Дитячі страйки 1911 року, як показує Дейв Марсон у цьому тексті, були частиною величезного зрушення робітників протягом довгого, спекотного літа 1911 року. Про робітничі повстання багато пишуть, а шкільні страйки відкрив саме Дейв Марсон. Він натрапив на них випадково, коли досліджував історію своєї спільноти — галльських докерів. Він простежив історію цих страйків по всій країні і вписав їх у контекст як шкіл, так і ширших спільнот. Ситуація зі школами, яку він описує, мало змінилася. Не й зникли труднощі з організацією опору.
Автор цього тексту зараз працює докером, а в 1970-1972 він був студентом у Раскіні.
Передмова. Вересень 1911
Я натрапив на згадку про дитячі страйки 1911-го випадково. Я досліджував страйк у доках Галла в 1911 і перечитував галльські газети того року, коли помітив невеличку замітку про страйк галльських школярів у вересні 1911 року. Це здалося мені просто цікавинкою, доказом розмаху робітничих заворушень того часу. Але мене вразила історія про полісмена, який сів на велосипед і атакував молодих страйкарів, що пікетували школу. Мене та моїх шкільних друзів свого часу лякав сам лише вигляд синьої форми.
Мене спонукав шукати далі один рядок цього репортажу, у якому було написано, що хлопці з Галла брали приклад із дітей Західного Йоркширу. Потім в іншій галльській газеті на першій шпальті я знайшов фотографії та історію про цей страйк. У газеті було перераховано всі класи робітників, які страйкували в Галлі протягом того спекотного літа: виробники цементу, заводські дівчата, моряки й докери — і дитячий страйк був пов’язаний із цим рухом. Мене особливо вразила фотографія дитячого пікету воріт Початкової школи на вулиці Кортні — тої самої школи, до якої ходив і я. Я ототожнив себе з цими страйкарями, дехто з яких міг бути батьком когось із моїх однокласників.
Коли я переглядав «Таймз», виявилося, що дитячі страйки відбувалися не лише в Йоркширі, а й по всій країні. Спершу я не міг у це повірити: як вони могли так швидко поширитися по всій країні — адже, як мені здавалося, страйки хтось має організовувати. Я відчував, що ці діти хотіли щось донести. Я не міг уявити, скільки міст зачепили ці страйки, поки не почав перечитувати місцеві газети в Коліндейлі. Тоді я зрозумів, що подій було набагато більше, ніж згадували в «Таймз».
У Коліндейлі я вперше зіштовхнувся зі справжніми труднощами. Багато місцевих газет 1911-го були знищені під час Бліцу. У каталозі я натрапляв на цілі списки різних місцевих газет, біля яких стояла позначка: «Бракує випусків 1911 року». Здається, лише 1911 так сильно постраждав. Однак навіть із залишків газет можна було скласти уявлення про географію страйків, бо в них були не лише репортажі про тутешні страйки, а й згадки про страйки в інших містах. Наприклад, у газеті Ньюкастла-під-Лайном я прочитав, що страйки відбувалися в інших частинах країни.
Врешті мені вдалося скласти список із шістдесяти двох міст, де були дитячі страйки у вересні 1911-го. Ось цей список: Анкотс, Ардвік, Астон-під-Лайном, Абердин, Ейрдрі, Бредфорд, Біркенгед, Барроу, Бірмінгем, Барнслі, Блекбьорн, Брістоль, Бартон-на-Тренті, Бліт, Котем, Ковентрі, Кольчестер, Клайд-Бенк, Дублін, Дерой, Дарлінгтон, Дамбартон, Данбар, Фолькерстоун, Ґрінок, Галіфакс, Гартлпул, Галл, Гайд, Лідс, Лейт, Лланеллі, Лондон, Монтроз, Манчестер, Ґалашилз, Нотінгем, Ґлазґоу, Ґуль, Ґрантем, Ґрімсбі, Майлз, Плеттінґ, Нортгемптон, Ньюкасл, Ґейтсгед, Міддлзбрау, Олдгем, Песлі, Пітербороу, Портсмут, Ранкорн, Шеффілд, Кіркалді, Стокпорт, Стоктон, Сандерленд, Саутгемптон, Ліверпуль, Стоук-на-Тренті, Вест, Лестер, Йорк.
У деяких репортажах ішлося про марш сотень дітей по вулицях, про те, що в в Данді та Галлі шкільній владі кинули виклик тисячі учнів — однак неможливо точно оцінити кількість дітей, які вийшли зі своїх класів. Список міст також не повний; я міг би скласти повний список, лише якби об’їхав усі міста країни і перевірив, чи збереглися газети з 1911-го в бюро місцевої газети чи в бібліотеці. Однак навіть без повного списку можна зробити певні висновки.
І. Розділяй і володій
У моїх спогадах про шкільне життя діти не підтримують одне одного, коли їх тероризує вчитель. Школяр може беззахисно стояти перед учителем і приймати покарання без питань чи заперечень, і ніхто не прийде йому на допомогу.
З докерами зовсім по-іншому: щойно стане відомо, що когось мучать, як його одразу готові підтримати будь-яким способом. Коли ситуація спонукає до страйку, докери просто кидають усе і виходять. Вони ходять по порту й закликають докерів з інших суден. Формула така: все, що ми коли-небудь досягли, нам вдалося, бо ми трималися разом; давайте й далі це робити. У доках більшість людей знають одне одного особисто, бо їли з однієї тарілки. Звертання «брате» поширене серед профспілковців, але в доках воно справді має значення — кожен цілком міг би бути твоїм братом. У доках ми наче одна сім’я, що народилася зі спільного досвіду труднощів і випробувань, і ти знаєш, що інші в тому самому становищі, що й ти сам: якщо щось станеться з кимось із них, то будь певний, що настане і твоя черга. Крім того, просто є якесь відчуття. Навіть старі докери не можуть його пояснити. На страйкових зборах люди встають і говорять — відкривають серце людям — і люди йдуть за ними, бо знають, що ті говорять правду.
Коли хтось крикне в люк: «Усі виходимо!», ти одразу припиняєш працювати. Це радше обов’язок, ніж справа честі чи щось таке. Фінансові потреби твоєї сім’ї стають другорядними, коли ти голосуєш за страйк. Докери звикли ризикувати.
Коли вчитель у моїй школі карав якогось хлопчину в класі, він спершу робив з нього посміховисько, виставляв його дурнем. Вчитель захоплював тебе на самоті. Він вибирав одну дитину, а не групу. Наприклад, я пам’ятаю один випадок: хлопець грався чимось під партою протягом більшої частини уроку, тож учитель дуже розсердився і врешті наказав йому вийти до дошки й нахилитися. Коли вчитель сягнув по ціпок, хлопець нахилився, і стало видно дірку в його штанях, яку він усіляко намагався приховати. Клас покотився зі сміху. Вчитель сказав хлопцеві сісти, бо його вже достатньо покарано. Щоразу, як когось карали, ми приймали це як належне. Вчитель часто витягував когось на середину класу і змушував його пояснити свою поведінку. З тебе робили клоуна; навіть друзі могли сміятися, що тебе спіймали. Вчителі користалися з таких ситуацій: вони завжди робили все, щоб клас сміявся над тим, кого карали.
Ми по-своєму випробовували силу вчителя. Якщо вчитель був новенький, ми відбирали від нього ціпок, щоб він не міг скористатися своєю владою. Ми намагалися вивести його з себе. Вчителі-студенти були нашими улюбленцями. Хлопці з мого класу вдавали німих або тупих — на кожне питання ми відповідали просто: «У?» Думаю, ми усвідомлювали, що вчитель може гепнути нас палицею чи навіть відлупцювати, та він однаково не міг лупцювати сильніше, ніж наші батьки. Наприклад, якщо твій тато був докером, він запросто міг заїхати тобі кулаком так, щоб було боляче. М’якотілий учитель з тонкими й ніжними руками був просто-напросто з іншої вагової категорії.
У школі в якомусь сенсі було краще, ніж вдома. Просто тому, що там на нас бодай звертали увагу. Ця увага, звісно, була більше схожа на вишкіл. Але бодай комусь було настільки не байдуже до нас, щоб завдати собі клопоту наказати: «Мий обличчя, перш ніж іти до школи!» чи «Чому б тобі не почистити черевикй»
Це було бодай якесь піклування. Я пригадую, як хлопці дрімали у класі. Вони просто не хотіли вчитися. Вони не були втомлені, просто не хотіли нічого робити. Деякі вчителі дозволяли їм спати, бо думали, що їм треба відпочити. Діти в класі чогось шукають. У класі з 40 людей тобі здається, що слід якось звернути на себе увагу, тобі хочеться, щоб учитель зацікавився тобою. Вчитель — частина життя кожної дитини, він повсякчас у неї перед очима. В доках усе по-іншому. Роботодавець іноді навідується, але більшість часу робітник сам по собі. Тобі байдуже, що він особисто про тебе думає, він, може, навіть ніколи тебе не бачив.
