Олекса Довбуш як «архетип»: рецензія на працю Еріка Гобсбаума «Бандити»

2117
Долгочуб Валентин
Статьи автора

«Нема в нього ні оселі,
Ні саду, ні ставу…
Степ і море: скрізь битий шлях,
Скрізь золото й слава».

Тарас Шевченко про Максима Залізняка

Британський історик Ерік Гобсбаум (1917–2012) відомий в Україні передовсім як спеціаліст із націєтворення та «винайдення традицій» протягом «довгого ХІХ століття» й наступного «віку крайнощів» (як називається його книга про ХХ століття). До останнього часу дещо забутим виявлявся інший напрямок його наукових зацікавлень. Його окреслювала назва книги «Primitive rebels» («Примітивні / прості бунтівники»), досі не перекладеної українською чи російською. Утім, один із розділів цієї праці свого часу виріс в окрему книгу — «Bandits», видану вперше 1969 року. Російський переклад, виданий торік, спирається на четверте видання (2000 року), в якому Гобсбаум дещо переосмислює свої засновки й дає відповідь на критику опонентів.

 

 

Якщо спробувати визначити дисциплінарне місце «Бандитів», то, вочевидь, воно буде десь на межі нової соціальної історії, так званої «історії знизу», себто дослідження уявлень не-елітарних груп про певні історичні події (Шарп 2010), а також фольклористики.

 

Україна цілком може бути зарахована до «класичних країн [соціального] бандитизму»

 

Україна цілком може бути зарахована до «класичних країн [соціального] бандитизму», за Гобсбаумом. Навіть більше, дещо згладжений «бандитський міф» про козаків, гайдамаків та опришків — це основа української національної ідентичності. Отже, ця книга має стати в особливій пригоді українському читачу, враховуючи дивну скудість вітчизняної історіографії на тему соціального бандитизму[1] (виносячи за дужки вивчення козацтва) та брак порівняльного контексту. З іншого боку, висновки Гобсбаума, який звертається передовсім до історії Латинської Америки, Іспанії, Південної Італії та Балкан, можуть бути розширені й уточнені завдяки українському матеріалу.

В основі «Бандитів» лежить глибоке й чутливе до нюансів дослідження моральної економіки селянських спільнот, що зазнають модернізації, доповнене марксистським класовим аналізом (як відомо, британський історик був прихильником цієї методології).

 

Олекса Довбуш

Кадр із фільму «Олекса Довбуш»

 

Гобсбаум звертає увагу на те, що соціальні норми традиційних спільнот майже завжди відрізнялися від «офіційного» закону й проявляли гнучкість в оцінці людських дій. Якщо деякі норми повинні були виконуватись завжди (серед них — «не базікати з поліцейськими», с. 65), то інші дозволялося порушувати за певних умов, як-от голод, крайня потреба або захист честі. Інакше кажучи, в таких випадках розрізнялися вбивства «справедливі й законні», з одного боку, і «несправедливі, безпричинні, непотрібні», з іншого; загалом дії гідні та негідні.

 

За соціальним складом «класичні» бандити в більшості випадків — бідні молоді чоловіки.

 

Бандитизм, на думку Гобсбаума, з’являється передовсім у перенаселених та гірських районах, де селяни страждають від малоземелля, або там, де є сильні традиції відгінного, напівкочового скотарства. За соціальним складом «класичні» бандити в більшості випадків — бідні молоді чоловіки (c. 49–50). Тут можна додати, що в традиційних селянських спільнотах (принаймні Європи) саме ця соціальна група, якщо її представників не рекрутували до державних військових формувань, займалася ритуальними безчинствами (наприклад, під час Різдвяних святок або Масляної (Толстая 1995)), свого роду символічним розбоєм, який іноді мав зовсім не «символічні» наслідки, але все одно регламентувався звичаєм. Як приклад, можна згадати румунських «келушарів» (Элиаде 2002) або ритуалізовані набіги різноетнічних громад одна на одну на Західних Балканах, про які пише й сам Гобсбаум.

