Передмова Альони Ляшевої
Більшість американських міст створені для життя з автомобілем — про це розповідає Антонія Мальчик у своїй статті. Відсутність якісних просторів для прогулянок не лише позбавляє людей буденної радості, але й загрожує їхньому життю та здоров’ю, — стверджує авторка.
Планування європейських міст, зокрема пострадянських, часто протиставляють ситуації в США. І справді, громадський транспорт та пересування пішки залишається ключовим елементом мобільності в нашому регіоні. Але в останні десятиліття в українських містах ми бачимо тенденцію до занепаду громадського транспорту та якісних просторів для ходьби та все більшого домінування автомобілів. Замість того, щоб бути втіленням права на місто, прогулянка стає привілеєм.
Що саме робить наші міста менш дружніми до пішоходів? Крім занедбання вулиць, площ і парків, це і збільшення кількості приватних автівок, і розвиток таксі через платформи. Важливо звернути увагу, що ці зміни залежать не так від зручності того чи іншого виду транспорту, як від державних і міських політик, які надають пріоритет машинам. Неврегульованість таких сервісів, як Uber та Bolt, хаотичне паркування, неякісний громадський транспорт — все це штовхає містян і містянок використовувати автівки.А тим, хто не може їх собі дозволити, залишаються забиті маршрутки й слизькі тротуари. Ходьба, доступний громадський транспорт, як і зручна інфраструктура для велосипедів чи самокатів, забезпечують право на мобільність для всіх. Така модель міської мобільності, як вказує авторка статті, має позитивні наслідки не лише для людей, але й для довкілля.
2011 року Ракель Нельсон визнали винною у вбивстві на дорозі свого чотирирічного сина. Важливо зазначити, що Нельсон не була за кермом авто. Ба більше, вона навіть не мала власної машини. Вона разом зі своїми трьома дітьми переходила через жваву чотирисмугову дорогу від автобусної зупинки до їхнього будинку в передмісті Атланти в штаті Джорджія. Вони дійшли приблизно до середини, коли син відпустив руку матері та вибіг на іншу смугу. Нельсон спробувала зупинити його, але, на жаль, не встигла. Сама жінка та її дворічна донька також отримали тілесні ушкодження.
Водій зізнався, що того дня перебував під дією анальгетиків та сів за кермо напідпитку (крім того, він був сліпим на одне око), та визнав себе винним у наїзді на пішохода та втечі з місця події. Він відсидів у в’язниці шість місяців. Тоді як за свою «злочинну» спробу якомога скоріше відвести додому втомлених та голодних дітей найкоротшим можливим шляхом, Нельсон отримала довший термін ув’язнення, ніж убивця її сина.
Ракель Нельсон на суді
Я пишу з позиції привілейованої особи. Не з огляду на перевагу приналежності до білих людей чи середнього класу, хоча я належу до обох груп і це відіграє не останню роль, а я маю на увазі право, якого американці були позбавлені без свого відома в кращих орвеллівських традиціях, а саме — права на те, щоб за потреби я могла вийти зі свого дому, взявши за руки своїх дітей, та зайнятися своїми справами, йдучи пішки. Продуктові магазини, школи, соціальні служби, книжкові крамниці, ігрові майданчики, навіть лікарні, стоматологічні клініки чи крамнички з морозивом — все те, чого потребує моя сім’я в щоденному житті, знаходиться не далі як за півтора кілометра ходьби від дому широкими незалюдненими тротуарами.
Це привілей, якого позбавили Ракель Нельсон та мільйони інших людей зі схожими історіями. Я можу її зрозуміти, бо також мала подібний досвід. Ми йшли з моїми вередуючими, втомленими за день дітьми, які бажали лише одного — спати, а мої руки були зайняті пакетами з продуктами, як раптом я майже схопила серцевий напад, коли мій наймолодший зненацька вискочив на жваву вулицю. Коли я дізналась про цю історію, мене найбільше вразила антигуманність, через яку постраждала Нельсон. Їй винесли абсолютно несправедливий вирок, але вона просто йшла додому. Мабуть, не існує більш базового, більш природного за людське право на пересування пішки. Як і немає нічого інстинктивнішого за бажання, що переповнює все тіло дитини й спонукає її куди-небудь помчати.
