, яке зберігало класовий характер, що відігравав фундаментальну роль для Маркса, водночас, безсумнівно, радуючи бланкістів своїм революційним присмаком.
Щоби зрозуміти це, читач повинен відкласти сучасне сприйняття, яке робить «диктатуру» для нас лайкою; бо такого сприйняття ще не існувало. Як можна нейтралізувати примітивне розуміння диктатури, яке було таким поширеним якраз серед тих, хто хотів бути хорошим революціонером? Їм можна сказати: «Диктатура? Це означає правління. Так, ми хочемо правління пролетаріату; але це не означає правління однієї людини, кліки, групи чи партії; це означає правління класу. Класове правління означає класову диктатуру.»
Так цей термін вийшов з-під пера Маркса в 1850 р.: як інструмент перевиховання бланкістських і якобінсько-революційних течій навколо угруповання Маркса. Марксологічний міф, який трактує «диктатуру пролетаріату» як «бланкістську» ідею, перевернув історію догори дригом. «Диктатура пролетаріату» з’явилась на світ як намагання показати майбутнім революціонерам, що є інший спосіб бути революціонером, Марксів спосіб.
Розуміючи це, ми можемо знову постулювати нашу основну тезу про значення цього терміну для Маркса. Для Маркса та Енгельса, від початку до кінця їхньої кар’єр і без жодних винятків, «диктатура пролетаріату» означала не більше і не менше ніж «правління пролетаріату», «захоплення політичної влади» робітничим класом, встановлення робітничої держави в період негайно після революції. 37
Подальша кар’єра цього терміну знову й знову доводить цю тезу; водночас, не з’являється жодних свідчень, які б її заперечили. Це твердження можна перевірити у світлі фактів.
5. Перший період – продовження
Наступні епізоди з «диктатурою пролетаріату» були відлунням Локусу 1.
Локус 3. Соціаліст Отто Люнінг, редактор лівої газети у Франкфурті, написав рецензію в чотирьох частинах на статті Маркса в NRZ про «Класову боротьбу у Франції». Вона була опублікована в червні в газеті Люнінга NeueDeutscheZeitung. 38 Найбільше Люнінг критикував «червону нитку», яка проходила крізь Марксове розуміння суспільства та історії: «розщеплення сьогоднішнього суспільства на різні класи» із суперечливими інтересами. Соціалізм Люнінга вірив у класову гармонію та реформи. Тому він знову і знову підкреслював, що Маркс виступає за захоплення влади робітничим класом: для Маркса метою революційного руху є «революційне правління, диктатура робітничого класу». Але мішенню Люнінга є «правління». Зрештою, він роз’яснює, що найгостріші заперечення в нього викликає Марксів наголос на «переході правління від одного класу до іншого» замість «руйнування класових відмінностей».
Люнінг ніде не продемонстрував особливої цікавості до терміну «диктатура пролетаріату», який він сам побіжно згадав. Протягом усього тексту він наполегливо відкидав мету робітничої держави чи класового правління, а також (пізніше у своїй рецензії) нападав на саму ідею класового тлумачення історії. Очевидно, погляди Люнінга мали велике майбутнє в якості формату для антимарксизму, але подразником була не «диктатура пролетаріату». 39
Маркс, який спочатку збирався написати довгий аналіз поглядів Люнінга для NRZRevue, погодився просто написати листа редактору в його газету. Лист Маркса був коротким і сентенційним, відповідав він лише на твердження Люнінга, що Маркс написав тільки про «правління пролетаріату», але не про подальшу мету скасування класових відмінностей. Він посилався на звинувачення про «правління і диктатуру робітничого класу», але, як і Люнінг, був зацікавленим лише в ідеї «правління». В листі містилась низка посилань і цитувань із Марксових творів, у яких детально обговорюється «скасування класових відмінностей», в тому числі й той самий текст, який рецензував Люнінг. 40
Як у листі Маркса, так і в критиці Люнінга помітно, що термін «диктатура пролетаріату» ні для одного, ні для іншого не відігравав значної ролі. Обидва вважали, що він не має ніякого особливого значення, крім «правління пролетаріату».
