Переосмислюючи Петровського

Казаков, Максим

Назаренко, Вадим

  • 21 квітня 2016
  • 4671

Максим Казаков, Вадим Назаренко

Кати України, батьки Голодомору

22 лютого 2014 року. Київ. На розі вулиць Інститутської та Липської біля скинутого з постаменту пам’ятника стоїть групка істориків – студенти, аспіранти жартують і фотографуються. Повз проїздить, загальмовує Toyota Camry.

Автомобілістка. А зачем памятник сбросили? Что он вам сделал? Вы знаете, кто это?
Історик №1. Дмитро Мануїльський. Нарком закордонних справ, один із засновників ООН.
Жінка за кермом. И зачем его сбрасывать? Зачем сбросили?
Історик №1. Він – один із організаторів голодомору!

Ця відповідь явно подіяла на автомобілістку. Вона, не сперечаючись далі, поїхала.
Історик №2. А Мануильський вообще был на Украине в 33-м? Он же вроде тогда в Коминтерне работал.
Історик №1. Так голод 21-23-го.
Історик №2. Так он же не был организован.

У екзальтації другого дня після революції в устах істориків історіографічний конструкт розклався як на центрифузі. Структурний зв’язок, встановлений у ньому між комуністами та голодом 1932-1933 рр., відділився від фактів, що обрамляють його в більш академічному оточенні. Чим далі заводили країну такі прості відповіді, тим більше це змушувало замислитися.

 

2

Дмитро Мануїльський не лише створював ООН, але й доклався до організації сталінського терору в міжнародному комуністичному русі. Проте до голоду 1932-33 стосунку не має.

 

29 січня 2016 р. У Дніпропетровську зносять пам’ятник Петровському, ще одному «організатору Голодомору». Місто збираються перейменувати з Дніпропетровська на… Дніпропетровськ. Потік текстів, коментарів і висловлювань з цього приводу надихнув нас на написання статті.

 

Біографія

Григорій Іванович Петровський належав до вагомої меншини лідерів лівого руху, які походили безпосередньо з пролетаріату. Наприкінці XIX ст. в Україні відбувалася промислова революція. Відповідно, швидко зростав пролетаріат, кількісно (з 130 тис. у 1870 р. до 327 тис. у 1897 р. (Bojcun 1985)) та якісно – сформувався потужний робітничий рух, керований соціал-демократами. «Люди більше схожі на свій час, ніж на своїх батьків». Новий клас виникав із руйнації соціальних груп традиційного суспільства та в умовах економічного зубожіння населення. Іван Петровський був кравцем у с. Печеніги (Харківська губернія), перебрався до Харкова та помер там у розквіті сил – родина залишилася без засобів до існування. Слобожанщина, крім того, що стала одним із центрів індустріалізації України, залишалася регіоном українсько-російського пограниччя та конвергенції. Мачуха, котра ростила Григорія, була незаможною селянкою родом із великоруських губерній.

 

1

 

Петровський почав працювати в 11 років, і з часом став висококваліфікованим металістом і електриком. Нефахова освіта обмежилася двома класами церковної школи, це було практично нормою для вихідця з такої соціальної й етнічної групи. У довідковому виданні «У кремлевской стены» Петровський значиться як «член Комуністичної партії з 1897 року» (Абрамов: 237), тобто ще з часів до утворення РСДРП (1898). Справді, молодий робітник опинився біля витоків комуністичного руху, вступив до відділення «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» в Катеринославі – найбільшому індустріальному центрі Наддніпрянщини, куди він перебрався в пошуках заробітку.

 

3

Металургійний завод у с. Юзовка, Катеринославська губернія (сучасний Донецьк)

 

Соціалісти Російської імперії за час становлення в ній капіталістичної формації пройшли еволюцію від утопізму, ходіння в народ, індивідуального терору до соціал-демократії (у тогочасному, ще революційному, значенні терміна) європейського зразка. Есдеки намагалися опертися на промисловий пролетаріат, і їхні спроби справді знаходили серед пролетарів відгук. Марксистська інтелігенція різночинницького походження не просто воліла сама очолити робітничий рух, а сприяла формуванню власне робітничої інтелігенції. У Катеринославі Петровський потрапив під вплив висланого сюди зі столиці імперії слюсаря Івана Бабушкіна, «випускника» марксистського гуртка Володимира Ульянова. Місцеві робітники-с/д ведуть активну пропаганду серед своїх менш свідомих класово колег, організовують перші страйки. Влада тисне на пролетарських активістів: Петровський переїздить із одного індустріального центру України в інший – знову Харків, Миколаїв, знову Катеринослав, Донбас (с. Щербинівка 1, Луганськ), – усюди знаходячи, чим зайнятися, як майстер і як член партії. Ув’язнення перериває в 1900-1901 і 1903-1904 рр. трудовий стаж Петровського, але революціонер завжди мав багато справ і у в’язниці – боровся з адміністрацією, часом оголошуючи голодування, і з туберкульозом, вчився і навчав інших політв’язнів.

 

4

Картина Валентина Сєрова «Солдатушки, бравы ребятушки, где же ваша слава?» (1905)

 

У 1904 р. Петровський повернувся до Катеринослава. 27-річний чоловік уже став досвідченим професійним революціонером. У 1905 р. він підніматиме, організовуватиме й очолюватиме революцію в місті. Народ намагався скинути царизм, який не був здатний на буржуазно-демократичні реформи, пригнічував національні меншини, встряг у імперіалістичну війну на Далекому Сході, розстрілював мирні демонстрації. Попри проблематичність (на той час) поєднання боротьби за соціальне й національне визволення, Перша російська революція була й першою українською. Одеса, Севастополь, Київ, Горлівка, Великі Сорочинці. У тому ряду й Катеринослав. У січні Петровський бере участь у вуличних боях із жандармерією та козаками, дістає поранення. У листопаді-грудні як секретар Катеринославської ради робітничих депутатів проводить радикально-демократичні перетворення (програма-мінімум РСДРП) на околицях міста, підконтрольних робітникам – у т. зв. «Чечелівській республіці», готує взяття трудящими влади в усьому місті. Після поразки революції Петровський утікає до Харкова, звідти перебирається на Донбас. Знову робота на шахтах і заводах та організація робітничого руху. Горлівка, Краматорськ, Маріуполь.

Петровський зміг уникнути «столипінської краватки» й дістався депутатського крісла. У реакційній третьочервневій монархії 5 млн. індустріальних пролетарів через робітничу курію обирали до парламенту 6 депутатів (із 442), у тому числі двох від українських губерній (Харківської й Катеринославської). Від останньої Григорій Петровський і потрапив до Державної думи 4-го скликання (1912-1917). Оскільки робітничих депутатів було вкрай мало, то кожен із них мусив здобути швиденько кваліфікацію frontbencher’а. Після розпаду об’єднаної (меншовики+більшовики) соціал-демократичної фракції (жовтень 1913) та втечі з країни голови більшовицької фракції, агента охранки Романа Маліновського (травень 1914), Петровський очолив п’ятірку ліворадикальних депутатів.