Коли діти повстають проти вчителя, вони не виступають разом. Коли когось із них ловлять, вони не підтримують його. Протягом усього мого навчання ми жодного разу не об’єдналися. Дехто тікав і приводив батьків, зазвичай маму. Дехто погрожував вчителю, що приведе батька. Клас тоді влаштовувався зручніше в очікуванні на змагання лайок, зазвичай коментуючи щось про чоловічу гідність учителя. Здається, такі ситуації були для нас просто розвагами.
ІІ. Ставай до строю і йди за мною 1
У вересні 1911-го школярі державних шкіл по всій країні вийшли на страйк: учні залишали школи і йшли маршем по вулицях або пікетували шкільні ворота. Першим я дізнався про дитячий страйк у Галлі 13 грудня — ось що про це писали «Галл дейлі ньюз»:
Жодна біда не оминає Галл — от і вчора вчора сталося так, що сотні школярів вийшли на страйк. Галл таким чином долучився практично до кожного етапу заворушення, що хвилює країну протягом останніх кількох місяців. Тижнями в повітрі витала тривога: що ж іще станеться? Спершу моряки й докери, тоді млинарі, виробники цементу, робітники лісоповалу, залізничники, новинарі, заводські дівчата, а тепер — школярі.
Страйк почався в католицькій школі святої Марії з того, що дванадцять старших хлопців вивели молодших на шкільний майданчик під час ранкової перерви. Щойно стало відомо, що вони страйкують, ця новина швидко розійшлася по всій школі, і до того часу, коли мали б початися післяобідні уроки, новина про страйк дійшла до кількох інших шкіл на сході Галла. Скоро перед шкільними воротами стояли натовпи школярів, ревіли «Виходьте!» і обзивали зрадниками тих, хто хотів повернутися до класу.
Близько пів на другу можна було спостерігати жваві сценки біля католицької школи святого Чарльза на вулиці Прайм. Старші хлопці проводили збори, і дуже впадало у вічі, як вони мавпують ватажків нещодавніх страйків. «Роботи надто багато», — сказав один парубок, і його слова зустріли схвальними вигуками. «І надто багато ціпка», — додав інший, і пролунали ще гучніші крики. Підкинули вгору капелюхи, а тоді на сцену вийшов полісмен, і дехто з молодших завбачливо втік у школу. Але не старші. Вони розбіглися в різні боки.
Тоді хлопці вирішили відвідати інші школи в районі, і їхня колона ставала дедалі довшою і галасливішою, бо до неї приєднувалися страйкарі з інших шкіл. Перш ніж вони дійшли до вулиці Голдернесс — головної вулиці у східному Галлі — вже сотні школярів несли транспаранти і пляшки з-під молока. На одній з розтяжок було написано: «Ми страйкуємо, хто до нас приєднається?» З часом до поліції надходили дедалі більше повідомлень про випадки насильства. Хлопці страйкували й добивалися підтримки інших школярів усіма способами 2.
Новина про дитячий страйк у Галлі зайняла першу сторінку «Галл дейлі ньюз» — було навіть кілька фото, дуже показових для мене: на дітях були тверді комірці та краватки, але не було черевиків чи шкарпеток; на їхніх обличчях була написана чиста радість від того, що відбувається, але запалі очі й поголені голови свідчили про те, що їм доводиться терпіти. Далі в цьому репортажі було ось що:
Натовп хлопців повів себе негоже біля школи святого Марка. Священик (преподобний Батлер Колмелі), який мешкає поблизу школи, спробував заспокоїти хлопців, але його закидали камінням і влучили в лоба. Було зроблено спробу захопити школу, але вона не увінчалася успіхом. Зібралися багато батьків, і хлопці поспіхом відступили. Однак перш ніж піти вони оголосили свою вимогу скасувати ціпок. У деяких школах розбили вікна 3. Хлопці відвідали ще деякі школи — на Бакінгемській, на Ескорт, на Крейвен, на Мерсі — і до них скоро приєдналися діти з вулиць Лінкольна і Кортні. Біля школи Чартергаус полісмен сів на велосипед і кілька разів наїхав на школярів, перш ніж вони розбіглися. Тисячі людей поставали вздовж головної вулиці, щоб спостерігати за ходою страйкарів.
Торговці повиходили зі своїх магазинів і сміялися з незвичного видовища, хоча багато з них тривожно розпитували, де їхні хлопчики на побігеньках.
Колона страйкарів дійшла до «Поля корпорацій», великої бетонної площі на заході Галла, де зазвичай проходили масові зібрання докерів. Після акції хлопці пішли поплавати до річки Гамбер 4.
У газеті про це все писали в дуже саркастичному тоні, і це ставлення повторювалося в газетах по всій країні. В жодному з репортажів чи передовиць дитячі заворушення не стали об’єктом серйозного дослідження.
Рух школярських страйків зародився у Лланеллі 5 вересня 1911. Він почався (згідно з газетним репортажем) із того, що заступник директора покарав хлопця, бо той передав по класу записку з закликом до страйку 5.
Теперішня епідемія страйків заразила молоде покоління у Лланеллі, і школярі, щоб не відставати від моди, вирішили «припинити роботу». Все почалося зі школи Біджин у вівторок, коли школярі, співчуваючи одному з товаришів, якого покарали за порушення, покинули класи і помарширували по вулицях з піснями і свистом. Пізніше, однак, вони повернулися 6.
Страйкарі у школі Біджин, Лланеллі, 1911.
Як місцева влада Лланеллі збиралася владнати цю ситуацію? Містер Джозеф Робертс, колишній голова освітнього комітету, заявив у інтерв’ю: «Відсутність дітей у школі сильно вплине на урядові субсидії. Відсутність кожної дитини означатиме втрату від одного до півтора пенса за півдня, тож батьки мусять прослідкувати, щоб їхні діти регулярно відвідували школу. Що більше грантів буде отримано, тим більше в нас буде освічених людей. Зменшення грантів опосередковано вплине на робітників, які муситимуть платити більше ренти» 7.
Далі почалося поступове поширення страйкової лихоманки серед школярів. Наступного ж таки дня вибухнув страйк в районі Еджгілл у Ліверпулі. Саме тут діти почали проявляти ініціативу і пригадувати, як організовувалися їхні батьки. Вони обрали страйковий комітет, покликаний пред’явити вимоги шкільним вчителям: скасувати ціпок і додати півдня відпочинку щотижня. «Після того, як оголосили всі негативні вимоги, школярі перейшли до конструктивної політики. Шкільних чергових змушували виконувати певні завдання. Чому б їм за це не платитй» 8 Страйкарі пройшли маршем повз усі школи в Еджгіллі з закликами виходити і підтримати їхні вимоги. Кілька слухняних учнів скаржилися, що на них напали й побили палицями, коли вони відмовилися приєднатися до страйкарів. «Тоді були такі перспективи, що навіть думали закликати бойскаутів приєднатися» 9.
Страйк перейшов до Манчестерського району. Тут школярі також повстали, бо одного хлопчину покарали за дрібне порушення.
Молоді бунтівники, прагнучи розширити боротьбу проти влади, призначили пікетувальників, які з папірцями з написом «пікет» на капелюхах пройшли до розташованої поблизу муніципальної школи на Голландській вулиці з метою вмовити школярів оголосити солідарний страйк. Однак спроба була марною, бо у воротах школи стояли вчителі й заважали пікетувальникам увійти до шкільного подвір’я, щоб здійснити свою місію «мирного» переконання. Далі пікетувальники пішли до школи Тіла Божого на вулиці Варлі.
Вони вже встигли стати досить войовничими, дорогою прихопили палиці і погрозливо ними вимахували. А ще більше жаху на ворогів наводили ті, в кого були іграшкові пістолети.
Страйкарі створили про себе уявлення, ніби вони копіюють своїх батьків. Як сказав один хлопець: «Наші батьки голодували, щоб здобути що хотіли. Ми теж можемо зробити те, що зробили наші батьки». Директори й освітні чиновники в коментарях журналістам заявляли, що в початковій школі треба впровадити ще більше покарань ціпком, а не скасувати їх. Коли страйк розповсюдився по всій країні, ці самі чиновники почали звинувачувати дешеві газети, що ті навчили школярів поганого. Звинувачували також прогульників — як писали в одній газеті, «початкові школи в нетрях винні в тому, що серед школярів бракує дисципліни». «Бірмінґем дейлі мейл» в репортажі про школярські страйки в Манчестері описувала це так:
Раніше школярів надихали казки про пригоди чи романтичні епізоди з підручників історії. Поява ілюстрованих газет і кінематографу ближче ознайомила їх із сучасними подіями. Їхній спосіб проведення страйку виказує близькість до методів страйку залізничників і докерів 10.
На середину вересня страйки школярів простяглися на південь аж до Портсмаута і Саутгемптона, а на північ — до Ґлазґоу і Лейта. По всій країні школярі проводили демонстрації на вулицях. Ніхто не прислухався до їхніх вимог, з них сміялися і глузували дорослі спостерігачі. Ці діти щойно повернулися з канікул, і хоч їхні страйки не спромоглися повністю закрити жодної школи, та вони змогли спричинити заворушення достатньо серйозні, щоб біля шкільних воріт розставили поліцію.
Їхні зусилля призвели до подій достатньо важливих, щоб їх зберегли для майбутніх поколінь у газетах, де зазвичай дітям належить місце лише в кутках для віршів і головоломок.