Локус 4. Співредактором і шурином Люнінга був добрий друг і товариш Маркса, Йозеф Вейдемеєр. У 1851 р. Вейдемеєр був вимушений тікати від урядових переслідувань з Німеччини і зрештою вирішив емігрувати в Сполучені Штати. Невдовзі після прибуття туди в листопаді він почав дописувати в радикальній німецько-американській пресі, переписуючись із Марксом. Його перша стаття з’явилася в нью-йоркській Turn–Zeitungвід 1 січня 1852 р., в одному номері з першою частиною «Селянської війни в Німеччині» Енгельса та з анонсом власного тижневика Вейдемеєра. 41
Стаття Вейдемеєра називалася «Die Diktatur des Proletariats» («Диктатура пролетаріату»). Вона стосувалася виключно теми правління робітничого класу в тій інтерпретації, що надана в «Маніфесті», який і послужив джерелом для статті. Винесений у заголовок термін у самому тексті навіть не з’являється до останнього параграфу, де говориться про те, що будь-яка революція потребує «диктатури на чолі», і представляється ідея диктатури «пролетаріату, сконцентрованого у великих містах», не просто пролетаріату. Очевидно, Вейдемеєр не схопив ідеї класової диктатури, скільки б разів Маркс не підкреслював цей термін.
Чому цей термін взагалі прийшов йому в голову під час написання статті, в якій має бути сконцентрований переказ вчення Мудреця (що було, очевидно, метою Вейдемеєра)? Не дуже очікувана відгадка полягає в тому, що він лиш нещодавно зблизька спостерігав із-за лаштунків, як його приятель Люнінг пішов хрестовим походом проти «правління, диктатури робітничого класу». 42
Мабуть, Маркс отримав примірник статті Вейдемеєра незадовго до 5 березня 1852 р. (хоча про це нема свідчень), коли у відповідь на листи свого друга він написав йому довгу інструкцію з порадами, як писати на різні теми в німецько-американській пресі. Саме в цьому контексті Маркс розкритикував авторів на кшталт Карла Хайнцена, які відмовляються визнавати існування класів у суспільстві. Маркс написав, що йому не належить честь відкриття ані існування класів у сучасному суспільстві, ані класової боротьби між ними:
«Те, що я зробив нового, полягало в доведенні, що:
1. існування класів пов’язане прямо з певними історичними фазами розвитку виробництва;
2. класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату;
3. ця диктатура сама по собі є лише переходом до скасування всіх класів і до безкласового суспільства.»
Якщо читач замінить виділену тут фразу на традиційне «правління пролетаріату», зміст цього твердження буде цілковито зрозумілий. У цьому уривку ніщо не вказує на те, що Маркс вважав, що він робить незвичайне оголошення. Тоді чому він використав «диктатуру пролетаріату» замість свого звичайного терміну? Ну, саме це якраз і пояснюється тим фактом, що Вейдемеєр сам щойно надав особливої ваги цьому терміну. Лист Маркса був просто реакцією на заголовок статті Вейдемеєра, який сам реагував на нещодавню полеміку в NDZ між Марксом і Люнінгом. Маркс застосував таке словосполучення, яке несло для його кореспондента особливі асоціації. Пишучи особистого листа, Маркс міг дати це зрозуміти. Коли ж висмикнути його з цього контексту й надавати йому ваги надзвичайної заяви, його значення спотворюється. 43
6. Другий період «диктатури пролетаріату»
Протягом двох десятиліть до Паризької комуни не було жодного випадку використання Марксом терміну «диктатура пролетаріату». 44 Як завжди, він говорив про «правління пролетаріату», «захоплення політичної влади», «робітничу державу» та інші вислови, які означають перехід державної влади в руки робітничого класу. Випадково? Це цілком можна пояснити, виходячи з вищенаведеної тези. Протягом цих двох десятиліть, коли лівий рух перебував у занепаді, праця та діяльність Маркса не передбачали якихось зв’язків із бланкістськими елементами. Він не був вимушений розбиратися з їхнім розумінням диктатури.
З тієї ж причини термін «диктатура пролетаріату» не з’явився в «Громадянській війні у Франції», апології та аналізі Паризької комуни, написаної Марксом для Генеральної ради Інтернаціоналу. На той момент і аж до часу, коли в Лондон почали перебиратися біженці-комунари, бланкісти відмовлялися від будь-яких зв’язків з Інтернаціоналом; він був для них недостатньо «революційним».
У «Громадянській війні у Франції» Маркс стверджував, що Комуна була робітничим урядом, «відкритою нарешті політичною формою, при якій могло здійснитися економічне визволення Праці». Комуна була робітничою державою, недовговічною і, звичайно, сповненою всіляких обмежень і непослідовностей. Марксова характеристика Комуни була в цьому відношенні такою широкою, що не може бути сумнівів у тому, що для нього вона була прикладом правління (або «диктатури») пролетаріату.