Людина еволюціонувала, щоб у пошуках їжі та тіні пересуватися без допомоги рук зі швидкістю п’ять кілометрів на годину, дихаючи на повні груди. Ми ступаємо, навіть не замислюючись, — наші пальці ніг відштовхуються від землі, щоки підіймаються, щоб набрати повітря, бруд застряє в наших ніздрях. Ходьба — це одна з найцінніших рис, що дісталася нам від предків-мавп, і це те, що робить нас людьми: людина розумна з’явилася тільки після людини прямоходячої. Ми ходили — і так розпочали свій інтелектуальний шлях до антропоцену.
Ходьба дозволяє нам залишатися здоровими. Було доведено, що тридцятихвилинна прогулянка п’ять днів на тиждень має значний вплив на всі види захворювань — від ожиріння до депресії та раку товстої кишки. У звичайний день середньостатистична людина витрачає понад тридцять хвилин на те, щоб владнати власні клопоти, подорожуючи до потрібних місць пішки. Коли ми пересуваємося на машині, ми стаємо більш схильні до ожиріння, замкнутості та дратівливості. У книзі «Історія людського тіла» біолог-еволюціоніст Деніел Ліберман описує поширені хронічні проблеми зі здоров’ям, які, на його думку, пов’язані з тривалим сидінням, зокрема в автомобілі: атрофія м’язів, болі в попереку, серцево-судинні захворювання, діабет. «Ми майже не пристосовані до того, щоб вести малорухливий спосіб життя без фізичних навантажень, надто добре харчуватися та надто комфортно почуватися», — каже він.
Але ходьба — це не просто фізичні вправи, а складний взаємозв’язок між когнітивними процесами та сенсорними сигналами. Передача інформації від стопи до мозку, від внутрішнього вуха до зорового рецептора — все це надзвичайно складно прорахувати. Тільки завдяки останнім дослідженням в галузі нейронауки ми починаємо розуміти двонапрямний зв’язок між когнітивними та руховими функціями, а також роль, яку відіграє здоров’я серцево-судинної системи для нашого психічного добробуту. Але рухливий спосіб життя зараз як ніколи недоступний, особливо для мешканців бідних районів.
Десятиліттями американці все більше втрачають можливість і навіть право ходити пішки. У Сполучених Штатах є міста, наприклад, Нью-Йорк, де люди звикли ходити пішки й дістаються до роботи способами, так само звичними для жителів Лондона чи Парижа. Але в різних куточках країни та на великих її просторах можливість ходити пішки — відкрити двері, вийти на вулицю та піти кудись, чи просто прогулятися, не сідаючи за кермо автомобіля, — це змагання й це боротьба. Це ризик.
2013 року понад 4 700 пішоходів загинули та близько 66 000 отримали поранення внаслідок явища, яке Національна адміністрація безпеки дорожнього руху США називає «дорожньо-транспортними пригодами». Ця розмита фраза по суті позначає вбивства й травмування пішоходів людьми за кермом.
Кейт Крафт, директор національної коаліції «America Walks» («Америка ходить»), організації, яка виступає на захист пішохідної доступності, каже, що відколи в містах почали прибирати трамвайні колії, ми підірвали системи громадського транспорту, які мали б підтримувати пішоходів, і натомість плануємо простір для автомобілів. Ходьба — це перешкода для шанованої нами автомобільної культури; це досвід, який ми навмисно виключили зі свого життя.
Річ не лише в лінощах: в Америці автомобілі зберігають ілюзію свободи, незалежності, розкоші. Згадайте епізоди телешоу «Божевільні» (англ. Mad Men), дія яких відбувається в автосалоні Cadillac чи в заводських цехах Детройта, серці американських автомобільних фантазій: як і рекламні офіси 1960-х років у центрі самого шоу, автомобільні салони просякнуті міфами про те, якими американці уявляють себе. Ми — це й людина за кермом, яка повністю контролює ситуацію, й сама відкрита дорога — багата, незалежна, сповнена потенціалу. Заклопотані водії, що застрягли в пробці на шляху до роботи або змушені зупинятися перед пішоходами, ніколи не були частиною цього образу. Починаючи з субсидованих паркувань та закінчуючи тим, як транспортні служби планують дороги, ми заохочуємо подорожувати на автомобілі та перешкоджаємо пішохідному руху. Навіть більше, ми не лише стримуємо, а й криміналізуємо його там, де вважаємо за потрібне.
