Сара Кендзьор
Становище викладачів-сумісників (ад’юнкт-професорів) яскраво демонструє, що вища освіта вже не є шляхом до добробуту.
Зараз 2011 рік і я сиджу в Палаці Конгресів у Монреалі, спостерігаючи за антропологами, які розмовляють про структурну нерівність.
З’їзд Американської Антропологічної Асоціації скликається щороку для презентації досліджень з усього світу, і, як і тисячі інших антропологів, я мушу заплатити, аби взяти участь: $650 за переліт, $400 за три ночі у «студентському» хостелі, $70 членський внесок і $94 за участь у конференції. Останні два збори за студентською знижкою. Якби я була безробітною чи на непостійній зайнятості, то мусила б платити вдвічі більше.
Тема цьогорічного з’їзду – «Сліди, відбитки та спадщина». Відповідно до пояснення на сайті Американської Асоціації Антропологів, ми живемо в часи, коли «значення і місцезнаходження відмінностей, як інтелектуальних, так і моральних, перебудувались». Упродовж конференції я зрозуміла, що вони мали на увазі. Я саме слухаю, як спікери оплакують експлуататорські практики неоліберальної системи, коли це моя подруга торкається мого плеча: «Я витратила майже всю свою зарплату, аби бути тут», – каже вона.
Моя подруга — викладач-сумісник (ад’юнкт-професор). У неї диплом PhD з антропології, вона викладає в університеті, де їй платять $2 100 за курс. Вона – професор, але не Професор. Вона, як і 67 відсотків викладачів американських університетів, працівник на неповній ставці, чий контракт можуть поновити чи не поновити наступного семестру. Вона не отримує ані пільг, ані медичного страхування.
Відповідно до Проекту сумісників, перенаповненого джерелами сайту, де з’ясовуються зарплати сумісників (інформація, яку університети довго тримали в таємниці), її зарплата близька до середньої. Якби вона викладала п’ять курсів на рік (типове навантаження викладача на повній ставці), вона б отримувала $10 500, що значно нижче межі бідності. Деякі сумісники отримують більше. Знаю друга, якому запропонували $5 000 за курс, але він відмовився і попросив менше, аби його діти й далі мали право на продовольчі талони.
Для чого моя подруга, розумна жінка, у якої немає грошей, витрачає близько $2 000, аби відвідати конференцію, яку вона не може собі дозволити? Вона шукає вихід. В Америці академічний найм суворий і сезонний. Кожна спеціальність має свою річну конференцію, що зазвичай проводиться восени, де й відбуваються співбесіди для прийняття на роботу. Про них можуть оголосити за кілька днів чи годин до початку конференції, а тому більшість людей приїзжають на всяк випадок, хоча часто не отримують жодного запрошення на співбесіду.
Американська Антропологічна Асоціація переважно проводить свої з’їзди у найдорожчих містах, хоча в них є одна умова: «Персонал ААА відповідальний за ведення переговорів та адміністрування контрактів щорічного з’їзду, надаватиме перевагу щодо розміщення конференції місцевостям, які провадили постанови щодо прожиткового мінімуму». 1 На жаль, це правило не застосовується для відвідувачів конференції.
За межею бідності
У більшості професій зарплати, нижче за межу бідності, стали б тривожним сигналом. У академічній сфері вони сприймаються з вдячністю. Адже неоплачувана праця на добровільних засадах є, без перебільшення, у порядку речей. Вчителювання рекламується як «покликання», а думати про оплату починаєш уже пізно. Один американський університет пропонує своїм аспірантам зарплату $1000 за семестр за «можливість» скласти і провести курс для студентів бакалаврату, кожен з яких платить за навчання близько $50 000. Університет називає цю посаду «старший асистент з навчання», бо платити викладачу настільки нижче мінімальної зарплати, імовірно, просто незаконно.
На додачу до викладання, академічна робота включає проведення досліджень і підготовку публікацій, які також окремо не оплачуються. Натомість, усі доходи йдуть до комерційних академічних видавництв, котрі закривають доступ громадськості до академічних статей непомірними цінами на завантаження чи підписку на журнали, заробляючи в процесі мільйони. Якщо автор хоче надати безкоштовний доступ до свого дослідження, він повинен заплатити видавцю всередньому $3 000 за статтю. Без інституційної приналежності і не заплативши, науковець не має доступу до наукових досліджень, навіть до тих статей, які ним же і написані.
Важко, мабуть, відчувати симпатію до людей, які свідомо обирають такі умови праці. «Барте, не насміхайся з аспірантів», – каже Мардж синові у часто цитованому епізоді «Сімпсонів». «Вони просто зробили жахливий життєвий вибір».
Але всі американці повинні бути зацікавлені у долі викладачів-сумісників, і не лише тому, що це ті, хто навчає нашу молодь. Проблема сумісників є символом більш загальних тенденцій у американській сфері зайнятості: кінця вищої освіти, як шляху до заможності, і звуження життєвих можливостей для всіх, окрім найбільш привілейованих.
У жалючому коментарі політичний аналітик Джошуа Фрост зазначає, що неоплачувані стажування, які колись практикувалися лише в шоу-бізнесі, поширилися тепер ледь не на всі галузі економіки. «У цьому місті майже неможливо отримати роботу в політичній сфері без неоплачуваного стажування», – пише він з Вашингтона, одного з найдорожчих для життя міст у країні. Навіть юриспруденція, колись гарантований шлях нагору для американської працелюбної бідноти, зараз стала професією, де зарплати можуть складати всього $10 000 на рік, – ситуація неможлива для всіх, окрім багатих, та просто катастрофічна для тих, хто вклав понад $100 000 для отримання ступеню. Одна за іншою професії, що сформували американське суспільство, стають недоступними для всіх, окрім обраних.
Ціна наукового ступеню
Академічну сферу хвалять за те, що вона меритократична. Публікації оцінюють анонімні рецензенти, а хороші докторські програми пропонують безкоштовне навчання та гідну стипендію. Але академічна сфера тримається на викладачах-сумісниках, що робить її нічим не кращою за ті професії, де неоплачувані стажувальники обслуговують еліти.
Антропологи знані своєю чутливістю до соціальної нерівності, але мало хто визнає важке становище своїх колег. Коли я висловила свої сумніви одній колезі, вона на повному серйозі порадила мені «переглянути значення роботи в моєму житті» та звернутися до «пост-робочих перспектив» 2. Популярне відео про перспективи працевлаштування молодих докторів наук б’є в саме яблучко: «Чому б вам не підключитися до цільового фонду?».
У травні 2012 року я отримала свій диплом PhD, але я досі не знаю, що з ним робити. Я борюся з закритим характером академічної роботи, яка, як я вважаю, повинна бути доступною для всіх, але понад усе я борюся з обмеженням можливостей у академічній сфері для таких, як я – для тих, для кого освіта колись була можливістю вибратися з бідності, а не потрапити до неї.
Мій батько, перша людина в нашій родині, що закінчила коледж, намагається довести, що мій науковий ступінь чогось таки варте. «Наша сім’я приїхала сюди з нічим», – каже він про моїх прадідів, які покинули Польщу сто років тому. «Ти уявляєш собі, як це неймовірно, що ти цього досягла, як би вони пишалися тобою?»
Моє серце ледь не розбилося, коли він це сказав, адже його ілюзія така зворушлива. Вона так виявляє цінності його покоління, і настільки різниться із моїм власним досвідом.
Сара Кендзьор – антрополог, яка нещодавно отримала свій диплом PhD Університету Вашингтона у Сент Луїсі.
Переклад Галини Герасим за редакції Володимира Іщенка