По всій країні «мандрівні колони» і «летючі пікети» дітей, на позір ніяк не організовані, спромоглися спричинити заворушення достатньо серйозні, щоб залучити поліцію, а в деяких випадках навіть довелося викликати на підмогу штатських.
Наприклад, у Манчестері:
Гурт молодих бунтівників із Анкоутса та інших частин Манчестера вчора захопили Реддіш і намагалися переконати тамтешніх школярів вийти і приєднатися до них. Вони наблизилися до району через Ґортон, і дорогою до Реддіша відвідали всі школи. Хоч їм нічого і не вдалося в школі Північного Реддіша, та вони досягли успіху в Гаулдсвортській школі та католицькій школі святого Йосипа, де більшість хлопців прийняли їхнє запрошення і покинули шкільне подвір’я 11.
Епідемія страйків зачепила навіть наймолодших. У репортажі про страйк у школі Райзінгілл в Айлінґтоні йдеться про дітей від трьох років. А в поліцейський відділок біля мосту Тауера 15 вересня було приведено «двох малесеньких карапузів шести і восьми років». Їхнє прізвище було Тіллаєр, і вони були з Бермондсі. Їх поставили перед судом і звинуватили в розгулюванні без належного нагляду.
Містер Весткотт, чиновник з робітничої школи, повідомив, що в середу після обіду бачив хлопчиків на вулиці Ґрейт-Давер. Дощ лив як із відра, і хлопці в своєму поганому одязі були в жалюгідному стані. Коли чиновник до них звернувся, вони відповіли: «Ми страйкуємо». Коли він їм сказав, що мусить відвести їх до матері, вони опиралися і кричали, а тоді колективно вирішили, що треба покликати поліцейського. Суддя (з усмішкою): «Всього лиш поліцейського — а я думав, у них страйк!» Свідок додав, що він вважає, що з урахуванням становища хлопців їх слід відправити до слідчого ізолятора. Їхнє відвідування школи незадовільне. Їхній батько стверджував, що з часів страйку візників він міг лише забезпечувати дітям харч, а їхнім одягом доводилося нехтувати. Їхня мати заявила, що хлопчики зустріли інших страйкарів і приєдналися до них. Суддя звільнив їх 12.
Головним завданням для багатьох страйкарів було вивести сусідні школи. У Свонсі:
У понеділок вранці близько 300 хлопців покинули шкільне подвір’я з наміром піти в школу святого Томаса і спробувати вмовити тамтешніх хлопців вийти страйкувати. Хтось добув ремені і зв’язав зовнішні ворота 13.
У Ліверпулі:
…коли школярів у Еджгілльському районі Ліверпуля випустили на перерву, вони вийшли «страйкувати», влаштували марш по району і закликали школярів інших шкіл солідаризуватися з ними. Дорогою вони розбивали шибки й ліхтарі 14, а слухняних школярів били палицями.
Хлопці несли транспаранти, вигукували гасла і писали свої вимоги крейдою по всій країні. Чого ж вони вимагалй
Найпопулярнішим було гасло: «Менше навчання і геть ціпок!» Там, де хлопці організовувалися в страйкові комітети, їхні заяви для преси включали вимоги платити старостам за виконання їхніх обов’язків. У Монтрозі хлопці склали список вимог, серед яких:
– паровий обігрівач;
– обов’язкове навчання тільки до чотирнадцяти років;
– менше навчальних годин;
– канікули на період збирання картоплі;
– ніяких домашніх завдань;
– скасувати ремінь;
– безкоштовні олівці та гумки 15.
У Дарлінґтоні школярі вимагали «одну годину навчання вранці й одну — після обіду, і шилінг щотижня за відвідування» 16 Учні школи Лоу-Феллінґ висували вимогу «починати заняття о 9.30 і до 12 опівдні, а потім з 2 до 4 по обіді, і якщо ці вимоги не виконають, то хай Альдерман Костелло і не сподівається бути мером Ґейтсгеда наступного року» 17. Страйкарі в Галлі вимагали «додати півдня відпочинку, і щоб тижневим черговим платили шилінг за тиждень, і всі закінчували школу в тринадцять» 18. Хлопці з Нотінґема вимагали, щоб випуск зі школи відбувався у віці 13 років. У Бредфорді 19 учні школи Болтон-Вудз вийшли з вимогами скасувати посаду відповідального за відвідування 20 і додати ще один вихідний, окрім суботи.
У Ковентрі, де страйки найбільше вплинули на церковну школу Святої Трійці і державну школу Ред-Лейн (хоча школярі інших шкіл також не відвідували їх), один із ватажків страйку звернувся до зборів у Пул-Медоу: «Зрозуміло, що помірковані вимоги страйкарів такі: Ніяких уроків вдома. Геть ціпок. Півдня відпочинку по середах. Ніяких відповідальних за відвідування. Пенні щотижня для чергових» 21.
У Лестері демонстранти несли банер зі словами: «Ми хочемо 30 пенсів щотижня і менше годин на день» 22. А в Ньюкаслі «зібралася група хлопчиків і почала вимагати, крім скасування ціпка та впровадження по півдня вихідних щотижня, ще й щоп’ятниці платити пенні кожному хлопцеві, не залежно від оцінок. Вочевидь, серед цих молодих жартівників добре попрацювали соціалісти» 23.
«Летючі пікети» допомагали розповсюджувати страйк. У Манчестері, де молодих страйкарів було дуже багато, «організованість була їхньою сильною стороною. Вони призначали пікетувальників і давали їм таблички, які ті носили на пальтах, коли обходили школи з метою закликати хлопців до солідарного страйку. Вони проробляли все це дуже серйозно» 24 У Ештоні-під-Лайном «пікетувальники, у декого з яких на пальтах були шматочки картону з написом “пікет”, ходили від школи до школи і вмовляли учнів виходити» 25. У Песлі «летючий пікет» також добре підготували:
Вчора по обіді група хлопців у результаті обговорення вирішили влаштувати загальну явку учнів з усіх шкіл і сформували летючу колону, яка зазирнула до кількох шкіл у різних частинах міста. Це ядро обростало людьми зі швидкістю снігової кулі, і зрештою чисельність маршу зросла аж до двохсот людей 26.
В інших містах пікети були більш спонтанними. У Галлі проблеми почалися, коли дванадцять школярів залишили подвір’я католицької школи святої Мері під час перерви. «У якості пікетувальників вони бігали між школами і заявляли, що страйкують» 27. В одній зі шкіл в Абердині поява летючого пікету наелектризувала атмосферу:
Коли до хлопців дійшла звістка про присутність великої кількості «страйкарів» біля школи, вони повстали. Вони поперевертали парти і здичавіло понеслися приєднуватися до страйкарів, по дорозі зносячи риштування. Якийсь час був великий безлад, і вчителі були безсилими в своїх спробах заспокоїти дітей 28.
Могло бути, що деякі хлопці воліли пікетувати не свої школи, бо не хотіли, щоб їхні вчителі впізнали їх серед страйкарів. Також існували конфлікти між учнями різних шкіл — вони могли скористатися можливістю продовжити старі чи недавні конфлікти, і цим можна пояснити деякі з сутичок між групами.
Подекуди страйкарям дуже важко було здобути підтримку друзів, і це означало, що вчителі могли визначити лідерів та ізолювати їх:
Сьогодні в Блекбьорні відбувся страйк школярів. Десь двадцять учнів англіканської школи святого Луки сьогодні вранці відмовилися зайти до школи разом з іншими дітьми. Однак коли виявилося, що решта не хоче страйкувати солідарно з ними, вони здалися і навіть хотіли повернутися до класів, якби їм дозволили. Директор школи, містер Корналл, утім, не дозволив їм цього і сказав, що напише їхнім батькам, а потім уже буде розбиратися з ними самими. Хлопців залишили на вулиці подумати про своє майбутнє покарання 29.
Ця ситуація, вочевидь, означала дуже серйозні проблеми для дітей. Виходити на страйк було великим кроком, але якщо тебе ігнорують однокласники тоді, коли тобі відчайдушно потрібна масова демонстрація, і ти опиняєшся в незначній меншості — тобі, мабуть, дуже прикро. Один розумний хлопчина років десяти сказав: «Ми мусили повернутися: надто мало було тих, хто виступив за ідею, тож не було сенсу нашій купці заявляти, що ми не ходитимемо до школи» 30.
У Меріпорті вчителям вдалося мобілізувати слухняних учнів, щоб ті боролися за них. Коли сильний пікет зі школи Ґрасслот відвідав державну школу в Меріпорті, щоб вмовити тамтешніх хлопців вийти на страйк, «відмінників Меріпортської школи вислали зловити лідерів пікету, і відбулася бійка на ринку. Кидалися камінням і билися кулаками. Декого з учнів Ґрасслот захопили, але вони відважно билися і завдяки своїй силі та зросту вирвалися» 31.
