«Бути собою – це правильно»: голоси трансґендерних студентів України

Трансґендерність — це стан, коли ґендерна ідентичність людини не збігається з приписаною їй при народженні статтю. Тема трансґендерності тривалий час була — а подеколи залишається і понині — надзвичайно  табуйованою. Брак наукового доробку щодо неї, зокрема україномовного, і притаманна суспільству антипатія до малознайомих явищ, довго відкидала трансґендерних людей і їхні проблеми на периферію громадської уваги. 

На сьогодні ситуація дещо змінилася. Найважливішим показником цього є те, що Всесвітня організація охорони здоров'я класифікує трансґендерність як природний варіант внутрішнього самовідчуття людини. Згадки транслюдей у мейнстримних медіа дедалі частішають — втім, це не завжди свідчить, що широкий загал усвідомлює що таке трансґендерність і готовий сприймати це явище адекватно. В останні роки багатьма країнами проноситься хвиля трансфобії, підбурювана знаменитостями на кшталт Джоан Ролінґ і Дональда Трампа. Притому зачіпає вона далеко не тільки держави, відомі порушеннями прав ЛГБТ+ людей. 

Особливо болісним цей спалах ворожості є для молоді, що зазнає стигматизації не лише з боку сторонніх людей, а й усередині власної родини, від якої часто залежить. Виклики чатують на молодих представників трансспільноти зокрема в освітніх авдиторіях, де їхня ідентичність часто не визнається, а подекуди й заперечується: як з боку викладацького колективу, так і серед одногрупників. 

Для розуміння становища трансспільноти варто звернути особливу увагу на її представників поміж студентства, оскільки вони перебувають у перехідному етапі між дитинством і дорослістю, де ідентичність та соціальна інтеграція набувають особливого значення.

Ми поспілкувалися з кількома українськими трансстудентами, які поділилися своїм досвідом, розмислами та переживаннями. Усі вони перебувають в Україні та продовжують здобувати освіту у воєнний час. 

Нижче наведено їхні історії. 

Максим, трансхлопець. 21 рік

Для того, щоб вступити до університету, спершу треба скласти іспити та пройти всі формальності, і вже це стало для мене справжнім випробуванням. Маючи сильну ґендерну дисфорію [стан емоційного страждання через невідповідність між ґендерною ідентичністю людини та її призначеною статтю] з 11-12 років, я вже тоді точно знав, що хочу змінити паспорт і почати гормональну терапію. Але в моїй родині я, на жаль, не отримував жодної підтримки.

Коли мені було 17 років я складав ЗНО. Цей період став для мене надзвичайно важким. Мене змушували підписуватися паспортним ім’ям і говорити про себе в такій особі, як це було записано в документах. Це абсолютно не відповідало мені справжньому, і кожна така ситуація лише поглиблювала мою дисфорію. А дисфорія — це не просто дискомфорт, це серйозна проблема, яка вкрай сильно обмежує твоє життя. Було складно не лише складати екзамени, але й уявляти, як я буду вливатися в новий колектив. Іншим достатньо сказати, як їх називати, і на цьому все. А я розумів, що мені доведеться пояснюватися, вигадувати щось, і при цьому знати, що дуже ймовірно підтримки я не знайду.

Я завжди дуже обережно розповідаю про свою трансґендерність. Ніколи не знаєш, яку реакцію це може викликати в оточуючих. Особисто я, на щастя, не стикався з фізичним насильством, але знаю людей, які переживали такий досвід.

Девід Віттакер. I transition

Я навчався на комп’ютерній інженерії, де більшість студентів були хлопцями. Через це ситуація була напруженішою, ніж, скажімо, на спеціальностях, де більше дівчат або фемінних людей. Наприклад, на журналістиці чи мистецьких напрямах, можливо, було б легше. У моєму випадку колектив не дуже мене приймав, навіть попри те, що я виглядав досить маскулінно. Ще до початку гормонотерапії мене частіше сприймали як хлопця, хоча й молодшого за віком.

