Доба Еріка Гобсбаума | Спільне

Він прожив 95 років – майже століття. І міг розповісти про це століття стільки, як ніхто інший. 1 жовтня 2012 р. після тривалої хвороби від нас пішов Ерік Джон Ернест Гобсбаум – британський історик №1, один із найцікавіших марксистських авторів сучасності, автор цілої низки блискучих книг на різноманітну тематику. Величезна заслуга Еріка Гобсбаума та його однодумців у тому, що їх в історії цікавило передусім життя тих, про кого забувають автори пафосних літописів про діяння монархів та президентів – життя простих трудівників, які, власне, і рухають цю історію вперед. Гобсбаум, пронісши через усе своє тривале життя ідеї рівності та справедливості, писав про героїв своїх досліджень із щирою симпатією до їх діянь і мрій, і в цьому він був схожий на свого американського колегу Говарда Зінна – ще одного нещодавно померлого історика лівих поглядів, який присвятив себе «народній історії».

Історик на тлі епохи

Ерік Гобсбаум народився в єгипетській Александрії у родині британського підданого, сина польського єврея Леопольда Персі Обстбаума (прізвище Гобсбаум, чи Хобсбаум – результат помилки у документах) та австрійської єврейки Неллі Грюн. Це трохи нагадує ранню біографію інших британських істориків-марксистів, братів Перрі та Бенедикта Андерсонів, дитинство яких теж починалося далеко за межами Британії. Батьки Еріка взяли шлюб у нейтральній Швейцарії, коли навколо лютувала Перша світова війна; доки вони були живі, родина мешкала то у Відні, то у Берліні, але з дітьми говорили англійською. Жили вони бідно – Перрі Андерсон зазначає, що Ерік Гобсбаум був «ближче до пролетарського досвіду, ніж більшість англійських інтелектуалів його покоління».

Батько Еріка безуспішно намагався займатися бізнесом, аж поки виснаження, викликане економічною кризою, забрало його життя у 1929 р. Буквально через два роки від туберкульозу померла і мати Гобсбаума. Еріка з його сестрою Ненсі забрали на виховання дядько й тітка, але невдовзі їх життя знову різко змінилося – у 1933 р., коли до влади прийшли гітлерівці, нова родина перебралася до Лондона. Тут Ерік здобув репутацію всезнайка, бо проводив більшість часу, сидячи у бібліотеці з томами англійських поетів чи засновників марксизму. Усвідомлюючи своє юнацьке дивацтво, Гобсбаум залишив такий нещадний до себе автопортрет (уже згадуваному Перрі Андерсону його тон нагадав самокритичний гороскоп Йогана Кеплера): «Е. Дж. Е. Гобсбаум, високий, незграбний, непривабливий, світловолосий 18-річний тип, зі значним об’ємом поверхових знань та оригінальних ідей, загальних і теоретичних… Декому він неприємний, ще декому подобається, а решті (їх більшість) видається просто сміхотворним. Пустопорожній і марнославний. Боягуз. Дуже любить природу. І забуває німецьку мову».

Гобсбаум залишився в Англії і після того, як названа родина виїхала з Європи до Чилі перед самим початком Другої світової війни. Пригод тут вистачало – у студентські роки Гобсбаум не лише був лівим активістом та оглядачем газети «Гранта», а й підпрацьовував кінооператором, завдяки чому брав участь у зйомках у Франції, Алжирі та Тунісі. Він спланував нелегальну подорож до охопленої громадянською війною Іспанії, де був мало не записався добровольцем до військ республіканців. Більше того – він навіть міг стати шпигуном із кола «Кембриджської п’ятірки»: Філбі, Берджесс, Маклін і Блант навчалися разом із ним у Кембриджі, і в автобіографії «Цікаві часи» Гобсбаум згадує, як відповів відмовою на натяки цих молодих людей щодо можливої участі в якійсь «місії».

Не без смутку Гобсбаум згадував, що Другу світову він, при усьому своєму прагненні воювати з фашизмом, провів доволі безглуздо: він був зарахований спершу до саперного батальйону в Сингапурі, а потім приступив до далекої від героїзму служби загальноосвітньої підготовки в Единбурзі (мало того, що комуніст, ще й з Австрії, – мабуть, цим і пояснюється підозрілість до нього з боку командування). Зате постійне спілкування з інженерними робітниками лише посилювало захоплення якостями англійського робітництва і зацікавлення їх проблемами.