У більшості репортажів пишуть, що активно цікавилися організацією страйків лише від 50 до 80 хлопців з кожної школи, для решти ж це було просто розвагою, а дехто просто не хотів опинитися в меншості. Ті кілька найсміливіших дітей, які ходили з пікетами до воріт шкіл, вигукували вимоги і закликали інших учнів приєднатися, схоже, не усвідомлювали, що на них чекає ціпок. Наприклад, страйкарів у школі для хлопчиків Байджин у Лланеллі відлупцював директор школи, містер Ґвайлім Гарріс:
Коли діти були на перерві у вівторок, схоже, що 30 з 827 хлопців покинули школу. Я порозпитував і зрозумів, що це зовсім не можна назвати страйком, це просто непокора з боку деяких хлопчаків… Коли я повернувся до школи у вівторок по обіді, я відлупцював ціпком кожного, хто був відсутній у школі 32…
Були й інші покарання: у їхніх характеристиках, потрібних для працевлаштування, ставили чорні позначки. Для декого з них це означало втратити шанс здобути медаль за відвідування, якої жадали багато поважних батьків з робітничого класу так сильно, що деяких дітей навіть змушували йти до школи, коли вони хворіли. Щоб здобути бронзову медаль, треба було не пропускати школу протягом чотирьох років, для срібної — протягом шести років, а для золотої — протягом десяти.
У багатьох випадках діти встигали лише символічно оголосити про протест, але появи вчителя (а особливо директора) було достатньо, щоб вони повернулися до своїх парт — наприклад, страйк у школі на вулиці Латчмір у Баттерсі тривав менш ніж годину. Діти «вийшли» на обідній перерві і пройшлися по вулиці Баттерсі-Парк зі співами й криками «Ми страйкуємо!» Однак приблизно за десять друга приїхав на велосипеді директор, після чого більшість хлопців побігли на шкільне подвір’я. У Бірмінґемі «групка учнів школи святого Марка кілька хвилин постояли на вулиці замість того, щоб зайти до будівлі, але коли прийшов учитель і наказав їм іти до класів, вони негайно послухалися, і заняття почалися у звичний час» 33.
У Лланеллі, звідки пішли страйки, «поява вчителя з товстим ціпком» зупинила страйкарів, коли їхня колона ходила від школи до школи, «і вони поспішно відступили» 34. До директора школи Гантінґдон у Ноттінґемі дійшли чутки про страйк, і «помолившись, він оголосив дітям, що він також уміє битися, і битиме боляче, якщо це буде необхідно» 35. У школах на Карлтон Роуд у місті Кентіш «близько 300 хлопців і дівчат вийшли під час обідньої перерви, і коли о другій продзвенів дзвінок, вони зібралися на дорозі й оголосили світові та одне одному: “Ми страйкуємо!” Однак зненацька запала тиша, і хтось із жахом проговорив: “Чорт забирай, там полісмен!” Директорка школи розібралася з дівчатами: її поява у воротах вселила страх у дівчат і дрібних діток. Щойно вона поплескала в долоні, вони опустили очі й підкорилися цьому знаку» 36. «Десь п’ятдесят хлопчаків зі школи Бредфорда, у віці від 10 до 14 років, відмовилися повертатися до своїх обов’язків учора після обіду і почали схвильовано обговорювати “права”. Однак коли до них вийшов директор, вони припинили хвилювання і повернулися до роботи» 37.
На протилежному краї спектру були ті місця, де страйкарі зовсім не боялися вчителів, а навпаки, нападали на них. Школярі з Ковентрі врятували двох своїх товаришів від шкільного чиновника, який супроводжував їх до освітнього бюро. Хлопці оточили його так агресивно, що він мусив відпустити тих двох 38. У школі Салмон-Пасчьорс на сході Шеффілда «у вчительку кидали камені, коли вона сідала у трамвай, а також напали на тих учнів, що залишилися слухняними і ходили до школи» 39.
Багато де атакували будівлі школи. У Ґлазґоу:
Ситуація набула серйозного забарвлення вчора, коли стало відомо, що в приміщенні Шкільної ради повибивали вікна. У школі на вулиці Крукстон розбили вісім шибок, а в школах Барроуфілд і Далмарнок — вісімнадцять вікон. Поліція проводить розслідування 40.
Знову-таки в Бредфорді «учні півдюжини шкіл учора вийшли на страйк і провели збори в загально прийнятій манері. Школярі-страйкарі розбили вікна в Центральній школі, у школах Нортвуд-Ґроув і Генлі, а в Кобріджі довелося розташувати поліцію у всіх школах району» 41
Репортаж про страйк у школі Райзінґілл в Айлінґтоні свідчить, що «страйкарям було від 5 до 13 років, деякі з них тримали камені, залізяки, палиці. Один малий під час маршу ніс під пахвою не менше трьох уламків цеглин» 42.
У Лестері:
Мирний пікет — це зовсім не те, що вони задумали: у них повні кишені каміння, тож вони одразу виказали серйозні наміри. Один ризикований хлопчина запустив катавасію, розбивши вікно здоровим каменем, а решта вслід за ним швидко розбили ще кілька шибок. Однак це ще не вся шкода. Деякі хлопці вирішили внести різноманітність і поламали великі дошки оголошень 43.
Дві чи три сотні вийшли в Ештоні-під-Лайном:
Страйк дійшов до порогу ештонців у вівторок, і місто було дуже схвильоване цим. «Вийшли» двісті чи триста дітей, страйк зачепив більшість початкових шкіл у районі, і ситуація стала настільки серйозною, що поблизу деяких шкіл розташувалася поліція, і навіть залучили офіцерів спеціального призначення у штатському 44.
У школі на вулиці Пейн в Айлінґтоні летючий пікет з Шордітча атакував будівлі школи:
Саме коли школярі заходили до школи, з’явилися близько десяти страйкарів, озброєних палицями, каменями, залізяками і тому подібними засобами. Вони кидали камінням у вікна школи, і полісмену, що охороняв школу, погано вдавалося придушити заворушення 45
Пікетувальники в Шеффілді навіть випробували жорсткіші методи: «Натовп “страйкарів” ганявся за тими, хто йшов у школу. Декого з них витягували зі шкільного подвір’я на вулицю» 46. У Поттеріз «школярі, озброєні палицями і камінням, напали на школи Нортвуд і Ґроув у Ганлі і розбили там по дюжині шибок. Кілька вікон розбили і в інших школах» 47.
Поліція і страйкарі в Шордітчі. Лондон, вересень 1911.
Страйкарі поводилися особливо грізно в Шордітчі на сході Лондона: вони «озброювалися палицями, камінням, залізними дрючками й ременями» і робили масові нальоти. Вони «дихали полум’ям і вчиняли різню, так що довелося викликати дюжину полісменів» 48. Поліція втрутилася також і в Ліверпулі:
Діти так шаленіли, що довелося викликати поліцію, і протягом кількох годин поліцейські стримували «страйкарів», щоб ті не увійшли до шкіл. Хоча в одному випадку хлопці таки зайшли і розбили кілька вікон. Пізніше по обіді вони провели короткі масові збори і розійшлися з вітальними вигуками. Сьогодні їхня демонстрація триває 49.
Заворушення далеко зайшли ще в одному місці — в Біркенгеді. Ще перед страйком можна було спостерігати «серйозний брак дисципліни», і коли страйк таки вибухнув, вчителі попросили захисту поліції:
«Страйковий» рух школярів дійшов і до Біркенгеда, і в кількох школах можна було спостерігати серйозний брак дисципліни. Вчора вранці почалися проблеми у школі святої Анни: вчителям заважали ходити по вулицях поблизу школи. Кілька бунтівних душ улюлюкали і кричали образи їм услід, і коли один із вчителів зловив нападника, на нього посипався шквал каміння. Усе це показує, як добре молоде покоління засвоїло уроки нещодавніх робітничих заворушень. Батьки мовчки погоджуються зі скаженою поведінкою молоді. Про це свідчить те, що прогульники марширують по вулицях і заявляють про свої наміри не повертатися до школи, і що членів шкільної ради поблизу школи закидали камінням і змусили покинути роботу. Вчителі викликали на захист поліцію, і як освітяни, так і поліція застосовують усі заходи, щоб припинити заворушення. Діти вигадали собі різноманітні «скарги», які вони задиристо проголошують. Вочевидь, вони не усвідомлюють, що все це матиме лише один наслідок — неприємну розмову з батьками, вчителем чи поліцейським бичувальником сержантом Вайтом і його жахливими різками 50.
У Західному Гартерпулі вийшли близько 100 хлопчаків з державної школи. «Страйкарі» пограбували складське приміщення на задньому дворі готелю і вкрали кілька пляшок міцного портеру і віскі, а також кілька ящиків із сигарами. Декого зі «страйкарів» заарештували й судитимуть сьогодні вранці (на трьох із них відкрили справи, а четвертого відпустили). Під час маршу хлопчаки перестріли посильного, що ніс яблука до будинку, і пригостилися фруктами. Крім того, вони зізналися, що кидали камінням у вікна помешкань своїх учителів 51.
Новини про пікетувальників біля школи спонукали вчителів і батьків ставати до оборони воріт, щоб захистити своїх дітей. У Галлі схвильовані батьки поспішали до шкіл, щоб перевірити, чи їхні сини — вважалося, що страйкують лише хлопчики — з’явилися на уроках. У більшості випадків збентежені вчителі хитали головами, і батьки поспішали за дедалі масовішою колоною озброєних ручками мітел та пляшками дітлахів, що ходили від школи до школи і намагалися вмовити інших приєднатися до руху 52.
