Теорії класової боротьби та їхня критика

Пілаш, Денис

  • 21 вересня 2012
  • 6118

Денис Пілаш

Тривалий час сам термін «класова боротьба» був фактично виключений із наукових та суспільних дискусій нарівні з рештою марксистського дискурсу. Особливо це стосується пострадянських держав, зокрема України, де він і досі вважається дискредитованим унаслідок практики Радянського Союзу. Якщо й доводилось вести мову про класи, то це здебільшого був невловимий «середній клас», якому не могли дати чіткого визначення (то скаржилися на його відсутність, то вписували в нього ледь не все населення країни), але на який посилалися як на гаранта стабільного розвитку та здорового глузду. Згадки ж про робітничий клас (який продовжує становити реальну більшість населення) вважалися ледь не моветоном і атавізмом з минулого.

Проте багато подій, які відбулися в останнє десятиліття і особливо в останні роки, змушують переглянути ці стереотипи. Громадянська війна та антимонархічна революція у Непалі, «лівий поворот» у державах Латинської Америки після тривалого впровадження там неоліберального економічного курсу, студентські виступи за доступну освіту з піком їх інтенсивності у Чилі та Квебеці, каталізовані світовою фінансовою кризою європейські протести від Ісландії до Греції та Румунії, «арабська весна» у Північній Африці та на Близькому Сході, рухи «Іndignados» («розгніваних») у середземноморських країнах Європи та «Occupy», що стартував у США – усі ці процеси мають під собою чіткий соціальний підтекст. Стан справ виглядає ще чіткішим, якщо звернутися до ситуації на периферії та напівпериферії світ-системи, де проживає переважна більшість населення Землі. Соціальні рухи безземельних селян у Бразилії та Індії охоплюють десятки мільйонів чоловік. 28 березня 2012 р. в тій самій Індії відбувся загальний страйк, до якого вже вдруге долучилися порядку 100 мільйонів робітників і робітниць. У Китайській народній республіці, навіть згідно з офіційною статистикою, щорічно реєструється близько 70 000 протестних дій робітників та селян. Стає зрозумілим, що надалі ігнорувати дані вияви класової боротьби неможливо.

 

Витоки та сутність теорії класової боротьби у класичному марксизмі

Згідно з визначенням, що відводиться до «Комуністичного маніфесту» Маркса й Енгельса, вся писана історія людства постає як постійний процес боротьби класів з їх антагоністичними інтересами. Насправді, при бажанні констатацію класової боротьби можна знайти вже в таких ранніх джерелах, як «Речення Іпувера» (І або ІІ перехідний період Стародавнього Єгипту, коли децентралізовану і роздроблену країну стрясали соціальні конфлікти) чи Книга пророка Ісайї (місцями той говорить грізніше за середньовічних хіліастів-мілленаристів [проповідників близького кінця світу та Страшного суду] чи новочасних соціалістів: «Горе вам, що долучаєте дім до дому, а поле прилучаєте до поля аж так, що [іншим] не залишається місця, наче ви самітниками живете на землі. У вуха мої [сказав] Господь Саваоф: Численні будинки оці будуть порожні; великі і гарні – без мешканців» – Ісайї 5: 8-9). І це не дивно – якщо згадати, скажімо, що перший відомий нам страйк відбувся ще у 1153 р. до н.е., коли будівельники гробниці єгипетського фараона Рамсеса ІІІ повстали проти нестерпних умов праці та заборгованості по зарплатні.

Та й сама оформлена теза про класову боротьбу вперше озвучувалася зовсім не теоретиками марксизму, а французькими ліберально-консервативними істориками першої половини ХІХ ст. (Міньє, Ґізо, Тьєррі та їх сучасники, які аналізували Велику французьку та Англійську революції як акти боротьби буржуазії, котра очолювала «третій стан» у Франції, проти феодалізму), і простежувалася у спадщині пізніх соціалістів-утопістів. Маркс констатує цей факт, зокрема, у листі до свого товариша Йозефа Вейдемейера 5 березня 1852 р.: «Щодо мене, то мені не належить ані заслуга відкриття класів у сучасному суспільстві, ані заслуга їх боротьби поміж собою. Буржуазні історики задовго до мене виклали історичний розвиток цієї боротьби, а буржуазні економісти – економічну анатомію класів» [41;  68].

Ще Франсуа Ґізо зазначав, що «відносини різних класів між собою, необхідність боротися і почергово поступатися один одному, розмаїття їх інтересів та пристрастей, потреба перемогти один одного та неможливість повною мірою досягнути цієї мети – ось звідки, мабуть, і виникло най енергійніше, найплідніше начало розвитку європейської цивілізації» [11; 174]. Навіть відомі слова з «Інтернаціоналу» («Nous qui n’étions rien, soyons tout» = «Хто був ніким, той стане всім», дещо видозмінені в українському перекладі Миколи Вороного) відсилають до традиції класової боротьби молодої та бойової буржуазії – до брошури аббата Сійєса, котра вийшла на світанку революції 1789 року, де містилися слова: «Що є тепер третій стан? Ніщо. Чим він хоче стати? Усім». Макс Штірнер, анархо-індивідуаліст, чия ідейна генеалогія відводиться із того ж кола молодогегельянців, що й Маркса, писав: «третій стан не для того оголосив себе нацією, аби стати поруч з іншими станами, а для того, аби стати єдиним станом» [68; 131-132].

Проте якщо основними суб’єктами класової боротьби у призмі поглядів домарксового аналізу були аристократія та буржуазія (як потуга нового, капіталістичного, ладу), то Маркс і Енгельс звернули увагу на нову силу, яка виходить на історичну арену – робітничий клас. Сам Маркс продовжує у вищезгаданому листі: «Те, що я зробив нового, полягало у доведенні наступного: 1) що існування класів пов’язано просто з певними історичними фазами розвитку виробництва, 2) що класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату, 3) що ця диктатура сама становить лише перехід до скасування усіх класів та до безкласового суспільства» [39; 69] (слід разом із тим пам’ятати, як наголошує Марчело Мусто, що це цитата із переписки, а не із наукової праці, тому наведені формулювання не можуть претендувати на вичерпність [45; 166]). З наведеного уривка, між іншим, видно, що для Маркса «диктатура пролетаріату» (сакралізована у СРСР і стигматизована в пострадянський час) є лише перехідним періодом, у який відбувається становлення безкласового і бездержавного суспільства; термін обраний відповідно до політичної лексики середини ХІХ ст. на противагу «диктатурі буржуазії» і не протиставлявся демократії [18; 186]. Теоретик «соціалізму знизу» Гел Дрейпер, проаналізувавши згадки цього словосполучення засновниками марксизму, показав, що Маркс вжив його усього сім разів, причому суто у післяреволюційні періоди (1850-1852, 1871-1875 рр.), у тому числі заочно полемізуючи з бланкістами, котрі вбачали в революції одноразовий акт захоплення влади  [18; 186-200]. Взірцем ж «диктатури пролетаріату» Маркс та Енгельс вважали Паризьку Комуну, яку важко дорікнути в недемократичності.

Промислова революція, що почалася з Англії кінця XVIII ст., перетворила досі відносно нечисленних мануфактурних робітників на армії фабричних трудівників. З іншого боку, виявилось, що просвітницькі ідеали «свободи, рівності та братерства», проголошені Великою французькою революцією, так і не були втілені у життя – формально-юридична рівність жодним чином не скасовувала експлуатації та нерівності соціально-економічної із усіма її наслідками.

Фрідріх Енгельс, сам будучи вихідцем із класу капіталістів, уже в 1839 р. у «Листах з Вупперталю» звертав увагу на нелюдське положення, у якому опинилися індустріальні робітники. У 1842 р., зупиняючись на внутрішніх протиріччях у Великій Британії, він постулює процес перетворення робітництва з об’єкта на суб’єкт суспільних процесів: кількість пролетаріату зростає, і він починає усвідомлювати себе у якості нового класу – «і горе англійським багачам, коли він усвідомить це» [40; 502]. Нарешті, його третій висновок – до робітників доходить розуміння, що покращити своє матеріальне положення вони можуть тільки шляхом «насильницького скинення існуючих протиприродних відносин» [40; 503]. Пізніше Енгельс в «Розвитку соціалізму від утопії до науки» вказував на повстання ліонських ткачів у 1834 р. як на ключову віху в цьому повороті.

У 1843 р. до аналогічних висновків приходить і Карл Маркс, стверджуючи, що поява пролетаріату є одночасно і початком розкладу того порядку, у надрах якого він з’явився (зародок майбутнього твердження про пролетарів як могильщиків капіталізму). В «Економіко-філософських рукописах 1844 року» Маркс, звертаючись до необхідності подолати відчуження та дегуманізацію, породжені буржуазними відносинами, відшуковує відповіді у самоорганізації експлуатованих та відчужених: «Коли між собою об’єднуються комуністичні ремісники, то метою для них є передусім вчення, пропаганда і т. д. Але у той самий час у них виникає завдяки цьому нова потреба, потреба у співжитті, і те, що виступає як засіб, стає метою. До яких блискучих результатів призводить цей практичний рух, можна пересвідчитись, спостерігаючи збори французьких соціалістичних робітників. Куріння, пиття, їжа тощо вже не слугують там засобами об’єднання людей. Для них достатньо спілкування, об’єднання в союз, бесіди, що має за мету знову ж таки спілкування, людське братерство в їх вустах не фраза, а істина, і з їх загрубілих від праці облич на нас сяє людське благородство» [39; 137]. Паризька Комуна 1871 р., у якій тогочасні соціалісти найрізноманітніших напрямків – від Огюста Бланкі через Михайла Бакуніна до Маркса й Енгельса – побачили відчайдушну спробу реалізації своїх ідеалів, значною мірою підтвердила для них здогадки про робітників, що борються, як носіїв людської потреби у свободі та солідарності. Шкода, що практика політичних сил, які використовували для легітимації своїх дій (включно із сталінськими репресіями, які обґрунтовувалися абсурдною концепцією «загострення класової боротьби по мірі руху до соціалізму») апеляції до «класової боротьби», настільки розійшлася з глибинним гуманізуючим та емансипативним поняттям, яке вкладав у нього сам Маркс.

У «Проблемі методу», блискучому додатку до «Критики діалектичного розуму», Жан Поль Сартр писав: «Марксизм – це не тільки грандіозна спроба творення історії, здійснена у XIX ст.: це й спроба оволодіти історією, практично та теоретично, надавши єдності робітничому руху і освітивши дії пролетаріату знанням капіталістичного процесу та об’єктивного положення трудящих. В результаті цієї спроби історія, з об’єднанням експлуатованих і послідовним скороченням кількості класів, що борються, повинна нарешті здобути для людини сенс. Усвідомивши себе, пролетаріат стає суб’єктом історії, іншими словами, він має впізнати себе в ній. Навіть у повсякденній боротьбі робітничому класу необхідно добиватися таких результатів, які відповідали б поставленій ним меті… Цього поки ще не досягнуто: існують окремі пролетаріати, просто тому, що існують національні виробничі групи, що розвивалися різними шляхами. Недооцінювати спільність інтересів цих пролетаріатів було б так само нерозумно, як і применшувати їх роз’єднаність. Вірно, що через жорстокі чвари їх наслідки для теорії наша епоха ще не досягла самопізнання… Громадянська війна, колоніальна війна, війна між державами під звичним покривом міфологій демонструють усім різноманітні форми все тої ж класової боротьби, що доповнюють одна одну» [51; 109-110].

Однак основоположники марксизму не здійснили систематизованого викладу своєї класової теорії суспільства в якомусь одному місці, її положення розпорошені в їх працях. Третій том «Капіталу» завершується саме главою 52 «Класи», яка лишилася не дописаною Марксом. Він встиг зазначити наступне: «Власники однієї лише робочої сили, власники капіталу й земельні власники, відповідними джерелами доходів яких є заробітна плата, прибуток і земельна рента, таким чином, наймані робітники, капіталісти й земельні власники, утворюють три великі класи сучасного суспільства, заснованого на капіталістичному способі виробництва» (перерахувавши ці три класи суспільства, Маркс у цілому повторив класика політекономії Рікардо) [38; 779].

