«Найважливіше кіно, яке зараз відбувається у світі». Розмова із маріупольським режисером Сашком Протягом

6452

 

Сашко Протяг — режисер і активіст із Маріуполя, співзасновник об’єднання мист_кинь та фільммейкер_ок «Фріфілмерз». У своїх роботах Сашко працює з темами пам’яті, іншування та відчуження. Нині живе в Запоріжжі, де волонтерить на користь ВПО та українського війська. 

Новий фільм Сашка «My favorite job, 2022» розповідає про Аню і Юру, які брали участь у низовій самоорганізації водіїв та водійок, що їздили з Запоріжжя до Маріуполя і назад для евакуації людей. Стрічку можна безкоштовно подивитися з будь-якої точки світу на фестивалі феміністичного кіно «Фільма», який триває з 24 листопада до 9 грудня. 

 

Юля: «My favorite job, 2022» — перший фільм, який ти зняв після 24 лютого —  присвячений людям, котрі залишили своє попереднє життя й стали рятувати життя інших. Це здається зовсім не випадковим, якщо подивитись на те, як змінилось твоє власне життя. Видається, що до війни твоїми головним дієсловом було «зрозуміти» (зокрема, «знімати/дивитись кіно, щоби зрозуміти»). Воно й зараз не зникло з твого словника, але я чую, що твоїм головним-словом-2022 було би «допомогти». Як ти відчуваєш цю зміну, і як вона вплинула на процес взаємодії з життям через кінематограф?

Сашко: У мене поки не було можливості спостерігати збоку за зміною моєї позиції як режисера чи глядача. Коли ми дивимося або знімаємо кіно для того, щоби лише практикуватися в розумінні — у цьому є щось нарцисичне. Зараз я з недовірою ставлюся до нарцисичного світогляду. Я не приймаю розміщення себе або будь-якого іншого «я» в центр всіх інших. І взагалі, процес накопичення інтелектуального багажу виявився ненадійним. Цей процес вдивляння, монтування, роблення висновків, просування якихось нових ідей — він завжди був досить євроцентричним. Зараз ми спостерігаємо, як інтелектуальна скарбничка досвідів розуміння, монтажу і вдивляння виявилась здебільшого неспроможною нам допомогти. Всі ці інтелектуали, які ніби завжди все розуміли найкраще, виявилися мізерною підтримкою для нас. Їм, мабуть, варто було визнати, що чогось важливого вони так і не зрозуміли.

 

Ми можемо уявити таке «внутрішнє кіно», яке людина дивиться, змінює, монтує, для того, аби дати собі раду з труднощами.

 

А щодо «допомагати», то в мене зараз багато матеріалів для монтажу, і «My favorite job, 2022» — це лише частина великого фільму. Я цей шматок обрав, аби змонтувати одразу, тому що він важливий сьогодні для волонтерів і волонтерок, які їздять на схід та південь допомагати людям. На мій погляд, історія Ані та Юри може допомогти зрозуміти. Так я поєдную ці два слова — «допомогти» і «зрозуміти».

 

Кадр із фільму Сашка Протяга «My favorite job, 2022»

 

Юля: Ти часто описуєш пережиті досвіди як кіно. Наприклад, колись ти сказав мені, що ця двіжуха водіїв і водійок, які їздять із Запоріжжя до Маріуполя по своїх рідних — це, напевно, найважливіше кіно, яке зараз відбувається в усьому світі. З того часу минуло півроку. Яке найважливіше кіно ти подивився за цей час? 

Для багатьох із нас кіно стало своєрідним інструментом осмислення: де я, що я, шо сталося, і як це може бути сприйнято. У нас виробилась функція внутрішнього домашнього кінотеатру, в якому ми щось прокручуємо як «внутрішнє кіно». Це вже є частиною нашої культури.

Перед 24-м лютого, я збирався — після того, як напишу всі грьобані заявки на гранти — влаштувати собі кілька тижнів перегляду фільмів, які давно хотів подивитися. Якимось дивом ця підбірка фільмів врятувалася, збереглася на якомусь «фекснеті». Я знайшов її наприкінці серпня, і за весь цей час подивився лише один фільм — «What Do We See When We Look at the Sky?» Олександра Коберідзе. Це фільм про футбол, атмосферні кав'ярні, романтику і містику — все, що я дуже не люблю. Але Олександр Коберідзе зняв дуже красивий фільм про те, від чого мені одразу стає нудно в звичайному житті. А на своєму внутрішньому кіноапараті я це подивився із задоволенням [сміється].