5

У октябристсько-націоналістичному парламенті жменька есдеків намагалася виконувати двоїсту функцію: обстоювати класові інтереси пролетаріату й послідовно виступати за радикальні демократичні реформи. З партій загальнодержавного масштабу РСДРП була єдиною, яка принципово підтримувала український національний рух. Наприкінці 1913 р. депутат Петровський виступив із програмною промовою про національне питання, яку підготував В. Ленін. Більшовики вимагали відкриття навчальних закладів із викладанням українською та іншими мовами національних меншин імперії, і взагалі скасування будь-яких обмежень щодо публічного використання цих мов. У бік правої «коаліції» летіла грудка: «Чорносотенці та їхні лакеї називають Росію великою слов’янською державою, може буть, тільки тому, що в цій великій державі спостерігається найбільше пригнічення слов’янських народностей». Петровський наголошував на тому, що через імперську політику українці є одним із найменш письменних (і, відповідно, найбільш визискуваних) народів держави Романових. Чиїми РСДРП вважала території, які наразі дехто називає «Новоросією»? Петровський наводив цифри: «У Катеринославській губернії 7/10 населення, якщо не більше, складають українці, яких у офіційній мові називають малоросами». Зрозуміло, чому цю промову робив саме Петровський – він був єдиним «інородцем» (не великоросом) серед депутатів-більшовиків.

Важливим є той факт, що в наказі катеринославих робітників своєму депутату також ішлося про необхідність розв’язання українського питання, боротьби проти національного пригнічення, визначення статусу української мови. Українські пролетарі не ставили національне понад соціальне, але вважали, що зріла класова свідомість неможлива без національної свідомості (Юркевич 1913: 49). Безумовно, зазначений наказ писався під впливом марксистської ідеології й соціал-демократичної програми. Водночас самі робітники, які ідентифікували себе як українців, сприяли формуванню серйознішого ставлення РСДРП до цього конкретного національного питання.

У липні 1914 р. Петровський і його фракція не проголосували за військові кредити й приєдналися до нечисленної групи тих, хто всупереч націоналістично-лоялістської істерії мали сміливість виступати проти розв’язаної світової бійні – а таких були одиниці в цілій Європі. У листопаді всіх більшовицьких депутатів було заарештовано за звинуваченням у антивоєнній діяльності. Петровський був близьким до шибениці за «державну зраду». Але страта депутатів Державної Думи була б надто скандальною, тому вони отримали довічне заслання до Сибіру.

 

6

Депутати-більшовики та інші політв’язні на етапі до Якутська

 

У глухому навіть за сибірськими мірками Якутську заштатна місцева адміністрація майже відразу після Лютневої революції поступилася місцем контр-еліті, яку старий режим накопичував у цих широтах. У березні-травні 1917 р. Петровський був головою Комітету громадської безпеки, який керував Якутською областю. У червні 1917 р. Петровський уже в Петрограді. Липень-жовтень 1917 р. він провів переважно в Катеринославській губерній, очолюючи процес, відомий у історії як «більшовизація рад». Під загальним керівництвом Петровського в Горлівці, Краматорську, Маріуполі радянську владу було встановлено ще за Тимчасового уряду.

Після Жовтневої революції Петровський повертається до Петрограда. Практично як у відомому історичному анекдоті про призначення Че Гевари президентом Нацбанку Куби, Петровський став членом Ради народних комісарів. Російським націоналістам годилося б говорити вже не про жидомасонський, а про хохломасонський заколот: наприкінці 1917 р. в уряді Радянської Росії було 23,5% українців, тоді як євреїв – жалюгідних 5,8% (Валентинов 2008).

У другому в світовій історії соціалістичному уряді колишні робітники, професійні революціонери та ліворадикальні інтелектуали перетворювалися на міністрів. Кожен отримував те, до чого був ближчий у своїй діяльності, інтелектуальних інтересах та схильностях. Петровський, відомий у партії перш за все завдяки своїй організаційно-координаційній активності, очолив НКВС, що поєднував багато різнорідних і важливих відомств, які опікувалися дуже різними сферами, від боротьби з контрреволюцією до охорони здоров’я. Зокрема, Григорій Петровський був начальником Фелікса Дзержинського і мав із ВЧК сутички, не поділяючи, як і більшість лідерів РКП(б), її надмірного захоплення втіленням червоного терору в життя (Кульчицький 2015: 461). Петровський як нарком внутрішніх справ, разом із наркомом юстиції й управлінцем у справах РНК, підписав Декрет про червоний терор (4 вересня 1918 р.) (Бега, Александров: 258), але навряд чи його можна, як це робиться в сучасній Україні, назвати чекістом, автором і організатором терору (В’ятрович 2015: 91).

До громадянської війни більшовики воліли використовувати свої найкращі кадри з «нацменів» у центрі (Bojcun 1985). Те, що Петровський, український робітник, призначений наркомом внутрішніх справ Росії в умовах повного розладу цих внутрішніх справ та передсмертного стану Росії, був видатним політиком, якого високо цінувало найвище керівництво партії – безсумнівно. У березні 1919 р. у Харкові відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад, на якому було проголошено другу аватару Радянської України – УСРР. За наполегливою рекомендацією російських більшовиків, Петровського (за його відсутності) обрано головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК). У російській пресі навіть обмовилися – написали про його «призначення». Петровський добре годився для своєї нової ролі – бути на чолі молодої, формально незалежної, а на ділі автономної радянської республіки, проблемної в багатьох відношеннях, в умовах «демократичного централізму», що усталився в міжреспубліканських відносинах. Етнічний українець, який вів засідання ВУЦВК, на відміну від Володимира Затонського, російською мовою; талановитий організатор, «вірний ленінець», прихильник генерального курсу партії; пролетар у першому поколінні (як і Михайло Калінін), «старый донецкий работник» 2 на чолі другої в світі робітничої держави. У квітні 1919 р. Петровський приїхав із Москви до Києва 3.

 

7

 

Відтоді й до березня 1938 року Петровський буде «президентом» УСРР/УРСР 4 – за формальним значенням його посади, і до 30-х рр. за сприйняттям населення республіки (Авторханов 1959). 30 грудня 1922 р. Петровський був одним із тих, хто підписав від УСРР «проект Договору» про утворення СРСР і став одним із 4 членів союзної Президії ЦВК. У 1926 р. Катеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ. Петровський залишився єдиним українським комуністом, який отримав від союзного центру таку регалію, як велике місто зі своїм іменем (Портнов 2016).

Відповідно до концепції диктатури пролетаріату, більшовики не практикували розділення гілок влади. Тому формального «президента» УСРР не можна вважати суто номінальною політичною фігурою на кшталт президента в буржуазній парламентській республіці (наприклад, ФРН). На Петровського було покладено багато роботи в сфері агітації та пропаганди, також у 1920-х рр. він координував втілення в УСРР різних проектів більшовицької соціальної та національної політики: комітети незаможних селян (Енциклопедія історії України. Т. 4: 486-487), ліквідація неписьменності (Шевченко 2016), ліквідація безпритульності (Бега, Александров 1963: 273-274) та ін. Петровський мав політичний вплив як член ЦК КП(б)У, член ЦКВКП(б) (1921-1939), кандидат у члени Політбюро ЦКВКП(б) (1926-1939). Вагу Петровського в вищому керівництві республіки демонструє той факт, що він зазвичай головував на засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У – керівного органу українських більшовиків (Бега, Александров 1963: 270). У середині 1920-х рр. Олександр Шумський пропонував Сталіну його кандидатуру на de facto головну посаду в республіці – першого секретаря ЦК КП(б)У (Кульчицький 2013: 576). Доки в комуністичній партії існувало правдиве колективне керівництво, Петровський був одним із реальних а̀кторів великої політики.