Водночас цілі сторінки у «Громадянській війні у Франції» присвячено опису та захопленим відгукам про надзвичайний розвиток демократії, представлений у формі уряду Комуни та його діях. Комуна «надала Республіці основу дійсно демократичних інституцій»; її заходи «могли лише уособлювати тенденцію уряду народу для народу». 45
Очевидно, що Комуна, на думку Маркса, не вживала жодних «диктаторських» заходів – якщо застосувати сьогоднішнє значення цього слова. Власне, в лавах Комуни були пропозиції саме це і зробити, коли у військовому плані становище дедалі погіршувалось перед лицем сил Версальського уряду. Бланкістсько-якобінська більшість у Комуні запропонувала встановити диктаторський орган, який мав бути названий (привид Робесп’єра) Комітетом громадської безпеки й отримати особливі деспотичні повноваження. Дебати з приводу «диктатури» (так було поставлено питання) були запеклими; коли пропозицію було прийнято, меншість вийшла з Комуни. Цей розкол привернув би більше уваги істориків, якби практично в той же момент не розпочався остаточний наступ версальців на місто, що зробило розкол суто теоретичним, бо всі разом кинулись на оборону. Але заднім числом важливо зауважити, що антидиктаторська меншість складаласяпереважно з представників Інтернаціоналу, а також прудоністів; зокрема, до неї ввійшли всі, хто мав хоч якісь особливі зв’язки з Марксом або демонстрували хоч якусь схильність озиратися на його ідеї (наприклад, Серрайє, який був практично особистим представником Маркса; Франкель, Лонге, Варлен). 46
Оскільки Паризька комуна явно не мала жодних «диктаторських» атрибутів у сучасному сенсі, вона завжди становила проблему для тих, хто вважає, що Марксова «диктатура пролетаріату» означала щось особливо «диктаторське» порівняно з просто робітничою державою. Коли ми виявляємо, що Маркс (не лише Енгельс) без жодних застережень називав її «диктатурою пролетаріату», цей факт сам по собі говорить дуже багато про нашу основну тезу.
Після падіння Комуни комунари-бланкісти серед інших перебралися в Лондон, де почали працювати з Марксом, особливо над допомогою біженцям; декілька з них були кооптовані в Генеральну раду. Не потрібно спеціальних свідчень, щоби здогадатися, що Маркс, звичайно ж, обговорював з ними їхні погляди, як і з іншими; але, тим не менше, свідчень вистачає. Іншими словами, як і в 1850-х, Маркс намагався «перевиховати» їх зі своїх позицій. 47 Бланкісти, також природно, вирішили перетворити Інтернаціонал на бланкістську секту. Враховуючи цей двосторонній вплив, особливо цікаво, що тут ми знову бачимо, як Маркс – після двадцятилітньої перерви – використовує термін «диктатура пролетаріату». Але тепер ми побачимо, як його використовують і біженці-бланкісти! – в їхньому випадку, вперше. 48
Локус 5. Першою зустріччю Інтернаціоналу після Комуни стала Лондонська конференція у вересні 1871 р. Завершувалась вона святкуванням річниці заснування Інтернаціоналу, на честь якого учасники зібралися на урочистий захід: бенкет і виголошення «тостів» (коротких промов). Маркса обрали головуючим і змусили виголосити коротку промову.
Кореспондент NewYorkWorldнадіслав довгу депешу про бенкет («Засідання червоних», “The Reds in Session”) зі змістовним переказом промови Маркса. Після Комуни Маркс знову озвучував свою думку, що «Комуна стала завоюванням політичної влади трудящими класами». Її метою було знищення всіх «основ класового правління та гноблення»: «Але перед тим, як це може бути здійснено, необхідною буде пролетарська диктатура». (Цитату взято з перефразованої репортером промови.)
Отже, перше використання цього терміну Марксом з 1852 р. відбулося перед зібранням, на якому було повно комунарів-бланкістів, де «іменем, яке привело в рух усіх присутніх, як електричний шок, стало ім’я Бланкі» (за словами кореспондента). Імовірно, Маркс навіть використав французьку форму терміну (dictature). Він знову бентежив бланкістські уми своєю концепцією класової диктатури. 49
Локус 6. Наступного разу Маркс використав термін у статті, написаній на рубежі 1872 і 1873 років у рамках полеміки з Прудоном і анархізмом, не стільки про сам анархізм, скільки про анархістську позицію принципової ворожості до революційної політичної діяльності. Вона вийшла в грудні 1873 р. в італійському соціалістичному щорічнику під назвою «Політична байдужість» (Der politische Indifferentismus).
