Два обличчя українського радянського патріотизму

  • 26 мая 2020
  • 2369
Два обличчя українського радянського патріотизму

Ярослав Ковальчук

Спекотного серпня 2008 року я разом зі своїм батьком і зведеним братом поїхали на гру київського «Динамо» проти ірландської «Дрогеди» до Києва, взявши із собою різні атрибути футбольних вболівальників, серед яких був український синьо-жовтий прапор. Ми зупинилися у квартирі тітки мого батька та її чоловіка. Батько мені сказав, що цей чоловік (а фактично вже дідусь) у радянські часи був у партії та навіть посідав якусь керівну посаду. Перед самою грою ми почали збирати наші фанатські атрибути, і я запитав у батька, де він поклав український прапор. На це колишній партієць, у якого ми зупинилися, сказав, що у нього є український прапор, який нам може підійти, і дістав із шафи складений прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки. Ми пожартували, що часи змінилися, але дідусь відповів, що Радянська Україна лишається йому ближчою попри часи. Ми таки пішли із синьо-жовтим прапором. Тоді мені здавалося дивним, що хтось може зберігати не прапор Радянського Союзу, а саме прапор УРСР, якщо ностальгує за радянськими часами. Після матчу я повернувся у квартиру й розговорився за чаєм із цим дідусем, чия ленінська борідка додавала колориту. Він очікувано нахвалював радянський період, але любив підкреслювати, що Україна — його батьківщина. Я подумав, що це хороший приклад українського радянського патріота, який рівною мірою радянський і український. Через більше як 10 років я знайшов для себе пояснення, звідки беруться такі українські радянські патріоти в книзі Збіґнєва Войновського «Близьке зарубіжжя: Соціалістична Східна Європа та радянський патріотизм в Україні, 1956—1985» (Zbigniew Wojnowski, The Near Abroad: Socialist Eastern Europe and Soviet Patriotism in Ukraine, 1956–1985).

 

Фестиваль молоді, Москва, 1957 р. Творчий колектив із Рівненщини. Джерело: Twitter

 

Пишучи про Україну сьогодні, важко уникнути теми війни, тому Войновський починає книгу з опису мітингу в Донецьку на підтримку референдуму в Криму в березні 2014 року. На його думку, радянська ностальгія об’єднувала протестувальників безвідносно до їхньої позиції — бачили вони Донбас у складі України або ж Росії. Цей епізод ставить питання: в яких стосунках перебували український патріотизм і радянський патріотизм, якщо бажання бути в складі України могло поєднуватися з ідеалізацією Радянського Союзу. Войновський береться відповідати на це питання в не зовсім звичний спосіб. По-перше, він звертає увагу на післясталінський період з 1956 року, тоді як левова частка літератури про українську національну ідентичність і радянську національну політику досліджує коренізацію та пізніші сталінські зміни[1]. По-друге, контрінтуїтивно Войновський розкриває відносини радянської й української ідентичностей не через відносини з Росією, а через західних соціалістичних сусідів України: Польщу, Чехословаччину, Угорщину й Румунію. Саме з територій цих країн була сформована сучасна Західна Україна, що включає Волинь, Галичину, Закарпаття та Північну Буковину. Проте країни близького зарубіжжя продовжували лишатися важливими гравцями в українському радянському житті в часи «відлиги» та «застою», впливаючи на настрої та лояльності радянських українців.

 

"Угорське повстання лякало всіх радянських патріотів, але на ньому більше наголошували консерватори."
 

Не надто секретна промова Микити Хрущова про розвінчання культу особи Сталіна на ХХ з’їзді Компартії в 1956 році привела до дискусій не лише в Радянському Союзі, але й у сусідніх Польщі й Угорщині. Неспокійні події в Польщі зі зміною офіційної лінії партії під керівництвом Владислава Гомулки й антирадянське повстання в Угорщині допомогли кристалізуватися двом різновидам радянського патріотизму — консервативному та реформістському. Обидва патріотизми критикували лінію Хрущова, але з різних боків: консерватори вимагали єдності політики країн соцтабору за взірцем радянської моделі соціалізму[2], а реформісти намагалися перенести нововведення з країн близького зарубіжжя на радянський ґрунт, зокрема з Польщі 1956 року. Угорське повстання лякало всіх радянських патріотів, але на ньому більше наголошували консерватори. 