Петровський став єдиним керівником УСРР/УРСР цього періоду, пам’ять про якого посіла помітне місце в постсталінській радянській агіографії. Історіографічний образ «всеукраїнського старости» відповідно вихолощувався, уніфікувався, денаціоналізувався. Це зіграло на руку сучасним антикомуністам різних відтінків, полегшуючи презентацію Петровського як «малороса», «росіянина», «орділовця» і т. ін. Усі ці визначення геть аісторичні та анахронічні.

Водночас Петровський однозначно не був «зросійщеним інородцем» із «істинно руським настроєм» 5. Петровський був «свідомим українцем» у буквальному значенні цього словосполучення. Сучасні дослідники М. Гаухман та А. Портнов вказують на те, що, за спогадами башкирського національного діяча та голови Башревкому Ахмедзакі Валіді Тогана, наприкінці 1910-х років Петровський обговорював із ним національне питання, висловлював підтримку ленінській політиці та вказував на неможливість побудувати справді суверенну Радянську Україну до світової революції, якої більшовики сподівалися в недалекому майбутньому (Портнов 2016) 6.

Справді, Петровський якийсь час був відірваний від України, у 1919 р. його послали до республіки як ставленика російських більшовиків, вільного від «національних ухилів». Наприкінці 1919 р. зазнав критики з боку негативно налаштованої до ЦК КП(б)У так званої «групи Попова», у засіданнях якої брали участь навіть такі майбутні «централісти» й борці з «буржуазним націоналізмом» у лавах партії, як Юрій Коцюбинський (зять Петровського, до речі) й Дмитро Мануїльський (Єфіменко 2012). Та можна сказати, що Петровський швидко «українізувався» знову. Тяжіння керівників УСРР до «націонал-комунізму» пояснювалося об’єктивними процесами націєтворення та відповідними інтерпретаціями марксистського розв’язання національного питання, було вираженням процесу формування української державності й, відповідно, локальної політичної еліти.

У сучасних текстах, присвячених Петровському, загальним місцем стало твердження, що голова ВУЦВК був прихильником сталінського плану «автономізації» (входження національних радянських республік до складу РРФСР), зовсім не відстоював інтереси України під час створення СРСР та підготовки конституції Союзу. Однак це брехня. У вересні 1922 р. «Г. Петровський та член президії ЦК КП Грузії Б. Мдівані спробували відстоювати інтереси радянських республік, проте зіткнулися з протидією з боку Й. Сталіна… Г. Петровський наполягав на самостійному статусі республіканських наркоматів продовольства та раднаргоспів, а також наданні ЦВК республік права амністії. … Г. Петровський … наполіг на внесенні до протоколу запису, що ЦК КП(б)У не обговорив взаємовідносини з РСФРР. … 3 жовтня політбюро ЦК КП(б)У після інформації Г. Петровського ухвалило рішення зберігати незалежність УСРР і заявило, що централізоване керівництво радянськими республіками можна здійснювати директивами за партійною лінією» (Кульчицький 2013: 543-545). У цьому випадку Петровський виступив проти сталінської автономізації поруч із одним із лідерів-прихильників конфедеративного устрою майбутнього Союзу. Головним «конфедератом» був тогочасний український «прем’єр», болгарин Християн Раковський. Петровський і надалі намагався відстоювати більшу самостійність УСРР, і водночас відкидав надмірне, як йому здавалось, унезалежнення (напр., у 1925 р. – самостійне формування республіканського бюджету) (Кульчицький 2013: 594).

Питання становища УСРР у Радянському Союзі та національної політики в республіці посідали центральне місце в взаємовідносинах лідерів українських комуністів із центральною владою та опозицією. Якщо Лев Троцький (родом із України, нагадаємо) посідав, так би мовити, проукраїнську позицію та певний час мав прихильників серед вищого керівництва УСРР, то «нова опозиція» швидко зіпсувала стосунки з КП(б)У. Ще в квітні 1925 р. Сталін підозрював Петровського в схилянні в бік Григорія Зінов’єва та Льва Каменєва. Та незабаром «нова опозиція» почала критикувати українізацію як складову політики партійного центру, що його очолював Сталін. Ця критика була відверто політиканською – мала збільшити «рейтинги» опозиції, граючи на роздратуванні, викликаному коренізацією серед значної частини партійців, не вільних від великодержавно-шовіністичних упереджень. Ця критика також була «лівацькою», адже українізацію трактували як поступку дрібній буржуазії (як і НЕП). Не дивно, що в грудні Петровський та інші лідери Радянської України «грали ключові ролі в засудженні позиції Л. Каменєва і Г. Зінов’єва» на 14-му з’їзді ВКП(б), тобто в розгромі «нової опозиції» (Кульчицький 2013: 585-586). У лавах «об’єднаної опозиції» також запанував зінов’євський підхід до українського питання. У цей час Петровський поборював поширення впливів опозиції в Україні – відмовляв харківських комсомольців від візиту до цитаделі «нової опозиції», Ленінграда, а сам їздив туди вести «роз’яснювальну роботу» серед місцевих комсомольців та пролетарів (Бега, Александров 1963: 280-286). Бажання українських комуністів зберігати нормальні, робочі відносини з Москвою та незграбність самої опозиції штовхали Петровського і товаришів у бік Сталіна. «Права опозиція», лідера якої, Бухаріна, теж можна схарактеризувати як «українофіла», вже й не бралася налагоджувати стосунки з КП(б)У, вважаючи, що Сталін заздалегідь «підкупив» українців тим, що забрав назад до Москви Лазаря Кагановича, із яким Петровський і Влас Чубар (голова РНК УСРР) мали серйозні суперечності (Кульчицький 2013: 617).

Погляди «всеукраїнського старости» на селянське питання були ближчими до «лівих», ніж до «правих». Петровський був ініціатором запровадження 1920 р. комнезамів, очолював Центральну комісію незаможних селян (Солдатенко 2010: 92), відстоював існування цих установ у дискусіях у КП(б)У. Петровський, у свій час один із авторів «Проекту резолюції постанови ЦК про заміну розверстки натуральним податком», у 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У «засуджував поблажливе ставлення партії до середнього й багатого селянства» (Кульчицький 2013:586). Як й інші керівники Радянської України, він схвалював узятий наприкінці 1920-х рр. курс на індустріалізацію й колективізацію сільського господарства. Ці соціально-економічні стратегії були не просто складовими програми Комуністичної партії, а взагалі базовими засадами будь-якої тогочасної лівої програми суспільних змін. Так, Іван Франко наприкінці XIX ст. вказував, що шлях українських селян Галичини до соціалізму пролягав через утворення колективних господарств (Химка 2002: 152). Націонал-комуністи 1920-х рр. вважали, що індустріалізація приведе до завершення формування української модерної, і водночас соціалістичної нації – через українізацію міст та утвердження національно свідомого індустріального пролетаріату (Bojcun 1985). До злочинів проти людяності призводили не самі ідеї, а спосіб їх реалізації, зумовлений соціально-економічною й політичною ситуацією в СРСР та міжнародним розкладом сил.

