Епоха глобалізації скінчилася. Це був період, коли слово «глобалізація» для багатьох людей визначало сенс того, що відбувалося навколо. Протягом 1990-х активісти і політичні діячі, журналісти і науковці були свідками наступу економічної лібералізації, появи нових інформаційно-комунікаційних технологій, зростання впливу міжнародних організацій і нової появи на міжнародному порядку денному прав людини. Багато з них вірили, що світ і справді ставав дедалі більш взаємопов’язаним, що виникала багатошарова й багатогранна система «глобального управління», яка мала на меті змінити самі засновки міжнародної політики. Кінець кінцем, можна твердити, що «епоха глобалізації», безсумнівно, існувала лише в тому сенсі, що існувало це тимчасове — хоч і реальне — уявлення про неї. В усякому разі, це вже в минулому. Нещодавнє зникнення цього терміну з англо-американських медіа та коментарів політиків було настільки ж раптовим, як і його блискавична поява десятиліття тому.
Не важко зрозуміти, чому це сталося. Зрештою, реальний перебіг подій радикально відрізнявся від історичних очікувань, пов’язаних із ідеєю «глобалізації». «Завдяки поступовим і прогресивним змінам, геополітичні сили будуть приборкані у демократичні представництва й практики», — передрікали 1998 року Девід Гелд і Ентоні МакҐрю (Held and McGrew 1998: 242). Однак останні міжнародні події (як-от поставлений у безвихідне становище Кіотський протокол, неповноцінний Міжнародний Кримінальний Суд, численні кризи міжнародних організацій — ООН, НАТО, ЄС — напередодні другої Іракської війни) засвідчили домінування протилежної тенденції: національні інтереси могутніх держав рішуче стверджувалися з новою силою. Тож зараз дедалі більше йдеться про «односторонні відносини» (unilateralism) та «імперіалізм», аніж про «багатосторонні відносини» (multilateralism) та «глобальне управління» (Cox 2003). Безсумнівно, частина з тих, хто проповідував «глобалізацію» у 1990-х, і далі намагатимуться увіпхати поточні події у стару інтелектуальну рамку. Але вони, скоріше за все, стикатимуться із дедалі більшим спротивом і звуженням аудиторії. Оскільки ідея глобалізації вже втратила свою гіпнотичну силу, засновану на тимчасовому суб’єктивному відчутті відповідності ідеї минулій епосі. Саме ця «очевидна» відповідність і зробила дану теорію панівним інтелектуальним і культурним мотивом 1990-х. Але не більше. Сьогодні «глобалізацію» можна охарактеризувати як «вчорашній дух часу».
Та сказати про «глобалізацію» як про «дух часу» — не означає ствердити, що події, які її викликали, були незначущими. «Суперечки між глобалістами й тими, хто скептично ставився до глобалізації, були не про реальність змін, — наполягала Лінда Вайс, — ішлося про природу й важливість змін, що вже наступали, і про рушійні сили, що були причиною змін» (Weiss 1999: 59). Протягом 1990-х справді відбувалися значні потрясіння. Сама система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Розповсюджена на той час думка, що причиною цих змін була просторова й часова трансформація людського існування — «глобалізація», яка мчала нас до пост-вестфальського або навіть пост-міжнародного глобального майбутнього, здається, поступово відходить у минуле. Вона більше не в змозі пояснити, що саме відбувається у сфері міжнародних відносин. Ретроспективно у ній, певне, вбачатимуть кон’юнктурний феномен 1990-х — явище, що відображає, але не пояснює досвід епохи.
Увесь корпус академічної літератури — літератури Глобалізаційної Теорії — став непотрібним. Найвідомішими авторами цієї течії були Ентоні Ґідденс, Ульріх Бек, Девід Гелд, Тоні МакҐрю, Мануель Кастеллс і Зиґмунт Бауман, чиї тексти були причиною появи в суспільних науках купи їхніх послідовників. Загалом, і самих цих авторів, і їхніх послідовників об’єднували два характерні дуже амбіційні твердження про сучасний світ та спосіб його зрозуміти.
По-перше, стверджували вони, «глобалізація» (що по-різному проявляється в руйнації воєнних та ідеологічних блоків; транснаціональній інтеграції, що веде до формування єдиного соціального простору; в розвитку нових моделей «детериторіалізованих» суспільних відносин, які стали можливими завдяки новим засобам комунікації) призводила до фундаментальних змін у часово-просторовій структурі соціуму. По-друге, вони вважали, що ці карколомні наслідки здатні вказати на основні прогалини класичної соціальної теорії. (…) Вони стверджували, що «глобалізація» призводить до потреби в новій посткласичній соціальній теорії, в якій категорії простору і часу були б основними пояснювальними факторами, на що вони завжди заслуговували.
Але описати Глобалізаційну Теорію лише у цей спосіб — означає зосередитись лише на одному пласті літератури про неї: на тому, який не тільки підкреслював центральну роль зростаючої кількості взаємозв’язків (interconnectedness) у соціальних змінах кінця XX ст., а й намагався навести соціологічні докази на користь необхідності перегляду відповідної соціальної теорії в контексті наявних змін. Насправді, зовсім небагато авторів намагались відповісти на поставлений виклик. (…) Саме від їхнього успіху чи провалу повністю залежала доля концепції «глобалізації». Успіх означав би, що їм вдалося довести тезу, яка лежала на поверхні: термін «глобалізація» означає причинно-наслідковий зв’язок, причетний до фундаментальних соціальних змін. Невдача полишила б ідею «глобалізації» плисти за течією інтелектуальної моди, яка одного разу вже винесла її на поверхню, але не дала їй жодної можливості стати на ноги, коли хвиля моди піде на спад.