У 1947 р. Гобсбаум захищає в Кембриджі дисертацію, присвячену соціал-реформістському Фабіанському товариству (він спершу взявся за іншу тему – аграрну реформу у північноафриканських країнах, але потім передумав), і стає викладачем Біркбеку, одного з коледжів Лондонського університету. По суті, він «встигає застрибнути в останній вагон»: «холодна війна» набирає обертів, у Британії нагнітається антикомуністична істерія, і членам та попутчикам Компартії стає дуже важко влаштуватись на викладацьку роботу. Зрештою, від цього «міні-маккартизму» Гобсбаум теж постраждав: деякий час йому був закритий в’їзд до Сполучених Штатів, а офіційне звання професора історії він одержав лише у 1970 р.

Наприкінці ХХ ст. Гобсбаум, хоча й нажив багатьох недоброзичливців із числа антикомуністів від консервативного чи ліберального таборів, однозначно був у числі найавторитетніших інтелектуалів Британії, визнаних у світі. Зрештою, з ним рахувалися і недруги – так, правий журнал «The Spectator» назвав його «найвидатнішим нині живим істориком – не лише Британії, а й світу», а співець британського колоніалізму історик Найл Фергюсон назвав чотиритомник Гобсбаума про ХІХ-ХХ ст. «найкращим відправним пунктом для кожного, хто починає вивчення нової та новітньої історії». Інтелектуальну незалежність і коректність Гобсбаума високо цінував ліберальний мислитель Ісайя Берлін, якого ніяк не запідозриш у симпатіях до комуністів.

Пік визнання Гобсбаума мейнстрімом в особі Ордену Британії та Співдружності (типовим кавалером якого зазвичай ставав якийсь консервативний аристократ) прийшов саме тоді, коли ідеологи неолібералізму дружно «ховали соціалізм». Але воно важило для історика не стільки, як визнання наукової лівиці – Дойчерівська меморіальна премія 1995 р. та Премія імені Ернеста Блоха 2000 р. Ще цього літа, на 95-ліття Еріка Гобсбаума, історик отримав переказані його колегою Пітером Геннессі поздоровлення від екс-президента Бразилії Лули да Сільви та чинного президента Італії Джорджо Наполітано (Гобсбаум колись видав книгу з інтерв’ю Наполітано, колишнього комуністичного партизана – «Італійський шлях до соціалізму»).

З відданістю Гобсбаума комуністичній партії, з якою він лишався до самого її розпуску, могла зрівнятися його відданість друзям своєї комуністичної молодості («може, тому й лишався комуністом, що не хотів зраджувати їх пам’яті», – міркує Міхаель Дорфман). Одна із авторок некрологу Еріка Гобсбаума на сайті «The Guardian» – соціологиня Дороті Веддерберн. Вона померла за десять днів до нього. Автор її некрологу на «The Guardian» – Ерік Гобсбаум. Старі друзі заготували одне одному некрологи раніше – на випадок смерті когось із них… і все ж Гобсбаум, незважаючи на свій зовсім похилий вік, міг пожити ще – він не сказав свого останнього слова, його старечий песимізм саме розвіювався під враженням від «Арабської весни» та інших масових соціальних рухів, що охопили світ останніми роками. Він не припиняв слідкувати за подіями, аналізувати і писати. За словами його доньки, коли батько помер у лондонській лікарні, перед ним стояв стос свіжих газет.

«Партійний стаж» тривалістю у 80 років

У комуністичну партію Гобсбаум вступив у 1936 р. – і до самої смерті залишався марксистом. Ще у Берліні, 14-літнім він приєднався до Союзу соціалістичних школярів, пов’язаного з Комуністичною партією Німеччини, і розповсюджував його газету «Шкільна боротьба». Це було рішення учня традиційно консервативної прусської гімназії у Веймарській Німеччині, якраз напередодні встановлення нацистської диктатури. Пізніше він згадував: «Я прийшов до комунізму, коли бути комуністом означало не просто боротьбу із фашизмом, а світову революцію. Я належу до першого покоління комуністів, для яких Жовтнева революція була центральною точкою у політичному універсумі».