Класичного вигляду марксистське визначення класу набуло у формулюванні В. І. Леніна 1919 року (праця «Великий почин»): «Класами називаються великі групи людей, що різняться за місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого зафіксованим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а внаслідок цього, й за способом отримання та розмірами тієї долі суспільного багатства, що є в їхньому розпорядженні. Класи – це такі групи людей, одна з яких може привласнювати працю іншої завдяки відмінності їхнього місця в певному устрої суспільного господарства» [33; 15].

Теорія класової боротьби займає одне із центральних місць у Марксовому матеріалістичному розумінні історії, яке Фрідріх Енгельс охрестив історичним матеріалізмом. Виникнення класів стає можливим тільки тоді, коли зростання продуктивності праці призводить до появи додаткового продукту, а спільна власність на засоби виробництва змінюється приватною; з появою останньої фактом стає і майнова нерівність (глибокий аналіз процесів, що супроводжували розклад родоплемінного ладу, становлення цивілізації та класоутворення, викладений у матеріалістичному ключі, міститься у працях австралійського археолога Гордона Віра Чайлда). Однак ключовим для поділу на класи виступає суспільний розподіл праці – на розумову та фізичну, на управлінську та виконавчу, на кваліфіковану та некваліфіковану [67; 132].

Фрідріх Енгельс зазначав, що у центрі класової боротьби знаходяться процеси виробництва та споживання, але її неможливо звести до самої лише економічної сфери: «…усяка історична боротьба – хай вона ведеться в політичній, релігійній, філософській чи якій-небудь іншій ідеологічній області – насправді є лише більш або менш ясним вираженням боротьби суспільних класів, а існування цих класів та разом із тим їх зіткнення між собою, у свою чергу, обумовлюються ступенем розвитку їх економічного положення, характером та способом виробництва та визначеного ним обміну» [69; 259]. Як зазначав ранній радянський історик Михайло Покровський, марксизм означає більше ніж просто економічний матеріалізм – він не просто пояснює історію економічними причинами, але й уявляє собі ці економічні причини у визначеній формі класової боротьби. Цим революційний історичний матеріалізм відрізняється від еволюційного економізму [66; 52].

 

Еволюція поглядів на класи, соціальний конфлікт та класову свідомість у неомарксизмі

Дискусії початку ХХ століття – періоду Першої світової війни, російської революції та розколу соціалістичного руху на комуністів та соціал-демократів – щодо революційної та реформістської стратегії, щодо національного та інтернаціонального, щодо ортодоксії та ревізії, щодо співвідношення спонтанності та організації в робітничому русі змушували їх учасників (В. І. Леніна, Л. Д. Троцького, М. І. Бухаріна, Г. В. Плеханова, Розу Люксембург, Карла Каутського, Едуарда Бернштейна, Рудольфа Гільфердінга, Віктора Адлера, Жана Жореса) звертатися до філософських підвалин теорій класової боротьби та класової організації. Так, Ленін у програмній праці «Що робити?» постулював необхідність «привнесення класової свідомості» у робітничий клас організованою авангардною революційною партією, а у «Державі та революції» значною мірою переглянув стратегії політичної боротьби та заміни державного апарату на самоврядні органи. Роза Люксембург натомість більше уваги приділяла спонтанним формам організації пригноблених, вважаючи, що класова ідентичність пролетаріату реально існує лише в самій революційній дії (щоправда, Етьєн Балібар з цього приводу стверджує, що «подібні уточнення тільки підтвердять саму ідею того, що ця ідентичність уже включає в себе можливість відповідності між об’єктивною єдністю робітничого класу, створеного у результаті розвитку капіталізму, і його суб’єктивною єдністю, принаймні принципово вираженою в радикальній негативності його положення, тобто несумісності його інтересів і самого його існування з цим розвитком капіталізму, продуктом якого він і є» [8; 196]). Не останнє місце відігравала і проблема співвідношення особистості і класу – як виголошував у 1918 р. Лев Троцький у промові, присвяченій пораненому Леніну, «доля робітничого класу не залежить від окремих особистостей; але це не означає, що особистість байдужа в історії нашого руху та розвитку робітничого класу».

Марксистський філософ та один із засновників Італійської комуністичної партії Антоніо Грамші був у числі тих, хто вважав, що марксизм (який він називав «філософією практики») не може бути зведений до механіцистичного чи суто детерміністського погляду на суспільство [14; 12]. Викладені у «В’язничних зошитах» ідеї Грамші, вкинутого фашистською владою у в’язницю на решту свого життя, тривалий час залишалися невідомими, але згодом мали великий вплив на теорію та практику лівих рухів. Достатньо тільки сказати, що коли представник французького «структуралістського марксизму» Луї Альтюссер у 1969 р. повторно актуалізував питання «ідеологічних апаратів» держави як елементів надбудови, покликаних забезпечувати відтворення умов виробництва [1], відбувся помітний поворот до грамшіанських побудов.

Італійський філософ дійшов висновку, що класове панування буржуазії базується не лише на економічному та політичному примусі, а часто навіть більшою мірою на ідеологічно-культурному домінуванні, яке він називав «гегемонією» (раніше термін застосовувався основоположниками російської соціал-демократії Георгієм Плехановим і Павлом Аксельродом у дискусіях навколо ролі робітничого класу в майбутній революції у Росії) [12]. Саме гегемонії він відводив ключову роль у перебігу класової боротьби. Відповідно, пролетаріат не зможе перемогти, звільнити себе і суспільство загалом, не здобувши у ньому гегемонії. Для того, щоб класові союзники (як-от селянство та інтелігенція) визнали в пролетаріаті силу, що кличе суспільство в майбутнє, необхідний вихід за рамки «економічно-корпоративної» організації та конструювання «історичних блоків» (звідси випливає велике значення, що його як трансформаційній силі надає Грамші, партії робітничого класу). Гегемонія означає не тільки опанування провідного місця у політико-економічному житті суспільства, але також завоювання авторитету в народних мас, без якого лідерство означатиме диктатуру.

Грамші також задавався питанням, «чи є інтелігенція автономною та незалежною соціальною групою, або ж кожна соціальна група має власну, особливу категорію інтелігенції?» [14; 95]. Очевидно, що так звані традиційні інтелектуали вбудовані у систему забезпечення того, що уже в наш час Ноам Хомський та Едвард Герман назвали «фабрикуванням згоди» суспільства на збереження статус-кво. Проте є й інша частина інтелігенції, що виховується самим правлячим класом, але рекрутується з різних шарів населення – «органічні інтелектуали» (вчителі, журналісти, письменники, науковці). На «органічну інтелігенцію», що становить частину пролетаріату, Грамші покладав надії на висловлення голосу та досвіду мас, позбавлених можливості висловити їх самим. На перший погляд, може здатися, що органічна інтелігенція за Грамші відповідає «царям-філософам», яким належить влада в «ідеальній державі» давньогрецького філософа Платона. Однак Грамші вважає, що таким «органічним інтелектуалом» може стати будь-яка людина, будь-який робітник, який має активну життєву позицію і веде практичну та теоретичну боротьбу за інтереси свого класу. Ареною такої боротьби, яка в умовах тогочасної Західної Європи уявлялася як «позиційна війна», виступає громадянське суспільство (опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква тощо). Грамші був у числі перших, хто активно розробляв це поняття, але його визначення відрізняється від повсюдних апеляцій до цього терміну у сучасному українському політичному дискурсі. Він вбачав у громадянському суспільстві інший (поруч із «політичним суспільством», тобто безпосередньо репресивним апаратом) бік «інтегрованої держави», позірна автономія якого є ілюзорною [14; 109]. Тому подолати Систему можна, тільки відмовившись грати за встановленими нею правилами.

Перш ніж перейти до переосмислення класової боротьби у світлі соціально-філософських пошуків Франкфуртської школи, розглянемо таку ілюстрацію. На початку фільму The Gods Must Be Crazy («Напевно, боги з’їхали з глузду»), що змальовує життя бушменів у пустелі Калахарі, є сцена, де головний герой, бушмен Хі, знаходить «найкрасивішу та найкориснішу Річ, яку боги коли-небудь відправляли на землю» — пляшку «Кока-Коли», викинуту якимось пілотом зі свого літака. «Однак боги вчинили необачно, відправивши лише одну таку Річ… Тепер вперше за всю їх [бушменів] історію, у них з’явилося щось, що не можна було розділити на всіх». Як результат, у племені виникли гнів, ненависть, заздрість та навіть насильство — кожен захотів володіти Річчю та не ділитися нею зі своїми побратимами. Найнезначніший, здавалося б, елемент сучасного суспільства, привнесений у цей нужденний первісний рай, викликав гріхопадіння його мешканців, породивши приватновласницький егоїзм (перевів їх з екзистенційного модусу буття у власницький, якщо користуватися термінологією Еріха Фромма). Той самий Фромм зазначав у «Мати чи бути?»: «Тільки там, де не було експлуатації, не було й класової боротьби… Пригноблені класи намагатимуться скинути правлячі класи і так далі; класова боротьба може стати менш запеклою, але вона не зникне до тих пір, допоки жадібність гніздиться у людському серці» [60; 327]. Отже, Фромм у жодному разі не відкидав факту класової боротьби, але опосередковував його в своїй філософії категорією «соціального характеру», яка пов’язує соціально-класовий статус із психологією індивіда.

Неомарксистські філософи (починаючи з Грамші, Лукача, Карла Корша та ранньої Франкфуртської школи), звертаючись до «антропологічного» Маркса, більше уваги приділяли і ролі, яку в класовій диференціації відіграють суб’єктивні фактори, пов’язані з класовою свідомістю. Зокрема, варто відзначити угорського філософа Дьордя Лукача, чия рання робота «Історія і класова свідомість» (1923 р.) була написана під помітним впливом гегельянства (недарма найважливішою частиною «Капіталу» він називає главу про товарний фетишизм. Лукач продовжує Марксову критику ідеології як хибної свідомості, що детермінує пасивність пригноблених класів і їх готовність погоджуватися на диктат правлячої верхівки) [34]. У кінцевому рахунку, для Лукача боротьба пролетаріату діалектично пов’язана з його самопізнанням себе як класу (порівняймо зі словами Вальтера Беньяміна: «Суб’єкт історичного пізнання – сам пригноблений клас, що бореться» [5; 81]). Він мислить не соціологічними, а соціально-філософськими та історичними категоріями, тому його цікавить доля пролетаріату, який пізнає та перетворює себе в якості суб’єкта історичного розвитку. Саме через самопізнання угорський автор інтерпретує і поняття «диктатури пролетаріату», яка, на його думку, спрямована не лише проти ворогів революції, а й проти самої себе. У трактовці класової свідомості Лукачем, яка відомою мірою вплинула на класовий аналіз у західному марксизмі, вбачали і паралелі з «супер-Его» Зигмунда Фрейда [26; 87].

В умовах наступу нацизму Вальтер Беньямін солідаризувався із Лукачем і Адорно в їх поглядах на історію як діалектичний процес, у якому знаходиться суттєве місце для свідомості. Нерозуміння цього Соціал-демократичною партією Німеччини, на думку Беньяміна, зробило можливим тріумф Гітлера: «Ніщо так не корумпувало німецький робітничий клас, як впевненість, що він пливе за течією… Звідси лишався один крок до ілюзії, що фабрична праця, яка відповідала б ходу технічного прогресу, є політичним досягненням» [5; 85].