Та варто згадати, наскільки честолюбними і всеохопними були ці твердження на піку моди. Коли Мартін Олброу (Albrow 1996: 4) писав про «витіснення модерності глобальністю», він у найбільш влучній формі виразив загальне уявлення, що термін «глобалізація» означає соціальні зміни епохального масштабу. Крім того, коли Майк Фетерстоун і Скотт Леш зазначали, що глобалізація стала «центральною темою соціальної теорії», вони пояснювали це як розширення соціальної теорії, «додавання у соціальну теорію просторового виміру» (Featherstone and Lash 1995: 1). Ян Аарт Шолте грав у ті ж ворота, стверджучи, що традиційні суспільні науки були сформовані за принципом «методологічного територіалізму», який заважав їм бачити реальність глобалізації. А отже, була необхідна не більш і не менш як «зміна парадигм соціального аналізу» (Scholte 1999: 18). Ентоні Ґідденс непрямо заявляв, що розробив нову парадигму «проблематики часово-просторового дистанціювання», запропонувавши її на заміну «наявним соціологічним перспективам» (Giddens 1990: 16). Тим же шляхом ішов і Мануель Кастеллс, чий концепт «мережевого суспільства» мав на меті пояснити нову соціальну реальність, «організовану навколо циркулярного простору та нескінченного часу» (Held and McGrew 2000: 80). Тим часом Зиґмунт Бауман взагалі пропонував переписати історію людства на основі того, що він називав «ретроспективним відкриттям» центральної ролі відстані у просторі та швидкості комунікацій для структури всіх суспільств (Bauman 1998: 15). Зрештою, Майкл Манн у аналізі подій 1997 року не перебільшував, коли стверджував: «Гуманітарні науки сповнені ентузіастів, які проголошують появу нової форми суспільства» (Held and McGrew 2000: 137).
Явна грандіозність таких гіпотез мала би з самого початку зробити їх теоретично неправдоподібними. Але зараз інтелектуальний скептицизм може сміливо посилювати свої позиції за рахунок подій останніх років. Більше того, здається, що замість проголошеної потреби в новій соціальній теорії, з’явилася нова потреба. Дивна смерть «глобалізації» вимагає подвійної посмертної експертизи цього явища як такого. По-перше, з теоретичної точки зору варто зробити розтин концепції «глобалізації», щоб зрозуміти, чому і коли вона перестала бути основою для соціальної теорії. З іншого боку, ми потребуємо історичної експертизи: емпіричної переоцінки 1990-х задля розуміння того, що ж насправді відбувалося в цей час і в чому причина повального захоплення ідеєю глобалізації.
Спробуємо відповісти на ці питання по черзі. (…)
Чим же були 1990-ті? Відповідь Глобалізаційної Теорії була такою. Соціальні зміни на Заході в поєднанні із закінченням Холодної війни прибрали перешкоди для транснаціональних сил усіх ґатунків. Ці сили, озброєні останніми комунікаційними технологіями, нарешті отримали свободу дій для об’єднання планети. Оскільки транснаціональні зв’язки мали швидко розростатися, державний суверенітет мав ставати дедалі менш дієвим. Його місце мала заступити нова поствестфальська система багатостороннього світового управління, що мала би поступово відправити традиційні міжнародні відносини в минуле. Ось що малося на увазі, коли йшлося про «глобальне» майбутнє. (І, насправді, теоретики глобалізації й мусили б мати на меті щось подібне: адже ніщо менше за масштабом трансформацій не змогло би виправдати ідею, що «глобалізація» необхідно вимагає нової парадигми соціальних наук.)
Але, озираючись назад, можна стверджувати, що насправді відбувалося щось зовсім інше. Крах Радянського Союзу на Сході і наступ неолібералізму, що послаблював державне регулювання економіки, на Заході дійсно були головними подіями десятиліття. Та їхня комбінація насправді призвела до появи особливої, певним чином замкненої історичної ситуації, коли заповнення соціополітичного вакууму (породженого наслідками розпаду СРСР) створило жахливе відчуття прискореного руху часу і стисення простору. Але ці відчуття за визначенням могли бути лише тимчасовими. Коли процес заповнення вакууму закінчився, особливості просторово-часових явищ, що створили Глобалізаційну Теорію, почали вичерпуватися. Як і хибне статистичне прогнозування, засноване на некоректній екстраполяції найвищої точки циклу, Глобалізаційна Теорія була приречена на неправильне тлумачення і на́пряму, і рушійної сили історичного процесу. Виявилося, що майбутнє не є «глобальним» у тому сенсі, яке мали на увазі глобалізаційні теоретики. Насправді історичний рух, який називали «глобалізацією», вже в минулому.
(…)
Щоб досягти цілей, поставлених вище, необхідно розібратися в природі самого питання. Адже «дух часу» — особливе культурне явище, характерна суміш інтелектуальних викликів і можливостей. (…) Після свого розквіту, панівна ідея на кшталт цієї починає втрачати свою спроможність пояснити історичний процес, що розгортається. Різко зростає кількість емпіричних протиріч, що поступово окреслюють інтелектуальні межі ідеї, які до цього заважало помітити суб’єктивне відчуття відповідності ідеї прожитому соціальному досвіду. Критика «духу часу» тепер стає переконливою, що було неможливо під час його ідеологічного панування. Отже, тільки зараз можлива спроба посмертного аналізу.
Водночас цей процес відмирання ідеї залишає після себе інтелектуальну прірву, яка була би меншою, якби була спричинена хибами емпіричних здогадок чи очікувань. Ідеологічна сила «духу часу» не в останню чергу полягає в його здатності у рамках свого світогляду бодай тимчасово примиряти між собою (чи відкладати на потім) основні питання про природу соціальної реальності та способи її розуміння. У випадку із глобалізацією це ідеологічне примирення, що було особливо амбітним, призвело до появи особливих взаємопов’язаних припущень про природу людського суспільства, внутрішню та міжнародну політику, а також про динаміку та періодизацію історичних змін — всі ці дискусійні й беззастережні екстраполяції на соціальну теорію суб’єктивного досвіду «духу часу». Історично локальна подія — відмирання подібної ідеї — є одночасно новим зверненням до старих загальних питань соціального виробництва наукового знання.