 

8

 

Уже в 1931 р. форсована колективізація дається взнаки: в УСРР, як і в деяких інших регіонах Радянського Союзу, починається відносний голод (Касьянов 2010: 260). Навесні 1932 р. ситуація набуває ознак катастрофи. Аграрний «фронт» був украй важливим для держави – високопосадовці отримували під своє кураторство певні райони. Петровський наглядав за посівною кампанією в Одеській області, Молдовській АРСР, на Полтавщині 7. Під впливом побаченого Петровський пропонує Політбюро КП(б)У просити центральне партійне керівництво припинити хлібозаготівлі в Україні, відновити вільну торгівлю с/г продукцією, організувати допомогу голодуючим, насамперед дітям. Петровський зібрався діяти в дусі 1921-1923 рр., коли він також очолював республіку й більшовики робили все можливе для припинення голоду. Але початок 30-х був геть іншим часом: перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор узагалі побоявся прямо звертатися до Москви – зовсім недавно він рапортував Сталіну, що «всякі розмови про “голод” на Україні треба категорично відкинути» (Пиріг 1990). 10 червня Петровський та Чубар (із відома Косіора) відправляють Сталіну та Молотову листи.

«Мы знали, что в хлебозаготовках у нас будет суровый нажим и горшки будут биты. По-моему, взявшись выполнить 510 млн пуд. хлебозаготовки на Украине, ЦК КП(б)У виноват в том, что он без возражения это сделал, подчиняясь повелительной необходимости сохранить взятые нами темпы социалистического строительства, а также учитывая напряженное состояние международного положення.

…то, что я теперь увидел на селе, говорит за то, что в этом деле сильно переборщили у нас, перестарались. Я был во многих селах этих районов и везде видел, что порядочная часть села охвачена голодом. Немного, но есть и опухшие от голода, главным образом бедняки и даже середняки. … На больших собраниях по селам меня, конечно, ругают почем зря, бабы плачут, а бывает, и мужики. Иногда критика создавшегося положения заходит очень глубоко и широко — зачем создали искусственный голод, ведь у нас был урожай; зачем посевматериал забирали — этого не было даже при старом режиме; почему украинцам нужно при тяжелых условиях ехать за хлебом в нехлебные края, а не привозят хлеб сюда и т.д.

Трудно при таких условиях давать объяснения. Ругаешь, конечно, тех, кто наделал перегибы, но в общем вертишься, как карась на сковородке. На отчаянный крик о помощи посевматериалом и хлебом для продовольствия я относительно посевматериала кое-что обещал, заставляю крестьян выискивать семена у себя на местах, а насчет продовольственной помощи хлебом я не могу ничего обещать или обещаешь мало.

… В этих районах против прошлогодней площади будет недосев. До нового хлеба еще месяц или полтора. Значит, голод будет усиливаться. Поэтому я прямо ставлю перед Вами вопрос — нельзя ли оказать помощь украинской деревне в размере двух или, в крайнем случае, полутора миллионов пудов хлеба. Если эту помощь можно оказать, то партия имела бы за собой не только бедняков, но и всех середняков против наших классовых врагов и, без сомнения, коллективизация укрепилась бы. …

На почве суровой хлебозаготовки уйма искривлений на селе, грубость, безобразия, особенно в отношении единоличников, середняков. Тут нужно много поработать, чтобы выправить их, а главное — чтобы такие моменты не повторялись. …

В кооперативных лавках на селе товаров очень мало, и они очень и очень дороги. Съестных продуктов нет. Будучи в селах, я не мог купить даже хлеба, а сахара, селедок, тарани, каких-нибудь конфет и в помине нет.

…Из-за общего голода, как Вам известно, на станцию Дно, ЦЧО, в Белоруссию и на Северный Кавказ стихийно двинулось село. Иногда две трети мужиков покидают село и едут за хлебом, ибо на ст. Дно хлеб 30–40 руб. за пуд, а тут 100–140 руб. пуд. … Дальше такое положение терпеть нельзя. Я предложил повести агитацию за организованные поездки за хлебом через кооперацию и колхозы, но тут дня 2–3 тому назад появилось от НКПС 8 чуть ли не запрещение поездок за хлебом. Не дают билетов крестьянам или дают в очень ограниченном количестве. Мне уже мужики ставили вопрос — почему запрещают поездки за хлебом.

Я это письмо написал в Прилуках. В Харькове я никого не застал, и без т. Косиора и других членов Политбюро посылаю Вам его. В конце еще раз прошу рассмотреть все способы и средства, чтобы оказать срочную продовольственную помощь украинскому селу хлебом и дать как можно скорее гречки на посев, чтобы перекрыть незасеянное» (Васильєв, Шаповал 2001: 212-215).

Формальний співголова СРСР не отримав від генерального секретаря ЦК ВКП(б) жодної відповіді. Разом із тим, Сталін обговорював із Молотовим звернення Петровського та більш дипломатичний і технократичний лист Чубаря. Лист Петровського отримав від вождя предикат «гниль». Опір із боку керівництва республіки порушував плани Кремля щодо модернізації країни, нагадував про нещодавні «право-ліві» опозиції й прагнення українських комуністів до більшої самостійності. За влучним спостереженням американського історика Террі Мартіна, Сталін «націоналізував» голод задовго до українських націоналістичних істориків, звинувачуючи в ньому польських шпигунів, петлюрівських недобитків, націонал-комуністів у керівництві КП(б)У і УСРР (Граціозі 2005: 124). Центральна влада взялася ламати в Радянській Україні поруч із селянською масою й партійну бюрократію та соціалістичну інтелігенцію 9. У липні 1932 р. сталінські «наглядачі», долаючи спротив українських комуністів, проштовхнули на конференції КП(б)У фантасмагоричні, як на наявні в 1932 р. обставини, норми хлібозаготівель (Мейс 1995) .

Центральна влада демонструвала, що готова до битви з селянством не на життя, а на смерть. Підготовлено «закон про 5 колосків», проект якого Сталін подав для обговорення до Політбюро ВКП(б). На початку серпня 1932 р. востаннє за життя вождя народів у Політбюро прозвучала критика його ініціативи. Італійський історик Андреа Граціозі вважає, що протестував саме Петровський (Graziosi 2005:74). Якщо врахувати той факт, що останню більш-менш організовану опозицію в найвищому керівництві більшовицької партії було розгромлено ще в 1930 р. (Кун 1992: 320-324), то виступ всеукраїнського старости виглядає дуже по-фрондерському.

Восени 1932 р. в Україну присилають «емісарів», які фактично беруть владу над республікою й керують «терором голодом» (термін С. Кульчицького). Сталін дав новому 1-му секретарю ЦК КП(б)У Павлу Постишеву вказівку щодо взаємовідносин зі старими лідерами УСРР: «На тих слизняків не звертайте уваги» 10. Голод сягає апогею. Петровського відправляють далі від епіцентру катастрофи – курувати хлібозаготівлі в Донецькій області. Більша частина цього регіону (крім північних районів) не була аграрною і потерпала від голоду найменше. У Донецькій області (яка включала і територію сучасної Луганської обл.) надсмертність у 1932-34 рр. сягала 54 на 1000 осіб, тоді як у Київській та Харківський областях цей показник наближався до 200, у Дніпропетровській обл. сягав 100 (Левчук 2015). На сході України голова ВУЦВК однією рукою боровся з «перегинами у вилученні надлишків хліба», другою – з «куркульським впливом, саботажем хлібозаготівель» (Метальникова 2004).