Юля: У продовження розмови про переживання життя як кіно, хочу повернути тобі твоє ж запитання, яке ти поставив українським режисеркам у своїй розмові з ними для фестивалю:

«В Ізюмі мені довелося записати розмову з жінкою, яка пережила п’ять місяців окупації. Вона описувала свій досвід як кіно. Я також не раз стикався з цим порівнянням у розмовах з маріупольцями та маріупольчанками, які пережили блокаду. Що означає це відчуття кінематографічності? Що може означати робота з камерою та монтажем у житті, яке переживається ніби кіно?».

Колись дуже давно одна моя подруга зізналася, що вона могла прийняти певний травматичний досвід, якщо побачила би його в кіно — або як у кіно. Ця розмова трапилась у 1995-му чи 96-му році, і тоді я абсолютно не цікавився кіно, взагалі ніколи нічого не дивися, але ту розмову я запам'ятав. І раптом цей діалог повернувся до мене під час зустрічі з тією жінкою в Ізюмі. Я хотів би дізнатися про це більше, але, справді здається, що кіно може бути інструментом долання і осмислення певних досвідів. Ми можемо уявити таке «внутрішнє кіно», яке людина дивиться, змінює, монтує, для того, аби дати собі раду з труднощами.  

 

Я знав людей, які їздили в нікуди, проводили там якийсь час, і звідти витягували інших.

 

Але в мене все ж таки є межа між тим, що може бути кіно — «фізичним» кіно, яке можна показати іншому — і чимось таким, що є моїм внутрішнім кіно. 

 

Кадр із фільму Сашка Протяга «My favorite job, 2022»

 

ґео: У фільмі «My favourite job, 2022» ти використовуєш 3D-анімацію. Розкажи, будь ласка, як і чому ти обрав певні сцени — певні досвіди — для такого прийому.

Уже навесні стало зрозуміло, що буде дуже складно знайти якісь матеріали, аби описати те, що відбувалося на трасі Запоріжжя-Маріуполь, на всіх цих блокпостах і вздовж траси. Я намагався в інтернеті шукати записи з автівок, але, звісно, на тій дорозі не те щоби не можна було юзати відеореєстратори, там взагалі наявність камери могла би створити для всіх купу проблем. Мені не вдалось знайти навіть відеозаписи, зняті окупантами. Потім я зрозумів, що такі досвіди могли би бути описані як наратив, перетворений на міф: про людей, які їдуть туди, де немає нічого, навіть зв'язку, і звідти рятують людей. У цю розповідь потрібно було додати певний міфологічний момент уявного — у тому сенсі, що таке складно уявити. У мене одразу чьотенько було уявлення, що графіка Вови Морроу і музика NFNR точно зможуть передати цю атмосферу. Я ніяк не впливав на техніку Вови, просто поскидав йому якісь референси, Вова познаходив інші референси, і в результаті він все відтворив досить точно. Лише в одній сцені вийшло так, що в його фрагменті був розташований гіпермаркет Епіцентр не з того боку — це єдине, що ми виправили в реалізації Вови. Я йому повністю довіряю в роботі з графікою. У поєднанні з музикою Олесі, мені здається, що нам дуже точно вдалося відтворити цей міфічний досвід — що я знав людей, які їздили в нікуди, проводили там якийсь час, і звідти витягували інших. 

ґео: Сцена, де ти «кермуєш» розтрощеним автомобілем — про що вона для тебе?

