Ми звикли, що екологічні катастрофи мають вигляд антиутопічних пейзажів, які окутала зелена димка, що пожирає все живе на своєму шляху. Таке кліше не дає розгледіти реальні філіали пекла, сховані у нас під носом. Йдеться про водяну гладь поблизу міста Калуш, що на Івано-Франківщині — Домбровський кар’єр, унікальне родовище калійних солей. Ці ж мінерали, а точніше їхні розсоли, загрожують знищити екосистему Дністра та позбавити людей з України й Молдови одного з найбільших джерел прісної води. Це екологічна загроза транскордонного характеру, яку вже більше ніж десять років ніхто не квапиться вирішувати.
З якого моменту унікальне й перспективне родовище калійної солі перетворилося на проєкцію спрінгфілдського озера з мультсеріалу «Сімпсони»? Який пласт соціально-економічних питань та викликів ставить перед нами ця проблема?
Домбровський кар'єр із висоти плашиного польоту. Джерело: Михайло Слободяник
Від захмарних перспектив до екологічної катастрофи
1826 року на Прикарпатті, яке тоді знаходилося під контролем Австрійської імперії, були знайдені значні поклади калійної солі. У той час наука ще не знайшла спосіб застосування цього мінералу, але вже в середині ХІХ століття почалося повноцінне освоєння родовищ. Калуський калійний завод було засновано 1853 року. На відкриття підприємства приїхав сам імператор Франц-Йосип І.
Калійну сіль почали активно використовувати у виробництві мінеральних добрив для сільськогосподарських потреб. Завдяки їх застосуванню аграрні культури мали більшу урожайність, високу витривалість перед хворобами, підвищену лежкість при транспортуванні й зберіганні. Це підвищило їхні смакові та естетичні якості, що дало змогу нарощувати експорт і збільшити додану вартість продукту.
Калуський калійний завод у другій половині XIX століття
Що ж стосується Домбровського родовища, то поклади калійної солі тут були розвідані ще у 30-х роках ХХ століття, але його розробка почалася аж 1967 року. Кар’єр було включено до сировинної бази калуського заводу калійних добрив. Це був перший випадок у світовій практиці видобутку калійної солі відкритим способом, адже 100-метрові поклади солей лежали буквально на поверхні. Калійний комбінат об’єднали з хімічно-металургійним комбінатом, який було введено в експлуатацію 1968 року. А у 1975 році комбінат перейменували у виробниче об’єднання «Хлорвініл», до складу якого увійшло 12 заводів, на яких працювало 17 тисяч робітників. Після розпаду Радянського Союзу тепер уже концерн «Хлорвініл» було реформовано у ВАТ «Оріана», якому, зокрема, належав і Калуський завод калійних добрив.
Проте ребрендинг, на жаль, не врятував підприємство від економічного лиха, що спіткало нашу країну внаслідок впровадження ринкових реформ та інтеграції до світової економіки на правах постачальника сировини. Але як промислового титана, який входив до ключових калійних виробництв СРСР, спіткала така доля? Ще за часів Радянської України уряд видав розпорядження, відповідно до якого на базі «Хлорвінілу» мали створити виробництво поліетилену та поліпропілену. Влада вже незалежної України наполягала на виконанні зазначеного розпорядження, підкріплюючи свої наміри обіцянками надати «комплексну фінансову підтримку». Державна програма економічного й соціального розвитку України навіть передбачала виділення більше ніж 10 млн гривень на будівництво заводу поліетилену, але комбінат отримав трохи менше ніж 2 млн. Окрім цього, Держбюджет 1997—1998 років не передбачав надання коштів на основні фонди. Попри це, виробництво таки було запущено. Щоправда, й тут почалися проблеми — на цей раз із необхідним для роботи підприємства дизельним паливом.
Розвалини заводу калійних добрив
Ситуацію могли врятувати податкові квоти у вигляді скасування акцизного збору та ввізного мита на дизпаливо, про що керівництво комбінату повідомляло уряд та просило впровадити заходи, спрямовані на підтримку ключового державного виробництва. Але політична воля провідників нового державного курсу закінчувалася лише обіцянками. Через це обсяг виробництва спадав, а сам процес ставав збитковим. Так, завод із проєктною потужністю в 500 тисяч тонн продукції на рік працював рентабельно до 1996 року, але через неефективне управління та брак обігових коштів випуск продукції зупинили в жовтні 2001 року. Саме цю дату варто вважати точкою відліку всього комплексу проблем, що тягне за собою так зване Домбровське море.