На 17-річного Говарда Зінна велике враження справив його перший досвід участі у комуністичній демонстрації, яку брутально розігнала поліція. Для 19-річного Еріка Гобсбаума, який бачив не одну комуністичну демонстрацію ще берлінським школярем, схожим переживанням стала чи не найславетніша акція в історії британського антифашизму. То була «битва на Кабельній вулиці» (Cable Street battle) 1936 р., коли сотні тисяч людей на вулицях Лондона зупинили фашистський марш підручних Освальда Мослі, хоча останніх і захищала поліція. Відчуття антифашистської солідарності, яка тоді об’єднала робітників і професорів, жінок і чоловіків, англійців, ірландців і євреїв, лейбористів, комуністів і анархістів, залишалося із Гобсбаумом протягом усього його життя. Це враження було співзвучне тому, що він побачив раніше того ж року – проїжджаючи на вантажівці французьких соціалістів по Парижу, який святкував День взяття Бастилії. То був початок урядування Народного фронту у Франції, і Гобсбаум, споряджений до Європи у якості комінтернівського перекладача, відчув разючий контраст настрою тріумфуючих лівих із «похоронним маршем» приречених німецьких комуністів, які востаннє пройшлися по Берліну у 1933 р.

Членство в партії могло запропонувати ще щось, чого не вистачало у житті дивакуватого клаповухого ботаніка. Недарма через півстоліття Гобсбаум згадував (журналістка «Гардіан» Майя Джаггі додає – не без гордості), що «протягом 20 років принципово вступав в інтимні зв’язки виключно з жінками-членами компартії» («партійними» були обидві дружини Еріка. Перша залишила його, а потім загинула в автокатастрофі з новим чоловіком. Друга, Марлен, пережила його; по собі він залишив ще доньку Джулію, синів Енді та Джозефа, сімох онуків і одного правнука).

Що стосується Комуністичної партії Великої Британії, то вона, хоч і не була суттєвим чинником у суспільно-політичному житті країни, зате зібрала у своїх лавах велику кількість інтелектуалів (наприклад, її членом був визначний генетик Дж. Б. С. Голдейн). Склалася тут і Група істориків Компартії Великої Британії, що з 1952 р. почала видавати журнал «Past and Present» (зусиллями Гобсбаума вона дожила і по сьогодні, але з 1992 р. носить назву Соціалістичне історичне товариство). До неї входили такі відомі автори, як Едвард Палмер Томпсон, Віктор Кьєрнан, Крістофер Гілл, Родні Гілтон, Рафаель Самуель, Артур Леслі Мортон, Джефрі де Сен-Круа, Джон Савіль, Георг Рюде, а очолював її сам Ерік Гобсбаум. Однак придушення Радянським Союзом угорського повстання 1956 р., коли «радянські» танки попрямували на робітничі ради Будапешта, спричинило розчарування більшості з них у політиці Москви і вихід із КПВБ. Багато із них приєдналися до молодших, креативніших і радикальніших «нових лівих» (сам термін походить від назви журналу «New Left Review», заснованого Перрі Андерсоном – на мій смак, після смерті Гобсбаума він лишається найкращим з живих істориків-марксистів).

Сам Гобсбаум партії не покинув, хоча теж захищав робітничий характер повстань 1956 р. у Польщі та Угорщині, та на додачу підписав лист протесту проти радянського вторгнення. У своїй автобіографії він дає декілька пояснень, чому лишився у партії, але передусім він хотів довести собі, що зможе досягти визнання, незважаючи на всі перепони, які створювалися академічним істеблішментом для науковців-комуністів. Журналіст Ніл Асчерсон, тоді – студент Кембріджа та друг Гобсбаума, – згадував, що його товариш впав після угорських подій у таку депресію, «що навіть ледве розмовляв». Радянські танки, що чавили «соціалізм з людським обличчям» на вулицях Праги 1968 р., стали для британського комуніста не меншим ударом.

У подальшому Гобсбаум ставав дедалі критичнішим стосовно політики СРСР і КПРС. Зате він з великим ентузіазмом спостерігав за альтернативними версіями комуністичного руху, будь то Кубинська революція, «Празька весна» чи югославський «самоврядний соціалізм». Однак усі ці альтернативи все ж були модифікаціями всередині традиції, що була закладена радянським «марксизмом-ленінізмом». Він вітав Кубу, яку відвідав після революції, але сумнівався навіть щодо латиноамериканських геваристів, які брали з неї приклад. Якщо за анархізмом Гобсбаум ще визнавав хоч якусь роль в історичному процесі, то до троцькізму (віддаючи належне Троцькому як «першому комуністичному дисиденту», він вважав його не більше ніж приреченим одинаком), маоїзму (а от до Мао він ставився підкреслено критично), люксембургізму чи «нових лівих» він залишався байдужим. Так, він на власні очі спостерігав за «Червоним травнем» 1968 року у Парижі, але визнавав, що ліворадикальні студенти і «старі ліві» його покоління «залишалися чужинцями» одне для одного. При всьому його скепсисі стосовно радикалів 60-х він із відстані десятиліть все-таки погоджувався, що «краще мати молодих людей, які вважають себе лівими, ніж тих, хто вважає єдиною достойною справою фондову біржу».