Стаття зненацька починається довгою главою, поцяткованою лапками, яка претендує на те, щоб показати, що сказав би антиполітичний прудоніст або анархіст, якби відверто виклав свої погляди. В ході цієї уявної промови з’являється термін «диктатура»; бо змальований герой нападає на ідею «диктатури пролетаріат» так само, як і на будь-яку ідею політичної дії або політичної влади.
Отже, прудоністу вкладають в уста такі слова: «Якщо політична боротьба робітничого класу набуває насильницьких форм, якщо робітники заміняють своєю революційною диктатурою диктатуру буржуазного класу, вони скоюють жахливий злочин порушення принципу, тому що, – продовжує Маркс, – робітники не складають зброю і не скасовують державу, а надають революційну та перехідну форму».
Як і зазвичай, вислів «диктатура» тут використовується лише як ще одне визначення політичної влади робітників; але є й особливий інтерес. Тут Маркс прояснює думку, протиставляючи дві класові «диктатури»: «диктатура буржуазного класу» порівнюється з «революційною диктатурою» робітничого класу. Таке використання термінів підкреслює, що Маркс мислить класові диктатури (ту чи іншу) радше в термінах класової природи політичної влади, ніж у термінах конкретних форм держави. 50
Коли Гаазький конгрес Інтернаціоналу (вересень 1872 р.) прийняв рішення перемістити центр до Нью-Йорка – пропозиція, висунута Марксом, безсумнівно, для того, щоб оборонитись від неминучого наступу бланкістів, які хотіли підпорядкувати рух власним цілям після того, як допомогли врятувати його від Бакуніна, – бланкісти відреагували оголошенням про свій вихід з Інтернаціоналу та відкрите відновлення бланкістської секти. На той час їхні програмні ідеї пройшли до певної міри «марксифікацію», хоча їхня основна ідея революції, проведеної групою путчистів, залишилася незмінною. У памфлетах «Інтернаціонал і революція» (Internationale et Revolution, 1872) і «Комунарам» (Aux Communeux, 1874) вони виклали свої ідеї. Як написав своєму другу Енгельс, брошура 1872 р. «цілком серйозно пояснює всі наші економічні та політичні принципи як відкриття бланкістів». Це жартівливе перебільшення, але бланкісти дійсно додали термін «диктатура пролетаріату» як нове формулювання (нове для них) для означення майбутнього бланкістського захоплення влади. [Пасажі в бланкістських брошурах, де йдеться про «диктатуру», наводяться й обговорюються в третьому томі «Теорії революції Карла Маркса», тут це було б відступом від теми. Достатньо сказати, що з інших місць у цих брошурах було зрозуміло, що якою б новою не була їхня фразеологія, вони все ще виступають за взяття революційної влади групою меншості, у традиційному бланкістському сенсі.] Це привело до того, що термін уперше використав Енгельс під своїм власним іменем. 51
Локус 7. По гарячих слідах італійської статті Маркса Енгельс використав термін у третій частині своєї праці «До житлового питання». Він зустрічається у двох місцях.
У першому місці Енгельс обговорює бланкістський памфлет від 1872 р., який, за його словами, «проголосив, і то майже буквально, погляди німецького наукового соціалізму на необхідність політичної дії пролетаріату і його диктатури як переходу до скасування класів і, разом з ними, держави – погляди, які були висловлені вже в “Комуністичному маніфесті” і з тих пір ще безліч разів». Це яскраво показує, що Енгельс не бачив у терміні «диктатура пролетаріату» нічого такого, чого б не було вже, наприклад, у «Маніфесті» – в якому нічого не говорилося про «диктатуру».
Другий пасаж цікавий з аналогічної причини. Тут Енгельс полемізував з прудоністом, який заперечував саме поняття класової політичної влади або «класового правління». Енгельс відповідає: кожна політична партія хоче встановити своє правління в державі; соціалістична робітнича партія так само прагне до правління робітничого класу.
«Більше того, кожна справжня пролетарська партія, починаючи від англійських чартистів, завжди виставляла класову політику, організацію пролетаріату в незалежну політичну партію першою умовою боротьби, а диктатуру пролетаріату – безпосередньою метою боротьби».
