Ганна Макаревич (Кулішова): незвичайне життя європейської соціалістки

Цього року непомітно пройшов 170-річний ювілей жінки, ім'я якої колись було відомо багатьом: революціонерам та поліцейським різних країн Європи, фахівцям з медицини та з трудового законодавства, активістам робочого руху та парламентським політикам, анархістам та марксистам, феміністкам та антифашистам. Вона входила до найближчого оточення Михайла Бакуніна наприкінці його життя та Петра Кропоткіна на початку його життя в еміграції. Також була добре знайома з провідними діячами революційного народництва в Російській імперії, європейського марксизму та, особливо, італійського соціалістичного руху — від одного з його засновників Філіппо Тураті до молодого Беніто Муссоліні. Перші роки її бурхливої ​​політичної діяльності пройшли на території сучасної України, насамперед в Одесі.

Героїня нашого нарису в різний час носила прізвища Макаревич, Коста, Кулішова, під якими і була відома, але на світ з'явилася як Розенштейн. Ганна Мойсеївна Розенштейн народилася 28 грудня 1853 року (9 січня 1854 року за «новим стилем») у Сімферополі, в сім'ї купця, спадкового почесного громадянина^[1]. Вона закінчила Сімферопольську жіночу гімназію і в 1872 році виїхала зі старшою (можливо, двоюрідною) сестрою Марією до Швейцарії, щоб продовжити навчання. Сестри вступили на філософський факультет Цюрихського університету, водночас Ганна вивчала інженерну справу у Цюрихському політехнікумі. Вже восени 1872 року обидві приєдналися до цюрихського гуртка російських бакуністів. Втім, Ганна не брала в його справах активної участі: лідер гуртка Михайло Сажин у спогадах, написаних через 60 років, жодного разу не згадав її; ім'я Ганни Розенштейн з'являється лише у додатку до спогадів, у списку членів гуртка, складеному ще за його існування. Навпаки, Марія Розенштейн запам'яталася Сажину як робітниця друкарні бакуністів^[2]. [2, арк. 67, 77-78]

Михайло Сажин

Можливо, причина пасивної участі Ганни у гуртку Сажина пояснюється особистими обставинами: вона одночасно відвідувала збори гуртка братів Жебуньових («жебуністів»), де познайомилася зі студентом Петром Макаревичем. На початку 1873 року Петро і Ганна одружилися, а вже у лютому того ж року повернулися до Російської імперії. Марія Розенштейн залишалася в Цюріху до літа 1873 року, потім теж виїхала на батьківщину, після чого її сліди губляться^[3].

Проживши кілька місяців у Москві, подружжя Макаревичів оселилося в Одесі та приєдналося до місцевого відділу революційно-народницького «Товариства чайковців». Саме через них одеські чайковці познайомилися з анархічними ідеями Михайла Бакуніна, і невдовзі майже всі вони стали прихильниками бакунізму. На позиціях державного соціалізму залишилися лише засновник гуртка Фелікс Волховський та Соломон Чудновський, що, втім, не завадило їм продовжувати спільну роботу з анархістами.

Одеські чайковці першими на території України перейшли від діяльності з самоосвіти до пропаганди в народі — спершу, з літа 1873 року, серед міських артільних та заводських робітників, до початку 1874 року — і серед селян. Восени 1873 року в пропагандистські гуртки були залучені вже до 200 робітників. Їхні сходки проходили у квартирах Андрія Франжолі та Макаревичів; доповіді та реферати зазвичай читали Петро Макаревич та Андрій Желябов^[4] [4, арк. 63, 66-67]. Ганна допомагала чоловікові у цій роботі, а також у організації доставки з-за кордону транспорту закордонних видань, зокрема книги Бакуніна «Государственность и Анархия».

Ганна Макаревич

На початку 1874 року практично всі чайковці роз'їхалися по різних губерніях України: починався «рух у народ», спроба соціалістів перейти до пропаганди та організації безпосередньо в селянській масі. Макаревичі за рішенням гуртка залишилися в Одесі: їм було доручено підтримувати зв'язки з пропагандистами та іногородніми гуртками, що пішли в народ, постачати їх літературою, а також продовжувати пропаганду серед робітників [4, арк. 67]. Цією роботою подружжя займалося аж до середини літа.