(…)
Для теоретичного аналізу ми скористаємось альтернативною, марксистською концепцією розуміння суверенітету й міжнародних відносин. (…) Частина з історичним аналізом почнеться із екскурсу, що має на меті нагадати суть історичного методу «кон’юнктурного аналізу» — методологічного містка між соціальною теорією та емпіричною історією — яким ми скористаємось у нашій спробі інтерпретації 1990-х. (…)
Теоретичний пост мортем
Оглядаючись на літературу Глобалізаційної Теорії з нинішньої перспективи, можна окреслити інтелектуальні проблеми, відповідальні за долю цієї теорії. Ймовірно, цих проблем було щонайменше дві. До речі, обидві були доволі очевидні протягом 1990-х, ще навіть до того, як ми впевнилися, що історія глобалізації добігає кінця. Перша з них стосується амбіцій щодо соціальної теорії загалом, друга ж пов’язана з історичною соціологією сучасності зокрема. Розглянемо кожну з них окремо.
Глобалізація і соціальна теорія
Проблему «глобалізації» і соціальної теорії можна коротко підсумувати в три кроки. По-перше, «глобалізація» є географічним терміном, що означає тривалий загальносвітовий процес просторових змін — процес «становлення всесвітнім». І як би ми не перекручували це слово, простір, час і посилання на форму світу залишаються єдиними складовими цього терміна. На перший погляд, це слово не позначає нічого такого, що допомогло би пояснити явища реального світу, які воно описувало.
У цьому сенсі «глобалізація» значно відрізняється від, скажімо, терміна «капіталізм», що означає специфічну форму соціальних відносин (зосереджених навколо приватної власності та найманої праці), з яких уже можна робити висновки про часові, просторові та інші наслідки. Багато авторів ішли саме таким шляхом: від розмірковувань про особливу форму капіталістичного суспільства до пояснення сучасних просторово-часових явищ. Особливо тут відзначилися Томпсон (Thompson 1991, перші публікації датовані 1967), Нікос Пуланцас (Poulantzas 1978), Дональд Лоу (Lowe 1982), Девід Гарві (Harvey 1975, 1990) і Роберт Дейвід Сек (Sack 1980, 1986).
Звісно, Маркс також мислив у схожому руслі. Він був доволі уважним до часово-просторових явищ, постійно згадував просторову «універсалізуючу тенденцію капіталу», «анігіляцію простору часом», детериторіалізацію товарного обміну й постійне зростання темпів обігу та виробництва. Справді, згадані пункти були суттєвими для його аналізу капіталізму: породжені «законами руху» капіталізму, вони окреслювали його центральну динаміку. І нікого їхні наслідки не вражали більше за самого Маркса — адже йшлося про створення «світової історії» «вперше» (Marx and Engels 1976: 73).
Натомість термін «глобалізація» сам по собі не говорить про жодну форму суспільства: він просто-напросто означає процес світової просторової експансії та інтеграції.
Відповідно, і це по-друге, будь-яка спроба застосувати цей термін для пояснення масштабних соціальних змін змушує до неминучого вибору: або (свідомо чи ні) звернутися до вже наявної соціальної теорії (стосовно того, що ж саме і чому «глобалізується» і які будуть наслідки — адже ніщо з цього не очевидно з самого терміну), або заявити (знову ж таки, свідомо чи ні), що необхідна нова соціальна теорія може бути виведена зі значення терміну, адже простір і час вже самі по собі є основними параметрами соціальних теорій.
У першому випадку, якою б сильною не була пояснювальна спроможність «глобалізації», вона все-таки залишається похідною — адже у загальній пояснювальній схемі «глобалізація» лишається перш за все описовим терміном, що визначає пояснюване явище. У другому випадку, однак, вона сама стає поясненням тези — поясненням, виправданим лише у разі успіху просторово-часового переформулювання соціальної теорії. У цьому протиріччі й полягає різниця між «теорією глобалізації» і Глобалізаційною Теорією. Якщо прикласти це розмежування до літератури, то виявиться, що існує низка авторів, для яких було недостатньо лише «теорій глобалізації»: переконані в історичній важливості сучасних для них змін, вони вірили у необхідність фундаментальної ревізії соціальної теорії. Більше того, переставивши місцями означені вище пояснення та пояснюване, вони прийняли виклик Глобалізаційної Теорії.
Пізніше з цього виросла третя проблема. Без сумніву, форма будь-якого суспільства невіддільна від практичного впорядкування часу та простору. Класична соціальна теорія, разом із такими сучасними дисциплінами як антропологія, історія, географія та соціологія, постачає вдосталь практичного матеріалу для відповіді на питання: «Чому і як різні суспільства продукують різні час і простір?» Але виклик часово-просторової проблематики соціальним наукам вимагав більшого. Йшлося, як ми вже знаємо, про те, що часово-просторовий вимір є певним чином онтологічно первинним щодо інших — і, відповідно, має бути точкою відліку для пояснень суспільства. (…)
Відповісти на питання, чому ці твердження неправильні, зараз не так уже й легко. Принаймні без того, щоб запропонувати альтернативні точки відліку (як-от «виробничі відносини»), які також не мають жодних апріорних виправдань. (…) Помилка, яку ми щойно ідентифікували, має доволі знайому назву: недоречна конкретність. Наслідки цієї помилки були суттєвими. Знову й знову у літературі спроба обґрунтування соціальних змін через часово-просторовий вимір соціальних структур призводила до систематичного уречевлення самого простору і часу: каузальні властивості певних суспільних відносин, що зазнавали часово-просторового розширення або звуження, були пояснені через саме розширення чи звуження. У свою чергу, це надало феномену часово-просторового стиснення надмірної пояснювальної ваги, якої він не витримав: наприклад, скільки можна витиснути з факту комунікації в реальному часі між окремими фондовими біржами без причинно-наслідкового аналізу особливих капіталістичних соціальних відносин, які й визначають сутність такої комунікації? (…)
Тому засновані на часово-просторовому аналізі пояснення суспільних явищ завжди супроводжувалися двома проблемами. Вони були або байдужі до якісної форми конкретних суспільних відносин, що робило їх нездатними пояснити джерела влади і причини виникнення таких суспільних форм (…), або ж включали в себе всі інші джерела причиновості (…).