Тут впадає в око твердження Енгельса, що «диктатура пролетаріату» не має ніякого особливого значення, крім як встановлення «правління» робітничого класу. «Кожна» справжня робітнича партія за неї виступає: це твердження звучить безглуздо для всіх, хто вважає, що в Маркса й Енгельса є якась особлива «теорія пролетарської диктатури» з особливими ідеями щодо «диктаторських» заходів. 52
Локус 8. Найчіткіше роз’яснення значення терміну «диктатура пролетаріату» з’явилося невдовзі (1874) в статті Енгельса, присвяченій якраз запозиченню цього терміну бланкістами в їхній брошурі «Комунарам». Ця стаття, «Програма бланкістських біженців-комунарів», є за всіма мірками найкращим аналізом бланкістської тенденції, який колись був надрукований, але не це зараз є нашою темою. На нашу тему там сказано таке:
«З того факту, що Бланкі будь-яку революцію розуміє як путч малочисельної революційної меншості, сама собою випливає необхідність диктатури після її перемоги – диктатури, зауважте, не всього революційного класу, пролетаріату, а невеликого числа тих, що здійснили путч і самі заздалегідь організовані під началом диктатури однієї або кількох людей.»
Можна побачити, що Бланкі – революціонер минулого покоління».
Не могло б бути більш повчального розрізнення між, з одного боку, Марксовою концепцією «диктатури пролетаріату» як правління («диктатури») класу, що становить більшість, або класового руху, і – з іншого боку – традиційною концепцією диктатури, ідеєю «минулого покоління», як диктатури партії або революційного об’єднання, яка таким чином передбачає диктатуру останніх над пролетаріатом. 53
Локус 9. Конфронтація з бланкістами, як бачимо, породила кілька контекстів для обговорення «диктатури пролетаріату» протягом першої половини 1870-х рр. Термін вийшов на поверхню, і це, без сумніву, пояснює той факт, що Маркс використав його у важливому документі в 1875 р.
В рамках підготовки двох німецьких соціалістичних партій – так званих «ейзенахців» на чолі з Бебелем і лассальянців – до об’єднання на з’їзді в Готі було підготовлено проект програми, в якому було повно поступок лассальянцям. Розлючений Маркс надіслав вождям ейзенахців листа з критичним аналізом програми й нападками на лассальянські формулювання й ідеї. Ця «Критика Готської програми» була не особистим листом і не публічною статтею, а циркуляром з обмеженим доступом у рамках політичної дискусії.
Пасаж зі згадкою про «диктатуру пролетаріату» є одним із найбільше цитованих місць, але й одним із найбільш порожніх. Він входить до тієї частини, в якій Маркс уперше розкритикував лассалівську формулу «вільної держави». Ні, написав Маркс, ми хочемо не зробити державу «вільною», а підпорядкувати її демократичному управлінню. «Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, поставленого над суспільством, на орган, цілковито підпорядкований йому; та й сьогодні форми держави є більш чи менш вільними тією мірою, якою вони обмежують «свободу держави».» Це був удар, націлений на «вірнопідданську віру лассалівської секти в державу». Далі Маркс заперечив проти плутанини термінів «сьогоднішня держава» і «сьогоднішнє суспільство». Останнє – це капіталістичне суспільство, і різні сьогоднішні держави можуть мати своєю соціальною основою капіталістичне суспільство. Потім він підняв питання «майбутньої» держави за межами буржуазного суспільства:
«Далі, виникає питання: якого перетворення зазнає державність у комуністичному суспільстві? Іншими словами, які суспільні функції там залишаться, аналогічні теперішнім функціям держави?».
Його відповідь була, на превеликий жаль, дуже короткою:
«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення одного в друге. Цьому відповідає й політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, як революційною диктатурою пролетаріату.»
Єдине, що зрозуміло з цього короткого твердження, це те, що Маркс не мислив у термінах більш чи менш диктаторських форм перехідного періоду, представленого робітничою державою. Дуже часто, особливо у ХХ ст., можна було прочитати, що за Марксом робітнича держава може бути або не бути «диктатурою пролетаріату», залежно, мабуть, від того, наскільки жорстоку диктаторську форму їй доведеться прийняти. Цю інтерпретацію виключають слова Маркса: робітнича держава «не може бути нічим іншим, як» диктатурою пролетаріату; іншими словами, ці два терміни є синонімами. В цьому зв’язку варто зауважити, що невдовзі після цитованого пасажу Маркс застерігає проти плутанини між «державою» та «урядовою машиною». Це застереження треба застосувати до попереднього твердження, що в перехідний період держава буде диктатурою пролетаріату. Для Маркса це було твердження про суспільний зміст держави, класовий характер політичної влади. Це не було твердження про форми урядової машини або інші структурні аспекти уряду чи напрямів політики. 54
Це було останньою появою «диктатури пролетаріату» у творах Маркса.