У липні 1874 року Ганна виїхала у організаційних справах до Києва, залишивши чоловіка в Одесі. Розлука передбачалася недовгою, але більше подружжя ніколи не зустрілося. У серпні до Одеського жандармського управління надійшов донос про підозрілі збори у квартирі Макаревичів, після чого Петра було заарештовано. Пізніше його судили «процесом 193-х» і засудили до заслання до Сибіру; в 1883 році Петро Макаревич отримав право повсюдного проживання, після чого працював у правліннях залізниць у різних містах Сибіру та Далекого Сходу^[5]. Останні відомості про нього належать до 1911 року.

Ганна була заочно залучена до дізнання у «справі про приналежність до одеського революційного гуртка та поширення заборонених книг», але залишилася не розшукана. Перейшовши на нелегальне становище, жила під чужими іменами у Херсоні та Києві. У жовтні 1874 року приїжджала до Одеси і намагалася влаштувати втечу з в'язниці Фелікса Волховського, але без успіху. Повернувшись до Києва, приєдналася до бакуністів з гуртка «Київська комуна», які уникли арешту, а взимку 1874-1875 увійшла до новоствореної групи «Південних бунтарів»^[6] [6, арк. 62].

Ганна Макаревич. Середина 1870-х

У березні 1876 року «Південні бунтарі» провели загальний з'їзд у містечку Сміла Черкаського повіту, де виробили план дій задля підготовки селянського повстання. Більшість членів групи мали оселитися в різних селах Чигиринщини, налагоджувати зв'язки з місцевими селянами та створювати серед них «бойові дружини». Декілька «бунтарів» отримали спеціальні завдання, зокрема, Ганна Макаревич мала виїхати за кордон і дістати для групи друкарське обладнання. Закордонний паспорт Ганна отримала від подруги, київської бакуністки Олени Косач (рідної тітки Лесі Українки).

Навесні 1876 року Макаревич знову опинилася у Швейцарії. Якийсь час вона провела в домі Бакуніна, якому розповіла про задуми «Південних бунтарів», зокрема й про намір використати фальшиві царські маніфести для пропаганди серед селян. Бакунін (жити йому залишалося лише кілька тижнів) сприйняв ці плани різко негативно: «Не можна шити чорний костюм білими нитками, вони відразу виступлять у всіх швах»^[7] [цит. за: 7, арк. 163].

У червні 1876 року куплена друкарня була доставлена ​​в розібраному вигляді до Румунії, але таємно переправити її через кордон Ганна не змогла. Друкарню довелося залишити на зберігання (до міста призначення вона потрапила лише наступного року), сама ж Макаревич повернулася до Російської імперії без нічого. У серпні вона брала участь у другому з'їзді «Південних бунтарів», що пройшов у Основ'яненському лісі під Харковом. Тут з'ясувалося, що практично ніхто з членів групи не зміг повною мірою виконати отримані завдання, а критика Бакуніна остаточно підірвала бойовий настрій групи. Фактично з'їзд закінчився розпадом групи, а її колишні члени роз'їхалися різними українськими містами, започаткувавши одразу кілька незалежних один від одного бакуністських гуртків, які мали однакову назву «Південні бунтарі». [4, арк. 125-126; 6, арк. 64]

Наприкінці 1876 року Ганна Макаревич жила в Одесі, у 1877 — у Києві, в квартирі Олени Косач, використовуючи паспорт на ім'я Ганни Іванової. У цей час вона не входила до революційних гуртків, але підтримувала зв'язки з їхніми учасниками, зокрема з тією частиною «Південних бунтарів», яка продовжувала підготовку селянського повстання в Чигиринському повіті. Коли наприкінці серпня 1877 року влада трапила на слід «Чигиринської змови» і почалися арешти її організаторів, Ганні знову довелося ховатися. Як і півтора року тому, допомогу із закордонним паспортом надала Косач. У вересні 1877 Ганна Макаревич виїхала за кордон — як виявилося, назавжди.