Після зупинки виробництва були припинені й роботи з розробки кар’єру, який, до речі, не розчинився в повітрі. Ба більше, потреба обслуговування родовища залишалася актуальною, адже йому загрожувало затоплення — передусім ґрунтовими водами. Убезпечити кар’єр від цієї загрози могли дренажні системи, які були вимкнені 2008 року через борги підприємства перед постачальником електроенергії. Затоплення вирви тривало особливо інтенсивно у 2008—2010 роках через прорив річки Сівка з боку північного борту кар’єру та рясні опади.
Яку ж саме загрозу становить Домбровський кар’єр? Річ у тім, що він заповнений розсолами калійних солей, що виникли внаслідок потрапляння до родовища води. Їхній обсяг постійно збільшується. Зараз це понад 20 млн кубометрів. Ці розсоли, а точніше їхнє потрапляння у водоносний горизонт, і є основною причиною тієї біди, яка спіткає цілий регіон у разі подальшого ігнорування проблеми.
Домбровський кар'єр
Наразі вже засолено близько 1000 гектарів ґрунтових вод. Вода в криницях жителів сіл Довге-Калуське та Пійло, що поряд із Калушом, має жовтий колір і солоний смак. Але на неприродному кольорі все тільки починається: згідно з протоколом дослідження води Калуської районної санітарно-епідеміологічної станції, вміст хлоридів складає 800 міліграмів на літр, що в 3 рази вище за поріг максимально допустимої концентрації, а жорсткість води — 7,5. Таку рідину не можна вживати та використовувати в побутових цілях, адже вона залишає накип та жовті плями після прання. Жителі стверджують, що все це саме через воду в Домбровському кар’єрі. Їхні слова підтверджують висновки незалежної експертизи, але все це — менше зло.
До куди трагічніших наслідків призведе потрапляння розсолів у річку Лімниця. Зараження цієї водойми позбавить усю калуську агломерацію джерела прісної води. Варто також пам’ятати, що Лімниця — це притока Дністра. І коли калійні розсоли потраплять у Дністер, його екосистема опиниться на межі вимирання, а мільйонам людей з України та Молдови доведеться шукати альтернативні джерела води. Катастрофа не просто неминуча — до неї можна доторкнутися власними руками: рівень заповнення кар’єру на січень 2021 року сягнув 283 метрів над рівнем моря. А для того, щоб розсоли потрапили в обвідний канал, рівень води має бути 288 метрів над рівнем моря. Залишилось лише 5 метрів до повного затоплення чаші котловану, яке прогнозують на 2025 рік.
Активістів та місцевих жителів обурює тотальне ігнорування такої порохової бочки, а місцева та центральна влада здебільшого ставила собі за мету створити видимість ефективної роботи державних механізмів, а не боротися із загрозою. Ще за часів Віктора Ющенка Калуш було офіційно оголошено зоною екологічної катастрофи, а Домбровський кар’єр — її епіцентром. Правда, всього на декілька місяців. Формувалися спеціальні комісії, проводилися наукові дослідження, виділялися мільйони бюджетних коштів, які були безцеремонно присвоєні відповідальними та дуже занепокоєними персонами в костюмах. Наприклад, Кабінет міністрів затверджував план заходів із ліквідації екологічних наслідків діяльності калійного заводу. Зокрема, це стосувалося й Домбровського кар’єру. Але з виділених під це 22 млн грн надійшло лише близько 12 млн, проте навіть ця сума розчинилася, немов поклади калійної солі в злощасному кар’єрі. Фактично ж ніяких заходів із ліквідації зони екологічного лиха не відбулося: родовище продовжувало затоплюватись, а кількість криниць із жовтою водою на подвір’ях Калущини зростала.
Бездіяльність влади й очікування катастрофи
У 2019 році Денис Шмигаль, який тоді був головою Івано-Франківської ОДА, звітував перед журналістами за перші «100 днів Шмигаля» на посаді. Звичайно, не обійшлося без болісного для жителів регіону питання. Денис Анатолійович прокоментував ситуацію так: «На Домбровському кар’єрі відбулося вже кілька нарад із науковцями. Тепер ми знаємо основні напрацювання й розуміння, що там треба зробити. Там ще є складний юридичний вузол, але ми працюємо над його розв’язанням. Адже проблема є дуже складною».