Взагалі, для Гобсбаума ближчою за британську компартію стала італійська – з її самостійним курсом і власними теоретичними пошуками. Тут же варто додати, що для британського історика «найоригінальнішим західним мислителем» ХХ ст. був саме засновник ІКП Антоніо Грамші. Гобсбаум був одним із теоретиків єврокомуністичної фракції КПВБ, що групувалася навколо часопису «Marxism Today» і намагалася слідувати італійським, а не радянським, товаришам. Тому, коли Італійська комуністична партія, ця найбільша компартія західного світу, припинила своє існування саме у той момент, коли крах інших традиційних партій країни (християнських демократів і соціалістів, яких викрили у зв’язках із мафією), здавалось, створював усі умови для її тріумфу, Гобсбаум дуже болісно пережив цей колективний суїцид (мабуть, наймасовіший у світовій історії) і настання ери покидьків типу Берлусконі.

Кінець Радянського Союзу вкоротив віку не лише італійській компартії, а й низці інших постсталіністських партій. Компартія Великої Британії теж саморозпустилась у 1991 р., а її єврокомуністична більшість на чолі з Ніною Темпл, узявши назву «Демократичні ліві», трансформувала партію на щось на кшталт лівуватого «мозкового центру», якому лишалось безпорадно плентатись навколо Лейбористської партії.

А стосунки Гобсбаума і лейбористів – це окрема тема: адже залишаючись відданим комуністом, він товаришував з багатьма діячами Лейбористської партії. Вважаючи «будь-який лейбористський уряд» меншим злом, він долучився до дискусій щодо виходу лейбористів із кризи у 1980-х. Але тут він припустився фатальної помилки: він розумів, що у кризу лейбористів завела неспроможність захистити робітничий рух від жорстокого розгрому консервативним урядом Тетчер, але робив звідси парадоксальний висновок: лейбористам слід будь-якою ціною повернути «помірковане» керівництво – з тим, щоб переорієнтуватися з робітництва на «середній клас». Фактично він сприяв розгрому лівого крила під проводом Тоні Бенна та проторував шлях ідеям партійного лідера Нейла Кіннока про реформування Лейбористської партії. Але у кінцевому рахунку ця метаморфоза обернулася, за оцінкою історика-марксиста, справжнім жахом: партія прийняла доктрину «третього шляху», що означав відмову від найменших натяків на соціалістичну політику і прийняття неоліберального ринкового курсу, за проведення якого Гобсбаум охрестив прем’єр-міністра «нових лейбористів» Тоні Блера не інакше, як «Тетчер у штанях».

Як вийшло так, що Гобсбаум діяв всупереч своїм політичним переконанням? Справа в тому, що на соту річницю смерті Карла Маркса, у 1978 р., в полемічному есе «Кінець переможної ходи робітничого класу» він постулював, що пролетаріат (який він, треба сказати, розумів вузько – у термінах ХІХ ст.) більше не є найбільшим і найпотужнішим класом у Британії. За його пізнішими словами, пришвидшена деіндустріалізація західних країн зіграла злий жарт не лише із чисельністю, а й зі свідомістю робітничого класу, і зараз неможливо знайти країну, у якій робітництво само по собі мало б достатню політичну силу. Тому класові ліві партії – як комуністичні, так і соціал-демократичні – більше не можуть спиратися виключно на робітників і мають стати «народними» партіями (на його думку, ІКП уже пройшла таку трансформацію). Гобсбаум також сумнівався, чи з’явиться колись заміна пролетаріату як соціальній базі лівої політики, тому вважав одним із головних завдань сучасних прогресивних сил створення коаліцій освіченого «середнього класу» читачів «The Guardian», з одного боку, та мас неосвічених бідних, з іншого (і неабияк тішився революціям в арабських країнах, де діяла подібна класова комбінація).

Зате латиноамериканський «лівий поворот» переконав історика, що цей клас ще не варто скидати із рахунків – тут саме робітничі профспілки стали основою («скелетом») для ширших рухів за соціальні зрушення. Як і чимало західних лівих інтелектуалів, Гобсбаум знайшов відраду в бразильській Партії трудящих, створеної як широкий альянс лівих від християнських соціалістів до троцькістів – профспілок, рухів безземельних селян та міської бідноти, священиків-прибічників «теології визволення», захисників навколишнього середовища, марксистських інтелектуалів з університетських кіл та глибокого підпілля. Дослідник бачив у ній схожість із типовими партіями кінця ХІХ ст. і додавав: «Сьогодні я почуваю себе в Латинській Америці як вдома, тому що це практично єдине місце у світі, де люди говорять і діють, використовуючи стару мову ХІХ-ХХ століть – мову соціалізму, комунізму та марксизму». Іншими словами, латиноамериканський регіон – єдиний, де публічний дискурс означений термінологією європейського Просвітництва.