Син Ракель Нельсон загинув, коли вона переходила дорогу в недозволеному місці. Правове трактування «переходу дороги в недозволеному місці» трохи варіюється залежно від штату — це термін, що означає перехід дороги в будь-якому місці без перехрестя або позначеного пішохідного переходу. Коли 2013 року вирок Ракель Нельсон за ненавмисне вбивство на дорозі скасували, штраф у розмірі 200 доларів за перехід проїзної частини залишився. Враховуючи, що до найближчого пішохідного переходу було близько пів кілометра далі по вулиці, а її будинок знаходився навпроти автобусної зупинки, та її діти втомилися й зголодніли, я б вчинила так само. Насправді, коли я гуляю з дітьми, то відчуваю себе в більшій безпеці, переходячи дорогу в недозволеному місці, ніж коли тягну їх за собою таким тротуаром, який прокладено в районі, де живе Ракель, з його скупим бетоном, що майже впритул примикає до шосе. І, з огляду на стан водія, який убив її сина, і той факт, що він був двічі судимий за наїзд, у будь-якому разі це ще питання, чи було б дітям Ракель безпечніше на пішохідному переході.
Jaywalking, тобто перехід вулиці в недозволеному місці, колись був принизливим терміном, що стосувався «селюків», або, як їх ще називали, jays (сойки), які марно блукали американськими містами; до 1920-х років цей термін використовувався, щоб перекладати відповідальність з автомобілістів на пішоходів у разі аварії. Визнання переходу вулиці незаконним надало перевагу пересуванню тих, хто сидів за кермом. Колись давно дороги загального користування належали кожному. Але з моменту створення оригінальної ідеї «переходу вулиці в недозволеному місці» ми розгромили поняття пішохідності в одній із таких тихих культурних воєн, де єдиний, хто опиняється в програші, — це ми самі.
Пішоходи помітно здали позиції під час «втечі білих» через декілька десятиліть після Другої світової війни – коли заможні американці, в основному білі, покидали міста та усамітнювалися в передмістях, які з часом втратили зручності своїх околиць та тротуари, а потім поширилися далі в сільську місцевість, вириваючи стерильні квадратні метри з сільськогосподарських угідь та лісів. Тільки Нью-Йорку (а також, як деякі стверджують, Бостону) вдалося зберегти себе для пішоходів, завдяки наявній і розгалуженій системі громадського транспорту та роботі таких людей, як Джейн Джейкобс — активістці та письменниці 1960-х років, яка успішно доводила, що тротуари, пішоходи та громадські місця були вирішальними для здорових, процвітаючих міст.
У більшості інших місць ходити пішки стало й нудно, й важко — у передмісті майже нема на що дивитися, та й тіні мало. Візьмемо сумний приклад походу до школи. На початку 1980-х, коли я навчалась в початковій школі Монтани, я проходила кілька кварталів туди й назад починаючи з другого дня в дитячому садку (мій батько пішов зі мною в перший день). 1969 року 48% американських дітей у віці від 5 до 14 років ходили до школи пішки або їздили на велосипеді. До 2009 року їх кількість знизилася до 13%; навіть сім’ї, які все ще живуть за півтора кілометра від школи, почали їздити на машині. Передмістя було надто далеко для більшості велосипедистів, а тим паче для пішоходів, і з часом дороги стали більш підступними для людей різного віку, особливо дітей.
Артерії, що з’єднують віддалені житлові комплекси з послугами першої необхідності, — це не сонні путівці або засаджені деревами вулички, а швидкісні дво- та чотирисмугові автостради, небезпечні для водіїв та смертельно небезпечні для пішоходів. Додайте до цього роздутий страх злочинності, і ви отримаєте масовий переїзд поколінь з міст до передмість, де вони виходять зі своїх будинків та одразу сідають у зручні, величезні автомобілі, щоб швидше дістатися будь-якого місця, поснідавши на ходу й майже не користуючись тротуарами.