На тлі смертей мільйонів поведінку Петровського важко назвати громадянським подвигом. Та опір політиці центрального уряду засвідчує, що чимало керівників УСРР були проти сталінського антиселянського екстремізму. На системному рівні українські комуністи не могли протиставити Кремлю щось більше через централізованість і дисциплінованість загальносоюзної партії, обмеженість реальної автономії Радянської України, перетворення системи рад, яку й очолював Петровський, на центральну декорацію в системі імітаційної демократії, підпорядкованість безпосередньо Сталіну політичної поліції. На особистісному рівні більш гідними можуть виглядати викликані ознайомленням із трагедією села самогубства Миколи Скрипника та Миколи Хвильового. Петровський та інші далі залишалися «на посту», ненавидячи Сталіна (Graziosi 2005: 31) та втішаючи себе інтелектуальними викрутами, характерними для більшовицької «старої гвардії» під пресингом сталінізму (Кун 1992:).

 

9

1930-ті: обличчя «старих більшовиків», які виявилися іноземними шпигунами та внутрішніми шкідниками, зникають з фотографій.

 

Проте й така фронда була неприпустимою для режиму – за голодом ішли репресії проти соціалістичної інтелігенції (Розстріляне відродження) та партійної бюрократії (Великий терор) УСРР. Петровський уцілів у 1930-х роках. Тут можна припустити закономірність – жодного з голів союзних республік, членів Президії ЦВК СРСР, не репресували (білоруса О. Червякова довели до самогубства). Може, сталінський режим соромився перед Заходом страчувати «президентів» СРСР? Часто можна натрапити на думку, що Петровський не постраждав під час репресій. У таких авторів хочеться запитати: якби розстріляли одного вашого сина й зятя, а другого сина позбавили генеральського звання, вигнали з партії та армії, то ви б вважали, що влада вас особисто не чіпає?

У 1938 р. Петровського перевели до Москви на підвищення – його обрали заступником голови Президії Верховної ради СРСР. Сенс цього підвищення всі розуміли – за спогадами Хрущова, Петровського проводжали з Києва дуже скромно, як за 5 хвилин ворога народу (Хрущёв 1999). У цей час Петровський постійно носить із собою зброю, щоб застрелитися, якщо його прийдуть заарештовувати. До такого рішення спонукала зустріч із «блідим, у спадаючих штанях» Косіором на очній ставці (Портнов 2016). Проте Сталін обмежився зняттям колишнього всеукраїнського старости з усіх посад – за «потурання ворогам народу». Опальний Петровський подумує про повернення на виробництво. Перехід від політики назад до слюсарства й електротехніки в його біографії вже був – під час заслання 1915-1917 рр. У 1940 р. він усе ж зміг найти більш відповідну роботу: колега по 4-й Державній Думі Федір Самойлов узяв Петровського на керівну посаду в московський Музей революції. У цій свої останній іпостасі, музеїфікованого революціонера, Петровський дожив до XX з’їзду КПСС, реабілітації своїх близьких і відновлення свого суспільного статусу «соратника Леніна». Помер у 1958 році, похований у Москві. У наступні два десятиріччя постать Петровського возвеличували в радянській історичній науці й пропаганді.

 

Бої за історію

У другій половині 80-х значна частина інтелігенції стала виразником соціального невдоволення радянського «середнього класу». У сфері історіописання це набуло форми відходу від наявного доти гранд-наративу й пошуку нового. Точкою біфуркації, із якої виростала нова версія української історії, стала інтерпретація голоду 1932-1933 рр. Це справді була зручна точка опори для перевертання офіційної версії історії: комуністична влада явно була причетна до масових жертв, приховувала це, а на час перебудови фактично забула про голод як історичний факт (на відміну від Великого терору, що був «родовою травмою» радянського владного стану) (Кульчицький 2005). Наприкінці 80-х керівництво КП(б)У, у свою чергу, через лояльну академічну науку намагалося «рекуперувати» ці події, визнаючи, що «продовольчі труднощі» насправді були масовим голодом, і пояснюючи їх відступом від ленінської аграрної політики (Пиріг 1990: 3-4, 12, 35). Проте національно-демократична інтелігенція, речник середнього класу, побивала партноменклатуру голодом 32-33 як ледь не головною своєю ідеологічною зброєю в дискусіях кінця 80-х рр. Цікаво, що у РРФСР питання голоду 1932-33 рр. (загалом у Союзі) виникло в публічному полі на рік-два раніше й не набуло такого суспільного резонансу.

Водночас концепцію Голодомору-геноциду, яка наразі панує в українській історіографії, історичній політиці, шкільній історії та масовій свідомості, було практично готовою запозичено в північноамериканської діаспори. Переважна більшість істориків-емігрантів, напряму походячи від тієї сторони, яка програла в громадянській війні 1918-1921 рр., не мала причин симпатизувати націонал-комуністам чи керівництву УСРР загалом. Останні не посіли якогось суттєвого місця в цій версії національної історії, отримали лише амплуа посіпак російських більшовиків. Але оскільки наукові тексти створювали західні вчені та вестернізовані діаспоряни, їх написано було на позитивістських методологічних засадах – без вигадування фактів чи відвертого їх ігнорування. Тому в класичному тексті «Голодомору-геноциду», «Жнивах скорботи» британського історика Роберта Конквеста, Петровський та інші керівники Радянської України отримують двозначну оцінку – вони не винні в безпосередній організації голодомору, намагаються відмовити Кремль від його втілення, але є винними як союзники Росії, як більшовики чи навіть взагалі комуністи та марксисти, отже носії класової ненависті (Конквест 1993).

Із поглибленням кризи й початком розпаду СРСР українська партноменклатура вступила в тактичну спілку з середнім класом і почала дрейфувати в бік використання створених останнім ідеологем. На деякий час у контексті політичної гри суверен-комуністів із Москвою актуалізувалося підкреслення спротиву українських комуністів політиці центрального уряду під час голоду 1932-33 (немов у передчутті балансування на межі відносного голоду в 1990-х рр. (Мудзыбаев 2005: 48), викликаного почасти й неоліберальними реформами, розпочатими в Росії вже в січні 1992 р., що в умовах економічної взаємозалежності пострадянського простору вело до поглиблення соціальної кризи в Україні). Та незабаром, із оформленням державної незалежності, створенням буржуазно-демократичних інституцій і приватизацією національного багатства, відпала необхідність легітимізувати свою владу вказівками на континуїтет із радянським режимом. За президентства Кучми привладний клас уже досить повно використовував націоналістичний гранд-наратив, за винятком окремих контроверсійних моментів. Голод 1932-33 до останніх не належав, навпаки – став однією з центральних «винайдених традицій» (у гобсбаумівському значенні), навколо яких розбудовували національну ідентичність. Голодомор-геноцид (він же «український голокост») виявився зручним політичним інструментом, на диво багатофункціональним: придатний і для зовнішньополітичного протистояння з РФ, і для боротьби з внутрішньою політичною опозицією, яка виводила себе від КП(б)У або демонструвала радянофільство, і потенційно – для придушення справді ліворадикальних рухів.

