Ерозія низового спорту (фоторепортаж)

Якщо головним завданням соціальної держави є всезагальний добробут, то її ерозія (чи ерозія тих елементів соціальної держави, що зберігалися в СРСР) означає відхід від соціальної моделі та пріоритизацію інтересів капіталу перед інтересами громадян. Це повною мірою стосується і спорту, який перестає в такій державі служити своїм первинним функціям лікування та рекреації поряд зі сферою охорони здоров’я. Інтеріоризована державою логіка капіталу роздвоює спорт на дві герметичні сфери, водночас підводячи обидві під загальний знаменник комерціалізації. З одного боку, під непропорційно пильним оком держави дедалі більше відокремлюються і професіоналізується національний спорт «великих досягнень», що проголошується «основою здоров’я нації». Однак в Україні державні мантри про «розвиток національного спорту» здебільшого обертаються виключно інвестиціями у футбол вищої ліги, який стає ядром спортивного життя країни. Причину такого перекосу слід шукати у змичці державної ідеології патріотизму й ринкової економіки, а не в піклуванні про охорону здоров’я нації. Футбол давно перетворився на окрему ринкову нішу, де олігархи купують найсильніші команди (ФК «Динамо» Київ, ФК «Шахтар» Донецьк, ФК «Металіст» Харків), гравці отримують неспівмірні з українською реальністю зарплати, а права на трансляцію і рекламу підміняють спортивний інтерес. Топосом такого роду спорту завжди є різного роду масштабні заходи, чемпіонати та кубки. Байдуже, йдеться про регулярний національний чемпіонат з футболу чи про горезвісне Євро-2012 — чемпіонати приносять надприбутки організаторам, дозволяючи глядачам відчути свого роду катарсис, що має відвернути увагу мас від проблем і невдоволення суспільним ладом. Так, долучення до спортивного життя відбувається на національному рівні, як це мажорно декларує держава (пригадаємо риторику Євро-2012), однак у перверсивній формі — у формі ескапістського єднання на трибунах стадіонів з пляшкою пива в руках.

Що ж до спорту для всіх, спорту невеликих стадіонів, дитячих секцій і невибагливих басейнів, то він, на щастя, не зникає. Іноді до нього навіть доходить імпульс централізованої державної чи муніципальної підтримки, яка, проте, будучи несистематичною, часто зводить позитивні починання нанівець. До прикладу, в багатьох школах у Києві були збудовані так звані «зеленки», футбольні поля зі штучним покриттям, на яких діти могли би грати у футбол незалежно від погоди й пори року. Проте дедалі частіше ці поля закривають для школярів, оскільки школам значно вигідніше здавати їх в оренду офісним працівникам. На одному з таких полів у центрі Києва нерідко можна побачити депутата від ВО «Свобода» Ігоря Мірошниченка у формі київського «Динамо», який приїжджає на соціальний майданчик на своєму BMW Х5.

Позбавлений послідовної державної уваги, низовий спорт стає або жертвою ентропії й животіння, або, дедалі частіше — джентрифікації. Колись доступні басейни «на районі» перетворюються на «елітні спорткомплекси» з багаторазовим розширенням функцій, що супроводжується моментальним стрибком цін на абонемент. Не кожна сім’я може платити 300–500 гривень на місяць за відвідування басейну, танцювальної секції або тренажерного залу, а це середня ціна абонемента тільки для однієї людини в Києві. Серед інших недоліків ринкового механізму регулювання низового спорту слід відзначити непропорційний розподіл спортивних закладів у районах міст, що створює додатковий ажіотаж на конкретні послуги (в особливому дефіциті опиняються басейни) і сприяє утримуванню абсурдного у співвідношенні з українськими зарплатами рівня цін за низької якості послуг (скажімо, в Німеччині річний абонемент на спортивну секцію може коштувати так само, як в Україні місячний).

Однак у фокус даного фоторепортажу, що був завершений у 2012 році, не потрапили історії капіталістичного «успіху». Він досліджує різні сценарії деградації соціальних спортивних установ радянської епохи в місті Києві. На фотографіях провисання між інтенціями соціалістичної (соціальної) держави і капіталізму майже завжди обертається безповоротним руйнуванням спортивних закладів, і лише в одному випадку йдеться про апропріацію басейну капіталом після двох десятиліть простою. Що об’єднує всі чотири приклади — це те, що всі вони є історіями занепаду, руйнування й ерозії, такими типовими для сучасного українського суспільства.

Стадіон «Старт» Сценарій 1. Гіркий присмак боротьби Спорткомплекс «Стадіон “Старт”» (вул. Шолуденка, 26-28/4) у популярному дискурсі киян — це, передусім, місце напівміфічного «Матчу смерті». Коли 2010 року його за 10 млн. грн. приватизувала юридична особа та стало відомо, що територію стадіону забудують висотками, лишивши тільки футбольне поле, за «Старт», поряд із київським велотреком, активно вступилася ініціатива «Збережи старий Київ». Спільні дії ЗСК і місцевих мешканців, обурених спробою приватизації єдиного стадіону в районі, принесли тимчасові результати: рішення про приватизацію було призупинене. У серпні 2010 року стало відомо, що «Старт» все-таки приватизували, однак власник, як часто буває в ситуації незаконної приватизації, обрав стратегію вичікування. За свідченнями місцевих мешканців, ще п’ятнадцять років тому «Старт» був повноцінним комплексом з баскетбольним майданчиком, майданчиком для гри в городки й тенісними кортами. Зараз з усіх потужностей стадіону лишилося тільки футбольне поле, яке не підтримується в належному стані.

Басейн «Чайка» Сценарій 2. Між соціальною державою і капіталізмом Дитячий басейн «Чайка» на території Сирецького парку в Шевченківському районі Києва занедбаний з початку дев’яностих. Спроби його відбудувати — в тому числі розігравши карту браку басейнів у районі перед міськими виборами — не принесли результатів. Податкова міліція Державної податкової адміністрації встановила, що на будівлю басейну немає документів, що підтверджують право власності. Немає також проектувальної та будівельної документації. За інформацією Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю столиці, дозволу на виконання будівельних робіт видано не було, права приватної власності на нерухомість також не були зареєстровані. Зараз у спортзалі басейну утворився стихійний скейт-парк.

Басейн НАУ Сценарій 3. Брак фінансування державних закладів Занедбаний басейн за адресою проспект Космонавта Комарова, 1, перебуває на балансі Національного авіаційного університету. Неробочий басейн, а також жалюгідний стан футбольного поля, трибун та майданчиків спортивного комплексу — це лише одна з численних проблем студмістечка, поряд із відсутністю води та перебоями в електропостачанні гуртожитків, які обіцяє вирішити кожен новий ректор університету. Наразі про марність цих обіцянок свідчить будівельний паркан, після зведення якого не відбулося жодних дій з реконструкції басейну.

Басейн «Локомотив» Сценарій 4. Апропріація капіталом Громадський басейн «Локомотив» (вул. Курська, 17, Солом’янський район) поступово руйнувався з початку дев’яностих, не привертаючи особливої уваги громадськості. На момент проведення зйомок (травень 2012) «Локомотиву» «пощастило» — будівлю басейну приватизовано, почалися роботи з реконструкції, знімати перебіг яких суворо заборонено. У третьому кварталі 2013 року на місці «Локомотиву» має з’явитися комерційний спортивно-оздоровчий комплекс з басейном, замовлений на ТОВ «Ерде Девелопмент».