Сам момент, коли Юра нам вперше розповідав історію з дзвінком від органів так званої ДНР, не був зафіксований. Ми не могли відкрутити назад і сказати, «Юра, а можеш іще раз нам розповісти, як це все сталося». Коли ми знімали, це вже був факт, про який ми знали — що Юрі дзвонили чуваки з ДНР, і що він засуджений за якимись їхніми немислимими законами. Сам факт цього дзвінка дуже гротескний, ніби це якийсь мем, який втілився у реальність. Отже, цей дзвінок мені так і хотілося проілюструвати. Я уявив, як міг би запропонувати такий сценарій на пітчингу в якомусь елітному фонді, що фінансує кіно, а там люди вже все зрозуміли й дивляться на мене як на повного недоумка. Це такий собі трикстерський момент. Юра грав у дуже небезпечну гру з якимись повними недоумками, а я просто гуляв по Запоріжжю, побачив цю розвалену машину, і попросив подругу, з якою ми тоді гуляли, зняти імпровізацію. Напевно, це показує, як я почуваюся у світі великого кіно, великих проектів і великих амбіцій. Я приїжджаю на їхню парковку на такій машині, і отак це все виглядає. [сміється]

 

Кадр із фільму Сашка Протяга «My favorite job, 2022»

 

Користуючись стереотипами, ніяк не можна пояснити інтенсивний низовий волонтерський рух, коли люди з дуже різних соціальних верств волонтерили разом і підтримували одне одного.

 

Іра: Наприкінці фільму є сцена, де Аня іронізує над «практиками приманювання грошей». Я бачу в цій іронії стигматизацію практик жінок, що виникають в рамках системних проблем бідності, дискримінації та капіталізму. І це в результаті уможливлює і більш небезпечні нарративи, водночас зменшуючи простір для емпатії та підтримки. Сам діалог дуже важливий і показує, які неймовірні речі роблять Аня і решта команди, коли знаходять необхідні речі для допомоги. Але я не можу позбутися відчуття, що іронія — це не найбільш емпатичний інструмент для осмислення дуже болючих і системних проблем. Які думки ця сцена викликає у тебе? 

Аня добре розуміється на сучасній популярній культурі: модних трендах, індустрії краси, професійних можливостях у цій галузі. Водночас я би сказав, що вона феміністично налаштована (хоча від Ані я не чув слово «фемінізм»). Ми неодноразово розмовляли з нею про сексизм, і як він виглядає у волонтерському середовищі, про те, як деякі водії неадекватно сприймали її лідерську позицію. На мій погляд, її висловлювання про «практики приманювання грошей» не є мізогінним — це жарт про середовище, з яким вона дуже добре знайома. Власне, Аня це говорить не з позиції ненависті, а з позиції іронії. Іронії над тим, що, користуючись стереотипами, ніяк не можна пояснити інтенсивний низовий волонтерський рух, коли люди з дуже різних соціальних верств волонтерили разом і підтримували одне одного. Аня жартома пропонує стереотипне пояснення, ніби вся ця допомога стала можливою лише завдяки «ритуалами приманювання волонтерської допомоги». Але це просто жарт. Усе могло статися лише всупереч стереотипам, і завдяки єдності та важкій праці. У фільмі можна побачити, що Аня вище, сильніше і поза всіма стереотипами — і вона це усвідомлює. Вона знає про несправедливості з життя, і для неї такий жарт — не мізогінія, а іронічна вказівка на мізогінну оптику, яка просто не працює з нею, з тим, шо вона зараз робить.

Загалом я думаю, про це краще поспілкуватися з самою Анею. 

 

Кадр із фільму Сашка Протяга «My favorite job, 2022»

 

Юля: Показ «My favourite job, 2022» на Фільмі — є, по суті, світовою прем’єрою. Як ти уявляєш собі майбутнє стрічки? 

Колектив Фріфілмерз із самого початку повномасштабного вторгнення засипали пропозиціями «показів солідарності» від низових колективів із усього світу. Розкажи про цю грибницю взаємопідтримки, в яку ми проросли за цей рік. 

На «великих» індустріальних фестивалях документального кіно останні роки часто влаштовують дискусії про альтернативні способи дистрибуції кіно, і часто ці розмови заходять у глухий кут, адже, попри очевидну кризу класичних способів кінодистрибуції, поки що не знайдено альтернативи, яку би можна було капіталізувати. Як можна знімати та дивитись кіно на окраїнах світового капіталізму?

Я думав потім (після Фільми), для максимальної демократичності, розмістити фільм на фріфільмерському ютубі.