Як можна здогадатися, все почалося та закінчилося шаблонною заявою місцевого керманича, який швидко спрямував фокус на боротьбу з корупцією та інші зручні для ефективних менеджерів теми. Ніяких конкретних тверджень, плану дій або ще чогось по суті справи ніхто не чув.
Денис Шмигаль
Що ж стосується «дуже складної проблеми», то які тільки методи вирішення не пропонували можновладці протягом більше ніж 10 років: і залучити іноземних партнерів до боротьби з екологічним лихом, і пророчили інвестиції від китайського, а згодом вже італійського бізнесу. Звучали навіть пропозиції створити в Калуші курорт. Мовляв, навіщо нам їздити до Ізраїлю, коли під носом є альтернатива Мертвому морю. Новаторів не зупинила навіть наявність у Домбровському кар’єрі кадмію та ртуті, показники яких перевищують встановлену норму.
Але повертаючись до реальності, можна впевнено заявити, що вирішення проблеми можливе й без приватних інвестицій та божевільного креативу. Воно полягає у відновленні калійного виробництва на базі Калуського калійного заводу.
Річ у тім, що заповнений водою кар’єр не означає, що сировинна база втрачена. Існує цілий комплекс технологій, що дозволяють у промислових масштабах переробляти розсоли та добувати ті ж самі калійні солі. Навіть експертна група ООН, яка приїздила до Калуша з метою вивчення ситуації навколо Домбровського кар’єру, надала рекомендаційні висновки, у яких стверджується, що відновлення виробничого процесу— це один із ключових кроків до розв'язання екологічних проблем. Отже, здавалося б, є вітчизняні й зарубіжні оцінки та дослідження, на основі яких можна сформувати стратегію ліквідації катастрофи, водночас створити тисячі робочих місць, запустити процес добування та переробки продуктів калійної промисловості, на імпорт яких Україна витрачає мільйони доларів.
Засихання сосен, затоплених водами Домбровського кар'єру. Джерело: Wikimedia
Натомість роками ситуація знаходиться в підвішеному стані. Державу не цікавить екологічна бомба, а приватних інвесторів можливість отримати прибуток. Дійсно, дивлячись на ситуацію в локальному контексті, важко зрозуміти логіку бездіяльності, за якою всі сторони втрачають вигоду та можливості. Когнітивний дисонанс зникає, якщо ми подивимось на ситуацію з усіх боків.
Варто почати саме зі славнозвісних інвесторів, на добру волю яких покладають надію на відродження вітчизняної калійної промисловості. Після зупинки виробничого процесу комбінат остаточно втратив можливість виконувати зобов’язання за численними боргами — наприклад, за постачання електроенергії, виплати заробітної плати тощо. Загальна сума боргу складає близько 1,5 млрд гривень, з них 1 млрд — це борг перед державою (Податкова служба, Пенсійний фонд). До того ж заборгованість із заробітної плати складає півмільйона гривень.
Що ж стосується стану виробничої інфраструктури, тут все набагато гірше: майже все технічне обладнання давно продане або вкрадене, будівлі корпусів вимагають термінової реставрації. Загалом для налагодження виробництва потрібно повністю оновити основні виробничі фонди, до того ж розрахуватися з чималим хвостом боргів. І усе це не найприємніша перспектива для інвестицій, розпорядники яких шукають джерело отримання найбільшого прибутку за умов найменших витрат у найкоротші терміни. Саме тому обіцянки залучення ефективних господарників, які просто так прийдуть і викинуть власні капітали в прірву соціально важливих проєктів, — не більше ніж мантри неоліберального державного менеджменту.
Затоплена насосна станція. Джерело: Wikimedia
Проте якщо з логікою приватних гравців можна погодитися, адже вона віддзеркалює принципи їхньої діяльності, то лінія державна викликає низку питань. Як можна нехтувати екологічною загрозою, що призведе до колосальних матеріальних витрат? Хоча б у цьому контексті керманичам було б вигідно докладати зусиль для подолання калуського екологічного лиха. Знову ж таки, застосувавши більш вимірний та глибокий аналіз, можна прийти до іншого висновку: реанімація підприємства-боржника, що винне державі мільярд гривень, — справа не надто легка та прибуткова. Окрім колосальних витрат на оновлення основних фондів, є ще власне борг, з яким можна розібратися прямими рефінансуванням ДП або ж піти шляхом повної реструктуризації заборгованості. Перший та другий шляхи передбачають великі витрати з державного бюджету та труднощі, що будуть супроводжувати процедуру.