Карл Мангайм, доки він ще жив в Угорщині, входив у коло Лукача і надалі продовжив його аналіз співвідношення між соціальними структурами та соціальною свідомістю. Будь-яка свідомість, за Мангаймом, виявляється суспільно обумовленою і тому навіть більш «класовою», ніж це вважав класичний марксизм [36; 77]. Класовий інтерес за визначенням не є всезагальним, навпаки – він виражає виключно егоїстичний інтерес свого класу (тому таким цинічним є риторика «національних інтересів», за якою насправді ховаються інтереси провідного – капіталістичного – класу). Таким чином, хибною є не лише буржуазна свідомість, яка нав’язується решті суспільних класів, а й свідомість пролетаріату. Але фундаментальна відмінність полягає в антагоністичних векторах, у які спрямовуються ці класові свідомості: у реакційних класів, які прагнуть зберегти існуючий порядок речей, вона прагматична (щодо неї Мангайм застосовує термін «ідеологія», спільний з Марксом і Лукачем для означення хибної свідомості), а в класів, що прагнуть подолати статус-кво – утопічна (а тут Мангайм реабілітує термін «утопія», який у Маркса вказував на ненауковість і тому теж мав негативну конотацію) [36; 150].

«Аналітичні марксисти» – Джеррі Коен, Йон Ельстер і особливо Ерік Олін Райт – намагалися дати максимально вичерпну відповідь на ті лакуни, які могли з’явитися при застосуванні хрестоматійного Марксового визначення класів. Райт відштовхується від поняття «класова експлуатація», яке використовується у розумінні не просто набору статусів соціальних акторів, а схеми їх постійних взаємодій. Посилання на експлуатацію він використовує відповідно до трьох критеріїв: 1) принцип оберненого добробуту (добробут експлуататорів залежить від нестатків експлуатованих); 2) принцип виключення (асиметричне позбавлення експлуатованих доступу до важливих виробничих ресурсів і контролю над ними); 3) принцип привласнення (відчуження продуктів праці експлуатованих на користь власників засобів виробництва) [48; 17].

Насправді класовий аналіз в історичній та соціальних науках виступає продуктивним. Прикладом цьому може бути британський історичний матеріалізм, представлений групою істориків Комуністичної партії Великої Британії (більшість яких, щоправда, у різний час покинула її, висловлюючи свою незгоду із радянським втручанням в Угорщину й Чехословаччину) та «новими лівими». У їх числі Ерік Гобсбаум (три книги про «довге ХІХ ст.» та «Століття крайнощів. Коротке ХХ ст.», «Нації та націоналізм після 1780 р.») Перрі Андерсон («Переходи від античності до феодалізму», «Походження абсолютистської держави»), Джефрі де Сен-Круа («Класова боротьба в давньогрецькому світі»), Крістофер Гілл («Історія Англійської революції»), Леслі Мортон («Народна історія Англії»), Георг Рюде («Маси у Французькій революції», «Революційна Європа: 1783-1815»), Родні Гілтон («Класовий конфлікт і криза феодалізму»), Ральф Мілібенд («Держава в капіталістичному суспільстві»), Рафаель Семуель («Шахтарі, каменярі та солевари»), Брайан Меннінг («Англійський народ та Англійська революція»). Озброївшись закликом французького вченого Жоржа Лефевра досліджувати «історію низів», представники британського історичного матеріалізму продемонстрували широту недогматичного застосування концепції класової боротьби до дослідження історії. Їх американським однодумцем можна вважати автора «Народної історії США» [24], історика та лівого активіста Говарда Зінна.

Так, Едвард Палмер Томпсон («Формування англійського робітничого класу») та Ерік Гобсбаум («Трудівник. Дослідження з історії робітничого руху», «Кульмінація робітничого руху 1880-1900») успішно інкорпорували розгляд культурних та інших «надбудовних» чинників у марксистський аналіз, критикуючи ортодоксальні погляди на однорідність робітничого класу чи революційність виключно пролетаріату. Томпсон і Гобсбаум визначають клас не стільки як «структуру» чи «категорію», скільки як щось, що відбувається у відношеннях між людьми [81; 9]. Як і Бурдьє у Франції, вони приділяють значну увагу розвитку класової ідентичності, вважаючи, що класова боротьба вкорінена в об’єктивних класових відносинах, але не обов’язково артикулюється у класових термінах [73; 55].

Е. П. Томпсон у своїй масивній (848 с.) праці про становлення робітничого класу в Англії зупиняється на періоді з 1780-го по 1832 рік, оскільки саме в цей період відбулося народження пролетарської солідарності – більшість англійського робітництва почала відчувати єдність своїх інтересів, що дозволило їй вперше з’явитися на політичній арені у якості самостійної сили (в особі чартистського руху).

Він окремо пояснює важливість розрізнення між класовим досвідом, детермінованим економічними структурами, і класовою свідомістю, яка формується завдяки осмисленню цього досвіду людьми, об’єднаними спільною діяльністю і боротьбою: «Класовий досвід визначається виробничими відносинами, незалежними від волі людей. Класова свідомість є способом, у який цей досвід переживається у культурних термінах: втілений у традиціях, системах цінностей, ідеях та інституційних формах. Класовий досвід детермінований, а класова свідомість – ні. Можна побачити логіку у відповідях професійних груп, які мають подібний досвід, але не можна передбачити жодного закону. Класова свідомість формується подібно у різні часи і в різних місцях, але не в однаковий спосіб» [81; 9-10].

Величезну роботу з аналізу класової структури американського суспільства знизу доверху здійснив і ліворадикальний соціолог Чарльз Райт Міллс («Білі комірці: Американський середній клас», «Правляча еліта»). Вістря його критики було спрямовано проти змички економічної та військової верхівки у «владній еліті» (чи «політичному директораті»), що сама себе вважала привілейованою групою, а свої інтереси – превалюючими [43; 25]. Висновки Міллса, які розвінчували меритократичні міфи про американську еліту, були настільки безкомпромісними, що викликали визнання його як одного з провідних суспільствознавців і одночасну ізоляцію від більшості мейнстрімних колег.

Теоретики світ-системного підходу – Іммануїл Валлерстайн, Джованні Арріґі, Самір Амін – натомість розширюють усталене поле аналізу класової боротьби до відносин в рамках глобальної капіталістичної світ-системи. Розглядаючи, услід за Фернаном Броделем, капіталізм у якості системи, що із самого початку розвивалася як глобальна, вони екстраполюють марксистські положення, що стосуються експлуатації та суспільної ієрархії, на всю світ-систему. Зокрема, у науковому доробку Валлерстайна особлива увага приділяється «антисистемним рухам». А його співавтор, французький марксист Етьєн Балібар навмисне називає розділ їх книги «Від класової боротьби до боротьби безкласової?» [8; 182-220].

 

Немарксистська критика та сприйняття теорій класової боротьби

Теорії класової боротьби зустрічали і продовжують зустрічати активний спротив політичного, етичного чи філософського характеру. Розглянемо їх по порядку.

  • «Класова боротьба розпалює ненависть між людьми»

На адресу концепцій, що оперують категорією класової боротьби, часто-густо  лунають звинувачення в «імморалізмі» – попри те, що сцієнтистський варіант їх прочитання саме по собі має науково-дескриптивний характер і по суті передбачає виключно виявлення соціальних закономірностей, а утопічно-політичний ставить за кінцеву мету визволення людини в усій повноті її фізичних та духовних сил. Рая Дунаєвська, прибічниця «гуманістичного марксизму», зазначала з цього приводу: «Сучасна буржуазія вихолостила поняття «революція». Революція ототожнюється із насильницьким переворотом, що здійснюється під покровом ночі, зі «змовою». Іронія полягає в тому, що з усіх суспільних систем найреволюційнішою є капіталізм. Не тому, що він утвердився у результаті насильницького скинення феодалізму, а тому, що його розвиток передбачає щоденні технічні революції» [20; 157] (виходячи зі схожих міркувань, Зигмунт Бауман у своїй книзі «Спогади класу» стверджує, що за сучасної динаміки капіталізму розуміння класу змінюється із кожним поколінням [71]).

Питання про правомірність моралізаторського засудження теорій класової боротьби залишається відкритим, особливо якщо вона звучить з вуст людей, котрі не бачать проблем у боротьбі між націями чи конкуренції між «вільними індивідами на вільному ринку» (а тим паче обстоюють концепцію «зіткнення цивілізацій», яку ще до Семюела Гантінгтона пропагував аятола Хомейні). Зрештою, свого часу заклики до «класового миру», підтримані керівництвом соціал-демократичних партій, сприяли патріотичній істерії, що супроводжувала розв’язання Першої світової війни, а найгучніше класову боротьбу атакував не хто інший, як Адольф Гітлер. У такому світлі класова солідарність, навпаки, виступає як притомна відповідь на людиноненависницькі соціал-дарвіністські вчення.

  • «Поділ людей на класи нічим не кращий за расову теорію»

Жан Поль Сартр продемонстрував глибокі відмінності в анатомії революційної ідеї класової боротьби, матеріалістичної за своєю суттю, та антисемітського «маніхеїзму» (алюзія до маніхейства – ранньої синкретичної релігії, що проповідувала крайній дуалізм світу): «Для марксиста класова боротьба жодним чином не є битвою Добра зі Злом, – це зіткнення інтересів окремих груп людей. Що змушує революціонера вставати на позиції пролетаріату? По-перше, це його клас, по-друге, це клас пригноблених, далі, це найбільш чисельний клас, відповідно, його доля в перспективі зливається з долею людства, і, нарешті, наслідки перемоги пролетаріату з необхідністю призведуть до зняття класів. Мета революціонера – змінити організацію суспільства. Для цього, поза усяким сумнівом, слід знищити старий режим, однак цього мало: очевидно, що слід перш за все створити новий уклад. Якби, понад усі очікування, привілейований клас захотів брати участь у соціалістичному будівництві і були б очевидні докази його добросовісності, то не було б жодної розумної причини його відштовхувати. І якщо його добровільна пропозиція співпраці залишається у вищій степені малоймовірною, то причина в тому, що його стримує саме це привілейоване положення, а не якийсь там внутрішній демонізм, що змушує людей творити зло проти їх власного бажання. У будь-якому разі, вихідці з цього класу, якщо вони поривають із ним, завжди можуть влитися до класу пригноблених» [52] (згадуються слова Ернесто Че Гевари: «Голод – ось що робить революціонером. Свій або чужий. Але якщо відчуваєш його, як свій власний»). Коли філософ-комуніст Жорж Політцер сказав Сартру: «Чхав я на ваші віковічне коріння», – це означало, що важливе не походження людини, а її дії, спрямовані на збереження чи руйнування капіталістичного статус-кво (тому соціальне виключення за ознакою «непролетарського походження» – ще одне разюче свідчення, чому в СРСР категорія класу використовувалася всупереч марксистському значенню).

  • «Економічний чинник – не вирішальний у поділі суспільства на соціальні групи»

Набагато суттєвішою є критика, що оспорює погляд на класову боротьбу як рушій суспільних трансформацій з точки зору альтернативних наукових шкіл. Макс Вебер був у числі перших, хто піддав теорію класової боротьби критиці і натомість представляв власний комплексний аналіз суспільства. Він вважав, що економічні інтереси є лише одиничним випадком категорії «цінності» багатство, престиж та влада. Разом з тим, веберіанський аналіз не є настільки вже несумісним з марксистським: навіть його «Протестантська етика та дух капіталізму» [9], що показує, якщо висловлюватися марксистськими термінами, вплив «надбудови» на «базис», не стільки суперечить йому, а радше доповнює висновки про реальне існування класів з власними інтересами та культурно-ідеологічним ототожненням. Він розглядає логіку самовідтворення класу, показує, як колективне виробництво культури стабілізує соціальну групу. Сам автор «Протестантської етики» застерігав, що не збирається заміняти «однобокий матеріалізм» його протилежністю.