У працях про Теорію Глобалізації цей неприємний нюанс призвів до таких серйозних інтелектуальних труднощів, що уникнути краху вдавалося лише двома способами: або «по-тихому» прибрати будь-які часово-просторові аргументи перед закінченням аргументації (бачимо це в роботах Ґідденса і Баумана), або ж так заплутано подавати їх із самого початку, щоб ніякої чіткої аргументації не простежувалося взагалі (Гелд, Кастеллс, Ян Аарт Шолта). Так чи інакше, підсумкова аргументація була схожа на архітектурне безумство: каркас не можна було завершити без знищення будівлі; споруду було збудовано на знесення. Звісно, не існує жодної концепції, що була би позбавлена недоліків чи обмежень — і на це завжди варто зважати при її використанні. Але апробація концепції має прояснити та посилити її основний аргумент. Інтелектуальне ж безумство відрізняється тим, що умови його застосування необхідно додають обмежень самій аргументації, але його автори цього не помічають. (…)
Ніщо інше не могло з такою швидкістю забезпечити піднесення «глобалізації» від рівня емпіричної описової категорії до рівня альтернативної соціальної теорії. Але розплата була надто прогнозованою, бо існувала межа того, наскільки глибоко категорії простору та часу можна було вставити до логічної структури соціологічних інтерпретацій. Основоположні твердження Теорії Глобалізації самі завели її у глухий кут. Наприкінці 1990-х автори «Глобальних перетворень» «несподівано» звітували, що досі не створено переконливої логічної теорії глобалізації і навіть не проведено систематичного аналізу її характерних особливостей (Held et al. 1999: 1).
Підсумовуючи, зазначимо, що концепція «глобалізації» була інтелектуально нестабільною з самого початку свого існування, у 1990-х, і до самого зникнення. Але це не сталося, як іноді вважають, внаслідок того, що автори не дійшли згоди щодо значущості певних кількісних показників. Причина була водночас і глибшою, і очевиднішою: просто-напросто неймовірне суб’єктивне відчуття правдоподібності даної ідеї так ніколи і не підкріпилося відповідним теоретичним потенціалом, що стимулював би спроби розбірливого соціального аналізу. Значні суспільні зміни справді відбувалися протягом 1990-х по всьому світу, і ці зміни (як я покажу далі) пояснюють піднесення ідеї «глобалізації». Але не навпаки. Ідея «глобалізації» не може пояснити ці зміни. Вона була «духом часу», навіть не протонауковим концептом. А спроби перетворити її на такий концепт (хоч їх і можна зрозуміти), не призводять ні до чого, окрім як плутанини та двозначності — «безглуздя», якщо коротко. (…)
Глобалізація та історична соціологія
Наприкінці 1990-х ми спостерігали швидке зростання діапазону дисциплінарних жаргонів, що пропонували до обговорення «ідею глобалізації». Економісти, соціологи, політологи й філософи, географи, науковці зі сфери досліджень розвитку (development studies), літератури чи культурних досліджень і, звісно, спеціалісти з галузі міжнародних відносин — усі додали свої окремі голоси до багатосторонньої дискусії (див., напр., Benyon and Dunkerly 2000; Held and McGrew 2000). Під час розширення цієї дискусії, групою авторів, що відкидали спрощені твердження тих, кого вони називали «гіперглобалістами», було відкрито нову вісь диференціації: пошук таких аргументів, що були би більш емпірично нюансованими, але теоретично поміркованими, «трансформаціоналістськими» (Held et al. 1999: 7ff.).
При цьому «грандіозні глобалізаційні дебати» (Held and McGrew 2000: 1) неминуче відсилали до спільного емпіричного референта: у реальному світі основою, на якій Глобалізаційна Теорія намагалася вибудувати свої часово-просторові аргументи, було зростання обсягів транснаціональних потоків та міжнародних відносин — ідея, що це все у певний час має якісно змінити, вплинути на чи навіть покласти край територіальному принципу політичного суверенітету і/або його передбачуваним економічним, соціологічним, культурним, політичним наслідкам (Weiss 1999: 64). Таким чином, постійне прискорення міжнародних відносин усіх видів стало тим історичним явищем, завдяки якому трансформаційна сила (transformative agency) глобалізації ніби-то мала працювати.
Ця ідея не завжди була очевидною з літератури про глобалізацію. Так, за Ґідденсом, автором найбільш поширеного соціологічного визначення терміну, «глобалізацію можна … визначити як інтенсифікацію міжнародних суспільних відносин, які пов’язують віддалені одну від одної локальності у такий спосіб, що одні локальні події формуються під впливом подій, що відбуваються на значній відстані від них, і навпаки» (Giddens 1990: 64). Це визначення не дає чіткого пояснення причин явища, до якого відсилає. (…) Але без подібних допущень і пояснень не може бути жодних рішучих висновків про основні соціальні зміни, які можуть за цим слідувати. (…) Але тільки таке припущення могло перетворити емпіричне спостереження на причиновий аргумент. Таким чином, соціологічна теза про центральність простору і часу була доповнена необхідним історично-соціологічним припущенням про природу сучасних суспільств та їхні політичні взаємозв’язки. (…) У підсумку, Глобалізаційна Теорія прив’язала себе до аналізу природи сучасного політичного суверенітету.