7. Третій період «диктатури пролетаріату»
На момент смерті Маркса у 1883 р. цей термін не виринав уже протягом восьми років; пройшло ще сім років, поки він знову не з’явився з-під пера Енгельса. Під час цієї п’ятнадцятирічної паузи стара бланкістська проблема, яка від початку й викликала до життя цей термін, цілковито змінилася. Коли термін знову з’явився, це було відлуння 1875 р.; а саме, це було викликано публікацією Марксової «Критики Готської програми».
У 1890 р. Німецька соціал-демократична партія готувалася прийняти нову партійну програму замість Готської програми 1875 р. (Нову програму приймуть на Ерфуртському з’їзді 1891 р.) Енгельс був рішуче налаштований використати нагоду для дискусії напередодні з’їзду для того, щоб відкрити всьому соціал-демократичному руху те, що партійне керівництво (особливо Лібкнехт, оскільки Бебель був у тюрмі) якнайстаранніше намагалося приховати, а саме погляди Маркса на Лассаля і лассальянство. Енгельс викопав цей рукопис із Марксових паперів і, не без труднощів, добився його публікації в партійній пресі. 55
Локус 10. У жовтні 1890 р., розшукуючи критику в архіві, він засів за написання листа товаришу, в якому обговорював матеріалістичне розуміння історії. Це один із листів, у яких Енгельс пояснював, що це розуміння не представляє економічні чинники єдиним рушієм історії. Подивіться на Марксове «18 брюмера», радив він, «де майже виключно йдеться про особливу роль, яку відіграють політична боротьба й події, звичайно ж, у рамках їхньої загальної залежності від економічних умов». Вказуючи на інші аналізи Маркса, він додав:
«Навіщо ж ми тоді боремося за політичну диктатуру пролетаріату, якщо політична влада економічно безсила? Насильство (тобто державна влада) – це також економічна сила.» [Лист до Конрада Шмідта від 27 жовтня 1890 р.]
Знову, як бачимо, Енгельс навіть не вважав за потрібне окремо обговорювати той факт, що «диктатура пролетаріату» є лише синонімом завоювання політичної влади робітничим класом. Знову, якщо цьому терміну приписати вужче або більш спеціальне значення, ця доволі побіжна згадка в Енгельса втрачає сенс. 56
Коли Марксова «Критика» була опублікована в NeueZeit, вона справила враження «бомби», за висловом Енгельса. Головною причиною була критика лассальянства, але праве крило партії рівною мірою засуджувало й згадку про «революційну диктатуру пролетаріату». Один із лідерів парламентської групи відхрестився від неї, виступаючи в рейхстазі. На якийсь час усе партійне керівництво оголосило Енгельсу особистий бойкот за те, що він насмілився довести погляди Маркса до відома партійців і громадськості. Ніколи до того ворожість правого крила до Маркса ще не виходила назовні так відкрито. 57
Локус 11. Тим часом, Енгельс працював над новим виданням Марксової «Громадянської війни у Франції». В березні він дописав новий вступ до цього аналізу Паризької комуни. По суті, це було есе про Комуну: він знову препарував бланкістський підхід до революції –
«точку зору, що відносно невелике число рішучих, добре організованих людей здатне … утримувати владу доти, доки не вдасться залучити народні маси в революцію і згуртувати їх навколо невеликої купки ватажків. Це передбачало, насамперед, найсуворішу диктаторську централізацію всієї влади в руках нового революційного уряду.»
Як і Маркс, Енгельс зробив огляд запровадження реальної демократії в Комуні. А потім, наприкінці, він віддав належне правим, які нападали на Марксову «Критику»:
«Останнім часом німецький філістер знову охоплений рятівним жахом перед словами: диктатура пролетаріату. Ну добре, панове, а хочете знати, як ця диктатура виглядає? Подивіться на Паризьку комуну. Це була диктатура пролетаріату.»
Називаючи Комуну «диктатурою пролетаріату», Енгельс повторював Марксову бенкетну промову 1871 р., яка донедавна була майже невідома марксологічній індустрії. Отже, протягом дуже довгого часу було звичною справою заявляти, що це був власний винахід Енгельса – бо як же могла Комуна бути «диктатурою пролетаріату», якщо вона не вживала якихось рішуче «диктаторських» кроків? Очевидно, цим марксологам доведеться наполягати на тому, що Маркс – як і Енгельс – не розумів «марксизму»; розуміють його лише вони, фактично, самі придумавши його. 58
Локус 12. Три місяці потому Енгельс підготував для «філістерського» крила партії ще одну бомбу: критику проекту Ерфуртської програми. Він, за власним висловом, користувався нагодою «завдати удар по миролюбному опортунізму Vorwärts [друкованого органу партії]» та по реформістському погляду, за яким буржуазне суспільство саме «переросте» в соціалістичне. (До речі, міф про те, що на той час Енгельс уже став прибічником «миролюбного» градуалізму, винайшли після його смерті ті самі люди, проти яких була спрямована ця кампанія.)