Соціалізм: день вчорашній чи завтрашній?

Ерік Гобсбаум, котрий народився у 1917 р., – ровесник Жовтневої революції. Він бачив на власні очі те, що сам історик назвав (услід за головою Академії наук Угорщини Іваном Берендом) «коротким ХХ століттям» – період від Першої світової війни до розпаду «східного блоку». Він був живим свідком і учасником епохи, що окреслювалася спробою реалізації радянського соціалістичного проекту, його наступною деградацією і падінням. Щоправда, сам Гобсбаум розумів (цілком слушно), що початком «катастрофічного обвалу» наприкінці ХХ століття, який відкинув здобуті у важкій боротьбі досягнення соціального прогресу, був не крах «реального соціалізму» у Східній Європі, а глобальний неоконсервативний поворот, пов’язуваний із політикою Піночета, Рейгана і Тетчер. Відповідно, соціальна та економічна катастрофа, до якої призвели ринкові реформи на пострадянському просторі – цей, за словами Гобсбаума, «єдиний чистий випадок експорту ультраринкового фундаменталізму» – теж була його наслідком.

До того ж, розпад СРСР приніс, за Гобсбаумом, і полегшення: «Мені здається, що Маркса врятував колапс Радянського Союзу… Цілком очевидно, що з тієї величезної маси людей, котрі цікавилися Марксом та марксизмом, багато дуже критично ставилися до Радянського Союзу». Водночас «практично всіх соціалістів глибоко вразив крах Радянського Союзу, оскільки їх надихав уже сам факт того, що якась частина світу вважає себе соціалістичною… Згодом було розчарування, і лише зараз – на початку нового століття – знову виник жвавий інтерес до Маркса». І другий важливий наслідок: «Після падіння СРСР капіталісти перестали боятися. В цьому сенсі і вони, і ми змогли поглянути на проблему більш тверезим, ніж раніше, поглядом. Глобалізована неоліберальна економіка виявилася більш нестабільною, ніж я спочатку думав, і це стало очевидно під кінець століття,… [коли] утворився цей величезний, майже глобальний, збій у системі від Росії до Південної Кореї, Індонезії й Аргентини».

В одному з останніх своїх інтерв’ю журналу «New Left Review» Гобсбаум виокремлював п’ять головних змін, які він спостерігав у світі з 1991 року, на якому закінчується «Доби крайнощів»: 1) зміщення економічного центру світу з Північної Атлантики до Південної та Східної Азії; 2) всесвітня криза капіталізму; 3) форсована неоконсерваторами з адміністрації Буша провальна спроба США встановити одноосібну світову гегемонію під вивіскою «війни з терором» після 2001 р.; 4) поява нового блоку країн, що розвиваються, – БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай); 5) ерозія та систематичне ослаблення влади національних держав.

Разом із тим, останні інтерв’ю Гобсбаума залишають доволі неоднозначне враження. Він бачить нові симптоми того, що капіталістична система не працює і це, здавалось би, мало б його обнадіювати. Але історик не може приховати свого песимізму. «Раніше я вважав, що можна передбачити напрямок, у якому буде розвиватися історія, – пояснює він, – але випадковості виявляються набагато важливішими, ніж ми думали». У своїх прогнозах він боїться передбачити щось більше за повернення сором’язливого кейнсіанства, постійно говорить про «провал комунізму» (мовляв, комуністичний проект був приречений із самого початку), а слово «соціалізм» у його вустах звучить майже виключно щодо минулого часу.

Така зневіра щирого комуніста у соціалістичній перспективі людства пояснюється тим, що він, будучи критиком правлячих компартій і опонентом сталінізму, він все-таки залишився у полоні тієї політичної культури, яку по собі усередині партій, що входили до Комінтерну, залишила сталіністська практика. Наклали свій відбиток розгром опозицій, відсутність дискусій і «одноголосність», закостенілість і догматизм, необхідність виправдання вивертів московської політики (аж до ганебного пакту із Гітлером, через який від компартій масово відсахнулася антифашистська інтелігенція), відкидання програми світової революції на користь «побудови соціалізму в окремо взятій країні», що означало й компроміси з національною буржуазією. Навіть коли подібні партії засудили крайнощі сталінського «культу особистості», їх спроби прокласти самостійний курс могли породити хіба що черговий різновид соціал-демократичного реформізму, у якому для творчого марксизму так само не лишалось місця. Як це і сталося із італійською компартією та її єврокомуністичними послідовниками.