Якби цей аналіз був хибним — у разі, якби не було явного протиріччя між розширенням міжнародних відносин і стійкістю територіального суверенітету — то зникла би причина очікувати на перетворення самої природи світової політики. Заберіть це протиріччя — і Глобалізаційна Теорія більше не робитиме епохальних заяв.
Тому даремно самопроголошені «трансформаціоналісти» наполягали, що таке очікування «представляє грубий погляд на владу як на гру із нульовою сумою», що це «помилкове припущення, що державна влада була більшою у попередні епохи» і що «ні суверенітет, ні автономія держав не зменшувались» (Held et al. 1999: 440-441). Усе це було досить слушно. Проблема полягала в тому, що на той час як було покінчено із додаванням усіх необхідних факторів, значення «глобалізації» для реального світу зменшилось настільки, що стало складно розуміти підстави, на яких «глобалізацію» далі пропонували як основний концепт, що вказує напрям для аналізу сучасності. «У сучасну епоху, — твердили «трансформаціоналісти», — процеси глобалізації тісно пов’язані з трансформацією національних держав і відновленням їхніх сил, хоча це аж ніяк не є їхньою єдиною причиною» (Held et al. 1999: 436). Такі розсудливі висновки навряд чи могли вписатися в надто амбіційні заяви про «глобалізацію». Однак такі заяви все-таки прозвучали у тому ж тексті: «Глобалізація — це ідея, час якої настав на світанку нового тисячоліття, глобалізація — центральна рушійна сила швидких соціальних, політичних та економічних перетворень, які змінюють обличчя сучасних суспільств і світового порядку…» тощо (Held et al. 1999: 1, 7, 31). Можливо, так сталося через те, що «трансформаціоналісти», попри критику «гіперглобалістів», пішли тим самим шляхом: прийняття глобалізації як центральної категорії сучасного аналізу, виділення того самого просторово-часового елементу як вирішального, — звідси необхідність стверджувати значення «глобалізації» знов і знов, навіть усупереч власним застереженням. Ці застереження, хоч і втримали своїх авторів від екстремальних висновків «гіперглобалістів», лише підсилили безглуздість аргументу. (…)
Аналіз суверенітету, до якого прив’язана Теорія Глобалізації, не був чимось новим. Втілений в ідеї «Вестфальської системи», він був некритично перейнятий із традиційної теорії міжнародних відносин, яку вже тоді вважали застарілою для сучасного світу. Представники Глобалізаційної Теорії, безсумнівно, вбачали в ідеї Вестфальської системи образ минулого, якому можна було би контрастно протиставити своє бачення «глобальної» сучасності. Зрештою, якщо брати за основу модель міжнародної системи, заснованої на політичній взаємодії територіально визначених суб’єктів (особливо якщо взяти цю юридичну модель для емпіричного опису), то з цієї точки зору величезний обсяг транснаціональних потоків і взаємозв’язків мав би видаватися ледь не революцією.
Однак у термінах історичної соціології неправильне трактування сучасного суверенітету як складової Вестфальської системи було таким важливим, що замість бажаного призвело до протилежного: замість остаточно підтвердити існування і трансформаційний масштаб «глобалізації», цей «міф 1648-го» (Teschke 2003) прирік Глобалізаційну Теорію на безліч емпіричних неточностей, що доповнювали й ускладнювали згадані теоретичні прогалини.
Ніхто не міг заперечити, що у таких міжнародних відносин була власна тривала історія, що сягала корінням часів «типово територіалістської» Вестфальської системи, спонукаючи Шольте, разом із іншими, визнати: «глобалізація» так чи інакше вже «з’являлася раніше» на історичній сцені (Scholte 2000: 8, 57). Але якщо це так, чому це не змінило Вестфальську систему?
Цієї проблеми не можна було позбутися простою заявою про кількісно недостатні масштаби цих «попередніх появ». З моменту появи капіталістичної економіки її обсяги подвоювалися кожні 30-40 років, так що завжди можна було вказати на нещодавній суттєвий прогрес у масштабі. Проте це саме твердження працює і щодо наймогутніших суверенних держав того часу: вони також значно збільшили масштаб і розмах свого впливу. Відповідно, аргументація мала стосуватися змін у відносному посиленні цих двох сфер, а не абсолютного посилення однієї з них. Бо тут ми стикаємось із певними перешкодами.
У XIX ст. лише одна держава — Британія — була центром величезного вибуху міжнародних відносин. Одностороннє проголошення вільної торгівлі 1846 року зробило її трагічно залежною від цих відносин, сприяючи її перетворенню на специфічну «нетериторіальну» неформальну імперію, порівняно з іншими імперіями того часу, що були більш очевидно прив’язані до територій. Але чомусь ніхто не стверджує, що така транснаціоналізація британського суспільства кинула виклик суверенітету або територіальній цілісності англійської держави Вікторіанської доби. Якщо це справді не так, то чому ми припускаємо сьогодні, що дедалі ширша експансія міжнародних відносин може призвести до підриву суверенітету держав? У цій точці невідповідність стає досить суттєвою: з одного боку, «глобалізація фундаментально змінює мапу соціальних зв’язків… Ми більше не живемо у світі, поділеному на різні території», «накопичені факти… вказують на суттєву тенденцію віддалення від територіальної соціальної організації… Очевидно, що сучасна глобалізація кидає далекосяжні за наслідками виклики…». З іншого боку, «глобалізація не замінила більш глибоких соціальних структур виробництва… управління… спільнот… знання…», насправді «має відбутись більше глобалізаційних подій — значно більше, ніж відбудеться найближчим часом, — щоб територіальний поділ простору застарів»; або навіть «глобалізація — це не антонім до територіальності» (Scholte 2000: 61, 58, 8, 59-60, 60). Такі застереження розтопили епохальні передбачення Глобалізаційної Теорії.