Енгельсова критика проекту програми особливо гостро піднімала питання включення вимоги демократичної республіки як одного з «демократичних» пунктів і стверджувала, що мирне взяття влади в Німеччині неможливе. Цей наголос був недвозначно спрямований проти тенденції, що розвивалася в партії, в напрямку реформістської адаптації до німецької імперської держави. Він писав:
«Якщо щось і є безсумнівним, то це те, що наша партія і робітничий клас можуть прийти до влади лише під формою демократичної республіки. Це навіть є специфічною формою для диктатури пролетаріату, як уже показала велика французька революція [Паризька комуна].»
Це було для Енгельса ще однією нагодою вставити фразу, яка перед цим засмутила всіх соціал-демократичних філістерів; в іншому році він міг би сказати «специфічною формою для робітничої держави». Але важливим є те, що він пояснював відносини між урядовою формою (демократична республіка) та класовим змістом держави (диктатура пролетаріату). Паризька комуна [Через вислів «велика французька революція» часто говорили, що Енгельс мав на увазі Французьку революцію 1789 р., але думка, що він або хто завгодно інший міг розглядати 1789 (або 1793) рік як «диктатуру пролетаріату», є надто абсурдною, щоб розглядати її. Конкретні аргументи, чому ця інтерпретація є необґрунтованою, наведені в третьому томі «Теорії революції Карла Маркса» 59.] показала в революційній практиці, що робітнича держава (диктатура пролетаріату) може і, мабуть, буде ґрунтуватися на формах демократичної республіки. 60
Енгельсове сполучення «диктатури пролетаріату» з терміном «демократична республіка» було ще однією мішенню в марксологічній кампанії з перетворення «диктатури пролетаріату» на особливе гасло про диктатуру. Багато що в цій кампанії мимоволі залежить від пізнішої традиції, за якою термін «демократичний» використовувався як скорочена форма вислову «буржуазно-демократичний», особливо, але не лише, в російському русі. Але ані Маркс, ані Енгельс ніколи не обмежували слово «демократичний» значенням «буржуазно-демократичний». Ніхто ніколи, власне, й не намагався довести протилежне; ми знову маємо справу з непродуманим припущенням, яке ґрунтується на наївній вірі в те, що твій власний політичний жаргон існував з часів Адама.
Та головною складністю була не нездатність побачити, що «демократична республіка» для більшості людей означає республіку, яка є демократичною, а не якийсь особливий термін, який можуть зрозуміти лише втаємничені мудреці. Головною складністю, як і раніше, є припущення, що «диктатура пролетаріату» має бути «диктаторською» в сучасному сенсі, і тому не може бути вдягнена в відверто демократичні форми. 61
Енгельс, який вважав, що «демократична республіка» означає демократичну республіку, висував у своїй критиці Ерфуртської програми пропозицію спеціально для тих, хто стверджував, що вимогу демократичної республіки не можна відкрито вписувати в програму, бо уряд використає це як підставу для переслідування партії. Ми можемо викрутитися, запропонував він: «Що, на мою думку, повинно і може ввійти, то це вимога зосередження всієї політичної влади в руках народного представництва».
Це класичне формулювання для позначення радикальної демократії: «зосередження всієї політичної влади в руках народного представництва». Воно означало би нелегальну «демократичну республіку», яка є «специфічною формою диктатури пролетаріату». Енгельс, прибічник революційної диктатури, яка так обурювала праве крило, доводив їм, що вони повинні сказати щось про своє прагнення до демократичної республіки замість того, щоби пристосовуватися до легальності кайзерівського режиму. 62
8. Енгельс проти Плеханова: місток у майбутнє
Останнє відлуння «диктатури пролетаріату», що прийшло до нас з пізніх років життя Енгельса, прямо вказує на наступний період, під час якого цей термін уже позбавився зв’язку з Марксом і Енгельсом.