Олена Косач

З осені 1877 року Ганна Кулішова — тепер вона носила таке прізвище — жила в Парижі. Там вона познайомилася з італійським емігрантом Андреа Коста, одним із засновників італійського анархічного руху, і невдовзі стала його дружиною. До березня 1878 року у Парижі оселився і колишній російський князь Петро Кропоткін, який одразу взявся за найважчу роботу з відродження соціалістичного руху у Франції, розгромленого після падіння Паризької Комуни 1871 року. Найближчими товаришами Кропоткіна з пропаганди та створення робочих гуртків стали Жюль Гед та Андреа Коста^[8] [8, арк. 386]. Ганна Коста-Кулішова брала найактивнішу участь у справах чоловіка, а французька поліція, звичайно, не могла залишити поза увагою цю «підривну діяльність».

У квітні 1878 року Андреа і Ганна Коста були заарештовані за звинуваченням у приналежності до Першого Інтернаціоналу (який вже за рік до цього припинив існування). Їм загрожував тривалий термін ув'язнення, але допомогло втручання громадськості; серед тих, хто звертався до французького уряду з клопотанням про звільнення подружжя-анархістів, був і відомий російський письменник Іван Тургенєв^[9]. У травні 1878 року Коста були звільнені і «назавжди» вислані з Франції як іноземні піддані.

З літа 1878 року подружжя жило у Флоренції. Як і багато інших учнів Бакуніна, наприкінці 1870-х Коста займалися ревізією своїх революційних переконань: ставка класичного бакунізму на організацію негайного бунту пригноблених явно не працювала, зате пропонований марксизмом шлях організації робітничих партій і походу соціалістів до парламентів, здавалося, вже приносив відчутні результати. Зрештою, в 1879 році подружжя заявило про розрив з анархізмом і приєднання до соціал-демократії.

Андреа Коста

Того ж року Коста знову заарештували. Наступні 13 місяців вони провели у в'язниці Флоренції, де Ганна захворіла на туберкульоз. У 1880 подружжя звільнили та вислали з Італії. Близько року вони провели у Швейцарії, потім повернулися до Італії. Тут, у маленькому містечку Імола, на батьківщині Андреа Коста, Ганна народила дочку Андрєїну.

Як це іноді буває, поява дитини не зміцнила сім'ю, а призвела до її розпаду. У 1881 або 1882 році Анна порвала стосунки з Коста і знову поїхала до Швейцарії, де вступила на медичний факультет Бернського університету. Навчання та маленька донька, звичайно, не давали можливості вести активне соціально-політичне життя, але повністю припинити його Ганна теж не могла. Неподалік Берна, у Женеві, у цей час існувала невелика група російських емігрантів, членів анархо-народницької організації «Чорний переділ». Ганна добре знала її учасників Віру Засулич та Лева Дейча, разом із якими колись перебувала у групі «Південних бунтарів», а тепер познайомилася і з лідером чорнопередільців Георгієм Плехановим. Вся ця женевська компанія переживала той самий ідейний перехід від анархізму до марксизму, який Ганна зробила трохи раніше, і, цілком імовірно, її спілкування з Плехановим прискорило цю еволюцію. У жовтні 1883 року женівці оголосили про створення соціал-демократичної групи «Освобождение труда» та намір видавати марксистську літературу російською мовою. Цій видавничій справі Ганна допомагала в міру своїх сил на початку існування групи^[10]. [10, стр. 170]

У 1884 році Ганна Кулішова (це прізвище вона носила після розлучення з Коста і до кінця життя) за станом здоров'я переїхала до південної Італії. Вона жила в Неаполі, де через рік закінчила освіту з дипломом лікаря, а потім пройшла додатковий курс гінекології у Турині та Падуї; займалася дослідженням пологової гарячки та написала кілька наукових праць на цю тему. У 1885 році познайомилася з молодим адвокатом Філіппо Тураті і стала його цивільною дружиною (спільних дітей пара не мала, тому офіційне оформлення шлюбу вважала зайвим).