Із початком у 2004 р. відкритої боротьби між двома групами найвищого класу цей інструмент використовувався без упину. У другій половині 2000-х навколо голоду відбувалися політичні баталії, які мали мобілізувати та поляризувати (цілком за останнім словом політтехнологій а-ля Карл Роув) електорат «помаранчевих» і «біло-блакитних» відповідно до регіональних варіацій історичної пам’яті. У цих буржуазних «боях за історію» сторони стають ближчими до об’єктивного висвітлення минулого суто з тактичних міркувань. У середині 2000-х більш виважену інтерпретацію Голодомору просувала СПУ. У цей час «біло-блакитні», офіційно засуджуючи злочини сталінізму, підтримували та використовували підтримку суспільних сил, які тяжіли до радикальної негації голоду 32-33, логічним наслідком чого з часом мало б стати формування ще одного варіанту ексклюзивної історичної пам’яті та утворення окремого від офіційного національного гранд-наративу (на кшталт сучасних «Історій Новоросії»). Найвідоміший приклад – заклики Наталії Максимець, депутата Луганської міськради від КПУ, святкувати День пам’яті жертв Голодомору шашликами та олів’є 11. «Помаранчева» буржуазія, виставляючи себе поборником розбудови політичної нації «як у Європі» також протегувала націоналізм – українській етнічний – та правих радикалів. Культивування етноцентричної інтерпретації голоду 32-33 було вираженням зростання націоналістичних настроїв і, у свою чергу, ще більше роздмухувало їх. Національно-демократична, офіційно-академічна та радикально-націоналістична – з ухилом у фолкгісторі – картини Голодомору відрізнялися кількісно й якісно, але лежали в площині одного дискурсу. У ідеальному національному минулому, в якому, на думку президента В. Ющенка, у 1920-х роках населення УСРР сягало 81 млн. осіб, людожер Петровський цілком міг знищити десятки мільйонів українців, за підрахунками кунівця Миколи Коханівського 12.

 

 10

11

12 

2000-і: обличчя українських комуністів, які виявилися «засланцями Москви та людожерами», зникають із пам’ятників завдяки представникам ультраправих організацій.

 

«Смысловую нагрузку мы поменяли: от революционера Петровского, которого мы не знаем и нет никакого желания его знать, на святого Петра» 13

Під час всеукраїнського dance macabre періодично спливало ім’я Григорія Петровського. Вперше голову ВУЦВК публічно було названо організатором голодомору під час парламентських слухань у 2003 р., до 70-ї річниці голоду. Хто ж викрив кривавого мертвого тирана? Тодішній віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник 14.

28 листопада 2006 р. ВРУ ухвалила закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», який містив офіційне трактування голоду як геноциду (у компромісній версії), встановлював протиправність заперечення геноциду (не лише факту голоду!) 15. 27 березня 2007 р. вийшов Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», який започаткував «лагідну декомунізацію», маючи пункт «щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами» 16. Проте залишалося незрозумілим, кого зараховувати до «осіб». У 2008 році правознавець-міжнародник Володимир Василенко (ще один великий знавець минувшини: «Справа в тому, що українці – унікальна нація, яка за свою тисячолітню історію створила таку кількість пісень, якої не народила жодна нація. Називають цифру у 200 тисяч пісень, …700 тисяч 17») включив Петровського у перелік «республіканського ядра організаторів Голодомору», наведений у цидулі «Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка» (Василенко 2009). У травні СБУ відштовхувалося від цього документа, розпочинаючи в травні 2009 р. розслідування Голодомору. Правда, жодних доказів участі голови ВУЦВК у його організації знайдено не було. З приводу цього директор Архіву СБУ сказав буквально таке: «Якби в наших документах фігурував би в такій якості Григорій Іванович Петровський, то він би також був би у цьому списку. Але чого немає – того немає в наших документах» 18. Ім’я Петровського, на відміну від Чубаря і Косіора, не фігурувало в матеріалах справи, переданих до ГПУ, та в рішенні Апеляційного суду м. Києва 2010 р.

У 2007 р. на постаменті пам’ятника Петровському в Києві з’явилися написи «Кат України», «Батько Голодомору». Наприкінці 2008 р. активісти КУН відбили пам’ятнику обличчя. М. Коханівський аргументував перед невдоволеними перехожими й інертними міліціонерами свій чин націєзахисту, посилаючись на Указ 27.03.2007 та періодично підкидаючи руку в римському салюті (саме тоді прозвучала незабутня фраза «Цей пам’ятник знищив десятки мільйонів українців»). Міська влада досить вбого відремонтувала пам’ятник (у стилі ринопластики часів Першої світової війни). 25 листопада 2009 р. пам’ятник було офіційно демонтовано – на виконання того ж указу (який взагалі-то особливо й не виконувався). Зазначимо, що київський пам’ятник Петровському став першим об’єктом нападу українських націоналістів (ще до вандалізму щодо монумента Леніна на Бессарабській площі, який зробив Коханівського знаменитістю в 2009 р.). Цей вибір могли зумовити розташування пам’ятника (менш жваве місце більше годилося для проби сил; район стадіону «Динамо», що його значний сегмент праворадикалів сприймає як «свій»), і сам історичний персонаж. Для правих «український лівий» є не менш архетипним ворогом, ніж ворог зовнішній.

Отже, націонал-демократи при владі та крайні націоналісти на вулицях у питаннях історичної політики рухалися в одному напрямі; радикали трохи випереджали реальних політиків та підштовхували їх до реалізації їхніх власних лозунгів.

За президентства Януковича Петровського «реабілітовано». «Я тебе зробив організатором Голодомору, я тебе i undo», – міг би сказати пан Табачник (тепер на службі в дещо іншої групи великої буржуазії, яка вирішила відрегулювати інтерпретацію історії України в ХХ ст. під свої потреби). МОН включило голову ВУЦВК до програми ЗНО – квінтесенції шкільного підручника 19. У цей самий час БЮТ вперше підіймає тему перейменування Дніпропетровська 20.

Коаліція груп великої буржуазії, яка захопила владу в лютому 2014 р., взяла на озброєння історію в її найбільш безкомпромісно «націоналізованій» версії. Ігноруючи стан наукової розробки питання та навіть рішення суду, Інститут національної пам’яті виголосив свій «вердикт» Петровському: «один із ініціаторів організації Голодомору» (В’ятрович 2015: 91). Пам’ять про Петровського декомунізується на середній швидкості, але дуже впевнено: із 69 населених пунктів, рекомендованих УІНП до перейменування, ВРУ вже затвердила зміну назв у 19 випадках 21; обговорюється перейменування Дніпропетровська та київської Петрівки тощо. Утім, навряд чи перейменування села Петровське (Черкаська обл.) на Степове врятує його від зникнення: у населеному пункті залишилися 3 мешканці 22. 4 квітня 2016 року міністр культури України В’ячеслав Кириленко підписав наказ «Про незанесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» 23. Унаслідок цього указу статусу пам’яток позбавили 794 об’єкти (пам’ятники та меморіальні дошки радянської доби). Серед них – 10 пам’ятників Григорію Петровському і один пам’ятний знак на його честь. Пам’ятник Петровському в Первомайську (Миколаївська область), який увійшов до переліку Мінкульту, було знесено ще 21 лютого 2016 року.

Зауважимо, як змінювалася в ці роки інформація про Григорія Петровського в українській версії Вікіпедії. Статтю про нього було створено 15 листопада 2005 року; у основній характеристиці було просто вказано «радянський державний і політичний діяч». 25 листопада 2012 року Петровський став «організатором Голодомору». А 5 березня 2015 року вже «одним із ініціаторів створення ЧК та організації Голодомору». Водночас розділ «Г. Петровський і голодомор 1932–1933 рр.», де йдеться про його непричетність, у статті залишився – стильно, модно, шизофренічно.