Ми почали зневажати ходьбу, боятися її. Справжні американці сідають у машини, де вони почуваються в безпеці та тримають все під контролем. Для фізичних вправ більш забезпечені люди імітують пішоходів, велосипедистів, піших туристів та фермерів на стаціонарних тренажерах у фітнес-клубах. Вони та представники середнього класу їздять у парки та заповідники, щоб мати можливість гуляти просто неба серед дерев, птахів та чистого повітря, а бідні залишаються у великих пустелях із доріг та бетону; пораду «гуляти тричі на тиждень для здоров’я» легше дати, ніж дотримуватися її, бо немає де безпечно й крок ступити.
За останні 80 років ходьба як спосіб пересування, не кажучи вже про задоволення, стала для американців настільки чужою концепцією, що найменші рухи в бік того, щоб зробити райони та спільноти більш придатними для ходьби, зустрічають запеклий, обурений опір. Багато в чому ця боротьба пов’язана з питанням про те, хто платить за тротуари. Якщо район був спроєктований без урахування пішохідної доступності, то розбудова інфраструктури коштує дуже дорого. Міські райони та передмістя повинні подбати про бордюри, водостоки, стік зливових вод, поточне обслуговування та прибирання снігу. Я живу в Монтані, де сніговий покрив від початку листопада до кінця квітня — нормальне явище. Хоча міські служби чистять дороги, домовласники за законом зобов’язані очищати тротуари, прилеглі до їхніх ділянок, від снігу за допомогою лопат або снігоприбирачів. Це чудова вправа, але не завжди приємна, особливо для людей похилого віку або з обмеженими можливостями. У сніжні зими робота лопатою може здатися марною, й нерідко можна побачити, як пішоходи відмовляються ходити обмерзлими тротуарами й переходять на добре розчищені дороги.
Опір тротуарам та ходьбі часто розділяє покоління. Люди, які виросли в культурі, орієнтованій на автомобілі, не розуміють, чому вони мають платити за те, щоб дати можливість ходити пішки. В одному з районів у передмісті Чикаго боротьба за тротуари була настільки жорстокою, коли багаторічні мешканці виступали проти прохань молодих сімей про тротуари, що пішохідна доріжка раптово зупинилася на половині кварталу. «Цементні компанії... єдині, хто справді отримує вигоду, – цитує газета Wall Street Journal іншого давнього жителя та противника пропонованих тротуарів на Лонг-Айленді. – Ніхто не ходить по вулиці Кінг-роуд. Усі їздять».
Іноді можна почути історії про громади, де пропонована інфраструктура, що сприяє пішохідному руху, викликає нарікання, що лише бідні, «бидло», злочинці та злиденні верстви населення можуть користуватися тротуарами та зручними для пішоходів дорогами.
Але на глибшому рівні прихильність американців до приватної власності та особистої свободи, які рясніють історією расової та класової дискримінації, змушує нас не довіряти ходьбі. «Це відчуття, подібне до агресивного “зійди з мого газону, забирайся з мого тротуару”, — каже Кейт Крафт. — Люди відчувають страх, що “небажані” гості будуть бродити по їхній території».
Таке ставлення здається суто американським. Коли я жила у Відні, де ходити пішки та користуватися громадським транспортом є чимось більш звичним, ніж водіння, я звикла їздити поїздом і прогулюватися, як містом, так і пішохідними стежками в Альпах. У Росії, де я провела кілька своїх дитячих років та юності, ходьба — це спосіб життя: школярі мчать, а похмурі діди плентаються по містах і селах навіть холодною зимою. Повернувшись до США, я так і не пристосувалася до відсутності громадського транспорту та тротуарів, коли можна бути впевненою, що, навіть щоб дістатися до пунктів призначення за півмилі лише в десяти хвилинах ходьби, людям все одно потрібні авто та ремені безпеки. Автомобілі та недовіра до пішоходів стали символами американської культури хибної самодостатності з її принципами «кожен сам за себе» та «досягни всього власними силами». Свобода водіння, коли і як нам заманеться, така ж американська, як яблучний пиріг чи кобура для зброї; чого не скажеш про свободу ходити.