Сучасний американський соціолог Рендал Коллінз звертає увагу на те, що Вебер у його пізнішій та фундаментальнішій роботі «Загальна економічна історія» (вийшла посмертно у 1923 р.) вибудовує набагато складнішу теорію постання капіталізму, де протестантська етика відіграє тільки другорядне значення у загальній схемі, поступаючись структурним політекономічним факторам; окремо наголошується на інституційній ролі держави. Проте на пострадянському просторі продовжують популяризувати саме ту тезу Вебера, від якої він згодом відійшов. Не говориться тут і про те, що двоє польських авторів – Марія Оссовська («Буржуазна мораль», у російському перекладі – «Рицар та буржуа: Дослідження з історії моралі» [46]) та Генрік Гроссман («Початки капіталізму та нова масова мораль» [76]) – показали, що залежність між кальвіністським культом аскетичної праці та накопичення («протестантською етикою»), з одного боку, і розвитком капіталістичних відносин, з іншого, існує не завжди і не є закономірною. Тому неовеберіанці, на кшталт британського соціолога Джона Голдторпа, нині представляють розгалужені та багатовимірні схеми соціальної стратифікації суспільства, у яких класовий конфлікт більше не відіграє фундаментальної ролі, але одночасно уникають суто ідеалістичних пояснень соціальних процесів.

Оригінальну концепцію «соціальної мобільності» на противагу вульгаризованому прочитанню соціального конфлікту висунув й емігрант з Росії Пітірім Сорокін, котрий розглядав клас як кумулятивну, солідарну, напівзакриту групу, що складається у результаті кумуляції трьох основних угрупувань (професійного, майнового та об’ємно-правового) [67; 151]. Багатофакторний класовий аналіз Сорокіна був потужним викликом одновимірному розумінню класу та їх взаємодії в суспільному просторі. Проте ні Веберу, ні Сорокіну не вдалося спростувати економічної мотивації класового поділу. Тобто «розвінчати марксизм» не спромоглися навіть найіменитіші немарксисти.

Переносив акценти і німецько-британський дослідник Ральф Дарендорф. Він стверджував, що класові конфлікти спричиняються не виробничими відносинами між адміністрацією та підлеглими, а характером влади першої над другими. Звідси він робив висновки, що подібні конфлікти не є ексклюзивними для приватних підприємств під владою підприємців, а можуть виникати у будь-якій ієрархічній організації [54; 282]. Проте і Дарендорф не міг не визнавати, що рушієм соціальних конфліктів є інтереси, передусім класові («латентні інтереси належать соціальним позиціям; вони не обов’язково усвідомлюються і визнаються представниками цих позицій» [15; 142], хоч окремі індивіди можуть від них відмовлятися)

  • «Писана історія людства, всупереч Марксу, не є суцільною історією класової боротьби»

Критика може стосуватися і універсальності класової боротьби на різних етапах історії людства. Один із найвідоміших соціологів сучасності Ентоні Ґідденс, який детально досліджував дане питання (книга «Класова структура в розвинутому суспільстві»), намагається представити класовий поділ як властивий виключно капіталістичному способу виробництва. Натомість для докапіталістичних суспільств він пропонує альтернативні схеми соціальної стратифікації, вважаючи рабство, касти і стани історичними попередниками класу як одиниці поділу суспільства [10; 145]. Хоча еволюція соціологічної концепції Ґідденса корелює з проторованим ним рухом лейбористів від концепцій демократичного соціалізму до «третього шляху», він підтримує правомірність більшість спостережень Маркса і визнає, що лише небагато сфер соціального життя не зачіпаються класовими розбіжностями [10; 157].

Проте і докапіталістичні формації характеризуються розшаруванням суспільства на класи за соціально-економічними критеріями (тому запропонована Ґідденсом «історична драбина» вражає своєю неоднорідністю – так, рабство є цілком класовою категорією, тоді як стани – юридичною). У «Переходах від античності до феодалізму» Перрі Андерсон, розкриваючи механізми варіантів трансформації античного рабовласницького та германського родоплемінного суспільств у феодальне, ненав’язливо демонструє й основні рушійні сили, що спричиняли зміни у політичному та економічному житті (наприклад, встановлення демократичного ладу в Афінах чи імперської влади у Римі). Це передусім боротьба між різними класами стародавньої і середньовічної цивілізації, що включає як відстоювання експлуатованими і просто непривілейованими класами (у цій ролі можуть бути і безправні раби, і багата верхівка всередині плебеїв) своїх інтересів, так і реакцію правлячих класів – від соціальних реформ спартанського царя Набіса 207-192 рр. до н.е. («найбільш послідовної та далекосяжної програми революційних заходів, коли-небудь озвученої в античну епоху» [2; 58]) до Статутів про робітників, прийнятих в Англії в 1349-1351 рр. одразу після «Чорної смерті» («однієї з найганебніших програм експлуатації за всю історію європейської класової боротьби» [2; 197]) і «другого видання кріпосного права» у Східній Європі.

  • «Класів не існує, вони є соціальними конструктами»

Наступна претензія до класового погляду на суспільство – твердження, що клас сам по собі є «соціальним конструктом», а не об’єктивною даністю. Ліберальна дослідниця історії СРСР Шейла Фіцпатрик, наприклад, намагається використати критику концепту нації, яку Бенедикт Андерсон в «Уявних спільнотах» торує з огляду на матеріалістичне розуміння історії, для розвінчання ідеї класового поділу у роботі «Як більшовики винаходили класи»: «Уявні спільноти, за які воюють революціонери, це частіше за все нації. Але більшовики, що взяли владу в Петрограді 1917 року, представляли собою виняток із правила. Вони спочатку «уявили» не нову російську чи навіть радянську націю. Будучи марксистами-інтернаціоналістами, вони уявили клас – міжнародний пролетаріат, чия революція, розпочавшись в Росії, невдовзі охопить усю Європу» [58; 41]. Вона йде ще далі і стверджує, що «тим самим блискуче підтверджується припущення Бурдьє, що класи в рельному світі певною мірою є продуктом марксистської теорії, що описує їх» [58; 42].

Конструктивний структуралізм французького мислителя П’єра Бурдьє справді пропонує надзвичайно глибоку і продуктивну дискусією з усталеними підходами до розуміння суспільства та його інститутів. Значною мірою він підводить підсумок під півтора століттями соціологічних пошуків. Побудови Бурдьє та Грамші об’єднують як розширене розуміння структури відтворення класового домінування у культурній сфері, так і їхня особлива увага до ролі інтелектуалів у класовій структурі суспільства. Але на цьому спільність, мабуть, і закінчується, адже висновків вони доходять доволі різних.

У розумінні Бурдьє класова боротьба описує не лише конфлікти стосовно розподілу багатств і влади, а й боротьбу символічну. Для описання цього процесу він застосовує поняття габітусу, вперше запропоноване Марселем Моссом, що можна розглядати як місток від ще одного батька-засновника соціології Еміля Дюркгейма (рідного дядька Мосса) до П’єра Бурдьє. Габітус виступає як система набутих схем, що реалізуються на практиці як категорії сприйняття та оцінювання або як принцип розподілу за класами.

Бурдьє вважає, що з огляду на габітус хибна свідомість настільки вкорінена у пригноблених класах, що вони не здатні розвинути емансипативної відповіді на символічне панування (хоча французький соціолог не заходить так далеко, як Саймон Чарлсворт у «Феноменології досвіду робітничого класу», де той проголошує неможливість позитивної ідентичності експлуатованих). Це обумовлює ексклюзивне становище інтелектуалів як людей, що володіють монополією на номінацію соціальних категорій. Звідси випливає й виключна роль, яку французький соціолог відводив потенційному «інтернаціоналу інтелектуалів», котрий би кинув виклик полю влади через критичне мислення та «realpolitik розуму».

Класи постають як результат політичної роботи з уніфікації, яка здійснюється на базі об’єктивної близькості у соціальному просторі [65, 9]. Це уточнення дозволяє Бурдьє вести мову про витоки національних і регіональних особливостей становлення класових відносин. Причому діалектика цього процесу – подальше соціально-класове протистояння призводить до інституціоналізації систем «професійних відносин» –– надає соціальним категоріям офіційний статус, що цементується державною номенклатурою [32; 147]. Бурдьє підкреслює особливу роль «символічного капіталу», з яким пов’язані знання, вміння та навички індивідів. Андре Горц (який сам переосмислював соціалістичну теорію з постіндустріальної та екологічної перспектив) зазначає, що витоки даного поняття, характерного для Бурдьє і Бодрійяра, можна знайти все у того ж Маркса – в «Економічних рукописах 1857-1858 рр.» [13; 73].

Сам марксизм із дефініціями класової структури суспільства, відповідно до Бурдьє, виступає як дієва соціальна сила, яка здійснила серйозну видозміну самої структури суспільних відносин та умов існування соціальних груп, чим сприяла побудові самої ідеї робітничого класу [30; 150], тоді як неолібералізм стає концентрованим вираженням роботи, у якій ключову роль відіграло поле економістів.

Насправді розгляд Бурдьє категорії класу як такої, що покриває у соціальних науках два зовсім не тотожні визначення (клас як об’єктивно вмотивовану групу людей і клас як сенс, як поняття, яке циркулює у суспільній свідомості), не є кардинально новим. «Клас на папері», існування якого в соціальній реальності не визнавав Бурдьє, відповідає класу «в собі» за гегельянсько-марксистською термінологією (на противагу класу «для себе», яким він стає у процесі класової боротьби). Проте питання двоїстості класових категорій підняте Бурдьє цілком слушно, адже епістемологічне і онтологічне розуміння не тотожні. Причому схоже, що відмовитися від визнання класів як реальних соціальних спільнот на користь їх розмежування за ознакою самоідентифікації кожного окремого члена суспільства ладен навіть такий послідовник Маркса і Лакана, як словенський філософ Славой Жижек: «Шляхом подальшого “об’єктивно-соціального” аналізу з усе більш тонкими розрізненнями вийти з глухого кута неможливо – у певний момент цей процес доведеться обірвати за допомогою грубої й незграбної суб’єктивності: класова приналежність ніколи не є чисто об’єктивним соціальним фактом, а завжди являє собою результат боротьби й суб’єктивного втручання» [23; 221].

Чи конституюють наймані працівники у наш час клас «для себе» – справді дискусійне питання. Але скидається на те, що в сучасному суспільстві існує клас, класова свідомість якого не зазнавала ерозії. Мова йде про буржуазію. Недарма федерації роботодавців у сучасних державах (і Україна не є тут винятком) зазвичай охоплюють більший відсоток від класу «промисловців і підприємців», ніж професійні спілки – від класу найманих робітників. Ще Чарльз Райт Міллс зазначав, що «класова самосвідомість не в однаковій мірі присутня у всіх прошарків американського суспільства: найбільш відчутно вона проявляється у вищого класу» [43; 71]. Погляд, що відкидає поділ суспільство на класи, має своє продовження в ідеології крайнього індивідуалізму та соціальної атомізації, що її сповідувала, зокрема, Маргарет Тетчер, говорячи, що «суспільства не існує». Ці тенденції, у свою чергу, доводяться до крайнощів у творчості російської емігрантки до США Айн Ренд, яка перевертає з ніг на голову трудову теорію вартості, проголошуючи «паразитичним» саме робітничий клас і вибудовуючи мізантропічну «утопію», жити в якій варті самі лише «творці», себто капіталісти.

Спираючись на синтез Маркса і Бурдьє, американський соціаліст Стенлі Ароновіц пропонує набір з трьох аксіом класової теорії [70; 56-62]: 1) пріоритет соціального часу над соціальним простором; 2) соціальна інтеграція є результатом процесу боротьби та передбачає дезінтеграцію попередніх соціальних угод (тому стан «консенсусу» і «суспільної злагоди» є не більш ніж тимчасовим перемир’ям); 3) класова теорія є історичною, ідеї не існують самі по собі, а (класове) «політичне та культурне несвідоме може бути артикульоване лише ретроспективно» [70; 53].

Проте не всі погоджуються із можливостями розширеного трактування класу, яке базується на поєднанні марксизму і (пост)структуралізму. Так, сучасний угорський лівий інтелектуал Гашпар Міклош Тамаш оголошує, що у соціалістичній традиції існує два різні підходи до класу – власне марксистський та «русоїстський» (до нього, окрім Карла Поланьї та Жоржа Батая, він відносить і Е. П. Томпсона; за словами Г. М. Тамаша, «якщо мета Карла Маркса і марксизму – скасування пролетаріату, то мета Томпсона – тріумфуюче виживання пролетаріату» [80; 2]). Перший опонує капіталізму, оскільки він історично вичерпний; другий – оскільки вбачає в ньому зло [80; 3].