Чесно кажучи, я не знаю, чому я мушу щось думати про те, про що дискутують на великих фестивалях, чому взагалі вони мусять придумувати якісь нові альтернативні форми дистрибуції. Мені в принципі похєр, що вони думають. Я не вважаю, що є сенс серйозно сприймати плани цих всіх геніїв-патріархів про те, як вони хочуть розробити нові форми спасіння своєї індустрії. Мене це не цікавить.

 

Мережа низових ініціатив, які критично налаштовані до капіталістичного порядку, зокрема в культурі, мистецтві, активізмі, дуже сильно розрослася у нас за цей рік.

 

На початку березня, приблизно в один день, до нас звернулися наші близькі друзі WET Film із Роттердаму, друзі зі Словаччини, а також іще естонська платформа electron.art — із пропозицією зробити покази на підтримку нашого ком'юніті, і одразу автоматично почали це називати показами солідарності. Потім ця грибниця почала розростатися. У нас була велика кількість показів, вони всі були розраховані на невелику громаду. Як, в принципі, ми завжди і показували кіно: приїжджали до якогось міста, приходило двадцять, тридцять, максимум сорок людей, і після показу ми розмовляли. Цього разу була суттєва відмінність — ніхто з нас не могли бути на цих показах. Люди збиралися, дивилися наші фільми, які вони самі обирали, і проявляли свою солідарність по-різному. З маленьких містечок досить часто нам приходили донати по 50-60 євро. Іноді маленькі арт-центри платили невеликі гонорарчики за показ. 

Найбільше мене вразив один із останніх показів в Уельсі, де люди зібралися, щоби подумати про Схід України в містечку, де колись був маленький завод, який закрили під час правління Тетчер. Консерватори-тетчеристи пообіцяли процвітання містечку, побудували там якийсь хайтек-парк, а зараз все розвалилося, і на цих руїнах, залишках інфраструктури, збираються люди. Тепер вони там зібралися, щоби подивитися наші фільми (там також виставляли роботи фотографів зі східної України). То була подія найбільшої солідарності, яку тільки можна собі уявити, бо це люди з бідного містечка, мабуть, багато з них — безробітні, і вони написали 15 листів підтримки, зібрали кошти. Хтось із них не могли користуватися платіжними системами в інтернеті, вони просто передали організаторкам готівку. Ще в Уельсі розробили якісь прикольні принти, а афіша про подію була не лише англійською, але й валійською. Цей захід не мав жодного відношення ані до фестивалів, ані до арт-індустрії.

 

Мерч, який розробили в Уельсі для показів українського кіно та фотографії.

 

Мережа низових ініціатив, які критично налаштовані до капіталістичного порядку, зокрема в культурі, мистецтві, активізмі, дуже сильно розрослася у нас за цей рік. Є багато регіонів у світі, з якими ще дуже не вистачає взаємодії, але з часом, я сподіваюсь, зможемо вийти на зв'язок із ком'юніті в інших країнах. У них є свій досвід спротиву капіталізму та нові ідеї щодо створення мистецтва, яке не перетворюватиметься на інструмент колоніального підкорення та експлуатації. Хотілося б розширювати цю грибницю. 

Розмовляли Юля Сердюкова, ґео та Іра Танцюра

Поделиться
Дитина, Чоловік, Жінка, Спільнота: мозаїка палестинського кіно Страйк жінок триває. Інтерв’ю з польською режисеркою Маґдою Маліновською Кого не видно за постаттю генія? Контекст творчості Довженка Девʼять місяців у притулку для неповнолітніх. Історія депортації музиканта Давида в Росію Війна в українському кіно: репрезентація військових, жіночий досвід та соціальна оптика Лісами, морями і залізницею. Феміністичне кіно про шляхи людей, які тікають від війни «Руїни навчили мене чомусь про мене саму». Маріупольський парк памʼяті — автономний анархів Кіно й політика по-аргентинськи: інтерв’ю з режисеркою Татіаною Масу Гонсалес Горизонтальність, взаємодія, кіно. Інтерв'ю з командою феміністичного фестивалю «Фільма» Сором та біль. Два роки без кінотеатру «Київ» Сепаратисти в Україні: фантасмагоричне кіно