У багатьох регіонах США ходьба розглядається як сумнівна контркультурна діяльність. Закриті громади є просто останнім втіленням безпідставної підозрілості, з якою ми дивимося на вільних незнайомців-бунтарів, що сміливо виходять на вулицю пішки й тим паче — бродять десь поблизу наших будинків. Моя подруга нещодавно розповіла мені, що кілька років тому, коли вона жила в Міссісіпі, її постійно зупиняла поліція тільки тому, що вона воліла ходити на роботу пішки. Двічі вони наполягали на тому, щоб відвезти її додому, «щоб я могла довести, що я не бездомна чи повія. Бо хто ще буде вештатися вулицями?». Вона зрештою втомилася від цих клопотів і купила старий велосипед, щоб їздити на роботу.
Наш світ радикально змінився від часів античності або навіть Вільяма Вордсворта й Генрі Торо, відомих мислителів, які любили піші прогулянки. Ми досягли тієї точки, де у світі нібито є постфемінізм, але жінка не може йти пішки на роботу, адже за це її буде переслідувати поліція, хоча вона й не порушила закон.
Знак «Прохід заборонено»
Я б припустила, що недовіра Америки до незахищених пішоходів — знаки «Прохід заборонено», закриті громади, приміські будинки без тротуарів — йде ще з минулого, з інстинктів, створених задовго до передмість та автомагістралей, до появи історичних записів. Наші двоногі предки еволюціонували в рамках переміщення між укриттям, яке передбачає захист, та пошуками їжі поза ним, що було величезною небезпекою для життя. Коли зіткнення з хижаком було неминуче, вони не мали міцного «ленд ровера», в який можна було б сховатися. З погляду еволюції, небезпека прийшла разом із ходьбою, що в наступних століттях відбилося в законах проти бродяжництва й припущеннях про те, що жінка, яка ходить сама, має бути повією.
Якщо ми покидаємо облаштоване середовище, яке контролюємо, то перед нами відкривається світ сповнений загроз. Водіння, попри високий ризик ДТП, травм і смертей, пропонує позірну свободу — ми не озираємось назад. І як тільки відвикаємо від колихання повітря, шелесту дерев, поглядів інших людей, вони можуть налякати нас. Люди, які рухаються по-іншому й думають не так, як ми, загрожують нашому способу життя в безпеці будинків-фортець, ехо-камер та дорожніх артерій, які живлять це все. І тому ми проєктуємо міста та передмістя, квартали та мегаполіси, незручні для тих, хто ходить пішки й виходить за межі парадигм, які ми вважаємо безпечними. Ми робимо це охоче, попри те, що особиста втрата здатності ходити настільки жахлива, що в медичних драмах часто питають: «Чи буду я коли-небудь ходити знову?»
На щастя, більша частина світу в цьому не схожа на США. Та чи надовго? Америка вже експортувала малопоживний фаст-фуд по всьому світу разом із глобальними епідеміями ожиріння та діабету. Так само ми можемо поширити наше нехтування пішими прогулянками. Багато років тому олігархи та політики в Росії почали імпортувати ці ідеї та створили свій власний колорит закритих громад, зазвичай із вартою і зброєю, і середній клас країни часто прагне до того ж. Організація «The Ramblers» (від англ. rambler – бродяга) у Британії зіткнулася з опором використанню нею стародавніх пішохідних доріжок та захисту «права на свободу пересування» з моменту свого заснування в 1935 році. Оскільки американські підходи до економічної політики та соціальних програм, прагнення жити у великих односімейних будинках проникають у свідомість європейців, то як зміняться й міські та сільські пейзажі, щоб віддзеркалити напружений та малорухливий спосіб життя американців? Чи не втратимо ми себе в цьому процесі?