 

Першотравнева демонстрація, Київ
 

Проте це стосувалося всього радянського суспільства. У чому ж тоді полягали особливості України? Тут Войновський знаходить два важливих моменти, один з яких стосується української радянської ідентичності загалом, а інший — інтеграції Західної України до радянського суспільства. Якщо в контексті відносин із Росією радянський офіційний наратив говорив про спільну долю східнослов’янських народів, то підтримання українських національних особливостей було важливим для контрасту із західними сусідами, у яких Радянський Союз забрав до Української РСР території. У контексті 1956 року було важливим вказати, що поляки були чужими на Галичині й Волині, а угорці — на Закарпатті, що стосувалося не лише національної приналежності, але й реформування соціалізму. І це перекликається з успішною інтеграцією західноукраїнських територій, де ширилися чутки про можливе повернення поляків і угорців. Українські радянські громадяни як у Львові, так і в Ужгороді намагалися підкреслити свій радянський і український патріотизм, масово підтримуючи дії радянської влади на мітингах і зібраннях. Українські радянські патріоти звертали особливу увагу на звільнення від класового й національного гніту в Радянській Україні[3]. Ба більше, під час подорожей у країни близького зарубіжжя радянські громадяни часто потрапляли в конфлікти з громадянами дружніх республік на ґрунті етнічної ворожнечі. У цьому випадку такі конфлікти вже йшли проти радянської політики підтримувати дух інтернаціональної солідарності, але свідчили про національні упередження радянських громадян.

 

"Підтримання українських національних особливостей було важливим для контрасту із західними сусідами, у яких Радянський Союз забрав до Української РСР території."

 

Празька весна 1968 року стала поворотною подією для різних типів радянського патріотизму. Українське партійне керівництво на чолі з Петром Шелестом зайняло жорстку консервативну позицію щодо подій у Чехословаччині та заохочувало Москву відразу ввести війська, тоді як Леонід Брежнєв ще зволікав[4]. Голова КПУ боявся, що українські національні відхилення можуть виглядати співмірними з чехословацькими, тому намагався так довести свою лояльність. Примітно, що українські комуністи виступили на захист своїх окремих національних і загальносоюзних радянських інтересів, які були невіддільними для них. Войновський пояснює можливість подібних маневрів тим, що Українська РСР була центром і периферією Радянського Союзу, маючи можливість виступати політично на міжнародній арені від імені наддержави, але лишаючись підпорядкованою Москві у внутрішніх питаннях[5].

 

 

Консенсус союзних і національних еліт придушити Празьку весну означав, що реформістський радянський патріотизм вже не мав місця в публічному просторі та консерватори святкували перемогу. Проте це не значило, що український радянський патріотизм постраждав. Навпаки, його консервативна версія стала ще більш етнічною і ще більше загострювала різницю із сусідами[6]. Наприклад, українська інтелігенція розпочала публічне обговорення в 1970-х роках перевидання книги «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича, яку голова львівського обкому партії Віктор Добрик запідозрив у польському націоналізмі проти українців. Навіть більше, брежнєвський період, який передусім асоціюється з русифікаторською політикою, увінчався публікацією праці «Історія Української РСР: Короткий нарис» у 1981 році, у якій робився особливий наголос на опорі полонізації українців.
 

"Перед початком Перебудови інтернаціональна солідарність у соцтаборі, яка мала реальну суспільну підтримку в 1960-ті роки, зникла"

 

Як показали реакції радянських громадян на протести «Солідарності» в Польщі, український радянський консервативний патріотизм був популярним серед населення. Радянські українці часто вбачали в діях поляків націоналізм і переживали за свою національну спільноту й Радянський Союз, жаліючись, що їхні економічні негаразди пов’язані з тим, що Москва годує дружні республіки. Войновський стверджує, що навіть деякі підпільні групи, як Катакомбна греко-католицька церква, підхопили тоді антипольські настрої. Це лише свідчить, що український радянський патріотизм мав багато точок дотику з українським націоналізмом, чого обидві сторони точно не хотіли визнавати. Перед початком Перебудови інтернаціональна солідарність у соцтаборі, яка мала реальну суспільну підтримку в 1960-ті роки, зникла, й радянські та соціалістичні республіки активно розвивали й посилювали свої примордіальні національні ідентичності.