Я вступив до університету в 17 років одразу після школи, бо не мав можливості взяти gap year [паузу на рік] через сімейні проблеми, хоча дуже цього хотів. Gap year потенційно дуже корисний для транслюдей: у 17 років зазвичай закінчуєш школу, а у 18 — починаєш гормонотерапію і процес зміни документів. Цей додатковий рік допоміг би відокремитися від батьків, знайти підтримку у спільноті, адаптуватися до життя, а вже потім вступати до університету.

У нашому суспільстві, на жаль, gap year не сприймається як щось нормальне. Навіть попри те, що екзамени дозволяють відкласти вступ, мало хто це використовує. Якби про gap year більше говорили й він користувався попитом, стало б легше не лише транслюдям, а й іншим маргіналізованим групам, які стикаються з сімейними чи іншими труднощами. Словом, мені прикро, що я вступив до університету одразу після школи. Я не мав вибору в тому числі щодо того, як мені представлятися чи яке ім’я використовувати.  

На жаль, трансґендерні люди, як і будь-яка маргіналізована група, стикаються з додатковими бар’єрами, подеколи специфічними. Є такий концепт у квір-теорії, пов'язаний із темпоральністю, який пояснює, що в ЛГБТ+ людей життєві етапи часто зміщуються. Наприклад, гетеросексуальні підлітки починають експериментувати зі своєю сексуальністю ще в ранньому віці, а квірні люди через суспільний тиск та брак прийняття часто починають усвідомлювати себе пізніше — іноді аж у 25 років. Цей «зсув» впливає і на соціалізацію, оскільки в нашому суспільстві існує дуже чіткий порядок речей, які люди мають виконати у певній послідовності. Будь-яке відхилення від цього порядку часто спричиняє суспільний тиск. Для трансґендерних людей це особливо актуально, адже багато з них ще в підлітковому віці стикаються з ґендерною дисфорією, але не отримують підтримки з боку батьків, суспільства чи медичних установ.

Кінець шкільного віку та початок університетського життя для багатьох транслюдей стає періодом, коли вони отримують змогу почати змінювати документи, розпочати гормональну терапію та покращувати своє життя. Але це часто накладається на освітній процес, що створює додаткові труднощі. Якби суспільство було більш обізнаним і приймаючим щодо трансґендерних людей — мова йде про просте визнання їхнього існування та проблем — уже це могло б значно зменшити рівень напруги.

Девід Віттакер. The Molecular Mirror (The Beautiful In Between), 2019

Дуже важливо відзначити, що для багатьох транслюдей, яких не сприймає їхня родина, вступ до університету є чи не єдиним способом виїхати з дому, особливо якщо вони вступають на бюджет і можуть жити в гуртожитку. У таких випадках будь-який ризик, як-от втратити бюджетне місце, стає критичним. Це додає ще більше стресу до і так складної ситуації.

На жаль, в Україні бракує студентських організацій ЛГБТ+ людей, не кажучи вже про трансґендерно-орієнтовані. У той час як у низці країн існують клуби підтримки для студентів із ЛГБТ+ спільноти, у нас ця культура майже відсутня. Такі організації могли б стати потужним інструментом для підтримки трансґендерних студентів і сприяти їх інтеграції в освітнє середовище. На моїй пам’яті, в Україні хіба тільки профспілка «Пряма дія» відкрито підтримує транском’юніті та має у своїх рядах багатьох транслюдей. 

Ставлення суспільства до моєї трансґендерності залишається складним і часто упередженим. Я розумію, що під час війни не заведено говорити про глибокі зміни, бо вважається, що це «не на часі». Але після війни дуже хотілося б побачити активніші кроки в напрямку толерантності до різноманітності. Важливо, щоб людей сприймали такими, якими вони є, допоки вони не заважають іншим. Ми нікому не заважаємо — ми просто існуємо. Ми є гарними студентами, сумлінними працівниками, гідними членами суспільства, так само, як будь-хто інший. 