Пол Салопек у пустелі Кизилкум
У січні 2013 року журналіст і науковий співробітник часопису National Geographic Пол Салопек здійснив семирічну пішу подорож від Великої рифтової долини Ефіопії до Вогняної Землі в Чилі. Його похід, названий «Прогулянка з Едему» (англ. Out of Eden Walk), був побудований так, щоб буквально слідувати стопами Homo sapiens, тих кількох тисяч людей, які наважилися залишити Африку більше ніж сто тисяч років тому, щоб поширити свій генетичний матеріал по всьому світу. Які причини його походу? Щоб «заново переосмислити контури нашої планети в людському темпі п’ять кілометрів на годину… Я сподіваюся відновити деякі важливі зв’язки, розірвані штучною швидкістю через неуважність».
Салопек почав свою подорож через те, що ми втрачаємо здатність і право ходити, але боюсь, він почав її надто пізно. Ті з нас, хто ходить пішки, виявляють, що стежки дедалі більше «вислизають» у нас із-під ніг. Ким ми станемо без можливості ходити пішки, бажання, простору та здібностей? Чи не рухаємося ми, як запитує Деніел Ліберман, «у майбутнє, схоже на описане у фільмі “ВОЛЛ·І” (англ. WALL-E), в якому ми виростаємо в расу товстих, хронічно хворих слабаків, які залежать від ліків, машин і великих корпорацій, щоб вижити?» Якщо так, то це буде майбутнє, яке ми створили добровільно, з нашими скаргами на те, що ходьба — це надто важко, надто нудно, надто дивно. Днями я побачила пікап з наклейкою на бампері «Моя друга машина — диван!» — перспектива настільки захоплива, що заслуговувала на три знаки оклику, а не один
За останні кілька років у США пішохідна доступність привернула більше позитивної уваги, частково через такі випадки, як-от трагедія Ракель Нельсон, але більше завдяки впливу молоді, забезпечених білих громадян. Молоде покоління вважає за краще ходити пішки або їздити на велосипеді, а не користуватись автомобілем, що робить пішохідну доступність цінним елементом ринку нерухомості. Починаючи з великих міст, поступове впровадження ініціатив з підвищення пішохідної доступності кидає виклик американській автомобільній культурі. У 2014 році в Нью-Йорку запустили програму «Vision Zero» («Нульове бачення»), яку розпочали у Швеції. Вона має на меті зробити дороги безпечнішими для всіх користувачів. Одним із її принципів є те, що здоров’я та життя людини мають пріоритет над швидкістю. Сіетл експериментує з перетворенням деяких околиць на райони в голландському стилі (woonerfs) — вуличний простір, який рівноправно використовують всі учасники дорожнього руху. Навіть Лос-Анджелес намагається позбутися своєї давньої ідентичності як автоантиутопії, інвестуючи в громадський транспорт і громадські місця.
Melissa Phillip/Staff
І коли «America Walks» оголосила про запуск свого коледжу ходьби (Walking College), який буде навчати людей популяризувати ходьбу на рівні громади, вони отримали 80 заявок на 20 місць, хоча стипендіати повинні були сплачувати навчання самостійно. Кейт Крафт розуміє іронію коледжу ходьби. «Це вражає, з огляду на еволюцію, — каже вона про роботу «America Walks». — Що щось таке просте та важливе для людського буття вимагає так багато свідомих зусиль».
Чи буде цього достатньо? Я дивлюся на історії, подібні до історії Ракель Нельсон, і думаю, що майбутнє може виглядати не так, як у «ВОЛЛ·І», в якому люди принаймні щасливі, добре доглянуті та не звертають уваги на свій стан, а більше схоже на «Орикс і Деркач» Марґарет Етвуд, де ті, хто мають кошти, будуть жити у величезних, оманливо спокійних інноваційних комплексах, де підтримується ідеальна чистота, а ті, хто їх не має, залишаться в містах, що руйнуються, де вони вимушені пересуватися на власний страх та ризик.
А поки відчиніть двері, вийдіть на прогулянку. Відчуйте бадьорість кроку, свободу рухів, розправте плечі — це більше, ніж кліше. Скористайтеся останньою можливістю насолодитися цією дивовижною миттю, перш ніж ми втратимо її назавжди.