  • «Маркс переоцінив значення класових конфліктів»

«Маркс переоцінив значення класових конфліктів» – доволі часте зауваження, озвучене, зокрема, Раймоном Ароном [3; 295]. Виглядає так, що воно мало під собою серйозні підстави у десятиліття активного втручання держави в економіку та згладжування міжкласових протиріч завдяки соціальним видаткам і експлуатації держав «третього світу». У світлі цього на противагу класовій боротьбі висували концепцію «класового компромісу», прикладом чого може бути діяльність більшості тред-юніоністських профспілок або ж практика «трипартизму» у вирішенні трудових спорів.

Прикладом подібної логіки є, зокрема, те, як представник «молодшого покоління» Франкфуртської школи Юрген Габермас намагається дистанціюватися від конфліктологічного трактування марксизму. Він виголошував, що конфлікти з приводу розподілу благ вже не мають попередньої підривної сили, відбувається їх «зняття», класова свідомість фрагментується, а класові структури анонімізуються та відтісняються на задній план. Так, праця переважно зберігає свій відчужений характер, але це компенсується або «гуманізацією» робочих місць, або зростанням грошової винагороди. В умовах, коли класовий конфлікт утримується в латентному стані, на його місце приходять нові конфлікти (він нараховує дюжину їх категорій, починаючи з актуального для ФРН антиядерного руху). Загалом, Габермас висунув чотири соціальних факти, яким, на його думку, суперечить марксистська теорія класової боротьби: 1) «держава і суспільство більше не знаходяться у стані надбудови й базису»; 2) відчуження втрачає свою економічну форму; 3) пролетаріат втрачає роль носія соціальної революції; 4) проблемність аналізу «реального соціалізму» у східному блоці [61; 124]. Дві перші претензії в цілому повторюють розповсюджені тези, які стали ще більш сумнівними по мірі повороту глобального капіталізму від кейнсіанства до неолібералізму. Що стосується останнього пункту, то Габермас правий у тому, що ідеологічні постулати КПРС, що проголошувала відсутність класових протиріч у радянському суспільстві та «загальнонародну державу», звичайно, суперечили його дійсності як експлуататорського суспільства. Попри це, класова природа Радянського Союзу була і лишається предметом бурхливих дискусій у західних марксистських колах, що вилилися у 783 публікації з 1917 по 2004 р. [77; 306]. Марсель ван дер Лінден зайнявся їх скрупульозним перерахуванням і аналізом: «деформована робітнича держава» (Лев Троцький), «бюрократичний колективізм» (Макс Шахтман), «державний капіталізм» (Антон Паннекук, Тоні Кліфф, Рая Дунаєвська, Шарль Беттельхейм), «держава з новим правлячим класом» (Мілован Джилас [17]), «державний соціалізм» (у критичному сенсі; Роман Роздольський) і т.д. [68; 309].

Разом із тим, слід пам’ятати, що більшість даних тверджень Габермас висунув ще у 1960-х рр., пишучи про умови «соціальної держави», яка заповнює «функціональні пробіли ринку». Проте за останні чверть століття відбувся демонтаж «соціальної держави» у даному її вигляді, та й сам Габермас сконцентрувався на проблемах інтеракції в рамках своєї «комунікативної філософії», тим самим мимоволі визнаючи невирішеність соціальних конфліктів «пізнього капіталізму».

  • «Поділ суспільства на класи більше не є актуальним»

У сучасному світі під гул розмов про «кінець класів» у глобальному масштабі утвердилася така економічна система, за якої топ-менеджери корпорацій одержують платню, що у 500 та більше разів перевищує зарплату рядового працівника, а впровадження модерних інформаційних технологій не впливає на ручний і монотонний характер праці більшості трудящих світу.

Представник школи «радикальної географії» Девід Гарві розглядає неоліберальні економічні перетворення 1970-1980-х рр. як рух з метою реставрації класової влади, яка була серйозно підірвана у десятиліття повоєнного «соціального компромісу», коли кейнсіанська політика «держави загального добробуту» (welfare state) дозволяла в країнах Заходу перерозподіляти частину ресурсів на користь найманих працівників, зменшуючи соціальний розрив [62; 98]. Тоді чимало коментаторів соціал-демократичного та ліберального (Джон Кеннет Ґелбрейт) спрямування вбачали у цій практиці кінець соціального протистояння та процес «конвергенції» капіталістичної та соціалістичної систем. Як бачимо, з утвердженням неолібералізму ситуація кардинально змінилась. Витоки цього Гарві, як і канадська авторка-альтерглобалістка Наомі Кляйн, знаходить в експериментах диктаторських режимів на кшталт Піночета в Чилі чи Сухарто в Індонезії, які після неоконсервативного повороту за Тетчер і Рейгана були поширені також і на соціально орієнтовані демократії (від Швеції до Нової Зеландії) та держави, що входили до «соціалістичного блоку» (мова не тільки про перехідні економіки, а передусім про утвердження моделі авторитарного капіталізму в Китаї) [30; 589]. Карл Поланьї, ще один соціальний мислитель угорсько-єврейського походження, ще у середині ХХ ст. попереджав про небезпеки такого роду «ліберального утопізму», у якому ідея свободи зводиться до «свободи підприємництва», а комодифікації (перетворенню на товар) підлягає все, включно з землею і знаннями [78; 256-258]. На його думку, подібне поширення ринкової логіки на всі сфери життя суспільства, загрожує подальшою соціальною поляризацією та класовими розламами.

У ситуації, за якої неоліберальний капіталізм святкував перемогу в глобальному масштабі, а різноманітні соціалістичні теорії революційної чи реформістської трансформації суспільства, як би критично вони не ставилися до досвіду СРСР та «соціалістичного табору», виглядали дискредитованими, вкрай неконвенційним був голос субкоманданте Маркоса, який виступав від імені Сапатистської армії національного визволення. Речник сапатистів навіть помітно драматизує класову боротьбу: вона лишається визначальним чинником соціально-політичних процесів, тільки ведеться вона не «знизу», як звикли її розглядати прибічники та опоненти марксизму, а «зверху», глобальним капіталом, який, за твердженням субкоманданте Маркоса, у цій «четвертій світовій війні» воює проти решти людства [56; 27]. З підйомом альтерглобалістського руху на рубежі тисячоліть до критики неолібералізму як «класової війни» найбагатших проти бідних та середніх верств населення долучилися неокейнсіанські економісти (Джозеф Стігліц, Пол Кругман), а світова фінансово-економічна криза взагалі перекреслила обіцянки «рівних можливостей» з боку нічим не обмежуваного ринку.

  • «Ми спостерігаємо смерть робітничого класу»

Монографія Яна Пакульського та Малкольма Вейтерса 1996 року своєю промовистою назвою сповістила «Смерть класу». Ідеологи тріумфуючого неолібералізму уникали самої згадки про «робітничий клас», пропонуючи натомість новий лексикон, що обертався навколо «середнього класу» (характерно, що автор терміну «андерклас» Вільям Вільсон сам відхрестився від свого дітища, оскільки воно стало знаряддям консервативних політиків у виправданні репресивної політики щодо геттоїзованої бідноти та згортання соціальних програм [50], а куклукскланівець Дьюк ще й надав йому расового змісту).

Але популяризоване у світлі процесу деіндустріалізації розвинутих держав Заходу положення про «смерть робітничого класу» теж усе частіше піддається жорсткій контркритиці. Воно виглядає як чергова складова ідеологічних установок на кшталт «кінця історії» Френсіса Фукуями. Одні критики говорять, що робітничий клас нікуди не зникав, а «просто змінив адресу», маючи на увазі перенесення виробництв з держав «Центру» світ-системи у держави її периферії, де низькі рівні заробітної плати та слабке дотримання трудового законодавства дозволяє транснаціональним корпораціям одержувати ще більші прибутки. Інші звертаються до необхідності переглянути саме поняття робітничого класу, наголошуючи на нерелевантності зведення його виключно до індустріального пролетаріату. Таке розширене визначення пролетаріату давав, зокрема, Ернест Мандель (бельгійський економіст та провідний троцькістський теоретик з Відновленого Четвертого інтернаціоналу). Він коректував трактування робітничого класу як такого. що об’єднує «усіх тих, чиє економічне положення змушує продавати свою робочу силу» [37; 162]. За цією логікою, сам факт продажу визначає спільність інтересів найманих працівників усіх секторів (у тому числі сфери послуг), яка полягає у необхідності «еволюціонувати самим як виробникам, відвойовувати у капіталістів, менеджерів та бюрократів функції контролю над виробничим процесом, прагнучи стати хазяями своєї долі» [37; 163].

Нарешті, такі автори, як Ерік Гобсбаум, ведуть мову про кризу «не робітничого класу, а його свідомості» [64; 328], тобто про розрив вуз робітничої солідарності та, відповідно, здатності до колективних дій у якості єдиного цілого. Девід Локвуд ще у 1960-их рр. здійснив дослідження уявлень англійського робітничого класу про класову структуру суспільства, встановивши зв’язок між умовами проживання і позиціонуванням трудящими себе в суспільстві (за його термінологією, «пролетарський традиціоналізм» промислових співтовариств на кшталт шахтарських селищ півдня Уельсу різко відрізняється від традиціоналізму сільськогосподарських працівників, що живуть в гетерогенному оточенні, чи індивідуалізму «робітників-власників» із власними помешканнями в передмістях) [10; 214]. Проте опитування, проведені його колегою і співавтором Джоном Голдторпом у той самий час серед робітників міста Лутона, спростовували тезу про «обуржуазнення робітничого класу на Заході» – вони у більшості своїй ще не сприймали культури та ідентичності «середнього класу» [10; 218].

Трансформація трудової сфери – атомізація, віртуалізація, прекаризація, практика аутстафінгу та аутсорсингу – призвела до суттєвої реорганізації співвідношення «праця» – «капітал» у глобальному масштабі. Однак вона жодним чином не зняла протиріччя, що існує між ними. Факти свідчать про протилежне – поглиблення експлуатації та розширення категорії виключених. Стан речей, за якого люди і цілі країни опиняються у ситуації, коли їм доводиться конкурувати за право бути експлуатованими, одержав означення «Race to the bottom» («наввипередки донизу»). Ці новітні тенденції, властиві часам неоліберальної глобалізації, потребують адекватної рефлексії в академічних колах; проте їх новизну та унікальність не слід перебільшувати (так, молодий марксист Річард Сеймур дає скептичну оцінку авторам на кшталт Гая Стендінга, що описують постання нового класу – «прекраіату», тобто найманих працівників, що не мають повної зайнятості. Показавши невіддільність прекаризованих робітників від «старого» робітничого класу, Сеймур підсумовує: «Прекаріат – це всі ми» [53]).

Окремо варто зупинитися і на разючому протиріччі, що характеризувало еволюцію праці у ХХ ст. – бурхливий ріст продуктивних сил жодним чином не сприяв скороченню робочого часу: 40-годинний робочий тиждень, за який ще у 1887 р. загинули Хеймаркетські мученики в Чикаго, нині лишається загальноприйнятим у законодавствах, тоді як його справжня тривалість у найрізноманітніших сферах людської діяльності є ще більшою. Натомість Андре Горц ще у третій чверті ХХ ст. шляхом підрахунків довів, що за тогочасного рівня розвитку економіки людям достатньо працювати по 25 годин на тиждень (1000 на рік). А «скорочення робочого дня до такої кількості робочого часу, яка більше не заважає людському розвитку, є першою умовою свободи», якщо пригадати вислів Маркузе [42; 38].