У 1893 р. Енгельса відвідав молодий російський емігрант, соціал-демократ. Плеханов, вождь і теоретик відносно нової російської групи марксистів, дав йому рекомендаційного листа. Третину століття потому О.М. Воден написав мемуари, до яких увійшли і його «Розмови з Енгельсом». З розповіді Водена неясно, як саме зайшла розмова про «диктатуру пролетаріату». Вони обговорювали стосунки між народниками та російськими соціал-демократами, в тому числі і ставлення Плеханова. Воден пише:
«Енгельс спитав, яку позицію Плеханов сам займає в питанні диктатури пролетаріату. Я був вимушений визнати, що Г.В. Плеханов неодноразово висловлював мені своє переконання, що коли «ми» прийдемо до влади, звичайно ж «ми» не дамо свободи нікому, крім «самих себе»… Втім, у відповідь на моє питання, кого саме слід розуміти під власниками монополії на свободу, Плеханов відповів: робітничий клас, очолений товаришами, які коректно розуміють вчення Маркса і роблять із цього вчення правильні висновки. А у відповідь на моє питання, якими є об’єктивні критерії правильного розуміння Марксового вчення та правильних практичних висновків із такого розуміння, Г.В. Плеханов обмежився зауваженням, що все це було «здається, достатньо чітко» викладено в його (Плеханова) працях.»
Якщо Воден усе точно переказав (а сумніватися в цьому немає підстав), то ясно, чому вождь і вчитель російської соціал-демократії – якому також судилося стати провідним теоретиком російського меншовизму – вчив свій рух. Коли «ми» захопимо владу, опонентів позбавлять демократичних прав («свободи») й буде встановлено диктаторський режим, при якому диктатура буде в руках переможної партії або лише її керівництва. Не є таємницею, звідки Плеханов – який сам лише кілька років тому був народником – набрався цих ідей: це розуміння диктатури давно було незаперечною ортодоксією бланкістських і бакуністських елементів, які давно займалися переважною підготовкою російських (та інших) революціонерів. Він взяв її не зі старого терміну Маркса; все було навпаки – це було стандартне розуміння, яке він поширив на Марксів термін, коли почув його. А що ж подумав Енгельс, коли Воден йому це розказав? Про це ми дізнаємося зі спогадів Водена, які продовжуються так:
«Спитавши, чи я особисто, з іншого боку, задоволений таким об’єктивним критерієм [тобто, плеханівським], Енгельс висловив думку, що застосування критерію такого типу або призведе до перетворення російської соціал-демократії на секту з відповідними неминучими й завжди небажаними практичними наслідками, або започаткує в російській соціал-демократії – принаймні, серед емігрантської частини російських соціал-демократів – серію розколів, від яких сам Плеханов залишиться не у виграші.»
Коротше кажучи, вважав Енгельс, перспектива Плеханова зруйнує рух або через розкол, або (що, зрештою, те ж саме) через перетворення на секту. У спогадах Водена є вказівки на те, що він міг і більше розказати про ворожу реакцію Енгельса на цей переказ поглядів російського вождя. Енгельс зауважив, що Плеханов йому здається російським аналогом Г.М. Хайндмана. Воден у примітці написав, що Плеханов сприйняв це як комплімент, і ймовірно, Воден не мав поняття, що це значить. Хайндмана, вождя британської «марксистської» секти, яку Маркс і Енгельс засуджували в найрізкіших термінах, вони до того ж вважали сектантським диктатором, чиї диктаторські замашки не один раз розколювали рух.
Важко переоцінити важливість цього маловідомого епізоду як символу і як повчального променя світла, пролитого на значення поставленого питання. Всього лиш за пару років Російська соціал-демократична робітнича партія стане першою соціалістичною організацією у світі, яка включить у свою програму «диктатуру пролетаріату» – хоча Маркс і Енгельс завжди відмовлялися від того, щоб пропонувати такий крок. Цей термін було вписано в партійну програму Плехановим, який на той момент був, мабуть, найвидатнішим теоретиком марксизму за межами Німеччини. 63
Так почалась нова епоха «диктатури пролетаріату» – їй дав старт не Ленін (як твердить традиційний міф), а майбутній вождь і теоретик меншовизму.
Так антидемократична інтерпретація «диктатури пролетаріату», яку Енгельс відкинув, почувши про неї, розквітла в Другому Інтернаціоналі й особливо в російському русі.
Читайте також:
Демократія і диктатура (Роза Люксембург)
Теорії класової боротьби та їхня критика (Денис Пілаш)
Маніфест комуністичної партії (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс)
Чому читати «Капітал» сьогодні? (Міхаель Гайнрих)
Робітники та ботьківщина (Роман Роздольський)