Усі ці бої за Петровського анітрохи не додавали до розуміння його як історичного діяча. Націоналістична історіографія повторювала побіжну оцінку Петровського та «іже з ним», яку висловив іще Р. Конквест і яка наближалася до ігнорування історичного значення а̀ктора («формальний голова», «весільний генерал», що з такого візьмеш). У популярній версії ігнорувалися вже й факти («людожер убив десятки мільйонів українців»). На противагу висувалася радянська історія, трохи підремонтована, іноді навіть без цього. Так, у 2012 р. за сприяння КПУ історик Галина Курій перевидала кандидатську дисертацію 40-річної давнини. У ній Петровський, будівничий комунізму без страху й докору, громить, наприклад, у 1919 р. «банду білогвардійців» отамана Зеленого (Курий 2012: 28-29) (у реальному житті лідера незаможних селян південної Київщини, політично близького до лівого крила УСДРП, безпосередніх націонал-комуністів). Голос за необхідність наукового вивчення доби Петровського та більш виваженої її інтерпретації лунає лише з боку ліволіберальної історіографії (Г. Касьянов, А. Портнов). Цей напрям, попри нечисленність та ідеалістичну історіософію, не може не викликати в умовах сучасної України поваги.

Національний гранд-наратив екстерналізує Голодомор, розповідаючи про нього як про результат впливу зовнішньої злої волі (більшовиків, Росії): «російські комуністи напали на Україну, завоювали її та влаштували геноцид». Українських комуністів узагалі виносять за дужки української нації («зрадники», «носії малоросійства»), хоч вони й ґрунтовно доклалися до її формування в 1920-х рр. Контр-версія історії України ХХ ст., умовно кажучи, «радянофільська», уникає пояснень, зображуючи 1930-і роки в кращому випадку як паранормальне збурення плину історії («среди ясного неба и великих достижений грянули репрессии, голод в регионах СССР, “Вопросы языкознания” и прочие ужасы сталинизма»). Це «велике оповідання» скомпоновано за радянськими (квазінародницькими, вульгарно-марксистськими) лекалами, воно споріднене з сучасною російською офіційною версією історії.

Обидва гранд-наративи, оздоблені відповідними історичними фактами, подекуди слушно критикують один одного. Разом із тим, обидва уникають раціонального осмислення історичних подій. Не обов’язково бути марксистом, щоб констатувати: «серйозні проблеми не лише з науковим осмисленням, а й зі суспільним осягненням справжніх масштабів катастрофи 1932-1933 років, зі здатністю суспільства до саморефлексії, до тверезого критичного погляду на себе» (Касьянов 2010: 213).

Мейнстрімні гранд-наративи й далі відтворюють власні міфологеми. Адже групам буржуазії, які стоять за цими версіями історії, не вигідно, щоб громадяни України розуміли історію в усій її складності, суперечливості, драматичності, одним словом – діалектиці розвитку. Тому що розуміння історії веде до розуміння сучасного стану соціуму. Класову інтерпретацію історії привладний клас не вітає. Водночас у декомунізаційних текстах і практиках, створених, власне, на його замовлення, цілком можна побачити класовий вимір, прояви процесів, що нині відбуваються в українському суспільстві.

У сучасних інтерпретаціях біографії Петровського можна простежити соціальний расизм: стверджується, що людина з двома класами формальної освіти, продовжити яку не змогла через брак грошей у її родини, не могла бути інтелектуально розвиненою й, відповідно, не мала права бути на таких високих посадах (Іваницька 2015). Агіографія радянського автодидакту замінюється плачем про Шарікових, які захопили владу. Клерикалізація суспільства знайшла своє вираження і в критиці конфіскації церковного майна, яку провадила радянсько-українська влада на чолі з Петровським на початку 1920-х рр. задля допомоги голодуючим 24, і в перейменуваннях населених пунктів у межах нинішньої декомунізації: с. Петрівське Києво-Святошинського району стало Святопетрівським 25; проект Дніпропетровської міськради про зміну етимології назви міста – відтепер на честь першого папи римського апостола Петра (Симона). Ольга Герасим’юк задоволено пише про зняття «частини прокляття» з її рідного міста після перейменування вулиці Петровського, «одного з авторів ЧК і Голодомору» (Герасим’юк 2015). На постаменті поваленого в Дніпропетровську пам’ятника «місцеві жителі й активісти» намалювали неонацистський символ, емблему дивізії «Das Reich» і полку «Азов» – «вовчий гак» (Wolfshangel). Водночас праволіберальна інтелігенція висловлює схвалення вуличній політиці радикальних націоналістів: «у цій ситуації виконавець взагалі не важливий (як уже написали в соцмережах, “Вважайте, що це зробив я!” – і я готова підписатись під цією заявою)» (Забужко 2016). В умовах війни на сході України Петровський став символом-антагоністом, історичним попередником носіїв неправильної національної ідентичності: русифікованих українців (Грабовський 2016), донбаських сепаратистів – «петровські й чубари, то пак захарченки і плотницькі», «перший ОРДіЛОвець» (Забужко 2016).

Зворушує видовище того, як націоналістичні гранд-наративи, що заперечують один одного, за потреби можуть один одного підперти, запозичити антикомуністичний аргумент. Так, у діяльності Петровського як депутата Держдуми важко знайти щось варте осуду з точки зору офіційної української історіографії – боровся за демократію, соціальні права, проти русифікації. Ось тут чужий націоналізм стає в пригоді. Виявляється, що Петровський уже в 1914 р., як і всі більшовики, став німецьким шпигуном і руйнував «бойовий дух армії й тилу» (Грабовський 2016). Здавалося б: навіть якщо так, то честь за це йому і хвала – розхитував чоловік «тюрму народів». Та ні, вітчизняні декомунізатори в соціальній ненависті забули й про святе «національне», переплюнули адептів секти «запломбованого вагону» в перекрученні історії

Насамкінець зазначимо, що представники експлуатованих класів, коментуючи декомунізацію Петровського, якщо не ретранслюють націоналістичну або радянську інтерпретацію минулого, то вказують на класове походження голови ВУЦВК у позитивному контексті («рабочий был человек» 26).

 13

 

Наразі питання про перейменування Дніпропетровська перебуває в комітетах Верховної ради. Інститут національної пам’яті досить рішуче заявляє, що і назву зберегти, і декомунізацію пройти не вийде: ім’я Петровського має зникнути з карти України. Чому?

Навіщо відповіді, якщо є Голодомор-геноцид. Із натяжками й підробками для українських лівих створено «первородний гріх». Голод – ознака повного розладу соціуму, болісна смерть у мирний час, анахронізм, що вбиває. Після того, як зв’язок голоду та українських комуністів було вкарбовано в колективну свідомість, на нього стало можливим нанизати інші, не такі очевидні для пересічного громадянина провини: не на тому боці воювали в громадянській війні, дружили з Росією, нищили вільний ринок тощо. З’ясування справжнього історичного значення радянсько-української доби протягом усього пострадянського часу лежить обабіч магістрального шляху ідеології та історичної політики.