 

Соціальна філософія у пошуках «універсального класу»

Звичайно, не залишилася осторонь критики і «месіанська» роль, приписувана в марксистській традиції пролетаріату як «універсальному класу». Фундаментальна критика капіталізму Карлом Марксом, хоча й ведеться з позицій аналізу емпіричних фактів та виведення з них наукових висновків, має також етичний вимір. Варто звернутися хоча б до глави 8 першого тому «Капіталу», де він наводить яскраві приклади того, до яких нелюдяних засобів вдавалися капіталісти, щоб максимально збільшити тривалість робочого дня [38; 242-311] (на думку Раї Дунаєвської, пролетарська солідарність у боротьбі за скорочення робочого дня зупинила ситуацію масового винищення людей, коли три покоління капіталістів дозволяли собі «витратити» дев’ять поколінь ткачів [20; 144]). Проте, як наголошує в «Антикапіталістичному маніфесті» троцькістський теоретик Алекс Каллінікос, Маркс не стверджує, що робітничий клас у капіталістичній економіці обов’язково має страждати більше за всіх (навпаки, він розумів, що матеріальне становище багатьох промислових робітників краще за більшість селян). Так само він не говорить і про моральну зверхність вимог робітників над вимогами інших соціальних груп, пригнічених капіталізмом. Але він зупиняється на значенні робітничого класу, оскільки експлуатація останнього життєво важлива для функціонування капіталізму, і він має можливості для здійснення вимог соціальної справедливості. Тому визнання «стратегічної ролі» організованого робітництва, яке «спільними зусиллями здатне паралізувати та реогранізувати виробництво», не заважає багатоманіттю антикапіталістичного руху [27; 109-110]  Разом із тим, Маркс ще з часу «Економіко-філософських рукописів 1844 року» вбачав у робітництві «універсальний клас», специфічні матеріальні інтереси якого рівноцінний інтересам людства як такого [66; 59]. Ба більше, на думку Еріка Оліна Райта, до Марксового висновку можна дійти і якщо послідовно слідувати «теорії справедливості» теоретика політичного лібералізму Джона Ролза, за якою вибір з альтернативних варіантів має бути таким, щоб максимізувати рівень добробуту «найменш успішних» членів суспільства [48; 16].

Вітчизняний культуролог Михайло Собуцький проводить наступну аналогію: «Революція позбавленого усіх станових прав стану скасувала усі стани, а революція позбавленого усіх класових привілеїв (власності на засоби виробництва) класу привілеїв мала б скасувати усі класи. Цей підсумок як марксистських, так і анархістських теорій середини ХІХ ст. не варто навіть і підтверджувати посиланнями – він явно самопідтверджується теорією “універсального класу” як “Критики Гегелівської філософії права”, так і “Німецької ідеології”» [55; 29]. Щоправда, тут же він підкреслює неможливість автоматичного «скасування класу» з посиланням на Леніна: «для повного знищення класів… треба знищити будь-яку приватну власність на засоби виробництва» [33; 15].

Звичайно, роль робітничого класу теж може піддаватися перегляду. Революційна практика у країнах Африки, Азії та Латинської Америки, що намагалися звільнитися від колоніальної чи напівколоніальної залежності, диктувала необхідність враховувати місцеву специфіку. Яскравим прикладом подібного марксистського аналізу, що відкидав «марксистсько-ленінську» догматику кремлівського штибу, є спадщина Франца Фанона – темношкірого уродженця Мартиніки, психоаналітика за фахом, котрий став ідеологом Фронту національного визволення у роки війни за незалежність Алжиру. Зіткнувшись із неможливістю мобілізувати робітничий клас Алжиру (у зв’язку не тільки з малочисельністю останнього, а й з тим, що його конституювали в основному відносно привілейовані білі поселенці з Франції, життєво зацікавлені в збереженні зв’язку з метрополією [74; 108]), Фанон визначив як головні рушійні сили соціальної та національно-визвольної боротьби селянство та міський люмпен-пролетаріат, які націоналістичні партії здебільшого обходили увагою. Ідеї Фанона, викладені в праці, назва якої цитує рядок із «Інтернаціоналу» – «Гнані і голодні» (Les damnes de la terre) [74], вплинули на антиколоніальні рухи в інших країнах так званого «Третього світу», а через Сартра та Маркузе – і на західних «нових лівих». Із першого погляду це може здатися дивним, але паралелі з рецептами щодо емансипуючої ролі насильства пригноблених за Фаноном можна віднайти в теоретика лібертарної педагогіки, близького до «теології визволення» Паулу Фрейре, котрий будував свою «педагогіку пригноблених» на засадах, протилежних до насильницьких.

На користь ідеї перенесення основної арени класового протистояння на глобальний Південь, співзвучні з настроями маоїзму та геваризму, здавалось, говорила пасивність західного пролетаріату, відносно задоволеного умовами свого існування. Ось слова Герберта Маркузе, котрий з-поміж теоретиків Франкфуртської школи більше всього орієнтувався на поєднання теорії з реальною практикою: «Внаслідок свого базисного положення у процесі виробництва, внаслідок своєї чисельності та рівня експлуатації робітничий клас залишається історичним агентом революційних змін. Однак оскільки його потреби співпали з потребами, на яких тримається система, він перетворився на консервативну та навіть контрреволюційну силу» [42; 47].

Зневірившись у революційних потенціях промислових робітників (особливо після того, як під час «Червоного травня» у Парижі 1968 р. великі політичні партії та профспілки, які організовували робітництво, відмовилися підтримати революційні заклики студентського руху і в кінцевому рахунку сприяли поразці надій на соціальну революцію), теоретики ліворадикальних рухів на Заході у пошуку нового суб’єкта революційного процесу усе частіше зверталися до тих соціальних груп, які не могли бути чітко класифіковані за класовою приналежністю (молодь, інтелігенція) або ж займали у ній маргінальну позицію (люмпен-пролетаріат, мігранти з країн «Третього світу»). Власне, суттєві корективи у процеси класової боротьби внесла поява молоді як самостійної соціальної сили (спричинена рядом чинників, зокрема поширенням доступної загальної освіти, повоєнним бебі-бумом та невдоволеністю «суспільством споживання») – молоді люди, вирвані від свого попереднього соціального середовища і ще не вбудовані в нове, виступали як мобільна масова база протестних рухів. Разом із тим, той самий Герберт Маркузе після подій 1960-х рр. дещо переосмислив свої попередні висновки стосовно безперспективності західного робітничого класу для революційної боротьби (він визнав, що робив висновки здебільшого з досвіду північноамериканського пролетаріату і став більш оптимістичним стосовно робітників Західної Європи) [42].

Річард Сеннетт у своєму дослідженні, присвяченому ерозії індивідуальності в системі пізнього капіталізму, показує вплив суперечливого характеру масового виробництва на можливості самоорганізації експлуатованих [79; 42-43]. Зібравши в одному місці велику кількість найманих робітників і регламентувавши їхню трудову діяльність, капіталіст мимоволі дає їм простір для спротиву. Сама структура виробництва у великій промисловості підказувала використовувати організації на кшталт профспілок, які на зміну безсиллю окремих робітників вивели силу солідарного колективу [4; 29]. Усі акти «репресії та підкорення, практиковані менеджерами заради зростання гігантської індустріальної організації… перетворилися на арену, де робітники могли висувати свої власні вимоги, в засіб збільшення їх можливостей». Зигмунт Бауман зазначає з цього приводу, що перехід від «важкої», чи «твердої», до «легкої» (чи «текучої», у термінах Мануеля Кастельса) модерніті визначає межі, у які вміщена історія робітничого руху [4; 37]. П’єр Бурдьє, встановлюючи зв’язок між крахом довіри та вгасанням суспільного потягу до політичних об’єднань і колективних дій, також доходить висновку про невтішні перспективи для солідарних рухів [72].

Проте навіть якщо прийняти ці доводи (а активізація соціальних рухів в останні роки свідчить не на їх користь), то «зникнення класів» – все одно «ілюзія, оскільки “субстанціональна” єдність класів завжди була тільки вторинним ефектом класової практики соціальної дії. З цієї точки зору, перед нами немає нічого нового: втративши ці “класи”, ми насправді нічого не втрачаємо. Сучасна криза [робітничого руху] – це криза форм репрезентації та певних практик класової боротьби, і як така ця криза може мати значні історичні наслідки. Але ця криза не означає зникнення самого антагонізму чи, якщо бажаєте, завершення серії антагоністичних форм класової боротьби» [8; 213]. Наприклад, децентралізація та мережевий характер організації виробництва пропонують аналогічні альтернативні форми організації протесту, які застосовують інформаційні технології та мережу Інтернет.

У якості відповіді на теорії класової боротьби були висунуті і більшість концепцій соціальної стратифікації, яка зосереджувалася на появі нових класів у «пізньому капіталізмі» чи «постіндустріальному суспільстві». Зокрема, у контексті «менеджеріальної революції» Бернема (він став співцем «ефективних управлінців», попередньо зрадивши марксизм) говорили про появу нового «класу управлінців». А розширення чисельності «білих комірців» (на противагу «синім комірцям» – традиційному промисловому робітничому класу) призвело до появи терміну «когнітаріат» (як сукупність «інформаційних робітників»), авторство якого приписується Деніелу Беллу (замість Пітера Друкера). Олвін Тоффлер заявляє, що «…чисто фізична праця знаходиться в нижчій частині спектру і поступово зникає… Пролетаріат зараз знаходиться у меншості і більше замінюється когнітаріатом» [59; 99]. Продуктом зміщення класового аналізу на нові суспільні сили стали концепції постіндустріального та інформаційного суспільства. Австралієць Борис Франкел у книзі «Постіндустріальні утопісти» [59] дає розгорнутий критичний аналіз побудов таких їх різних ідеологів, як ліберал Олвін Тоффлер, марксистський дисидент Рудольф Баро, лібертарний екосоціаліст Андре Горц, лейборист Баррі Джонс, виявляючи внутрішні суперечності всередині концепцій кожного з них. Безпосередньо питання постіндустріалізму, неоднозначної ролі техніки та технічної революції з питанням визволення (і, відповідно, припинення існування) пролетаріату пов’язуються у праці «Інша революція: Незбіжний пролетаріат» французького мислителя Жака Еллюля, котрий своєрідно поєднував християнство та анархізм.

Ці зауваження стосуються об’єктивних процесів, що спостерігаються унаслідок науково-технічного прогресу – інформатизації, автоматизації та зростання питомої ваги робітників розумової праці не лише у флагманах НТР, а й у менш розвинутих країнах. Але і представники «когнітаріату», як і промислового пролетаріату, виконують відчужену працю і не можуть розпоряджатися її результатами, та й засобами виробництва не володіють («Засоби виробництва – це не тільки і не стільки домашня бібліотека і знання у голові інтелігента. Це, перш за все, аудиторії як аналог цехів, це їх устаткування як аналог станків, це, нарешті, – вже вибачайте за цинізм – студент як аналог сировини для обробки. А зроблять з нього стандартизованого копірайтера для реклами усе того ж сайту» [55; 32]). Тобто, відносяться до класу найманих робітників.

Чергова проблема для теорій, що спираються на класову стратифікацію – визначення «середнього класу». На фоні декларативного виголошення перетворення «середнього класу» на чисельно та політично домінуючий, процеси неоліберальної глобалізації, чи то «третьої хвилі маркетизації» (за термінологією, вживаною, зокрема, Майклом Буравим), а то й «повстання еліт» (за Крістофером Лешем [35]), мають зворотні наслідки, на які звертає увагу дослідник «мережевого суспільства» Мануель Кастельс – розмивання середнього класу, фрагментацію працівників на вузький інформаціональний прошарок та чисельно домінуючу робочу силу [28; 254].