Що б там не казали ті, хто звинувачував Гобсбаума у «замовчуванні злочинів радянського режиму» (від ліволіберального Тоні Джадта до антикомуністичного Роберта Конквеста), він, за власними словами, «ніколи не применшував ті жахи, які відбувалися в Росії». У «Добі крайнощів» він намагається добросовісно викласти і «безпрецедентну жорстокість» системи, яка привласнила собі назву «реального соціалізму». Коли у 1954 р. Гобсбаум вперше особисто відвідав СРСР, подорож була цікава, але його, як західного комуністичного інтелектуала, не могла не спантеличити майже повна відсутність радянських людей, які були б схожими на нього – одночасно ерудованими інтелектуалами й щирими марксистами (публіцист Нік Коен саркастично додав, що Гобсбаум просто шукав їх не в тій частині Росії – Сибір після 1937 р. був всіяний тілами комуністичних інтелектуалів).

«Матеріалістична концепція історії, яка є ядром марксизму, застосовна всюди і завжди. Її слід було застосувати, наприклад, і до країн так званого реального соціалізму. На жаль, цього ніхто не зробив, хоч була така потреба і така можливість», – писав Гобсбаум. І все ж, він продовжував називати те, що було у Радянському Союзі «соціалізмом» і не вірив у можливість революційної альтернативи сталінізму, яка б обійшлася без репресій та одноосібної диктатури.

Нам, слідом за теоретиком Комітету за робітничий інтернаціонал Пітером Таафом, залишається тільки шкодувати, що Гобсбаум недостатньо цікавився лівою критикою сталінізму (зокрема, працями Троцького) і сам не зважився на марксистський аналіз переродження російської революції. Звідси і наївність сприйняття Гобсбаумом антисоціалістичної політики сталіністських та соціал-демократичних партій, зокрема щире нерозуміння причин, які стояли за поразкою на виборах Комуністичної партії Індії (марксистської), яка протягом трьох десятиліть урядувала у штаті Західна Бенгалія, діючи в інтересах великої буржуазії, відбираючи землю у селян, проштовхуючи антипрофспілкове законодавство і винищуючи маоїстських селянських партизан.

Незважаючи на подекуди спірні рішення Гобсбаума у політиці, його науковий доробок має неабияку користь для усіх лівих – ризикну припустити, більшу, ніж громіздкість Бадью, пустопорожність Негрі та «акторство» (звиняйте, та це вираз самого Гобсбаума) Жижека. І насамкінець – слова песиміста Гобсбаума, які доводять, що він не втрачав надії (і все-таки вона обертається!): «Подолання капіталізму досі видається мені реальною можливістю».

Must read: «довге ХІХ» і «коротке ХХ століття», народження і смерть британського робітничого класу, винайдення традицій і конструювання націй

Некролог покійного на сайті mnenia.ru закінчується словами: «Ерік Гобсбаум – мислитель, який став прикладом інтелектуальної чесності та гідності для багатьох поколінь. Якщо ви не встигли прочитати його праці за життя, тепер для них саме час». На жаль, переклади трилогії Гобсбаума про ХІХ ст. українською і російською, м’яко кажучи, не найкращі (до речі, характерно, що у СРСР не видали жодної його книги – в Угорщині та Югославії видавали, але вже для радянського офіціозу цей член британської компартії був неприйнятним). Що стосується вітчизняного перекладу «Доби крайнощів» (Age of Extremes), то його «якість» можна оцінити вже з того, що спотворили саму назву книги, переклавши як «Вік екстремізму».

У будь-якому разі, всім, кого цікавить історія і сьогодення, варто читати книги Гобсбаума. А залишив він їх добрих три десятки (якщо не враховувати, наприклад, впорядковані та редаговані ним англійські видання Маркса й Енгельса). Серед них – трилогія про «довге ХІХ століття» («Доба революції: Європа, 1789-1848», «Доба капіталу: 1848-1875», «Доба імперії: 1875-1914»), її своєрідне продовження – історія «короткого ХХ століття» («Доба крайнощів»); економічна історія Англії («Виробництво та імперія: з 1750 р. і до сучасності»); наукова критика націоналізму («Нації та націоналізм після 1780 р.: Програма, міф, реальність», збірка «Винайдення традиції»); дослідження з історії робітничого класу та класової боротьби («Трудівники. Дослідження з історії робітничого руху», «Світи праці: Подальші дослідження історії робітництва»); праці з методології історії («Про історію»); інтелектуальна автобіографія «Цікаві часи: Життя у ХХ столітті».