Метою цієї статті було вийти за рамки демонізації/глорифікації Петровського. Апологетика, на яку подекуди натрапляв читач, лежить на совісті наших опонентів, які скочуються в брехню. Ми, марксисти, боремося не за минуле, не за ідолів, історичну пам’ять та сентименти, ми боремося за максимально об’єктивний погляд на сучасність та її генезис.

 

Посилання

33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал / упоряд. Коваленко Л.В., Маняк В.А. – К.: Радянський письменник, 1991.

Boycun, M., 1985. The Working Class and the National Question in Ukraine, 1880-1920. York University.

Graziosi, A., 2009. Stalinism, Collectivization and the Great Famine. Cambridge, Massachusetts: Ukrainian Studies Fund.

Авторханов, А., 1959. Технология власти. Доступ 25.03.16 за адресою.

Валентинов, М., 2008. Евреи и власть в России. Доступ 13.04.16 за адресою.

Герасим’юк, О., 2015. Моя мама наводить лад в історії Пирятина. Доступ 01.04.16 за адресою.

Голод в СССР. 1929-1934. М.: МФД, 2011. – Т. 1. – С. 230-240. Доступ 17.03.16 за адресою.

Грабовський, С., 2016. Григорій Петровський: від робітничого активіста до партійного сановника. Доступ 21.03.16 за адресою.

Граціозі А. Голод у СРСР 1931-1933 рр. та український Голодомор: чи можлива нова інтерпретація? // Український історичний журнал. – 2005. – № 3. – С. 120-131.

Декомунізація: що й чому перейменовувати й демонтувати. Збірник матеріалів, рекомендацій і документів щодо виконання вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» / гол. ред. В. В’ятрович. – К.: Український Інститут національної пам’яті, 2015. Доступ 20.03.16 за адресою.

Єфіменко, Г., 2012. Про «комуністів-федералістів» та їхнього ватажка Павла Попова. Доступ 17.03.16 за адресою.

Забужко, О., 2016. «Good bye, Petrovski!», або Розпечатування «закритого міста». Доступ 21.03.16 за адресою.

Іваницька, О., 2015. Григорій Петровський. Нічого особистого, тільки факти. Доступ 21.03.16 за адресою.

Касьянов Г., 2010. Dance Macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 200-х). К.: Наш час.

Командири Великого голоду: Поїздка В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933 рр. / За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. К.: Генеза, 2001. Доступ 17.03.16 за адресою.

Кульчицький, С., 2005. Чому Сталін нас нищив? Як осмислювали Голодомор. Позиція радянських істориків. Доступ 03.03.16 за адресою.

Кульчицький С. В. Комітети незаможних селян // Енциклопедія історії України / гол. ред. В. А. Смолій. – К.: Наукова думка, 2007.

Кульчицький, С., Васильєв, В., Єфіменко, Г., 2013. Відносини держави, суспільства і особи під час створення радянського ладу в Україні (1917-1938 рр.). – К.: Інститут історії України.

Курий Г., 2012. Г. И. Петровский: практика строительства социалистического государства в Украине (1919-1938 годы). К.: Знання.

Левчук, Н., 2015. Демографічні втрати України внаслідок голоду 1932-1933 років: регіональні та між поселенські відмінності. Доступ 20.03.16 за адресою.

Ленин, В., 1922. К вопросу о национальностях или об «автономизации». Доступ 02.04.16 за адресою.

Мейс, Дж., 1995. Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.). Доступ 20.03.16 за адресою.

Метальникова, Н., 2004. Голод в Донбассе в 1932-1933 гг. по документам Госархива Донецкой области. Доступ 17.03.2016 за адресою.

Мудзыбаев, К., 2005. Качество жизни населения Петербурга: 1990-2004 годы. СПб.: Леонтьевский центр. Доступ 01.04.16 за адресою.

Пиріг, Я., 1990. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ: Політвидав України. Доступ 17.03.16 за адресою.

Портнов, А., 2016. Доступ 20.03.16 за адресою.

Солдатенко, В., 2010. Україна в революційну добу. Рік 1920. К.: Світогляд.

Хімка, Дж.-П., 2002. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860-1890). К.: Основні цінності.

Хрущёв, Н., 1999. Воспоминания. Кн. 1. М.: Московские новости, 1999. Доступ 20.03.16 за адресою.

Шевченко, В., 2016. Григорій Петровський. Людина, яка навчила українців читати. Доступ 16.03.2016. за адресою.

Юркевич, Л., 1913. Класи і суспільство. К.: Дзвін.

 

Notes:

1. Зараз – м. Торецьк (Донецька обл). У 1938-2016 рр. – м. Дзержинськ.

2. Зі стенограми 1-го засідання ВУЦВК.

3. Дякуємо к.і.н. Геннадію Єфіменку за люб’язно повідомлену низку фактів, наведених у цьому абзаці.

4. Наприкінці 1919 – на початку 1920 р. Петровський очолював Всеукрревком – надзвичайний замінник ВУЦВК в умовах очищення України від білогвардійців.

5. Характеристика, яку В. Ленін дав прихильникам плану автономізації радянських республік: Сталіну, Дзержинському, Орджонікідзе (Ленин 1922).

6. Валіді Тоган у 1920 р. порвав із радянською владою, перейшов на буржуазно-націоналістичні позиції та брав участь у басмацькому русі. У мемуарах, написаних на еміграції, автор, на нашу думку, значно посилив ноти критики російських більшовиків, які могли звучати від Петровського.

7. Належала до складу Харківської області.

8. Народний комісаріат шляхів сполучення

9. Цим терміном позначаємо ту частину української інтелігенції, яка підтримувала радянську владу й побудову в Україні соціалізму, відрізняючи від буржуазно-демократичної інтелігенції, яка через обставини стала «попутником» радянської влади. Якщо остання підпала під репресії ще наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр., то перша – починаючи з 1933 р. (Касьянов 2010)

10. Навіть якщо ця розмова просто вигадка Пантелеймона Василевського, то вона так яскраво й стисло характеризує відносини сталінського Кремля та старого керівництва УСРР, що її варто було вигадати.

11. Луганские коммунисты отметили Голодомор шашлыками. Доступ за адресою.

12. "Катюзі по заслузі!": розбито пам’ятник Петровському 

13. Депутат Дніпропетровської міської ради Загід Краснов коментує проект перейменування Днірпоптеровська на Дніпропетровськ (лютий 2016 р.). Доступ за адресою 

14. Парламентські слухання щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років

15. Доступ за адресою 

16. Указ Президента України Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні. Доступ за адресою 

17. Доступ за адресою 

18. СБУ відкидає етнічну відповідальність за голодомор 

19. Табачник викинув з ЗНО ще й "шістдесятників" - навіть досі живих 

20. Верх цинизма, что Днепропетровск носит имя одного из организаторов Голодомора, - БЮТ 

21. РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯПроект Постанови про перейменування окремих населених пунктів та районів;  Проект Постанови про перейменування окремих населених пунктів.

22. На Черкащині перейменували село, яке ось-ось зникне з обласної карти 

23. НАКАЗ Міністерства культури України від 04.04.2016 № 200 "Про незанесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України" 

24. Петровский. Флюгер большевизма 

25. Проект Постанови про перейменування окремих населених пунктів та районів 

26. Обріжуть до Дніпра? Хто скаже останнє слово у питанні перейменування Дніпропетровська?

Залишити коментар