У Лланеллі директори «вловили запах назрівання бешкету», і коли прибули летючі пікети зі шкіл Коппер-Воркс і Олд-Роуд, їх «відігнали з ганьбою», як свідчить репортаж у «Вестерн віклі меркюрі» 53. У Ґрімзбі дехто з учнів школи на вулиці Вілзбі ходив по місту з транспарантами «Школярі страйкують». Страйкарі пройшли ще до двох шкіл, «але вчителів попередили, тож вони втримали учнів у школах. Коли ватажок утік, побачивши вчителя, інший хлопчина заліз на поні і прийняв командування» 54.
Здається, найактивнішими борцями зі страйком багато де були матері. Вони не просто нависали над дітьми, коли ті поверталися додому після першого дня страйку, а й подекуди втручалися більш активно: волочили дітей до школи наступного дня, а кілька разів навіть влаштували контрпікет біля воріт школи. Наприклад, спробу страйку біля державної школи Іст-Волл у Дубліні придушили матері, які різноманітною зброєю розігнали невдоволених:
Вчора о третій, коли заняття у школі скінчилися, кілька полісменів і багато матерів прийшли захистити хороших учнів, які опиралися спокусі збитися зі шляху навчання. У супроводі жіночого конвою ці діти добралися додому в безпеці 55…
Може, дітям трохи співчували їхні батьки, які розуміли їхні почуття, але вони не втручалися, коли справа стосувалася школи. У Лондоні штрехбрехерами також виявилися матері:
Повсюди було видно процесії жінок у аж ніяк не доброму гуморі, які тягнули своїх багатообіцяючих нащадків до школи проти їхньої волі. Стало зрозуміло, що великий страйк зазнав краху 56.
У газетах з усієї країни було описано, як матері протистояли дитячим пікетам, і подекуди вони ставали єдиними авторитетами, яким діти врешті підкорялися. «Армія матерів» увірвалася в школу святого Луки на вулиці Бат у Лондоні, «волочачи нерадих нащадків до директора», а у школі на вулиці Раднор у тому самому районі:
…Одна розлючена мати тягнула свого сина до директора. «Я тобі покажу страйк!» — примовляла вона, переборюючи опір хлопця… З першої години армія матерів, які вважали, що так надійніше, наповнили школу, тягнучи з собою синів, і передавали їх під нагляд директора 57.
Подекуди діти лякалися кремезного полісмена біля воріт школи, що охороняв слухняних учнів. Однак вони не бажали повертатися до школи, поки їх не примушували матері. В Галлі:
Як же все змінилося сьогодні вранці! Одні батьки привели дітей до школи, а інші пригрозили нащадкам пальцем на знак попередження, що станеться, якщо ті не почнуть відвідувати школу 58.
Дітей у районі Саутгемптона також привели до школи матері:
У п’ятницю вранці практично всі школярі прийшли до школи як годиться. Багатьох учасників вчорашньої демонстрації супроводжували їхні матері, а коренастого ватажка привів батько. За ним також ходив гурт обожнювачів 59.
Оскільки дівчат більше, ніж хлопців, контролювали їхні матері, вони відігравали у страйках вкрай незначну роль. Про них згадано лише в двох репортажах. У Портсмауті «близько 150 хлопчиків і дівчат із двох державних шкіл пройшли маршем по вулицях і обходили інші школи в пошуках новобранців» 60. А в Шотландії школярки з Кіркалді і Камбусленґа проявили себе значно войовничіше, ніж дівчата з англійських та вельських шкіл. Можна стверджувати, що шотландська система освіти на той час значно краще сприяла рівності, тож дівчат так само заохочували, як і хлопців.
Це могло спричинити активну участь дівчат у всіх шкільних справах, включно зі страйками:
Сто хлопців і сто дівчат учора вийшли на страйк у школі Сандерленд. Відповідальні за відвідування у школі одразу взялися за діло і закликали їх стати до роботи. Однак дівчата, на відміну від хлопців, не підкорилися і ходили маршем по вулицях, співаючи «Ставай до строю і йди за мною» 61.
Під час страйку висували різні припущення щодо ролі старших хлопців та дорослих у заохоченні дітей до дії (директори були особливо схильні звинувачувати «сторонніх»). Казали, що в школі Аттеркліфф у Шеффілді дітей підбурила «якась дурна жінка». Щойно з’явився вчитель (за словами репортера), «вони похапцем розбіглися» 62. На одній із демонстрацій у Лідсі помічника механіка, озброєного дубцем, зловили вчителі і відвели до школи. Стверджували, що цей гурт страйкарів підбурили їхні батьки, «які тинялися біля шкільних воріт і порушували спокій тих, хто не страйкував і сидів за партою» 63. У Дубліні:
Один із вчителів звинуватив у «страйку» кількох хлопців, які нещодавно покинули школу і пішли працювати. На радощах через свою новонабуту свободу від докучливої шкільної дисципліни, ці молоді трударі, схоже, були сповнені піднесеної надії полегшити долю колишніх однокласників, які все ще були прикуті до тупого марудження за партою 64.
У Ширбруці в Ноттсі стверджували, що хлопці були під впривом «кількох молодиків, які намовляли їх, прочитавши афіші в газетах» 65. А газета в Саутгемптоні писала:
Натовп хлопчаків, кількістю близько 70, зібрався на вулиці Бонд. Їхніми ватажками були молоді шибеники — кажуть, ніяк не пов’язані зі школою. Насправді лише десь 30 із них ходили до Нортемської школи 66…
Хулігани, схоже, відігравали якусь роль і під час величезної нічної демонстрації та бунту в Данді, і ймовірно, що надзвичайна сила тутешнього страйку — стверджували, що бунтували «кілька тисяч хлопців» — була якось пов’язана з тісним контактом дітей з фабриками у системі на півставки. Страйк у Данді був найбільшим у країні. Він почався у четвер, 14 вересня. В одній із шотландських газет про нього писали так:
У ДАНДІ ЗАЧЕПЛЕНО ВІСІМ ШКІЛ. РОЗБИТО СТО ШКІЛЬНИХ ВІКОН.
Бурхливі події відбулися вчора в Данді у зв’язку зі страйком школярів. Не менш ніж вісім шкіл було втягнуто у страйк, і підрахували, що до вечора збунтували кілька тисяч хлопців. Заворушення почалося зі школи Кавґейт, де вранці стався заколот, і відомо, що лідери руху погрожували тим, хто не хотів приєднуватися. Опитані вчителі заявили, що їм не було відомо про жодні скарги, тоді як школярі проголосили, що хочуть менше домашніх завдань, більше вихідних і менше побоїв. Об одинадцятій заворушення, здавалося, стихло, більша частина хлопчаків повернулися, а один із лідерів, якого піддали тілесному покаранню, відмовився закликати до продовження. Однак новина про страйк вирвалася у місто, і під час обідньої перерви відбулися порушення у школах у Валласі, на вулиці Вікторії, у Блекнессі, на вулицях Балфор, Гілл і Енн. Школярі пройшли маршем по місту і застосовували різні тактичні ходи, щоб забезпечити поповнення своїх рядів. Кількадесят із них відвідали Вищу школу і, озброївшись палицями і метальними снарядами, влаштували там демонстрацію. Однак їм не вдалося завербувати нікого з цієї установи. Багато разів втручалися батьки з наміром припинити суперечку, а одного хлопця притягла до школи бабуся, час від часу крутячи йому вуха. Дівчата не брали участі в демонстраціях.
Страйк набув серйозних масштабів увечері, коли близько 1500 хлопців, яких супроводжували кілька шибеників, пройшли маршем по місту. Вони були озброєні палицями, а багато хто й запасами каміння. Вони відвідали різні школи, і найбільш відважні залазили на перила і розбивали вікна своєю зброєю — залпами каміння. Шкоду ще не оцінено достеменно, але так обійшлися з вісьмома чи дев’ятьма школами, і схоже, що розтрощено не менше ста вікон. Коли молодики впізнали вчителя, який повертався з вечірньої школи, на нього напали і вдарили каменем 67.
У містах текстильної промисловості, таких як Данді, школи і заводи були не так розділені завдяки системі «півставочників». Боб Стюарт в автобіографії «Скидаючи кайдани» (Breaking the Fetters) описує ганебні суспільні й виробничі порядки в Данді. Власники джутових фабрик наймали найбільше дітей від 10 до 14 років і, оскільки за законом вони мусили давати цим дітям освіту, деякі класи були розташовані на самих фабриках. Школи і помешкання для робітників-іммігрантів будували між складами і цехами. Більшість цих робітників походили з Ірландії, і решта громади вважали їх нижчими істотами. У сирому вигляді джут шкідливий і небезпечний для здоров’я, особливо якщо робітники вдихають і ковтають джутові пушинки, які спричиняють постійну спрагу — можливо, саме тому Данді вважали містом пияків.