(…)
Але завжди були інші можливі пояснення цієї загадки. Припустімо, що теза стосовно протиріччя між суверенітетом і міжнародними відносинами (базова умова Глобалізаційної Теорії) було сама по собі невірною. Цікаво, що насправді непотрібно докладати непомірних зусиль, щоб зрозуміти це. Класичним автором, якому приписують найбільше «очікувань» кульмінаційного моменту «глобалізації», був, звісно, Карл Маркс (Scholte, 2000, 96). Однак, у марксовому аналізі капіталізму бачимо вагомі аргументи історичної соціології на користь можливості суміщення політичного суверенітету з міжнародними соціальними відносинами; більше того: у його схемі, сучасний політичний суверенітет — одна з ключових умов їхнього існування.
Розкладаючи по поличках основне припущення Глобалізаційної Теорії, ми дісталися засновків історичної соціології, а саме — порівняльного дослідження різних форм, яких набували людські суспільства в різні часи на різних територіях. Саме тут знаходимо альтернативне марксистське поняття суверенітету, повністю протилежне вестфальському розумінню суверенітету, на яке покладалася Глобалізаційна Теорія. (…) Якщо, як ми зазначали раніше, суб’єктивна правдоподібність «глобалізації» протягом 1990-х ніколи не була обґрунтована теоретично, ця правдоподібність також засновувалася на припущеннях історичної соціології, що не витримують серйозного й уважного вивчення. Щоб довести це судження, варто зосередитися на обґрунтуванні простого твердження: Марксове поняття суверенітету цілком сумісне з історичною природою міжнародних відносин і ХІХ, і ХХІ століть, тоді як «вестфальське» визначення ніколи не узгоджувалося з нею. Насправді, Марксове визначення навіть більше відповідає сучасному світу, коли капіталістичне суспільство дедалі міцніше утверджується й розширює свій вплив.
Розглянемо спочатку очевидний парадокс: як може явище бути передумовою міжнародних відносин, якщо воно суперечить їм? Щоб відповісти на це питання, варто відкласти глибоко несоціологічну концепцію «Вестфальської системи» і повторно обґрунтувати наше розуміння суверенітету, спираючись на історичний розвиток сучасних суспільств. Можна навіть припустити, що загальноприйняте розуміння сучасного суверенітету (як внутрішньополітичної першості і зовнішньополітичної рівності) має сенс лише тоді, коли капіталістична система попередньо надає власного значення терміну «політичне».
Якого ж унікального історичного значення набуло слово «політика» в капіталістичному суспільстві? Практично в жодному іншому суспільстві ми не знаходимо виділення політики в окрему сферу діяльності. Політику не можна уявити як замкнену на собі сферу, розташовану над громадянським суспільством політично рівних людей, рівних перед законом.
Навпаки, складні ієрархії політичної нерівності були саме тими механізмами, на яких засновувалась організація суспільства та через які функціонувало виробництво й розподіл багатств. Маркс описав це парадоксальною (на перший погляд) фразою, коли сказав, що за феодалізму «характер … громадянського суспільства був безпосередньо політичним» (Marx 1989: 123). У свою чергу, це означало, що не могло бути ніякого реального розділення між «державою» і «громадянським суспільством», ніякого реального поділу на «публічне» та «приватне» (що так багато важить для сучасного визначення політики) і не було жодного виділення держави в інституційно окрему сферу «політики».
«Виокремлення політичної держави — це продукт сучасності», — писав Маркс у 1843 році. Воно стає можливим внаслідок заміни відносин політичної нерівності на інший соціальний механізм, відповідальний за виробництво та розподіл багатств. У цьому, насправді, проявляється унікальність капіталізму як суспільної формації. Вперше в історії бачимо масштабну соціальну організацію, що не вимагає існування організованої політичної нерівності серед своїх членів, не вимагає цього саме тому, що спосіб накопичення та розподілу багатств засновується на договірних відносинах обміну між людьми, які є юридично й політично рівними.
Для Маркса, як і для більшості інших класичних соціальних теоретиків, цей процес був нічим іншим як структурною перестановкою: якщо раніше доступ до матеріальних ресурсів забезпечували ієрархії безпосереднього контролю над людьми («відносини особистої залежності»), тепер контроль над людьми залежав від речей (і обміну ними) — «особиста незалежність як залежність, опосередкована речами» (процитовано в Sayer 1991: 13-14).
Таким чином, матеріальний процес суспільного життя, чиї змінні соціальні форми (за Марксом) призводять до різноманітних історичних типів соціальної влади, втратив свою «безпосередньо соціальну» оболонку. Відтепер його регулює рух «речей» (…).
Ця химерна особливість сучасного суспільного життя не залишилася поза увагою й інших класиків. «Матеріальні блага, зрештою, здобувають дедалі могутнішу й безжаліснішу владу над життями людей, як у жоден інший період історії», — писав Макс Вебер (Weber 1984: 181). (…) Проте, Маркс був єдиним, хто зробив цей парадокс центральним об’єктом свого аналізу, досліджуючи, як особлива форма цього нового суспільства наділяла речовий обмін строго соціальними значеннями, які, тим не менш, видавалися колективним агентам (сутнісними чи випадковими) властивостями речей самих по собі. Для Маркса весь культурний всесвіт товарів, грошей та цін був «соціальним ієрогліфом» (Marx 1976: 167), когнітивно й соціально відчуженим медіумом соціальної репродукції. Його інтелектуальна відповідь на це — соціальна теорія вартості — була у цьому сенсі найбільш значущою ознакою Маркса як «антиекономіста», який вважав, що те, що вже встигло стати звичним основним предметом дисципліни «економіка», має бути натомість розшифроване й залучене до історико-соціологічного пояснення сучасного суспільства. Це пояснення має також містити перевизначення природи «політичного» відповідно до цих особливих умов. Та перш ніж ми дістанемося до цього перевизначення, варто на даному етапі швидко згадати про ще один вимір нашого питання.