 

Масляна

«Масляна», Петро Грузинський, 1889 рік

 

Локальна політика, кланові «розбірки», амбіції землевласників і реакція на них селянства, з одного боку, плекають і примножують бандитів, а з іншого — інтегрують їх у місцеву політичну систему. На думку автора, обидві тенденції посилюються там, де державний апарат відсутній або є слабким, на порубіжжі або в самісінькій «глибинці». Цей опис викликає яскраві кінематографічні образи — зокрема, з недавніх українських стрічок «Вулкан» Романа Бондарчука та «Дике поле» Ярослава Лодигіна, в яких сумнівні озброєні чоловіки на «глибинному» південному сході України наділяються більшою владою, ніж держава.

 

Недоліки життя в рівнинних державах спонукали чимало людей тікати в гори задля ризикованого, але вільного існування.

 

Крім того, висновки Гобсбаума добре поєднуються з результатами подібних досліджень Джеймса С. Скотта про непідконтрольні жодному уряду території Південно-Східної Азії (Скотт 2017). Недоліки життя в рівнинних державах, на його думку, до останнього часу спонукали чимало людей тікати в гори задля ризикованого, але вільного існування. Рівнинні держави воднчас створювали негативний образ «варвара» (модерним аналогом якого в Північній Америці, зокрема, є ярлик Hillbilly), деякі горяни спеціально його приймали та використовували. Скотт також звертає увагу на «маятникові» взаємовідносини горян і долинян: певні події регулярно призводили до руху населення в гори й назад.

 

Клан Хетфілдів

Клан Хетфілдів у 1897 році

 

Автор виділяє 4 типи «бандитів», дослідженню яких і присвячена книга:

► «Шляхетні розбійники» — власне соціальні бандити, чиї дії були спрямовані проти еліт і на благо пригнічених верств.

► «Месники» — зневірені в усьому й налаштовані тільки на знищення й терор, переважно в напрямку «знизу вгору», але не обов’язково; українському читачеві цей тип може нагадати Хому Гудзя з роману Михайла Коцюбинського «Fata Morgana» — до речі, панського пастуха.

► «Гайдуки» — ті ж гайдамаки; «колективна форма селянського дисидентства» (с. 88), постійно діючі — або жевріючі — вогнища селянського спротиву, який перетворює окремих розбійників на цілу соціальну верству.

► «Експропріатори» — новітній тип бандита, пов’язаний із політичною ангажованістю. У розділі, присвяченому експропріаторам, Гобсбаум майже переходить до художнього стилю, розповідаючи — не без іронії — про життя каталонського анархіста Франсіско Сабате Льопарта.

Автор наводить дев’ять характеристик «ідеального» соціального бандита, хоча чимало з них так само властиві й представникам інших типів. Звичайно, ці риси належать передовсім образу, який склався в пам’яті людей або художніх творах. Однак, на думку Гобсбаума, не слід недооцінювати вплив цього робінгудівського «канону» на вчинки реальних людей, які бажали хоча б в чомусь наблизитись до нього. Отже, стандартна «історія успіху» соціального бандита виглядає так (с. 60–61): він сам стає жертвою несправедливості, вступає в конфлікт із місцевою владою; «відновлює справедливість»; обкрадає багатих, «щоб роздати бідним»; ніколи не вбиває «просто так», особливо простих людей; якщо виживає, то повертається до своєї громади в якості героя; земляки його підтримують; гине в результаті зради; може бути невидимим і невразливим; ворогує не з вищою, а лише з місцевою владою. Все це складає свого роду «архетип», до якого ми ще повернемося нижче.

 

Устим Кармалюк

Портрет Устима Кармелюка, Василь Тропінін

 

Четверте видання «Бандитів» доповнювалось і дещо переписувалось автором з урахуванням критики, тож місцями текст нагадує дискусійні відповіді, які можуть дещо суперечити основному викладу. Так, наприклад, Гобсбаум ніби не може визначитися, чи належать виділені ним типи до селянської громади чи розривають із нею зв’язки. З одного боку, він наголошує на тому, що соціальною базою для такого «промислу» зазвичай були поважні й «гідні» з погляду громади люди, ба більше, вони продовжували бути такими в очах багатьох земляків і самі мислили та діяли через звичні для себе категорії. На с. 96 автор наводить цікаві свідчення про сезонність гайдуцької активності, себто взимку більшість гайдуків вливалися назад до селянського середовища. З іншого боку, прямо перед цим згадується про деяке презирство гайдуків, козаків, розбійників до селян[2], адже вони — вільні озброєні люди, а значить, ближчі до дворян, ніж до «свинопасів». Є сумніви, що ці позиції взагалі є взаємовиключними. Крім того, з тексту не зовсім зрозуміло, який все-таки вплив бандити мають на місцеву економіку: значний чи не дуже. Якщо такі бандити, як бразильський Лампіон, могли контролювати цілі лісові райони, важко уявити, що це не стосувалося економічного життя в них. Проте автор неодноразово підкреслює, що більшість бандитів у всіх сенсах невідомі за межами рідного села та сусідніх із ним.

 

Взимку більшість гайдуків вливалися назад до селянського середовища.

 

Водночас інтелектуально продуктивним видається чітке розмежування соціальних бандитів та криміналітету, яке послідовно проводить Гобсбаум. Перші, на його думку представляють особливий тип селянина, який відрізняється від інших «тільки здатністю випростати спину й передовсім — бажанням це зробити» (с. 186–187). Вони належать до «шанованої» частини селянської громади, часто мають у ній авторитет, діють у межах смислового горизонту («закону», «правди», «звичаю»), доступного їхній соціальній групі. Криміналітет натомість формується з маргіналів і аутсайдерів навіть за мірками селянської громади; вони не слідують її внутрішнім правилам, хоча, безумовно, залежні від неї. Кримінальні злочинці використовують складну соціальну мережу «перевірених» місць та людей, яка в цілому перебуває в напружених відносинах із «порядними» селянами. Гарну ілюстрацію цих відносин наводить Микола Ядрінцев у нарисі «Русская община в тюрьме и ссылке» (1872 р.), описуючи взаємне насильство звичайних сибірських селян і «бродяг» (див. Ядринцев 2015).

 

Ілюстрація до поеми «Гайдамаки» Тараса Шевченка

 

У цьому світлі надзвичайно сумнівними виглядають зауваження відомої української історикині Наталі Яковенко з приводу гайдамаків. Аналізуючи наратив шкільних підручників про події Коліївщини 1768 року, вона прирівнює її учасників («знедолені низи») до «нещасних бомжів», з якими буцімто учню пропонується себе асоціювати (Яковенко 2008: 11). На недоречність таких аналогій вже вказував Тарас Чухліб (Чухліб 2016). У тому ж емоційному тоні Василь Расевич скаржиться на «шкідливість» від перетворення на національний наратив «історій невдах та різунів», до яких буцімто зводиться «українська історія, написана з класових позицій» (Расевич 2015), а Богдан Шумилович намагається розвінчати міф про Устима Кармелюка (Шумилович 2019)[3].

 

Повсталі селяни переважно жадали повернутися до «старих добрих вольностей», не підважуючи весь суспільний устрій.

 

Утім, лишається незрозумілим, чому замість незграбних (переважно морально й емоційно зафарбованих) «деконструцій» українські історики не скористаються методом самого Гобсбаума для тонкого аналізу соціальних реалій та уявлень, пов’язаних із соціальним бандитизмом в Україні. Тим паче деякі напрацювання тут вже існують. Наприклад, Владислав Грибовський (Грибовський 2018) і Володимир Мільчев (Мільчев 2008) досліджують феномен здобичництва в умовах поступової колонізації фронтиру, і саме така оптика, на нашу думку, дозволяє адекватно оцінити практики гайдамаків XVIII ст.

Зрештою, Гобсбаум наголошує, що ні соціальний бандит, ні представник кримінального світу не повинні розглядатися як революціонери. Повсталі селяни переважно жадали повернутися до «старих добрих вольностей», не підважуючи весь суспільний устрій. Аутсайдери можуть заперечувати будь-які норми — державний закон і звичай громади, однак тим паче не мають «позитивної програми» для майбутнього й набагато рідше від соціальних бандитів опиняються в рядах революціонерів під час великих історичних зрушень (с. 187).

 

Степан Разін

Степан Разін кидає перську царівну у Волгу. Ілюстрація з амстердамської книги 1681 року

 

Один із напрямків найпоширенішої критики праці «Бандити» стосується її джерел. Гобсбаум сам визнає, що у перших виданнях надто довірливо поставився до образу соціального бандита, відображеного, скажімо, у гайдуцьких піснях. Традиційний фольклор, як відомо, використовує історичні сюжети для відносно вільного комбінування з іншими мотивами і темами. Так, Степан Разін, згідно з дослідженнями Сергія Неклюдова, у пам’яті простого народу злився з персонажами «нижчої міфології»: річковими духами Волги, духами-охоронцями скарбів; сцені «жертвопринесення перської князівни» у фольклорі приділяється набагато більше уваги, ніж козацько-селянській війні з царатом (Неклюдов 2016). Звичайно, все це дає мало інформації про справжнього Разіна й про сприйняття його «цільовою аудиторією» повстання. Тож питання про те, чи дійсно такі повстання «висували лише лідерів, а не моделі бунту», причому лідерів в образі «мужицьких царів» (с. 118), як стверджує Гобсбаум, потребує спеціального вивчення.

У всякому разі «бандитському міфу» в цілому присвячено чимало сторінок цієї книги. При цьому Бандит у Гобсбаума перетворюється на свого роду «архетип». Регіональна специфіка (як історична, так і фольклорна) згладжується на користь цілісного образу з чітко визначеним набором ознак. Автор безперервно «стрибає» з країни в країну, щоб показати універсальність досліджуваного явища, однак це призводить до деяких викривлень. Під час читання мимоволі доводиться порівнювати висновки з поширеними в українській фольклорній та літературній традиції образами — Олексою Довбушем та Устимом Кармелюком, гайдамаками Тараса Шевченка. Загалом вони можуть слугувати хрестоматійними прикладами цього «архетипу»: від засновку історії через приватний конфлікт із паном до загибелі через зраду. Важливість цих образів для культурної пам’яті громадян України надзвичайна: дещо утрируючи, можна стверджувати, що вони, доповнені історичними персонажами ХХ століття, в яких бандитизм зливається з власне революційним пафосом (Нестор Махно, Григорій Котовський, Микола Шугай і навіть Мішка Япончік), становлять основу національного міфу в різних його варіаціях. Цікаво, що Гобсбаум завершує основний виклад цитатою з роману Івана Ольбрахта, присвяченого «останньому опришку»[4] Миколі Шугаю.

 

Микола Шугай

Фото вбитих Миколи Шугая (зліва) та його молодшого брата Юрія

 

З іншого боку, доводиться визнати, що на момент написання книги Гобсбаум був поверхово знайомий з українським матеріалом, який міг би надати цінну поживу його роздумам. Так, про того самого Шугая він, судячи з бібліографії праці, знав лише з художнього роману; навряд чи працював із конкретними документами, присвяченими Олексі Довбушу. Дивовижно, що британський історик взагалі не згадує про фронтир, який фактично й породив специфічні спільноти козаків, гайдамаків і гайдуків. Розглядати їхній спосіб життя у відриві від цієї концепції на сьогодні видається малопродуктивним.

Праця «Бандити» великою мірою присвячена занепаду соціального бандитизму й «класичного» розбійництва завдяки збільшенню могутності модерних держав (нині від їхнього нагляду буквально ніде сховатись). Крім того, зникло середовище, яке їх породжувало — селянська громада. Закономірно постає питання: чи є у цих суспільних практик «спадкоємець» або хоча б аналог в наші дні? В одному з додатків до книги Гобсбаум дає на нього дещо суперечливу відповідь. З одного боку, деякі функції цих практик успадковує частина громадянського суспільства, що практикує акції «прямої дії». З іншого боку, історик категорично заперечує проти проведення аналогій між доіндустріальними Робін Гудами й терористичними організаціями на кшталт «Фракції Червоної Армії» (RAF), «Червоних бригад» тощо. Ідейних бандитів епохи «свинцевих семидесятих» він взагалі визначає як «безіменних злочинців, відомих тільки під абстрактними чи безглуздими прізвиськами», які демонстративно «кидають виклик офіційним структурам влади й законності» (с. 205–206). На нашу думку, тут залишається місце для дискусії, однак очевидно, що сама по собі ця тема виходить за межі основного змісту «Бандитів».

Ерік Гобсбаум явно відчував симпатію до багатьох із персонажів цієї книги. Жорстокі й свавільні, хоробрі й харизматичні — бандити з усіх усюд зливаються в цьому тексті в єдиний образ, чи то міф, як сам автор це називає. І замість того, щоб цинічно деконструювати його, як це модно робити в сучасній гуманітаристиці, історик дає йому друге дихання. А для нас, читачів з України, ця книга корисна ще й тим, що дозволяє подолати деяку провінційність мислення й побачити знайомі фігури хоч в бразильській сельві, хоч серед пагорбів Сицілії.

 


Примітки

  1. ^ Тема соціального бандитизму в Україні розроблялася науковцями ВУАН 1920-х років (Мойсей Равич-Черкаський, Микола Горбань, Йосип Гермайзе), однак серед сучасних українських істориків не має популярності. При цьому більшості українців діячі минулого, які підпадають під визначення «соціального бандита», добре відомі з літератури та фольклору. Така невідповідність між науковим дискурсом і суспільним common knowledge наводить на додаткові роздуми про задачі історичної науки в Україні сьогодні.
  2. ^ Утім, місцями Гобсбаум і сам видається близьким до такого презирства: на с. 47 осілість, вкоріненість у одне місце розглядається як суттєвий недолік чи навіть лихо, а далі мовиться про «загальну примітивність сільського життя». Щоправда, емоційно негативні конотації тут могли з’явитися через складнощі перекладу.
  3. ^ Подібну дослідницьку стратегію обрав і Петро Кралюк, зібравши в одну книгу чимало «компромату» на запорозьких козаків і намагаючись протиставити його романтичній міфології, що склалася довкола козацтва за останні два століття (Кралюк  2016). Водночас він і сам змальовує ідилічний образ Речі Посполитої, зіпсутий козацько-селянським повстанням під проводом Богдана Хмельницького.
  4. ^ На звання «останніх опришків Карпат», втім, так само претендують Ілько Липей та Юрій Клевець (Маркович 2021).

Посилання

Грибовський, В., 2018. «Степове здобичництво як соціальний феномен». В: Між конфронтацією та взаємодією: українсько-кримські та українсько-ногайські стосунки в XVІI — першій половині ХХ ст. Колективна монографія. За ред. В. Брехуненка. Київ: ІУАД, С. 61–70.

Кралюк, П., 2016. Козацька міфологія України: творці та епігони. Х.: Фоліо.

Маркович, М., 2021. «Останні опришки Карпат: Ілько Липей і Юрій Клевець». В: Локальна історія. № 7. С. 54–57.

Мільчев, В., 2008. «Запорозьке гайдамацтво XVIII століття як традиційний здобичницький промисел козацтва». В: Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Запоріжжя: Просвіта. Вип. XXIV: Соціальні та національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів. 

Неклюдов, С. Ю., 2016. Легенда о Разине: персидская княжна и другие сюжеты. М.: Индрик.

Расевич, В., 2015. Історія невдах і різунів. В: Zaxid.net

Скотт, Дж.С., 2017. Искусство быть неподвластным. Анархическая история высокогорий Юго-Восточной Азии. М.: Новое издательство.

Толстая, С. М., 1995. «Бесчинства». В: Славянские древности. Этнолингвистический словарь. Ред. Н. И. Толстой. Том 1. М.: Международные отношения. С. 171–175.

Чухліб, Т., 2016. Судити чи розуміти гайдамаків? Факти про Коліївщину. В: День, № 14–15. 

Шарп, Дж., 2010. «Історія знизу». В кн.: Нові підходи до історіописання. За ред. П. Берка. К.: Ніка-Центр. С. 39–60.

Шумилович, Б., 2019. Фольклор не обманює. Хвороблива любов до міфів… В: Zaxid.net.

Элиаде, М., 2002. Оккультизм, колдовство и моды в культуре. К.: София, М.: Гелиос. С. 131–133.

Ядринцев, Н. М., 2015. «Беглые и бродяги в Сибири». В кн.: По своему обычаю. Формы жизни русского народа. М.: Common place, С. 129–154.

Яковенко, Н. М. (ред.), 2008. Шкільна історія очима істориків-науковців: матеріали Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України. К.: Український інститут національної пам’яті.

Автор: Валентин Долгочуб

Рецензія на: Хобсбаум, Э., 2020. Бандиты. М.: Университет Дмитрия Пожарского. Пер. Николая Охотина.

Поділитись