«Півставочники» працювали три дні на тиждень на джутовій фабриці, а тоді два дні проводили у школі. Наступного тижня навпаки. По суботах вони працювали до другої. Плата за коротший робочий тиждень була 2 шилінги 9 пенсів, а за довший — 3 шилінги 4 пенси.
У прядильному цеху, де працював Боб Стюарт, співали:
Ох я бідненкий, плутаю швидко,
Щоб наша зміна могла відпочити,
Кручу катушки грубі й тонкі,
Хто буде працювати за два й дев’ять 68
«І ми таки працювали, — пише Боб Стюарт, — з шостої ранку до шостої вечора, з двома перервами — на сніданок і на обід» 69. Боб Стюарт мав ще одну роботу — працював «будильником» на стороні 70.
Дітей сприймали як частину робочої сили, дорослі поводилися з ними як з рівними. Соціальні працівники супилися через цю практику і стверджували, що фабрика найчастіше була просякнута поганими впливами: «Розв’язні брудні розмови такі звичні для цих місць у наші дні, що їх майже не помічають. Буяє божевілля азартних ігор, а шинок для робітника — єдина втіха і притулок» 71.
Протягом обідніх перерв діти занурювалися в дорослий світ, шум машин стихав, а машиністи збиралися невеликими групами; розмова не почнеться, поки вони не доїдять свій убогий обід (не сумніваюся, що ті, кому більше пощастило, ділилися з дітьми); тоді діти внесуть свою лепту — почитають газети й журнали. Можливо, саме коли діти передавали новини старшим, вони дізналися, як інші діти по всій країні борються, щоб усі дізналися про їхнє становище.
III. Клас нероб
Більшість дітей, які страйкували 1911 року, були з державних шкіл, переважно з промислових містечок, з бідних та пригноблених регіонів. Елдерман Джерман, Голова освітнього управління Галла, повідомляє: «Більшість з них були нероби, вони прогулювали школу, бо їм бракувало батьківської опіки. Всі ці заворушення відбувалися майже виключно в бідніших кварталах на сході Галла» 72. Щось у цьому дусі було написано в газетах по всій країні. Наприклад, у «Бірмінґем дейлі мейл» в репортажі про страйк ліверпульських дітей було написано: «Призвідники страйку походять переважно з класу постійних прогульників» 73. Згідно з «Таймз», заворушення відбувалися «в бідніших районах», де «жінки підбурювали дітей брати приклад зі “страйкарів”. У вчителів кидали камінням» 74. Стверджували, що заворушення в Біркінгемі зосередилися в «нижчих частинах міста» 75.
Більшість страйкарів напевно були вихідцями з робітничого класу, але навіть у межах робітничого класу вони становили особливий тип. У Галлі це були діти з нижчого міста, яких сколихнули заворушення. На сході Галла — переважно сини докерів, чорнороби та працівники олійних фабрик. Вони називали цю територію «Хащами», я знаю це точно, адже народився у «Хащах». Насправді саме звідти походить «Банда срібної сокири», вони були місцевими «важкими випадками»; у 1920-х існувала ще й молодіжка «Банди срібної сокири», члени якої готові були поповнити ряди банди, щойно подорослішають. Мені про них розповідав один старий. Це були брутальні хлопці, готові зробити будь-що за гроші. В 1920-х їх часто використовували власники доків, щоб налякати потенційних роботодавців, охочих заснувати у доках власну справу. Пані Л.К. Філліпс, церковна соціальна працівниця, в 1907 році написала книгу про «рвані краї» Галла, в якій вона називала їх нікчемами:
На жаль, чоловіки та жінки цього сорту надзвичайно плодовиті. У кожному смердючому кутку міста їхні діти копошаться на тротуарах, як мухи влітку. Там, де вони знаходять прихисток, завжди впадають у вічі три риси: всюдисущий затхлий людський дух, величезна кількість шинків, які століттями ведуть свою торгівлю тим самим способом, та незліченні ватаги замурзаних і недоглянутих дітей з виснаженими жалюгідними обличчями 76.
Хащі завжди були дуже бідним місцем, і насправді їх найкраще знали як територію нічних злочинів. Пограбування зі зломом були там звичним явищем. Там явно бракувало житла, бо багато людей відходили від праці на землі, безробітні селяни переїздили до міст і винаймали житло. Ці люди могли або набиратися пивом у борг, або знайти роботу; за годину роботи можна було купити пиво, щоб сидіти з ним у шинку цілу ніч.
Їхні ж діти хоч і все ще вчилися у школі, та вже підпрацьовували: виконували дрібні доручення крамарів або продавали газети. Часто вони допомагали старшим родичам — скажімо, дідусеві або дядькові, у якого був кіоск на розі. Один літній працівник пригадував, як працював на м’ясника з шостої ранку перед школою, а потім увечері після занять — інколи він ішов з роботи аж після десятої вечора. Йому платили півкрони на тиждень і віддавали дрібні рештки м’яса. Життя дітей було тісно переплетене з дорослим життям: часто вся родина спала в одній кімнаті, а діти взагалі могли заснути там, де впадуть від виснаження. Час іти спати наставав просто перед тим, як батько повертався з шинку. Чарлі Сімпсон пригадує, як чекав на свого батька біля шинку, щоб допомогти йому дістатися додому. Коли він влаштувався на свою першу роботу на виробництві фарби, його батько-докер чекав його на виході з заводу в день платні і забирав гроші, щоб піти з ними в шинок.
Інший стариган пригадує, що вперше з’їв яєчний жовток у вісімнадцять. До того його батько завжди відділяв верхню половину білка і віддавав синові — і це був увесь його сніданок. Ще він міг умочити шматок хліба у жир, що залишався на сковорідці після батькової шинки.
З фотографій, зроблених під час страйку, цілком можна уявити, як виглядали ці діти. Вони були дуже худі, мали вирячені очі, і здавалося, що у всіх були мішки під очима. Деякі з них не мали взуття. Інколи траплялося, що хлопчина був босий, але в комірці та краватці. Влітку їхній теплий одяг відкладали чи закладали. Зазвичай таки закладали, бо так ці речі були в надійніших руках.
Боб Бродвелл, докер на пенсії, згадує, як вони з братом не могли потрапити до школи, бо не мали навіть дерев’яних черевиків.
Якась одежина в нас була, нам приносили дещо хлопці з класу. Директор школи прислав нам додому записку, щоб ми прийшли взяти собі дерев’яні черевики; коли ми їх забрали, то побачили, що їхні носки позначені кружечками, щоб мама не могла їх заклаcти. Більшість дітей ходили босоніж, поки погода була хороша, а їхні черевики начищали, натирали й відкладали десь до листопада. У школі не обов’язково було бути у взутті. Коли ці діти заходили до школи, вчителі ставилися до них — до їхнього одягу й вигляду взагалі — по-іншому, ніж до інших дітей. Більшість із них страждали від усіх можливих дитячих хвороб. «Гниди» у волоссі були найпоширенішою болячкою, яка одразу вирізняла їх з-поміж інших, бо через цих гнид їм голили голови.
Коли я спитав Боба Бродвелла, як він виглядав у школі, то в першу чергу він згадав про стрижки. Він розповів, що його сім’я не могла дозволити собі перукарню. Батьки ставили йому на голову миску, щоб стригти по прямій лінії, а якщо миска не приставала до голови, процедуру повторювали кілька разів, так що зрештою в нього залишався лише куций чуб на лобі.
У школі наполягали, щоб дітям з гнидами голили голови. Бідніші діти жили в дуже тісних будинках, і якщо їхня сім’я була великою, то, найімовірніше, всі спали в одному ліжку. Тому якщо хтось підчіпляв якусь заразу, то хворіла вся сім’я.
Ранок у школі починався з огляду. Як правило, це відбувалося на шкільному подвір’ї. Діти шикувалися класами і вчитель ішов рядами, ретельно оглядаючи учнів. Ті стояли з витягнутими руками, щоб учитель міг оглянути нігті. Зазвичай учитель поплескував кожного по руках, і це означало, що треба повернути їх долонями вгору. Згодом діти вже робили це автоматично. Під час огляду учень мав схилити голову і повертати її з боку в бік, щоб учитель міг оглянути шию та голову. Якось у одного хлопчика помітили слід від струменя — він помив лише обличчя, а шию залишив брудною. Вчитель одразу витягнув його зі строю, назвав «паразитом» і відправив додому помитися.
Вчителі оглядали дітей ніби худобу чи предмет меблів на продаж. З ними так поводилися з моменту, як вони входили до шкільного двору, і до закінчення занять.
Гаррі Бьорнс згадує, що коли він був школярем, то його завжди виділяли через те, що його сім’я була дуже бідна. А до обов’язків вчителя входило помічати, чи дитина потребує особливої уваги.
Наприклад, якщо дитині був потрібен одяг, взуття чи безкоштовне харчування, вчитель мав повідомити про це директору школи. Той приймав рішення, чи отримає дитина допомогу. Одяг, який давали дітям у школі, мав особливі відмітки, щоб його не заклали. Ті, хто отримував безкоштовне харчування, ходили до найближчого кафе — місця не з тих, де на столах лежать скатертини і прислуговують офіціантки. Хлопчики й дівчатка ходили туди, де обідали робітники, вони сиділи в занедбаному місці, серед людей, які курили і плювали на підлогу. Але діти отримували свій сніданок, обід і чай, якщо директор вирішував, що вони потребують цього. У власника кафе була спеціальна книга, де учні відмічалися після кожного прийому їжі. Цю книгу показували директору раз на тиждень, і він карав кожного, хто бодай раз пропускав їду.