Писав він і на тему свого давнього захоплення – джазу. У 50-60-х Гобсбаум, під псевдонімом Френсіс Ньютон, був музичним оглядачем у газеті «The New Statesman» та журналі «Nation», відомих виданнях ліволіберального спрямування. Доказом його обізнаності як поціновувача музики стали декілька книг на відповідну тематику, останньою з них була «Незвичайні люди: спротив, повстання і джаз». У 2011 р. світ побачила його остання праця – «Як змінювати світ: Оповіді про Маркса і марксизм». Саме вчасно: в умовах нової світової кризи капіталізму, коли всі наперебій згадали пророцтва бородатого класика, від яких ще нещодавно відхрещувались – адже ті «виявилися набагато точніше, ніж у будь-кого іншого, хто писав у 1848 році» (в інтерв’ю Трістраму Ганту Гобсбаум ілюструє це повсюдною байдужістю англійських лівих до 150-ліття «Маніфеста Комуністичної партії» у 1998 р.) Ще одна книга Гобсбаума вийде посмертно – у 2013 р.

Багата письмова спадщина Гобсбаума – результат його наполегливих соціально-критичних досліджень. Енциклопедична ерудованість та доступний стиль автора доповнювалися знанням багатьох мов: він володів англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською (російську він, на відміну від колеги і товариша Крістофера Гілла, так і не подужав), до того ж читав голландською, португальською та каталонською. До того ж, він дуже влучно міг дати лаконічну «вижимку» того основного, що характеризувало складні процеси, що тривали десятиліттями і століттями. Тому у постмодерністських істориків, замкнутих у своїх вузькоспеціалізованих темах, їх «старомодний» колега викликав невдоволення… і погано приховану заздрість. А він, дослідник великих трансформацій і глобальних перспектив, відчував свою одинокість у середовищі учених, які відмовляли в можливості історичного пізнання на користь релятивізму. У цій новій історичній науці, що запанувала у 1970-х, рідкісною розрадою для нього ставали праці, що порушували по-справжньому великі проблеми – наприклад, «Європа і народи без історії» Еріка Р. Вульфа чи «Великий відрив» Кеннета Померанца.

Основним періодом, який досліджував Гобсбаум, було ХІХ ст. Як марксиста, його особливо цікавив аналіз «подвійної революції» кінця XVIII ст. – політичної у Франції та промислової в Британії. Саме вони заклали основи сучасного капіталістичного суспільства. Безпосереднім наслідкам французької революції присвячена праця історика під назвою «Ехо Марсельєзи».

Власне, Гобсбаум і запровадив термін «довге ХІХ століття» – воно починається з Великої французької революції (1789 р.) і закінчується початком Першої світової війни (1914 р.). Йому й присвячений вищезгаданий трьохтомник (він вийшов у 1962-1987 рр.), у якому не тільки дається панорамна і водночас ємна картина розвитку європейської буржуазної цивілізації, а й замальовки з життя пересічних людей того часу – недарма Гобсбаума називають у числі основоположників «історії повсякденності». У його «Добі крайнощів» (1994 р.) статистичні показники економічного зростання чи кількості студентів у різних країнах приправлені особистими спостереженнями автора, а також спогадами його чисельних друзів і співрозмовників із різних кінців світу. Це посприяло неабиякій популярності «Доби крайнощів», яку переклали на чотири десятки мов світу.

Наступною улюбленою темою марксистського автора були люди, які чинили спротив соціальній несправедливості у різні часи і у різних формах. Під час поїздки по Середземномор’ю у 1957 р. Гобсбаум дійшов висновку, що місцева протестна активність не вкладається в класичне уявлення про робітничі рухи, постійно відкриваючи «якісь аномальні явища – скажімо, коли партійні осередки на півдні Італії обирали партсекретарями свідків Єгови». Він дослідив багато архівних документів і опитав чимало іспанських та італійських селян – цей матеріал ліг в основу його першої відомої книги «Первісні бунтарі: Дослідження архаїчних форм соціальних рухів у ХІХ та ХХ століттях».