Алекс, трансдівчина. 22 роки

Усвідомлення себе як дівчини дозволило мені врешті віднайти спокій. Я просто вирішила визнати себе такою, якою є, і жити так, як мені комфортно. Для мене стало очевидним, що життя має сенс лише тоді, коли ти живеш у гармонії із собою; як та, ким ти є насправді. Це було надзвичайно важливим кроком, який допоміг мені знову полюбити своє життя.

В університетському середовищі, втім, я не почувалася достатньо безпечно, щоби говорити про свою ґендерну ідентичність. Постійно стояло питання того, як викладачі чи інші студенти сприймали б її, тож я не ділилася цим у стінах університету. Наше суспільство продовжує кишіти упередженнями стосовно транслюдей, найпоширеніше з яких — це думка про те, що ми психічно хворі, збоченці чи просто якісь «не такі». Деякі вважають, що трансґендерність — це набір вигаданих проблем, які можна «виправити», і що корекція статі нічого не змінює. Через це ми стикаємося зі знеціненням і зневагою. 

Я маю доступ до психологічної підтримки завдяки громадським організаціям, які час від часу проводять безкоштовні консультації. Втім, ясне діло, про подібні ініціативи на рівні вишу годі думати. Таким чином, поміч незалежних ГО дійсно стає в пригоді, і я вдячна за їхню підтримку. Вони забезпечують не лише психологічні консультації, але іноді й гормональну терапію, а також допомагають знаходити трансфрендлі лікарів. 

Загалом досвіду взаємодії з лікарями в статусі трансґендерної людини у мене поки небагато, і ця перспектива викликає тривогу. Я переживаю, що можу зіткнутися з нерозумінням чи упередженнями. В нашій медичній системі, здається, дуже мало фахівців, які розбираються у здоров’ї трансосіб. Натомість донині побутують уже згадані стереотипи про «психічно хворих» чи «ненормальних». Це лякає. Я хвилююся, що це може стати бар’єром для отримання потрібної допомоги.

Девід Віттакер. Rage Again My Love, 2014

Права транслюдей, дійсно, нині перебувають під загрозою. Звісно, я бачу певні позитивні тенденції, але водночас майбутнє видається доволі складним. Боротьба за права транслюдей вимагає великої стійкості, особливо на тлі зростання правопопулістських настроїв, що набирають сили не лише в Україні, а й по всьому світу.

Якнайшвидших змін потребує наше медичне законодавство. Конче треба, аби повноцінно, а не через підзаконні нормативно-правові акти, була закріплена процедура корекції статі і її клінічні передумови. Дуже важливо забезпечити це право в законодавстві, бо нормативно-правові акти можуть бути легко усунуті будь-яким урядом.

Підвищення обізнаності про трансґендерних людей допомогло б змінити ставлення до нас у суспільстві. Наразі ситуація залишається далекою від комфортної, але освітні ініціативи та просвітництво мають шанс це змінити.

Також я б хотіла сказати іншим транслюдям, які тільки починають усвідомлювати свою ідентичність, що найголовніше — це не боятися. Слухайте себе, досліджуйте, ким ви є, і намагайтеся бути впевненими у своїх відчуттях. Бути собою — це правильно, і ваші почуття мають значення. Дуже важливо довіряти собі — це основне. Не дозволяйте суспільству загнати нас у рамки гетеронормативності: ці рамки обмежують наше мислення, змушуючи нас жити за стереотипізованими бінарними правилами, які не завжди відповідають тому, ким ми є.

Онікс, небінарна людина. 23 роки, Використовує займенники вони/їх 

Відкритися як трансґендерна людина в своєму університеті я вирішили на третьому курсі. Упевненість в собі допомогла знайти викладачку, котра, як і я, була трансґендерною небінарною людиною. Вона [викладачка] навіть у своєму Zoom’і зазначала, що щодо неї можна використовувати будь-які займенники — це було надихаючим прикладом. Я й собі на всіх конференціях, на яких почувалися безпечно, почали зазначати зручні мені займенники — вони/їх; у той же період вибрали «Онікс» як комфортне для себе ім’я. 

Значного дискомфорту завдавав мій деднейм [офіційне ім’я, що не відповідає ґендерній ідентичності людини], який був прикріплений до корпоративної пошти університету і висвічувався всім довкруж. Я питали у своєї подруги, що працювала в університеті, чи можливо назву цієї корпоративки змінити, на що отримали негативну відповідь. Тоді я просто поставили на фото профілю зображення з написом «Онікс». Особисто мені пощастило з одногрупниками і більшістю викладацького складу, які з розумінням поставилися до мого камінг-ауту. Часто, однак, транс- (у тому числі небінарних) людей не сприймають усерйоз, зумисне місґендерять і деднеймлять. Небінарний досвід узагалі особливий: двома словами складно пояснити людям як це — не відчувати себе ані чоловіком, ані жінкою, у традиційному уявленні. 

Девід Віттакер. The Nonbinary II (The Oolala), 2023

Бували у мене, втім, і неприємні ситуації, хай і не зумисні. Скажімо, люди, з якими я раніше були не знайомі, що знали мене виключно за ім’ям Онікс, дуже здивувалися, коли одна викладачка оприлюднила перед ними моє паспортне ім’я. Для неї моє прохання не використовувати мій деднейм, схоже, здавалось якимсь приколом, що поставило мене в доволі неприємне положення. Це не круто, бо нагадувати транслюдям про їхній деднейм часто буває для них боляче.

Як трансстудент також зазнаєш складнощів через те, що на рівні університету не існує спеціалізованих програм підтримки для транс- й інших квірних людей. Був, утім, хороший Центр соціальної адаптації та підтримки студентів: у ньому працювали самі студенти, що надавали психологічну допомогу. Вони були доволі турботливі, зі мною там працювала одна дружня соціальна працівниця, а потім я й самі долучилися до того Центру: у тому числі для того, щоб допомагати таким, як я. 

Жити стало б значно легше, якби при медпунктах і студентських лікарнях ти знав, що зможеш звернутися до дружньої ендокринологині. Позаяк часто при проходженні обов’язкового медогляду ти вимушений переживати доволі принизливий досвід: не можна відмовитися від того, щоб відвідувати гінеколога чи уролога, навіть якщо вони наперекір медичній науці негативно налаштовані до транслюдей — таких випадків, на жаль, вистачає. 

Також особисто мені видаються абсолютно безглуздими спортивні нормативи. Думаючи про них, мені на гадку спадає ейблізм^[1]. Візьмімо, до прикладу, стрибки в довжину: трансчоловіки в середньому нижче за цис-чоловіків, але авторитарній педагогіці немає діла до таких нюансів. Або твоя ґендерна ідентичність нехтується, або штучно знижується оцінка. За великим рахунком, оцінювання фізичних якостей студента — якщо це не спеціальність «фізкультура» — позбавлена сенсу, бо вони багато в чому індивідуальні, а сама наявність предмета потрібна суто для того, щоби розім’ятись. 

Словом, становище транслюдей в Україні могло би бути кращим. Наприклад, хоч би на людському рівні, необхідне усвідомлення, що трансґендерні жінки — це не ухилянти, і їхній добробут має значення. 

***

Недосконале медичне законодавство та соціальні бар’єри, з якими стикаються транслюди, є лише симптомами глибших структурних проблем у суспільстві. Подолання цих бар’єрів вимагає не лише законодавчих реформ, а й глибокої трансформації соціальних норм, аби закріпити прийняття розмаїтості як фундаментального компонента суспільства.

Трансґендерні люди, долаючи подвійний тиск — правовий і суспільний — показують необхідність створення цих умов, настільки наочно, наскільки це лиш можливо.