Вчителі ставилися до бідних дітей як до найдурніших у класі. Зазвичай їх садили за перші парти, щоб учитель міг слідкувати за ними, адже якщо в класі починалися проблеми з дисципліною, то призвідниками мусили були найбідніші — просто через те, що їм було важко сконцентруватися. Діти нудилися, коли читали чи писали, і починали розмовляти між собою. Тоді вчитель підходив і бив кого-небудь тим, що було під рукою, або кидався чимось — це вважали найкращим способом боротися з заколотниками.
Гаррі Бьорнс пригадує, що крейдяні снаряди влучали в нього досить часто, адже вони долітали швидше, ніж вчитель міг підійти. Вчитель робив з нього посміховисько: того, в кого кидали крейдою, називали «тітонькою Саллі». Уявіть собі лисого хлопчика, в якого кидають крейдою. Над ним глумився весь клас.
Гаррі розповів, що бідним дітям усе давали в останню чергу. Скажімо, якщо на уроках природознавства черговим роздавали дошки з колекціями метеликів, то цих хлопців ніколи не обирали відповідальними.
Ще одним способом виділити бідних дітей були спортивні заняття. У них не було належного спорядження, а школа не могла забезпечити їх футбольними бутсами чи купальниками. Вони плавали в басейні голими разом з іншими. Ті, в кого не було спорядження, не могли брати участі в змаганнях чи запливах. На одній із фотографій дитячого страйку 1911 року в Галлі бачимо, як діти пішли на берег покупатися: на фотографії гурти хлопчиків, деякі з них у купальниках, але більшість — голі.
Колін Гедж, столяр на пенсії, згадує, що жив на найщільніше заселеній вулиці в Галлі: «Вздовж цієї вулиці було п’ятдесят два квартали, по 12 будинків кожен. Були два шинки, церква, військовий госпіталь при церкві, пекарня, перукарня, бакалія, м’ясник і школа». Його школа була розділена на три частини: підготовча школа, школа для дівчат і школа для хлопчиків. «Було ясно, що вони не хотіли, щоб ми змішувалися: високі цегляні стіни розмежовували наші подвір’я». Він не забув перевірки: «Ми всі були перелякані, коли приходила “вошина медсестра”, щоб оглянути наші голови». Діти різноробочих були найбідніші, кожного дня вони брали по суповій картці з учительського столу і бігли в їдальню на вулиці Гессл. Колін був ватажком банди під назвою «Банда чорної руки». Щоб стати членом цієї банди, треба було вилізти на шкільний дах і кинути паперові пакети, наповнені водою з молочних пляшок, на персонажа на ім’я «П’яний Ісус», коли той ішов до церковного воєнного госпіталю. Альберт Ґрін — бухгалтер, якому зараз за шістдесят, — пригадує, як його батько голив хлопцям голови, щоб запобігти вошам, і залишав лише хвостики на лобах.
Одного разу мати змусила мене йти до школи босим посеред зими, щоб я отримав черевики з громадських складів. Ці черевики були з дірками в передній частині, щоб наші батьки не могли їх закладати, але моя мати заповнила ці дірки гуталіном. Вся моя одежина складалася з вовняного светра і пари штанів, які я зазвичай отримував від старших братів.
У цій сім’ї було семеро дітей, і «мій тато не міг працювати, тому зазвичай ми жили за рахунок церковного приходу». Діти ходили до народної кухні по безкоштовне харчування. «Коли всім роздавали їжу і розсаджували, то починали кричати: “Будь-кому добавки, ще кілька секунд!” І коли всі набігали по добавку, треба було міцно тримати свою простягнуту тарілку і сподіватися, що тобі трохи залишиться».
Втім, його сім’я мала до харчу повно яєць:
Іноді моя мама працювала на складі яєць на вулиці Святого Джеймса, тому в нас завжди було повно яєць. Її роботою було тримати яйце перед свічкою і визначати, чи воно погане. Перед виходом на роботу вона піднімала одяг і прилаштовувала під ним сумку, в яку за кожної нагоди опускала яйця. Більшість жінок були вагітні, тож ніхто не помічав чергової опуклості.
Боб Рітол, докер на пенсії, ходив у школу на вулиці Лінкольна й отримував безкоштовне харчування. «Мене знали в кав’ярні, де я їв на сніданок два шматочки хліба з джемом і чашку чаю». На літніх канікулах він допомагав батькові: «Він працював нічним золотарем. Це означало, що ми мусили прокидатися дуже рано, щоб встигнути вивезти візок з брудом подалі від центру міста до того, як почнеться робочий день продавців та клерків. У батька був совок і дерев’яне відро, у яке він спорожняв туалети, а інший чоловік заливав до них дезинфікуючий засіб. Я водив коня з візком. Батькові ніколи не видавали ніякого спецодягу».
Чарлз Воллес Френс, докер у відставці, каже, що його шкільні роки були голодними, але щасливими:
Ми весь час жебракували після занять, коли робітники йшли з заводів. Найближче знаходилося виробництво фарби. У них міг бути хліб з обіду. Якось один парубок дав мені бутерброд, який він товсто намастив гірчицею. У мене в роті все горіло кілька днів. Невдовзі після цього полісмен спіймав нас із братом за жебранням, і нас відправили до робітничих училищ у різних частинах країни, і ми більше ніколи не бачилися.
IV. Робітничі виступи
Дитячим страйкам безпосередньо передували виступи промислових робітників, які спалахували по всій країні у попередні місяці.
Літо 1911 року було в розпалі, яскраве сонце пробивалося в сиру темряву робітничих помешкань і вселяло їхнім мешканцям нові думки. Перші червоні сигнальні ракети в небо однієї ясної червневої ночі запустили моряки і пожежники в Саутгемптоні. Їхні червоні вогники провістили готовність людей до боротьби за більшу заробітну плату та кращі умови праці. Страйк швидко поширився на інші порти: Ґуль, Галл і Ліверпуль незабаром припинили роботу. У Галлі заворушення почалися зі страйку моряків, до яких приєдналися докери (вони не забули, що моряки так само підтримали їх у 1893-му).
Докери в Галлі були повністю у владі власників доку. Робітників було дуже багато, і коли вони з’являлися на роботу, їх просто викликали: «Ти, ти і ти». Найбільше було так званих «літніх докерів» (одним із них був мій батько). Це була іронічна назва людей, які взимку працювали на фабриках. Улітку вони приєднувалися до «трапових вантажників» на пристані. Вони ходили від трапа одного корабля до іншого в надії, що їх візьмуть на борт. У порту Галла могли одночасно перебувати сім тисяч тимчасових працівників, що шукали роботу — навіть у найдіяльніші часи роботи вистачало лише для десь чотирьох тисяч чоловік. Докери були слабко організовані або зовсім розосереджені, бо їхня профспілка була розгромлена після страйку портових робітників у 1893. Але тепер, у 1911, з’явилося нове керівництво, яке складалося з молодих людей, спраглих і готових боротися й організовувати страйки разом із працівниками інших секторів транспортної галузі. Вони починали розуміти, скільки вони можуть здійснити з такими групами, та водночас вони ставали дуже індивідуалістичними. Докери почали заробляти репутацію жорстких і бойових. Вони більше не були просто сірими постатями в портах у ранковому тумані. Їхні брати в інших портах перемогли Федерацію судноплавства, і тепер настала їхня черга. Вони не були в’ючними тваринами — тепер вони вимагали покращення умов праці та більших зручностей. Це було пробудження робітників.
Щойно страйк вибухнув у Галлі, він поширився на працівників усієї прибережної інфраструктури: вантажників на баржах-ліхтерах, штабелеукладників, робітників риболовного порту, текстильних фабрик і лісопильних заводів. Поліцейських звезли з Бірмінґема й Лідса, і ще п’ятсот — з Лондона, щоб стримувати натовп страйкарів, які взяли заводи в облогу з метою залучити всіх працюючих чоловіків і жінок до боротьби за покращення умов праці і підвищення заробітної плати.
Понеділок і вівторок у Галлі були днями відносного спокою — страйкарі головно займалися проведенням масових зборів і підготовкою до пікетів. Але середа принесла серйозний і загрозливий поворот. Страйкарі великими групами навідувалися на різні заводи та фабрики, і в більшості випадків тамтешні працівники йшли за ними.
Зокрема, припинили роботу після візиту страйкарів робітники чотирьох фабрик Ранка. Варто додати, що пізніше вони й самі зажадали збільшення зарплати на 2,6 пенні за тиждень. Багато робітників з цих фабрик — від 3000 до 5000 людей — відвідали фабрики Рекіта у провулку Дамсон, але не змогли переконати тамтешніх працівників приєднатися до них. На жаль, тут страйкарі зіштовхнулися з поліцією, і деякі з них отримали в сутичці травми 77.