У 1960-х роках, поруч із знаковою книгою Едварда Палмера Томпсона «Формування англійського робітничого класу», з’являються не менш важливі дослідження Еріка Гобсбаума на цю ж тематику. Томпсон та Гобсбаум доповнили марксистський аналіз розглядом культурних та інших «надбудовних» чинників, що ознаменувало «культурний поворот» у британському історичному матеріалізмі. Розглядаючи індустріальний пролетаріат, Гобсбаум звертається до його культури як важливого моменту в становленні класової ідентичності та аналізує її співвідношення із масовою культурою.

Нарешті, Гобсбаум блискуче препарує поняття «нація». Його ім’я стоїть поруч із іменами Бенедикта Андерсона та Ернеста Геллера у ряду дослідників модерністського спрямування, які показали, що нації, всупереч гучним пропагандистським міфам про їх «споконвічність», є ідеологічними конструктами, що вперше з’явилися у Західній Європі після буржуазних революцій нового часу для політичної консолідації модерних держав. Парадоксально, але саме цей напрямок досліджень зробив його ім’я впізнаваним в Україні – за роки незалежності, в умовах ідеологічного вакууму, про «націю» говорилося багато і без розбору, і Гобсбаума, переконаного інтернаціоналіста та суворого критика націоналізму, часто-густо записували у… «теоретики націоналізму».

Ще у свої дитячі роки Гобсбаум зіткнувся із руйнівним потенціалом, який у собі несли великодержавні спекуляції про «національні інтереси». Він бачив, як була понівечена вся Центральна Європа. Він ходив до школи у республіканській Австрії, де на стінах усе ще висіли карти Австро-Угорщини, а підручники навчали любові до вже мертвої «лоскутної імперії». Він спостерігав за смолоскипними ходами нацистів, які стали прологом до найбезжальнішої бійні у світовій історії. Здавалось би, це мало чомусь навчити світ, але кінець ХХ ст. знову залишив по собі серію кривавих етнічних геноцидів. Причому сьогоднішній націоналізм «нового ґатунку» живиться вже не стільки з самої ідеї національної держави, скільки з голої ксенофобії. Тому Гобсбаум шукав наукове пояснення для цих явищ і тенденцій.

Якщо Бенедикт Андерсон говорить про нації як «уяв(ле)ні спільноти», то Гобсбаум – про «винайдені традиції». Під «винайденими традиціями» Гобсбаум має на увазі культурні практики ритуального або символічного характеру, які покликані легітимізувати інституції, символізувати належність до спільноти чи прищепити певні цінності і норми поведінки через повторюваність, що автоматично передбачає зв’язок із минулим, та через наголошування на їх історичній давності – здебільшого фіктивній, тоді як «масове традицієтворення» є невід’ємною складовою національних ідеологій модерну. Тож і протиставлення «традиції» та «сучасності», яке полюбляють всілякі консерватори та ультраправі – теж штучне.

Відповідну назву носить збірка «Винайдення традиції» (The Invention of Tradition), яка вийшла за редакцією Еріка Гобсбаума і Теренса Рейнджера у 1983 р. і була перекладена українською у 2005 р. Її автори неупереджено проаналізували щедрий фактичний матеріал «традицій», що їх знали різні частини Британської імперії (окремі розділи присвячені шотландській, англійській, валлійській, колоніальній індійській та африканській історії), і проаналізували, як заднім числом винаходяться традиції, які видаються за «віковічні» і «сталі». Хрестоматійний приклад: кілти, чоловічі спідниці, що у масовій свідомості невіддільні від «традиційного» образу шотландця, насправді виявляються пізнім нововведенням, яке виникло на одному із заводів ледь не випадково. Але у книжці можна знайти і чимало інших цікавинок – аж до того, як у британському робітничому середовищі розповсюдилася культура футболу.

Говорячи про сучасне суспільствознавство, Ерік Гобсбаум любив повторювати, що Маркс – це хай і не останнє в ній слово, «але він, без сумніву, перше слово у спробах зрозуміти хід розвитку людства». Так і з науковою спадщиною самого Гобсбаума: попри її неймовірний обсяг, вона становить лише невелику частину того, що він хотів написати і донести до читачів. Але однозначно те, що завдяки йому історичні дослідження набули нових вимірів, стали більш соціально ангажованими і, зрештою, людяними. Як пише Міхаель Дорфман у своїй натхненній статті пам’яті Гобсбаума: «Життя і праці Еріка Гобсбаума продовжують слугувати джерелом натхнення для тих, хто вірить, що знання історії життєво необхідне для розуміння сучасності і боротьби за створення кращого світу».

Гобсбаум на Спільному:

Праці Еріка Гобсбаума в Інтернеті

Інтерв’ю

Джерело публікації