Розгляд і порівняння різних історичних суспільств — лише півсправи й півобіцянки для історичної соціології. Адже слово «історичний» містить не тільки ідею партикулярності чи особливості, але також ідею існування, руху й зміни в часі. Час є необхідним четвертим виміром соціологічного аналізу, без якого не можливо уявити чи пояснити форми історичного розвитку певного суспільства. Але як саме соціологічний метод може розширити свій вплив на цей четвертий вимір (…)?
Насправді, існують два шляхи. Або дана форма розвитку вже доступна для аналізу, бо її історичний розвиток — уже справа минулого (як-от у випадку зі Стародавнім Римом чи європейським феодалізмом). Або — коли перший шлях закритий, бо цікаве нам суспільство досі розвивається, — варто вдатися до більш обмеженого й заснованого на гіпотезах методу вироблення знання. Визначивши основні для цього суспільства соціальні відносини, необхідно ідентифікувати, як репродукція цих відносин у часі може започаткувати тенденції розвитку, які б узгоджувалися з цим типом суспільства, були органічними для нього. Але такі міркування варто тримати під контролем, роблячи емпіричні посилання на вже відомі нам випадки з історії.
Здійснений Марксом аналіз капіталістичного суспільства, який серед іншого мав на меті вивести такі органічні для суспільства тенденції, є чітким зразком другого шляху. Що ж тоді він визначив як основні тенденції капіталістичного розвитку, що мали би керувати його історичним розвитком? Дещо з цього, як-от періодичні кризи (через які капіталізм сам себе реструктурує після вичерпання чергового періоду накопичення), на перший погляд має мало спільного з проблемами Глобалізаційної Теорії — проте пізніше ми переконаємося у зворотньому. (…) Капіталістична конкуренція, вважав Маркс, стимулюватиме тенденцію до невпинної географічної експансії капіталістичних соціальних відносин — «універсалізуючу тенденцію капіталу» (1973b: 540). Цей самий процес, писав він далі, призведе до прискорення технічного розвитку та змін — «постійних революційних змін у виробництві» (1973a: 70). І, наостанок, як Маркс уже міг спостерігати на прикладі поширення залізниці, телеграфу й пароплавства, прогресуючу поєднання цих речей стимулюватиме пришвидшення комунікацій і транспорту, призводячи до періодичних просторово-часових стиснень — «анігіляції простору часом» (1973b: 539).
Таким чином, Маркс вважав постійне зростання масштабу й обсягів міжнародних відносин і технологічно організоване поглиблення просторово-часової інтеграції центральними «законами розвитку» капіталізму. Різні фактори можуть переривати або обмежувати ці тенденції. Але, через закоріненість цих тенденцій у самій основі відносин приватної власності та найманої праці, вони завжди будуть «відтворювати себе», причому в іще більших масштабах. (…)
Тут ми повертаємося до Марксового перевизначення сучасної політики. Капіталістичне суспільство, як ми вже зазначили, спирається на історично відмінний механізм створення і розподілу багатства на основі договірного обміну між політично рівними суб’єктами. Узагальнення цього механізму на рівні цілого суспільства не просто робить можливим, але вимагає, «вилучення» держави з суспільства та пере-започаткування її як «зовнішнього» чинника, що впливає на договори, й постачальника основних умов, за яких процвітатиме нова приватна сфера. (…)
Однак термін «вилучення» може заплутати нас. Якщо вважати політику та громадянське суспільство зчепленими, то з цієї точки зору те, що може видатися простим переміщенням і концентрацією політичної влади, є насправді якісною зміною самого визначення «політичного». Таким чином, «політичне» звільняється від багатьох соціальних процесів, що раніше входили до нього. Найголовніше, що яку би владу люди не здійснювали одне щодо одного через закодований соціально обіг речей, цей вид влади визначається як не-політичний. Ця зміна змісту «політики» тягне за собою відповідну зміну в розумінні геополітики — зміну, яка, всупереч Вестфальській системі, є базовим принципом сучасних суверенних державних систем.
Нікос Пуланцас якось підсумував це у фразі, яка, попри спрощення, все ж таки дозволяє вловити основний сенс: «…Ці кордони, — писав він, маючи на увазі появу суверенних державних систем, — …постали як кордони національних територій лише з того моменту, коли капітал і товари стали спроможними прорватися крізь них» (Poulantzas 1978: 106).
(…) І справді, в докапіталістичних суспільствах внаслідок нерозрізнення публічного та приватного основним засобом розширення влади назовні була територіальна експансія. Відповідно, взаємне визнання чітких суверенних кордонів не могло бути організуючим принципом геополітики. Отже, історія докапіталістичних міжнародних відносин є історією експансії та краху територіальних імперій.
З постанням капіталістичного суспільства з його розрізненням приватного і публічного стало можливим поширювати назовні без політично-територіальної експансії соціальні відносини, що регулювали отримання надлишкового продукту. (…) Результатом цієї структурної диференціації не було ані збільшення, ані зменшення території самої по собі, а радше поява двох паралельних, взаємопов’язаних вимірів соціального простору: розмежованого на територіальні юрисдикції публічного простору і приватного простору договірних матеріальних відносин виробництва й обміну.
Якщо це й імперія, то імперія історично нового кшталту. Імперія, заснована на деполітизованих відносинах громадянського суспільства та регульована політично, шляхом взаємодії юридично рівних суверенних держав. Це є (за браком кращого визначення) імперія громадянського суспільства.
Це історично унікальне розрізнення публічного та приватного є відповідником глибинного взаємозв’язку між капіталізмом і суверенітетом. Це те, що породжує поверхове враження окремішності суспільних явищ, яких ми називаємо «політикою» та «економікою»; це те, що далі підтримуває «близьку до консенсусу» (Buzan and Little 1999: 89) ідею Вестфальської системи вже довго після того як зник соціальний світ абсолютизму ХVII століття (…). У свою чергу, це стало також інтелектуальною пасткою, в якій загрузли емпіричні очікування Глобалізаційної Теорії.