Коли Есквіт, посередник від Торгово-промислової палати, прибув до Галла, місто вирувало. Місцеві роботодавці були не здатні домовитися з новими робітничими лідерами. Перші пропозиції, які судновласники зробили морякам, інші страйкарі визнали недостатніми й обурилися, коли судновласники як умову для продовження переговорів поставили перед моряками вимогу повернутися на роботу. Есквіт, який уже бував у Галлі двічі з нагоди спору з траулерами, думав, що знає місцевих людей, та натомість він побачив таке:
Було досягнуто угоди. Її мали оголосити перед людьми. За підрахунками, там було 15000 людей, коли лідери оголошували свою заяву. Вони зачитали угоду, і перш ніж підійшла моя черга говорити, прокотився гучний гул невдоволення: «Ні! Давайте спалимо доки» 78…
У своїй книзі «Трудові проблеми і спори» Есквіт пише, що чув слова члена міської ради, який був у Парижі під час Комуни і казав, що досі не бачив нічого подібного; він не знав, що в Галлі були такі люди — «напівголі жінки з розпущеним волоссям, які руйнували все на своєму шляху».
Жінки в Галлі часто відзначалися під час страйків. Я вважаю, що якби не жінки Галла, тут не відбулися б усі ці зміни. Жінки завжди наполягали, щоб їхні чоловіки виходили на страйк, незалежно від його причини. Одна бабуся сказала: «Якби він не вийшов на страйк, я б його відлупцювала!» Вона говорила про свого чоловіка.
Робітничі виступи вщухли у липні, але в серпні вибухнула друга хвиля. Це було найспекотніше літо за всю історію реєстрації погоди. Температура в деяких місцях сягала 38°. Як і в червні, страйки охопили всі галузі. Наприклад, у Манчестері не менше вісімнадцяти профспілок зобов’язалися «не зупинятися, поки всі не будуть задоволені». До середини серпня виступи поширилися на залізничників, серед яких низькооплачувані робітники повстали проти років «респектабельності» профспілки і змусили керівників спілки залізничників оголосити перший загальнонаціональний страйк. Приєдналися працівники всіх видів транспорту — візники, річкові човнярі й автобусні провідники, — черпаючи сили в русі, що представляв некваліфікованих і неорганізованих.
До 15 серпня прем’єр-міністр і президент Торгово-промислової палати почали панікувати, бо зрозуміли, що загального страйку не уникнути. Заголовки в загальнонаціональних газетах сповіщали про все нові й нові страйки у кожному великому порту і місті країни. У Ліверпулі, щоб зупинити наступ поліцейських і солдатів, запалили вуличні багаття. Кінній поліції довелося пристрелити п’ятьох коней через поранення. Судновласники оголосили локаут, а після серйозних зіткнень між страйкарями й поліцією військове відомство взяло місто під контроль 79.
Тим не менш, до вересня люди вже повернулися до звичного способу життя, та зненацька тепер вже діти покинули свої класи і вийшли на вулиці зі зброєю і прапорами, із закликом: «Ми вийшли на страйк, хто приєднається до нас?» Діти вийшли на страйк у тих самих містах, де до цього спалахували найбільші робітничі виступи. До прикладу, у Лланеллі, звідки почалися дитячі страйки, двох людей убили військові під час серпневого страйку. Пізніше начальник поліції графства Кармартеншир телеграфував прем’єр-міністрові таку доповідь:
Напад на поїзд, який пройшов через станцію Лланеллі під військовим захистом, на залізничній виїмці, з обох боків оточеній значним нахилом. Війська під командуванням майора Стюарта, за якими слідували три судді, діють швидко. Натовп атакував війська з двох боків полотна, кидаючи камінням та іншими підручними матеріалами. Один солдат зазнав поранення в голову, іншого вдарили. Зачитують Закон про бунти (Riot Act). Майор Стюарт виїхав на залізничне полотно і намагається заспокоїти натовп. Кидання каменями триває, натовп кричить на знак непокори військам. Постріл на попередження. [Це твердження, як виявилося згодом, було неправдою. Гвинтівку розрядили помилково.] Жодного ефекту, настрій натовпу загрозливий і рішучий. Нові постріли, двоє вбитих, один поранений, натовп розбігається 80.
Зі шкіл Галла найсильніше охоплені дитячими страйками були ті, що на східному краю міста — там, де страйки в червні і липні були найбільш потужними. Діти на страйку свідомо імітували старших — або вчилися від них. Схоже, що діти чули вдома всі розмови про страйки, які тривали протягом всього спекотного літа 1911 року. І раптом, коли їм випала нагода самим пострайкувати, вони колективно дали волю своєму стримуваному невдоволенню школою. По мірі того, як страйк поширювався з міста до міста по всій країні, діти почали самоорганізовуватися для пікетів і зборів, як і старші, і засуджувати тих, хто не був учасником страйку, як «штрейкбрехерів» і «зрадників».
Вони бачили вуличні демонстрації на власні очі й, очевидно, вбачали у них спосіб самовираження. Не було влади, яка змогла б зупинити їхні вуличні марші з плакатами. Вони ставилися до цього досить невимушено й весело. Діти, можливо, не розуміли до кінця серйозність усього, коли вони бачили своїх батьків із транспарантами, які коштували більше, ніж ті, хто їх ніс, могли заробити за два, а то й три роки.
V. Босонога свобода
Коли я закінчив дослідження в Коліндейлі, мені здалося, що в газетних репортажах чогось бракує.
Важко уявити чи якось відтворити, як ці діти переживали уроки. Більшість із них походили з бідних сімей, їх називали «класом нероб» чи дітьми з «нижчих» частин міста. На уроках вони годинами монотонно бубоніли числові таблиці та вірші. Будь-яку індивідуальність придушували позбавлені уяви вчителі, які вочевидь вважали дітей нижчими істотами, зокрема через їхнє соціальне походження.
Страйк був для них засобом виразити свої почуття енергійно, фізично, як же ще? Може, тоді їм здавалося, що страйк проходитиме сам собою, і лише у вирі подій вони зрозуміли, як важко підтримувати повстання.
Навіщо діти виходили на цей страйк? Заради кількох годин свободи робити все, що завгодно? Чи заради сенсації? На фотографіях видно щасливі обличчя, видно, що вони веселяться і не думають про наслідки, які на них очікують після повернення до школи. Навіть попри свої упередження, газетярі досить детально викладали факти та описували поведінку дітей під час демонстрацій. Деякі описи досить показові.
У Сандерленді діти — всі босі — несли величезну гілку, яка, як вважає «Іллюстрейтед кронікл», мала для них якесь містичне значення 81. Школярі в Поллокшовсі в Ґлазґо носили по вулицях гілки дерев і «барабанили по бляшанках» 82.
Так само в Ейрдрі сотні дітей вийшли на вулиці, барабанили по бляшанках і свистіли в бляшані свистки; у Саутгемптоні діти сформували групи, які грали на губних гармошках та торохкотіли по великій бляшаній ванні. Щось схоже робили учні в Манчестері: «Багато дітей зібралися біля Олдемської залізничної станції й голосно відбивали ритми на бляшаних рекламних щитах» 83.
У промислових районах діти писали крейдою на тротуарах і на стінах довкола школи, щоб усі дізналися про їхні скарги. Вони використовували більш прямі форми агітації, коли інші учні відмовлялися вийти підтримати їх: у крайніх випадках «слухняних школярів» били палицями, і доводилося викликати поліцію на захист шкільної власності. Вчителям роздавали листівки з вимогою скасувати ціпок. У Бреї вчителям поставили ультиматум: менше годин навчання і більше часу для ігор. Коли цю вимогу не задовольнили, хлопці покинули школу і пішли маршем по вулицях, наспівуючи «Туп, туп, хлопці йдуть» та «Ставай до строю і йди за мною» (улюблена пісня страйкарів по всій країні) 84. Ставлення до шкільної влади варіювалося в різних частинах країни: діти могли здатися, щойно з’являвся директор, але могли й побити камінням будь-кого, хто бодай віддалено нагадував представника влади та дисципліни.
Поза шкільними аудиторіями діти почали виражати себе різноманітними способами. Дехто взявся організувати вуличний театр, а декого чисте відчуття свободи підносило на висоти красномовності — вони зверталися до натовпу хлопців, наче агітатори з заводів чи перехресть. Для газетярів вони були «дурнями», «класом нероб», «прогульниками», «дітьми з бідніших районів». Це свідчить про ставлення до них панівних класів. По всій країні діти проявляли оригінальність і незалежність.
Не всі страйки супроводжувало насильство. У Гартлпулі хлопці гуляли по пісочку та влаштовували пікніки, користуючись перевагами чудової літньої погоди. Подекуди діти плавали в річці чи просто сиділи й обговорювали якісь спільні теми. Вони грали в солдатів, влаштовували паради, деякі співали патріотичних пісень.
У Нортгемптоні страйкарі збирали ожини. Та важливіше, що вони розважалися власною музикою і придумували слова до пісень. Попри задушливе виховання, розум цих дітей не був затуманений сірою монотонністю класної кімнати. Їхня уява була все ще повна ідеями — кольоровими, наче коробка з фарбами.