Астроном і теоретик «комунізму робітничих рад» Антон Паннекук препарував концепцію «нового середнього класу», співставляючи його з «традиційним середнім класом» [47]. А Ерік Олін Райт стверджує, що якщо звести аналіз класової структури за капіталізму до питання володіння засобами виробництва, то в результаті виходить картина, у якій наявні лише три позиції: клас капіталістів, робітничий клас та дрібна буржуазія [49] (до речі, важливо розуміти, що слово «дрібна буржуазія» – це не лайка, а науковий термін, що не несе пейоративної конотації; навпаки, представники цього класу, будучи власниками засобів виробництва, є одночасно і трудящими). Відсоток людей, які володіють власністю на засоби виробництва (включно із самозайнятими), ніде у світі не перевищує показника у 25% (який можна знайти, скажімо, в Ірані з його традиційним «базаром»). У розвинених ж капіталістичних країнах до робітничого класу можна віднести приблизно 85-90% [48; 19]. За капіталізму більшість людей не мають доступу до засобів виробництва та, аби вижити, змушені продавати свою робочу силу. Проте розповсюджені, особливо в американській традиції, схеми стратифікації відносять значний їх відсоток до «середнього класу».

Ускладнення Райтом концепції класової структури суспільства значною мірою покликане вирішити питання місця «середнього класу» і диференціювати суспільство не лише за ознакою відношення до засобів виробництва, а й відповідно до місця в процесах виробництва та присвоєння, рівня квааліфікації чи ступеню привілейованості на робочому місця. З метою описання цієї великої кількості проміжних і перехідних випадків (класичний приклад – менеджери та контролери/супервайзери, які формально є найманими працівниками, але одночасно виступають як носії делегованої класової влади та управління) він вводить категорію «суперечлива класова позиція». Він також звертається до проблематики неоплачуваної робочої сили, такої, як жінки-домогосподарок чи матері, та віднаходить альтернативні до безпосередніх механізми, через які життя людей може бути пов’язаним із процесом експлуатації – для цього він вводить поняття «опосередковані класові позиції». Нарешті, він підтверджує динамічний характер приналежності до класів, за якого часовий вимір передбачає певний рівень невизначеності [48; 23].

Дослідження соціальних витоків фашизму, якому так багато уваги присвятила Франкфуртська школа, також можуть слугувати корисним щепленням від ідеалізації «середнього класу», який часто-густо зображають своєрідним медіатором суспільних протиріч (а іноді навіть відшуковують тотально некоректні аналогії цього висновку ледь не в Аристотеля та Конфуція). Проте Еріх Фромм у «Втечі від свободи» застерігає, як соціальні та соціопсихологічні характеристики, вкорінені у «низах середнього класу», зробили з нього масову базу німецького нацизму.

Предтечі постмодерністської, феміністичної і постколоніалістської критики звернули увагу на те, що класова експлуатація є далеко не єдиною формою експлуатації, що існує в класовому суспільстві. Недарма Сімона де Бовуар і П’єр Бурдьє  проводили аналогії між експлуатацією на робочому місці і підкореною роллю жінки у патріархальній сім’ї. Тому у якості самодостатніх сфер вивчення експлуатації та боротьби з нею постають питання ґендеру та раси. Дослідження, які б покривали усі вищенаведені сфери та їх взаємозв’язок, такі як «Формування класу та ґендеру» Беверлі Скегс, «Жінки, раса, клас» Анджели Девіс [19] або «Раса, нація, клас – двозначні ідентичності» Етьєна Балібара та Імануїла Валлерстайна [8], стали розповсюдженими лише після актуалізації зв’язку гендерних та расових проблем із класовими, яка, знову ж таки, була здійснена у ході «світової революції 1968 року» (за визначенням Валлерстайна). Нарешті, спробу підсумувати всі три аспекти гноблення (класовий, расовий, ґендерний) робить бел хукс (вона умисно пише свій псевдонім з малої літери), афроамериканка з робітничої родини, у праці «На чому ми стоїмо: клас має значення» («Where We Stand: Class Matters»). Виходячи із власного досвіду, вона підкреслює політекономічні засади расизму та сексизму як складових відтворення патріархальної класової ієрархії.

Палестинець Едвард Ваді Саїд, індійка Ґаяті Чакраворті Співак і ямаєць Стюарт Голл у своїх постколоніальних студіях продемонстрували зв’язок класового і колоніального вимірів експлуатації та виключення. Іншим сучасним взірцем комплексного аналізу пригноблення та спротиву у колоніальному та постколоніальному середовищі вважаються томи колективної збірки групи південноазійських істориків (її ядром є індійці Ранаджіт Ґуха, Парта Чаттерджі та Діпеш Чакрабарті, котрі зазнали ідейних впливів грамшіанства та маоїзму) «Subaltern Studies»; Денніс Дворкін відводить цій антології цілий розділ у своєму фундаментальному аналізі літератури на тему класу («Class Struggles») [73; 189-211].

До речі, ряд істориків расизму (Поляков, Мишень Дюше, Мадлен Реберіу), які писали про сучасне рабство, підкреслювали, що сучасне розуміння раси, яке перейшло в дискурс дискрімінації, розподілу людства на «недолюдей» та «надлюдей», початково мало не національне, але класове або кастове значення [8; 241]. Аристократичний расизм і, ширше, соціальний расизм, таким чином, виступає як точка перетину двох форм дискримінації – класової та расової, причому класовий чинник і тут відіграватиме пріоритетну роль.

Нарешті, постмодерністська критика з її відкиданням «великих наративів», включно з баченням історичного прогресу і класовою концепцією Маркса, може вважатися основою для «політики ідентичності» (identity politics), яка з 1970-х рр. пропонується у якості альтернативи до політики, орієнтованої на колективну класову дію. Якщо «світова революція» 1968-го претендувала на ліквідацію панівного ладу в глобальному масштабі та у всіх сферах людського життя, то «політика ідентичності» вихолостила цей універсалізм до партикуляризму локальної боротьби ізольованих груп – подібно до того, як постмодернізм спростовував «великі наративи» у філософії та суспільних науках, справу визволення людства було замінено на «гуманізацію» капіталістичної системи без посягань на її економічні основи. Французькі співавтори Люк Болтанскі та Ев К’япелло у своїй книжці «Новий дух капіталізму» звертають увагу на те, як такі «постмодерністські ліві», долучившись до руйнування стратегічної політики та солідарності трудящих класів, забезпечили легітимацію неоліберального капіталізму [6].

Справді, «мережеві» порядки сучасних корпорацій, які практикують «креативність», мобільність, гнучкість, самоконтроль зайнятих, подрібнення підприємств та індивідуалізацію зарплат, нібито наслідують протест «нових лівих» проти ієрархізованої бюрократичної рутини фордизму та тейлоризму, яка панувала на великих підприємствах індустріального світу. Але це враження оманливе – насправді перебудова підприємств та моделей найму, підсилена підривом профспілок та прямими антипрофспілковими репресіями, призвела до зростання самоексплуатації, прекаризації праці, зменшення реальної заробітної плати до рівня 60-річної давнини (на фоні неймовірного зростання зарплатні управлінців). Оманливе й витіснення класу з суспільних дебатів – Денніс Дворкін зазначає, що у термінах класу обговорення «виявів політики, культури та мови можливе тією мірою, яку не можуть забезпечити ні статус, ні ґендер, ні раса» [73; 222].

То чи може бути теорія класової боротьби вилучена з поля зору суспільних наук та соціальної філософії? Виявляється, що навіть у такій комплексній та вичерпній теорії, як системна теорія суспільства Толкота Парсонса, доводиться вдаватися до класових пояснень: «Фактично жодну суттєву проблему неможливо сформулювати в термінах “Високої теорії”… Важко уявити собі більш нікчемне заняття, ніж, наприклад, аналіз американського суспільства в термінах “ціннісного стандарту”, “універсальності досягнення” без врахування розуміння успіху, змін його природи та форм, характерних для сучасного капіталізму. Неможливо провести аналіз видозміни структури самого капіталізму, стратифікаційної структури Сполучених Штатів у термінах “панівної системи цінностей” без врахування відомих статистичних даних про життєві шанси людей в залежності від величини їх власності та рівня доходів» [44; 56-57]. Міллс далі цитує свого однодумця Олвіна Гоулднера: «те, що прагнення до теоретичного та емпіричного аналізу соціальних змін змушує Парсонса вдаватися до цілого корпусу марксистських термінів та базових припущень, просто ставить у глухий кут… Складається враження, що Парсонс мав під рукою одразу дві підбірки книг: одну для аналізу рівноваги, другу – для дослідження змін» [75; 41].

Аналогічного висновку доходить й Денніс Дворкін: «Ті, хто віддають перевагу мові, дискурсу, культурі та політиці перед соціально-економічними чинниками, зазвичай відзначаються тими самими теоретичними формами, які вони відкидають; однак їм доводиться винаходити їх заново. Іншими словами, клас залишається життєздатним, навіть у свою відсутність» [73; 213]. Далі, говорячи про класову свідомість, Дворкін проводить паралель із старою єврейською оповіддю про рабина та скептично налаштованого юнака. Юнак каже, що сумнівається в існуванні Бога, на що рабин відповідає, що вірити у Бога не настільки важливо, як діяти так, ніби він існує; аналогічно й ті автори, що декларують «відсутність класів», змушені звертатись до квазікласового аналізу для адекватності їх наукової діяльності [73; 222].

Це дає підставу відповісти на популярну в консервативних колах тезу про «смерть марксизму» (назву «Дивна смерть марксизму» отримала сумнозвісна книга американського палеоконсерватора Пола Готфріда, у якій той викладає розповсюджену серед ультраправих конспірологічну теорію про не так «смерть», як тріумф так званого «культурного марксизму»; розгромну рецензію цій переповненій помилками та фальсифікаціями «монографії» дав Олександр Тарасов [57]) відомою цитатою із Жана Поля Сартра: «марксизм не помре до тих пір, доки не помре капіталізм». Зокрема, про це говорили нинішній президент Всесвітньої соціологічної асоціації Майкл Буравой [7; 36] та директор Інституту глобалізації та соціальних рухів Борис Кагарлицький [25; 100].

 

Висновки

Останніми роками світ став свідком релегітимізації категорії класової боротьби у науковому та суспільно-політичному обігу. Словосполучення «класова війна» (class warfare), ще нещодавно немислиме за межами антикапіталістичних кіл (зокрема, цю назву носить збірка інтерв’ю відомого лінгвіста, анархо-синдикаліста Ноама Хомського радикальному публіцисту Девіду Барзамяну [65]) нині не сходить з вуст навіть ультраконсервативних американських коментаторів. Звернення учасників протестів «Occupy Wall Street» до «99%» проти «1%», при всій його умовності та методологічній наївності, спонукає до розгляду реальних соціальних та класових суперечностей і розколів у соціумі.

Теорія (вірніше, теорії) класової боротьби, що розвиваються уже два століття, залишаються плідними для дослідження історичного процесу та пізнання соціальних реалій. Вони не вичерпуються концепцією класів у Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, хоча тією чи іншою мірою завдячують їй. Марксова теорія класу поєднувала структуру і дію, свободу волі і детермінізм [73; 213]. Разом із тим, критика та доповнення, які вносилися з боку представників неомарксизму, веберіанства, функціоналізму, суттєво урізноманітнили картину суспільної стратифікації та соціального конфлікту (такі соціологи, як Джон Голдторп та Ерік Олін Райт, зробили спробу накреслити картину об’єктивних класових відносин, у якій переплетені місце в економічній системі, можливості, форми свідомості та колективну дію), а західні «нові ліві» вдихнули нове життя у дебати про сучасність і майбутнє класу (особливо Е. П. Томпсон із своєю книгою «Формування англійського робітничого класу» [50]). Відійшовши від догматичного розуміння даної теми, яке домінувало в радянську добу, слід визнати її нелінійність та проникнення в різноманітні царини життя суспільства (економічну, соціальну, культурну, політичну).

Попри беззаперечні зміни, що їх зазнала капіталістична система у ХХ ст., вона не позбулася свого фундаменту – експлуатації та відчуження. А породжена останніми соціальна несправедливість провокує і провокуватиме нові соціальні конфлікти. Вони не обов’язково набуватимуть традиційних форм «класових боїв», але і у випадку нових соціальних рухів класова компонента буде від них невід’ємною, адже соціальні рухи, як це показує Ароновіц [70], є основною формою дії класу на суспільній арені.