Якщо Маркс був правий у своїх загальних тезах про капіталістичне суспільство, тоді розширення і поглиблення міжнародних відносин є нормальною рисою капіталістичного розвитку. Якщо ж він мав рацію і щодо сучасного політичного суверенітету, то немає жодних причин припускати, що будь-яке розширення чи поглиблення міжнародних відносин покінчить із суверенітетом або з його геополітичними відгалуженнями чи балансом сил. І, зрештою, якщо він був правий в обох випадках, то слід перевернути центральне емпіричне очікування Глобалізаційної Теорії з ніг на голову: капіталізм — унікальна історична форма суспільства, в якій навіть виробничі відносини можуть поширюватися крізь політичні кордони, не зменшуючи територіальний суверенітет залучених країн.
Саме тому британський міністр закордонних справ у 1820 році міг вітати незалежність іспанських колоній в Америці словами: «Іспанська Америка тепер вільна; і якщо ми не проґавимо свій шанс, то вона стане англійською» (Gallagher and Robinson 1953: 8). Саме так післявоєнні Сполучені Штати, не маючи територіальної імперії, могли здійснювати величезний вплив на кожен рівень післявоєнної міжнародної системи. Це саме те, що надає сенсу парадоксальній категорії суверенітету в міжнародних відносинах. Адже як у реальному світі «внутрішня першість і зовнішня рівність» могли би постійно утверджуватись як принцип взаємовідносин між державами, які так різняться і рівнем контролю над своїми внутрішніми справами, і владою одна над одною? Де тут може бути рівність, і яку реальну силу може мати суверенітет? Відповідь на ці питання має такі складові. Політичні і територіальні привілеї сучасних держав можуть утверджуватися до абсолютного ступеню, що був недоступний для історичного абсолютизму, саме тому, що їхня абстрактна соціальна форма не ставить жодних перепон для накопичення приватної влади чи то всередині кордонів, чи то за їхніми межами. Підтримувана суверенітетом політична фрагментація та залишкові правомочності, які описує поняття суверенітету, разом становлять особливу рису соціальної формації в цілому, цієї хаотичної форми політичного регулювання, в якій дипломатія, збройні сили та баланс сил відіграють центральні ролі.
Звісно, капіталістичне суспільство не створило історичних передумов для геополітичної фрагментації. Ця форма суспільства, як і її попередниці, з’явилася з уже наявного контексту розподілів. Адже справді неможливо логічно вивести необхідність політичної фрагментації з Марксової загальної теорії капіталу (Lacher 2002). (…) Зрештою, важливо те, що підтримання капіталістичного розуміння суверенітету — це необхідна умова зародження міжнародних відносин; відповідно, не було жодних ґрунтовних причин сподіватися, що їхнє тривале функціонування має в якийсь момент призвести до зміни в природі світової політики через знищення суверенітету, політичної територіальності чи державності як такої. Повторимося: капіталізм не винайшов ідею політичної фрагментації. Але варто також додати, що унікальність капіталізму в тому, що він не має жодної потреби її долати задля своєї експансії чи подальшого розвитку.
«Щодо Імператорських планів стосовно Африки… — писав 1857 року Палмерстон, обмірковуючи пропозицію Франції визнати Британську окупацію Єгипту, — …ми не хочемо володіти Єгиптом. Ми хочемо торгувати з Єгиптом, подорожувати Єгиптом, але ми не хочемо обтяжувати себе управлінням Єгиптом» (Bourne 1970: 333-334). «Де можливо — неформальними засобами, де необхідно — формльними» (Gallagher and Robinson 3): такою була нова формула «універсальної імперії», прагматичне гасло капіталістичної геополітики перед лицем політично складного, культурно різноманітного й нерівномірно розвиненого світу. І, як ми побачимо, це гасло лишається в силі й донині.
У цьому сенсі, те, що Дерек Сейєр зазначив стосовно Марксового погляду на капіталістичну державу, можна роширити й на держави-системи — водночас «на диво центральні й маргінальні» (Sayer 1985: 242). Маркс вказав на цю дуалістичність у своєму есеї «До єврейського питання» (…): «Відношення політичної держави до громадянського суспільства, — писав він, — таке ж духовне, як і відношення небес до землі. Держава так само протиставлена громадянському суспільству і долає це протиставлення так само, як релігія переборює обмеження профанного світу, змушуючи визнати її знову, відновити її та дозволити їй панувати над собою» (Marx 1975: 220, курсив додано).
Це не вирішує протиріччя між соціально інтегрованим світовим ринком й політично фрагментованою системою держав. Але, ймовірно, це вирішує очевидний парадокс сучасного державного суверенітету. (…)
Прекрасний приклад цього наводять Барі Бузен і Річард Літтл, цитуючи «доволі вражаючі» дані: «Протягом минулих 250 років обсяги світової торгівлі перевищили приріст населення у більш ніж 1400 разів, а сукупний валовий національний продукт — у 281 раз». І, попри все це, відповідь авторів на питання, чи було все ж таки знищено й замінено «Вестафальську систему» звучить так: «Напевно, поки що ні…», хоча з якого боку не глянь — очевидно, що це «питання варто поставити» (Buzan and Little 1999: 93, 100). (…)
(…) Щоб зрозуміти, що відбувалось в 1990-х, необхідне зокрема історично-соціологічне розуміння капіталістичної соціальної влади. Але до нього не можливо було дістатися через концепт, що не описував жодної історичної форми суспільства. Спроби вдосконалення цього концепту, якими би геніальними вони не були, призвели би скоріше до протилежного — як у випадку із «трансформаціоналістами», які зосталися із таким розмитим визначенням, позбавленим будь-якої історичної специфічності, що його можна було би застосувати (і його застосовували) для опису будь-яких явищ із самого початку історії.