Філіппо Тураті. Початок 1880-х

До кінця 1880-х пара оселилася в Мілані, де Ганна відкрила власну клініку, надаючи безкоштовну медичну допомогу бідним. В цей же час Кулішова повернулася до активного політичного життя. Так, у 1889 вона разом із чоловіком організувала Міланський соціалістичний союз, в якому стала головним ідеологом, а також офіційною видавницею, редактором та основним автором «журналу політичних та літературних досліджень» (пізніше «двотижневий журнал наукового соціалізму») «Critica sociale» («Соціальна критика») (Мілан, 1891-1926). Журнал зіграв видатну роль в пропаганді марксизму в Італії і приніс Ганні Кулішовій широку популярність у колах європейської соціал-демократії. Вона листувалася з такими авторитетними діячами, як Август Бебель, Карл Каутський і навіть із самим Фрідріхом Енгельсом, які високо цінували її.

У 1892 на основі Міланського соціалістичного союзу виникла Соціалістична партія італійських трудящих (СПІТ), а в 1893 Кулішова як її представниця брала участь у Цюріхському конгресі Соціалістичного інтернаціоналу і була обрана одним із його співголів. Уже в листопаді 1894 СПІТ була заборонена, Кулішова та Тураті засуджені до висилки з Італії, але незабаром їхню справу було переглянуто і подружжя отримало «лише» три місяці в'язниці.

Філіппо Тураті

У 1895 році колишні активісти СПІТ стали ініціаторами створення Італійської соціалістичної партії (ІСП). Тураті та Кулішова були серед засновників, але журнал «Соціальна критика» залишився їхнім «приватним», а не партійним виданням, зберігши при цьому статус одного з найвпливовіших друкованих органів італійських соціалістів. Особливе місце серед робіт Кулішової, опублікованих у журналі, посідали статті з питань фемінізму та емансипації жінок. «Соціальна критика» видавалася кілька десятиліть, з перервою в 1898-1899: у цей час Кулішова з Тураті були заарештовані та їх судили у зв'язку з масовими страйками та робітничими заворушеннями. Суд визнав їх винними у підривній антиурядовій діяльності, але засудив лише до великого штрафу та ув'язнення на 2 роки; втім, уже через рік подружжя було звільнено за амністією.

На початку 1900-х Тураті і Кулішова виявилися лідерами «реформістського» крила ІСП, яке після партійного з'їзду 1902 року контролювало партію. Ганна брала участь у розробці законопроєктів про жіночу та дитячу працю, які соціалістам вдалося провести в парламенті; 1911 року вона була серед організаторів Соціалістичного комітету за жіноче виборче право.

Ганна Макаревич. 1908 рік

Детальна розповідь про діяльність ІСП повела би нас далеко в бік від біографії Анни Кулішової. Обмежимося лише тим, що партія пережила кілька розколів, один з яких стався в 1921 році. Реформістів тоді виключили з ІСП, і Тураті з Кулішовою стали організаторами Унітарної соціалістичної партії. Через рік, наприкінці 1922, до влади в Італії прийшли фашисти, тож згодом соціалістичні партії були заборонені. З того часу Ганна Кулішова припинила політичну діяльність. Жити їй залишалося менше трьох років.
Ганна Кулішова, уроджена Розенштейн, за першим чоловіком Макаревич, за другим чоловіком Коста, — померла в Мілані 27 грудня 1925 року, на 72-му році життя. Похорон супроводжувався демонстрацією, яка, мабуть, стала одним із останніх легальних виступів соціалістів за диктатури Муссоліні, та кривавими зіткненнями з фашистами^[11]. [11, pp. 105-106]

Перша публікація: Дубовик А. Ганна Макаревич між Одесою та Італією (життєвий шлях одної з засновників Італійської соціалістичної партії) // Південний захід. Одесика. Історико-краєзнавчий науковий альманах. Вип. 35. Одеса: Бондаренко М. О., 2024. С. 142-150.