Закінчує Войновський найбільш слабкою та сумнівною частиною своєї праці, яка стосується сучасності та яка вже не ґрунтується на багатому архівному матеріалі. Він говорить, що сьогодні традицію радянського реформістського патріотизму представляють українські націонал-демократи, яких він збирає під фігурою В’ячеслава Чорновола, а консервативну течію представляють проросійські активісти, яких він вже зовсім сумнівно збирає під фігурою Володимира Путіна. По-перше, історику точно не варто перестрибувати через пертурбації Перебудови й пострадянської політики, коли старі форми патріотизму й лояльності могли багаторазово змінитися. Сам автор вказує на значущість подій, таких як повстання в Угорщині 1956 року чи Празька весна 1968 року, для важливих змін у політичних орієнтаціях радянських громадян[7]. Чому ж не слідувати цьому принципу далі й не зберегти чутливість до історичних контекстів? По-друге, сам Войновський наголошує на умовності двох типів патріотизму, тому що радянські українці могли змінювати свої позиції від прогресивних до більш консервативних і навпаки залежно від обставин. Наприклад, під час угорського повстання 1956 року частина радянської молоді злякалася можливих наслідків реформування соціалізму й почала прислухатися до думки консерваторів. Важливо, що ці два типи підкреслюють різноманіття того, як можна було бути лояльним радянським громадянином і українцем, обираючи між реформуванням соціалізму та збереженням статус-кво[8]

 

 

Проте не варто відмовлятися від обговорення того, що український радянський патріотизм значить в Україні сьогодні. Як на мене, Войновський правильно ідентифікував ситуацію, що радянський спадок має як прогресивні, так і консервативні аспекти. Лише не варто їх асоціювати з націонал-демократами й проросійською позицією, бо політичні орієнтації в Україні складніші. Соціальний консерватизм разом із ксенофобією та примордіальним уявленням про національну ідентичність поширені в Україні загалом безвідносно до політичної орієнтації громадян. Саме завдяки ідеї примордіальності української нації, яка остаточно утвердилася в брежнєвський період, така ксенофобія отримала підтримку офіційного дискурсу[9]. Водночас радянський патріотизм був відкритим до реформування й інтернаціональної солідарності із сусідами, лишаючись українським і не перетворюючись повністю в наднаціональну радянську культуру. Демонізація радянського минулого лише губить всі ці різноманітні переплетення радянського й українського патріотизмів. Тому сьогоднішньому школяреві в Україні, як і мені у 2008 році, ідея українського радянського патріотизму може видатися дивною, хоча колись вона була популярною й впливовою.

Рецензія на: Zbigniew Wojnowski. The Near Abroad: Socialist Eastern Europe and Soviet Patriotism in Ukraine, 1956–1985. Toronto: University of Toronto Press, 2017, 317 pp.

Головна ілюстрація: Борис Вакс, «Ранок Донбасу», 1970 рік

 

Читайте також: 

«Наши жовто-блакитные новые вехи существенно отличаются от трехцветных»: феномен «зміновіхівства» в українській політичній еміграції (Максим Мазипчук)

«Блудний син» Української революції? Юрій Коцюбинський в історії та пам'яті (Максим Мазипчук)

Празька весна та глобальні революційні процеси 1968 року (Денис Пілаш)

Переосмислюючи Петровського (Максим Казаков, Вадим Назаренко)

 