Водночас влада розуміє матеріальні ризики, що ляжуть на її плечі в разі бездіяльності. Наприклад, весною 2019 року на нараді голови Івано-Франківської ОДА Денис Шмигаль відзначив: «А якщо, наприклад, станеться катастрофа на Домбровському кар’єрі біля Калуша, то на ліквідацію її наслідків підуть мільярди». І знову виникає питання: чому в такому разі влада не реагує? Відповідь криється в цинічній логіці неоліберального підходу: матеріальні витрати в разі катастрофи будуть меншими за кошти, необхідні для запуску екологічно орієнтованого виробництва. До того ж під приводом боротьби з екологічною катастрофою можна отримати черговий кредит від МФІ та інших західних партнерів, які будуть задоволені «рівноцінним» партнером із когорти країн периферійного капіталізму.
Дискусія довкола актуальності тієї чи іншої методики врегулювання кризової ситуації в Калуші може тривати довго. Але тут постає вже інше питання, яке, на думку прихильників ринкової моделі, є наріжним каменем: чи буде взагалі продукція калійного заводу потрібна українському споживачу, тобто аграрному сектору? Як вже було сказано раніше, майже вся калійна продукція на українському ринку припадає на імпорт. Погляньмо на таблицю імпорту/експорту добрив за 10 місяців 2018—2019 років. Калійних та комплексних добрив (NPK), до складу яких входить калій, було експортовано в обсязі 4,3 та 4,1 тис. тонн, і 1,6 та 1,5 тис. тонн відповідно.
Показники ж імпорту за аналогічний період перевищують експорт у багато разів – калійних та комплексних добрив (NPK) було ввезено до України в обсязі 127,3 і 175,7 тис. тонн та 1625,8 і 1776,9 тис. тонн відповідно. При цьому сумарна вартість імпорту за цей же час складає 1,359 млрд доларів США.
Варто також зазначити, що 90% структури українського імпорту калійних добрив займає продукція російської компанії «Уралкалій» та білоруської «Білоруськалій». Тому Україні конче необхідно нарощувати оберти власної калійної промисловості. У нас є потенціал для цього: запас Передкарпатського калієносного басейну складає 5 мільярдів тонн сирих калійних солей. Сюди ж і входить Домбровське родовище, що містить понад 20 млн кубічних метрів висококонцентрованого розсолу. Нагадаємо, що проєктна потужність Калуського заводу калійних добрив на момент 90-х років минулого століття становила 500 тис. тонн. Навіть якщо повернути темпи виробництва, держава зможе заміщати імпортну продукцію вітчизняною, а проблема Домбровського моря не просто зникне з карти, а ще й буде монетизована. Що вже казати про створення тисяч робочих місць, соціальної інфраструктури довкола підприємства у вигляді санаторіїв, закладів освіти та підвищення кваліфікації.
Подолання кризи та неоліберальний уроборос
Стратегія боротьби з катастрофою повинна мати симетричний та комплексний характер. Говорити про суто екологічний характер проблеми, яку можна вирішити примарними інвестиціями та вигаданими платформами — це нездатність або злочинне небажання дивитися в корінь проблеми. Домбровське море не утворилося саме собою. Воно є результатом тієї моделі світ-системи, у якій Україні відводиться роль занедбаної сировинної периферії, а халатність та роздержавлення економіки стають нормою.
Якщо говорити про алгоритм дій на Домбровському кар'єрі, то він має бути таким: реструктуризація боргів, оновлення виробничих фондів, квотування українського калійного виробництва. Але для цього треба змінити пріоритети державної політики, яка зводиться до зменшення бюджетного дефіциту та арбітра у відносинах великого бізнесу й звичайних громадян.
Вивчаючи локальний кейс варто пам'я тати про глобальний контекст. Навіть якщо можновладці робитимуть реальні кроки в бік вирішення проблеми Домбровського кар’єру, скільки ще подібних токсичних озер та кинутих напризволяще промислових гігантів будуть забуті?