Очевидно, тотальне відкидання класової боротьби, прийняте у вітчизняному науковому дискурсі, неприпустимо збіднює можливості критичного дослідження суспільства та конструювання можливих альтернатив існуючій неоліберальній капіталістичній системі, сумнівність якої підтверджена світовою фінансово-економічною кризою. У світовій філософії, соціології, політології, антропології та історичній науці класова боротьба виступає як, хай і полемічна, але цілком наукова категорія, а класова експлуатація та класова боротьба усе частіше розглядаються як такі, що формують центральний конфлікт суспільства.

Варто зазначити, що теорія класової боротьби також виявляє тісний зв’язок із проблематикою боротьби за вільне та егалітарне суспільство, що з необхідністю змушує повернути до суспільних дебатів і проблематику соціальної революції. Тому альтернативою саморуйнування людства за умов класового суспільства, експлуатації, відчуження та держави як репресивного апарату виступають революційно-соціалістичні рухи, що ставлять за мету (і в своїх марксистських, і в своїх анархістських варіантах) безкласове та бездержавне суспільство. Жиль Дельоз та Фелікс Гваттарі зазначають із цього приводу: «… Якщо ми кажемо, що революція як така є утопією іманентності, то звідси зовсім не випливає, що це мрія, щось таке, що не може бути реалізоване або ж може бути реалізоване ціною зради собі. Навпаки, ми розуміємо революцію як план іманенції, нескінченний рух – але лише тією мірою, якою ці її риси поєднуються з якомога реальнішою боротьбою проти капіталізму тут і зараз, та вперто вступають у новий бій щоразу, як попередній закінчується зрадою» [16; 131].

 

Посилання

  1. Альтюссер Луи. Идеология и идеологические аппараты государства (заметки для исследования) // Неприкосновенный запас. № 3(77). – М., 2011. [link]
  2. Андерсон Перри. Переходы от античности к феодализму. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2007. – 288 с. [link]
  3. Арон Раймон. Демократия и тоталитаризм. – М.: Текст, 1993. – 303 с.
  4. Бауман Зигмунд. Индивидуализированное общество. – М.: Логос, 2002. – 390 с.
  5. Беньямин Вальтер. О понятии истории // Новое литературное обозрение. №46. – М., 2000. – С.81-90. [link]
  6. Болтански Люк, Кьяпелло Эв. Новый дух капитализма. – М.: Новое литературное обозрение, 2011. – 976 с.
  7. Буравой Майкл. «Якщо хтось хоче позбутися марксизму, йому доведеться спочатку позбутися капіталізму // Спільне, №4. – К., 2012. – С. 34-38. [link]
  8. Валлерстайн Иммануэль, Балибар Этьен. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. – М. : Logos altera, 2004. – 288 с. [link]
  9. Вебер Макс. Протестантская этика и дух капитализма. – М: Ист-вью, 2002. – 352 с. [link]
  10. Гидденс Энтони. Социология. – М.: Едиториал УРСС, 2005. – 632 с.
  11. Гизо Франсуа. История цивилизации в Европе. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2007. – 336 с. [link]
  12. Гобсбаум Ерік. Ґрамші та політична теорія [link]
  13. Горц Андре. Нематериальное. Знание, стоимость и капитал. – М.: Издательский дом Государственного университета Высшей школы экономики, 2010. – 208 с.
  14. Грамши Антонио. Статьи из «Ордине нуово». – Проблемы революции. – Проблемы культурной жизни. – М.: Госполитиздат, 1960. – 126 с.
  15. Дарендорф Ральф. Элементы теории социального конфликта // Социс (Социологические исследования). – 1994. – № 5. – С. 142—147 [link]
  16. Делез Жиль, Гваттари Феликс. Что такое философия? – М.: Академический Проект, 2009. – 261 с. [link]
  17. Джилас Милован. Новый класс. – М.: Издательство «Новости», 1992. [link]
  18. Дрепер Гел. «Диктатура пролетаріату» в Маркса й Енгельса // Спільне, №4. – К., 2012. – С. 186-201.
  19. Дэвис Анджела. Женщины, раса, класс. – М.: Прогресс, 1987. – 280 с. [link]
  20. Дунаевская Рая. Марксизм и свобода: С 1776 года до наших дней. – М.: НПЦ «Праксис», 2011. – 481 с.
  21. Ермолаев Сергей. «Классовая война» в «гипермаркете»: кто против кого? «Множество» эксплуатируемых [link]
  22. Жижек Славой. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології. – К.: ППС -2002, 2008. – 510 с.
  23. Жижек Славой. Размышления в красном цвете. – М: Европа, 2011. – 476 с. [link]
  24. Зинн Говард. Народная история США с 1492 года до наших дней. – М.: Весь мир, 2006. – 880 с.
  25. Кагарлицкий Борис Юльевич. Восстание среднего класса. – М.: Ультра.Культура, 2003. – 320 с.
  26. Кагарлицкий Борис Юльевич. Политология революции. – М.: Алгоритм, 2007. – 576 с. [link]
  27. Каллиникос Алекс. Антикапиталистический манифест. – М.: Праксис, 2005. – 192 с.
  28. Кастельс Мануэль. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 508 с.
  29. Кляйн Наоми. NO LOGO. Люди против брэндов. – М.: Добрая книга, 2003. – 624 с. [link]
  30. Кляйн Наоми. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф. – М.: Добрая книга, 2010. – 656 с. [link]
  31. Куценко О. Д. Общество неравных. Классовый анализ неравенств в современных обществах. Харьков, 2000.
  32. Лебарон Фредерик. Социология Пьера Бурдье и экономические науки // Журнал социологии и социальной антропологии. 2004. Том VII. № 5. – С. 144-152. [link]
  33. Ленин Владимир Ильич. Полное собрание сочинений. Т. 39. – М.: Политиздат, 1970.
  34. Лукач Георг. История и классовое сознание. Исследования по марксистской диалектике. – М.: Логос-Альтера, 2003. – 416 с. [link]
  35. Лэш Кристофер. Восстание элит и предательство демократии. – М.: Логос, Прогресс, 2002. – 220 с.
  36. Мангайм Карл. Ідеологія та утопія. – К.: Дух і літера, 2008. – 370 с.
  37. Мандель Эрнест. О социализме в прошлом и будущем // Социальные идеалы и политика в меняющемся мире. – М.: Наука, 1992. – 246 с.
  38. Маркс Карл. Капитал. Критика политической экономии. Т. 1. Процесс производства капитала. – М.: Политиздат, 1983. – 906 с.
  39. Маркс Карл. Экономико-философские рукописи 1844 года // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. Т.42. – с. 41-174
  40. Маркс Карл, Энгельс Фридрих. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. Т.1. – М.: Политиздат, 1955. – 663 с.
  41. Маркс Карл, Энгельс Фридрих. Письма. – М.: Соцэкгиз, 1932.
  42. Маркузе Герберт. Критическая теория общества. – М.: АСТ: Астрель, 2011. – 382 с.
  43. Миллс Чарлз Райт. Властвующая элита. – М.: Издательство иностранной литературы, 1959. – 543 с.
  44. Миллс Чарльз Райт. Социологическое воображение. – М.: Изда­тельский Дом NOTA BENE, 2001. – 264 с. [link]
  45. Мусто Марчелло. Иной Маркс: возвращение к истокам: интервью с Марчелло Мусто // Логос. – № 2. – 2011. – С. 160-167 [link]
  46. Оссовская Мария. Рыцарь и буржуа: Исследование по истории морали. – М.: Прогресс, 1987. – 528 с. [link]
  47. Паннекук Антон. Новый средний класс [link]
  48. Райт Ерік Олін. Клас має значення // Спільне № 4. – К., 2012. – С. 11-24 [link]
  49. Райт Эрик Олин. Марксистские концепции классовой структуры [link]
  50. Рябчук Анастасія. «Формування» і «занепад» робітничого класу (спроба огляду) // Україна Модерна. Ч. 3(14). Марксизм на сході Европи. –  К., 2009. – С. 126-142.
  51. Сартр Жан Поль. Проблемы метода. – М.: Прогресс, 1993. – 240 с. [link]
  52. Сартр Жан Поль. Размышления о еврейском вопросе [link]
  53. Сеймур Річард. Всі ми вразливі: про концепцію «прекаріату» та її хибні використання
  54. Смелзер Нил. Социология: пер. с англ. – М.: Феникс, 1998. – 688 с.
  55. Собуцький Михайло. Сучасність класу // Спільне, №4. – К., 2012. – С. 25-33.
  56. Субкоманданте Маркос. Четвертая мировая война. – М.: Ультра.Культура, 2005. – 704 с. [link]
  57. Тарасов Александр Николаевич. Пещеристый консерватор // Скепсис. – [link]
  58. Фицпатрик Шейла. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века. – М.: РОССПЭН, 2011. – 376 с.
  59. Франкел Борис. Постіндустріальні утопісти. – К.: Ніка-Центр, 2005. – 304 с.
  60. Фромм Эрих. Иметь или быть? // Фромм Э. Величие и ограниченность теории Фрейда. – М.: АСТ, 2000. – С. 185-448.
  61. Хабермас Юрген. Политические работы. — М.: Праксис, 2005. — 368 с.
  62. Харви Дэвид. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение. – М.: Поколение, 2007. – 285 с.
  63. Хардт Майкл, Негри Антонио. – Империя. М.: Праксис, 2004. – 440 с.
  64. Хобсбаум Эрик. Эпоха крайностей: Короткий двадцатый век (1914 – 1991). – М.: Независимая газета, 2004. – 632 с. [link]
  65. Хомский Ноам. Классовая война. – М.: Праксис, 2003. – 165 с.
  66. Шкаратан О. И., Инясевский С. А. Новый средний класс на Западе // Общественные науки и современность, № 4. – М., 2007. – C. 49-66.
  67. Шкаратан О. И. Социология неравенства. Теория и практика. – М.: ИД ВШЭ, 2012. – 526 с.
  68. Штирнер Макс. Единственный и его собственность. — СПб.: Азбука, 2001. — 448 с.
  69. Энгельс Фридрих. Предисловие к третьему немецкому изданию работы К. Маркса «Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта» // К. Маркс, Ф. Энгельс, Собр. соч., изд. 2, т. 21. [link]
  70. Aronowitz Stanley. How Class Works: Power and Social Movement. – Yale University Press, 2003. – 263 p. [link]
  71. Bauman Zygmunt. Memories of Class: The Pre-history and After-life of Class. – London/Boston: Routledge & Kegan Paul, 1982.
  72. Bourdieu P. Espace social et genèse des classes // Actes de la recherche en sciences sociales. №52/53.– Paris, 1984. – P. 3–14.
  73. Dworkin Dennis. Class Struggles. – Pearson Education, 2007. – 261 p. [link]
  74. Fanon Frantz. The Wretched of the Earth. – New York: Grove Press, 1963. – 317 p. [link]
  75. Gouldner A. Some Observations on Systematic Theory, 1945-55 // Sociology in the United States of America. – Paris: UNESCO, 1956. – P. 20-54.
  76. Grossman Henryk. The Beginnings of Capitalism and the New Mass Morality // Journal of Classical Sociology, №6, July 2006. – P. 201-213. [link]
  77. Marcel van der Linden. Western Marxism and the Soviet Union. A Survey of Critical Theories and Debates Since 1917. – Leiden-Boston, 2007. – 390 p. [link]
  78. Polanyi Karl. The Great Transformation. – Boston: Beacon Press, 1954. [link]
  79. Sennett Richard. The Corrosion of Character: The Personal Consequences of Work in the New Capitalism. New York: Norton, 1998. – P. 42-43
  80. Tamás G. M. Telling the Truth About Class // Socialist Register. Vol. 42. – 2006. [link]
  81. Thompson E. P. The Making of the English Working Class. – London: Vantage Books, 1966. – 848 p. [link]
  82. Wright Eric Olin. Classes. – London: Verso, 1985. – 344 p.