Примітки

  1.  Праці Тері Мартина і Франсін Гірш лишаються й сьогодні центральними підходами до радянської національної політики, хоча аналізують лише 1920—1930-ті роки. Див. Тері Мартин, Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки), Критика, 2011; Francine Hirsch, Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union, Cornell University Press, 2005.
  2. Насправді, навіть у часи високого сталінізму в кінці 1940-х — на початку 1950-х років соціалістичні режими відрізнялися один від одного. Наприклад, Джон Коннеллі доводить, що Східна Німеччина, Чехословаччина й Польща мали три різні моделі регулювання вищої освіти, вказуючи на важливість внутрішніх факторів і відносну свободи партійних керівників. John Connelly, Captive University: the Sovietization of East German, Czech, and Polish higher education, 1945-1956, University of North Carolina Press, 2000.
  3. Окреме методологічне питання, яке сам Войновський прямо не обговорює: як його типи патріотизмів співвідносяться з українським націоналізмом і чи можемо ми говорити про український радянський націоналізм.
  4. Цікаво, що наступник Шелеста Володимир Щербицький був проти введення військ у Чехословаччину, хоча він вважається більшим радянським яструбом за свого попередника на посаді голови Компартії України. Потім він також відзначився українським радянським патріотизмом, вимагаючи від Москви всесоюзного святкування річниці Переяславської ради й спорудження Арки Дружби Народів.
  5. Подібна ситуація вчергове порушує питання про те, чи можна називати Радянський Союз імперією. Сам Войновський активно не послуговується цим терміном у внутрішній радянській політиці, лишаючи його для відносин з країнами соцтабору. Він визначає імперію дуже коротко й абстрактно: політичний простір, у якому окремі частини ієрархічно впорядковані. В політичній ієрархії країн соцтабору Українська РСР стояла вище, ніж народні республіки Центральної Європи. Кетрін Девід справедливо порушує питання унікальності позиції України в СРСР у своїй рецензії на книгу Войновського. Kathryn David, “The Near Abroad: Socialist Eastern Europe and Soviet Patriotism in Ukraine, 1956–1985 by Zbigniew Wojnowski (review),” Ab Imperio 2 (2019): 403. Подальші подібні дослідження інших республік могли б відповісти на це питання.
  6. Це стосувалося й Румунії у 1968 році, яка не захотіла приєднатися до військ країн Варшавського Договору в Чехословаччині і навіть говорила про перегляд кордону з Радянським Союзом на свою користь. На жаль, Войновський лише побіжно говорить про румунський бік українського радянського патріотизму, зосереджуючись переважно на Польщі, а також Угорщині й Чехословаччині, коли там траплялися важливі події, що вимагали втручання Москви.
  7. Важливість національної ідентичності або певної форми патріотизму може бути контекстуальною. Роджерс Брубейкер і Фредерік Купер взагалі пропонують відмовитися від терміну ідентичність як сталої риси індивіда і ділять її на більш аналітично виправдані концепти. Одним із таких є ідентифікація, який описує ситуацію, коли певні когнітивні структури мобілізуються в реакції на конкретну подію й роблять не надто важливі до цього маркери, як українець чи радянський громадянин, основними для індивідів.Роджерс Брубейкер и Фредерик Купер, «За пределами “идентичности”», в Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма, под ред. Ильи Герасимова, Марины Могильнер и Александра Семенова: 149, 157. Новое издательство, 2010. 
  8. Важливість національної ідентичності або певної форми патріотизму може бути контекстуальною. Роджерс Брубейкер і Фредерік Купер взагалі пропонують відмовитися від терміну ідентичність як сталої риси індивіда і ділять її на більш аналітично виправдані концепти. Одним із таких є ідентифікація, який описує ситуацію, коли певні когнітивні структури мобілізуються в реакції на конкретну подію й роблять не надто важливі до цього маркери, як українець чи радянський громадянин, основними для індивідів.Роджерс Брубейкер и Фредерик Купер, «За пределами “идентичности”», в Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма, под ред. Ильи Герасимова, Марины Могильнер и Александра Семенова: 149, 157. Новое издательство, 2010. 
  9. Подібні процеси відбувалися і з російським радянським патріотизмом, який на період Перебудови також почав тяжіти до ксенофобії та консерватизму. Кевін О’Коннор показує на прикладі Союзу письменників у пізню Перебудову й формування окремої Російської комуністичної партії в 1990 році, що консерватизм і російський імперський націоналізм почали переважати над марксистсько-ленінським вченням в обговоренні вирішення політичних проблем Радянського Союзу. Kevin O’Connor, Intellectuals and Apparatchiks: Russian Nationalism and the Gorbachev Revolution, Lexington Books, 2006. Тому можна говорити про загальносоюзний консервативний тренд.

Оставить комментарий

Следущая конференция

  •  

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь