Вступ
— Як твої справи?
— Чесно кажучи, я неймовірно знервована. Робота накопичується, і я тону в купі справ. Я, насправді, не знаю, коли зможу почати той розділ про приховування і мовчанку, я мала це зробити сто років тому і почуваюся паршиво, що засмучую Розін, але в мене буквально нема жодної вільної секунди.
— Розумію, дуже добре розумію, про що ти.
— Дивись, вчора я отримала 115 мейлів, і на всі треба було відповісти. 16 годин на день я тільки те й роблю, що намагаюся тримати все під контролем. У мене постійне відчуття, ніби я ніколи нічого не встигаю, і список моїх завдань росте швидше, ніж я викреслюю з нього зроблене. Це схоже на фільм жахів, у якому пухлини ростуть удвічі кожні кілька годин! (Сміх) І мені ніколи не вдається попрацювати над чимось своїм. Я дуже погано сплю, і таке відчуття, що все вийшло з-під контролю.
— У мене та сама ситуація. Читати? Що це таке? Думати? Без варіантів! І ти почуваєшся жахливо, правда? Я відчуваю, що постійно краду час і від дітей — іду перевіряти пошту прямо посеред гри в Монополію чи щось у цьому роді. Іноді мені просто хочеться все покинути.
— Так, я знаю. Все стає тільки гірше. Досі сподіваєшся виграти в лотерею? (Сміх) То як твої справи?
— Ти дійсно хочеш знати?! (Сміх)
— Так.
— Погансько, насправді. Мене все дістало. Вчора я дізналася, що мою статтю не взяли в журнал Х.
— О ні!
— Ти знаєш, я працювала над нею так довго. Я стільки вклала у цю справу.
— Я знаю.
— І один із рецензентів був просто огидним, він написав щось на кшталт: «Мої першокурсники краще розуміються в цій темі, ніж ця авторка — навіщо вона марнує наш час?» Коли я прочитала це, Роз, — ніби мені дали ляпаса. Все, що я могла зробити — постаратися не розплакатись у викладацькій, адже після цього на мене чекала лекція, тож довелося взяти себе в руки і провести пару. Але сьогодні я не спала.
— Бідненька.
— У мене крутилися в голові всі ці негативні коментарі. І ти знаєш, найгірше те, що вони праві: я нездара.
— Ні, це неправда.
— Я шахрайка, і я мала здогадатися, що мене викриють, якщо я надішлю свою роботу в журнал такого рівня.
Це запис моєї розмови з подругою за кілька днів до того, як я нарешті сіла писати цей розділ. Обидві учасниці розмови білі, обидві працюють у «старих» (створених до 1992 року) британських університетах, обидві працевлаштовані за «тривалими» контрактами, що по багатьох пунктах ставить їх у краще становище порівняно з більшістю в сучасній академії. Мене легко впізнати в голосі, який висловлює хвилювання про затримку цієї статті. Деяким читачам цей фрагмент розмови може здатися досить дивним, але, підозрюю, для багатьох тут буде щось знайоме, що глибоко зачепить душевні струни впізнання. У цій розмові йдеться про багато речей: втому, стрес, перевантаження, безсоння, тривогу, сором, агресію, біль, провину, відчуття себе не у своїй тарілці, обман і страх бути викритим і піднятим на сміх у сучасній академії. Ці почуття, цей чуттєво втілений досвід, займає дивну позицію щодо проблем таємності та замовчування. Вони звичні й повсякденні, та водночас залишаються переважно таємними й заглушеними в громадському просторі академії. Їх обговорюють іншим, менш поважним тоном: у балачках у коридорі, під час перерви на каву, в інтимних розмовах між друзями — але, схоже, їм не місце в промовах чи в журнальних публікаціях, ба навіть на робочих зустрічах факультету. При всьому інтересі до рефлексивності впродовж останніх десятиліть, довід учених якось зовсім уникнув критичної оцінки. Ніби параметри рефлексивності обмежені окремими дослідженнями, оминаючи інституційний контекст виробництва академічного знання як саму собою належну даність.
Що би сталося, якби ми звернули увагу на процес власної праці, організаційне управління й умови виробництва? Що ми могли би з’ясувати, якби замість вивчати інших сфокусували би погляд на власній спільноті й використали би як дані не відшліфовані публікації або філігранні промови, а нескінченний потік комунікацій та практик, у якому ми, часто мимоволі, загрузли та заплуталися: множення е-мейлів, протоколи засідань, заявки для прийому на роботу, експертні відгуки, оцінки для підвищення, чернетки звіту для оцінювання досліджень (Research Assessment Exercise, RAE), документація комітетів, відгуки студентів на курси, навіть балачки після семінарів? Як ми могли би пов’язати макроорганізацію та інституційні практики, з одного боку, з досвідом та почуттями, з іншого, і почати досліджувати вплив гендеру, раси та класу на ці зв’язки? Як ми могли би критично оцінити безліч моментів, коли люди почуваються на межі зриву, кажуть: «Моя робота — лайно» або «Мене викриють», або моменти безкарних нападок і жорстокості, що часто трапляються, наприклад, в анонімних рецензіях (які поки рідко оскаржують) — і як поєднати ці почуття з неоліберальними практиками влади в західних університетах? Коротше кажучи, як ми могли би спробувати зрозуміти таємне та замовчане на наших власних робочих місцях та осягнути всі значення цього таємного?
Я й не сподіваюся розглянути всі ці питання у цьому короткому тексті, але відчуваю, що вкрай необхідно — невідкладно важливо — поставити їх на порядок денний. Це не вправляння у самопоблажливості чи прояви нарцисизму, це навіть не можливість добряче поплакатися — адже насправді мене цікавить саме питання, чому тип комунікації, зразком якого є діалог на початку цієї статті, сприймається лише як «ниття», скарги та невдоволення, а не як аналіз чи (політична) вимога змін. Цей розділ є радше початком спроби компенсувати нашу колективну мовчанку, нашу нездатність критично оцінити, що відбувається у нашому власному житті. Зрештою, в цій статті я прагну зрозуміти зв’язок між економічними та політичними зрушеннями, змінами у трудових відносинах і особистим психологічним досвідом — і почати говорити про опір.
Контекст досвіду
На мою думку, цієї теми стосуються чотири типи праць. По-перше, є велика кількість літератури про зміни у процесі праці — а ця тема виливається в більш загальну соціальну теорію з розповідями про пізній капіталізм, мережеве суспільство, текучу сучасність, суспільство знання чи постфордизм (Beck 2000, Boltanski and Chiapello 2005, Bauman 2000, Sennett 2006, Hardt and Negri 2000). До ключових понять належать стрес через ризик, індивідуалізація, незахищеність і швидкі технологічні зміни, що призводять до потреби постійного бути на часі та набувати нових навичок (вимога стати частиною того, що Мануель Кастелльс (Castells 1996) називає «перепрограмовуваною працею»). Недавній сплеск інтересу до культурної праці — особливо актуальна частина цієї літератури, яка, схоже, краще володіє емпіричними даними, ніж загальні описи, і розглядає досвід роботи в культурних галузях на кшталт веб-дизайну, телебачення, кіно та моди. Дослідження виділяють деякі відносно постійні особливості такого типу роботи: переважання тимчасової, нестабільної та прекарної зайнятості; тривалий робочий день і булімічний робочий розклад; крах чи стирання меж між роботою та дозвіллям; низька платня; високий рівень мобільності; пристрасна прив’язаність до роботи й до ідентичності творчого працівника (наприклад, веб-дизайнера, художника, фешн-дизайнера); суміш богемного та підприємницького мислення як загальна настанова; неформальне робоче середовище та особливі способи соціалізації; а також глибокі переживання незахищеності та тривоги щодо пошуку роботи, заробляння достатньої кількості грошей, встигання за швидкими змінами специфіки роботи (Banks 2007, McRobbie 2003, Gill 2002, Ursell 2000, Ross 2003, Gill and Pratt 2008). Ці результати можуть знайти потужний відгук у багатьох прихованих чи замовчуваних особливостях життя в сучасному західному університеті.
Друга, значно менша частина літератури — це праці про структурні трансформації у системі вищої освіти, автори яких підкреслюють посилення корпоративізації та приватизації університету та наслідки цих процесів (Graham 2002, Evans 2005, Washburn 2003). До цих наслідків належить перенесення моделей корпоративного управління на університетське життя; переформулювання самої природи освіти в інструментальному ключі, в категоріях бізнесу й економіки; перетворення студентів на «споживачів»; погіршення оплати та умов праці науковців, а також дедалі нестабільніша зайнятість за практичної відсутності організованого спротиву профспілок та інших органів. Критичні праці (варто зазначити, що не всю цю літературу можна назвати критичною; деякі праці — просто прояви ностальгії за епохою елітаристських цінностей і образом «науковця-джентльмена») говорять про «університет-корпорацію» і про «академічний капіталізм» і стверджують, що вищу освіту захопила ринкова логіка.
По-третє, дослідження мікрополітики влади в академії також згодиться для моїх намірів (Gillies and Lucey 2007). Часто феміністично орієнтована, часом із застосуванням психоаналітичного мислення, ця література кидає виклик популярному образу «вежі зі слонової кістки» як «витонченого притулку для незалежних суджень і вишуканої культури» (ibid: 1), натомість звертає увагу на функціонування влади на різних рівнях та її суперечливі прояви в сучасному університеті. Владу в цій праці розуміють як відносини і звертають увагу на несвідомі сили, які діють як на інституційному, так і на міжособистісному рівнях. Особливо цінним є акцент на дрібномасштабних мікрозмаганнях за владу в Академії — від динаміки стосунків аспірантів та їхніх керівників до обговорень навантаження чи просування по службі.
Нарешті, фукіанські тексти про неолібералізм — іще одне важливе джерело міркувань про сучасне робоче життя в академії. До ключових понять цих праць належить «примусова індивідуальність» (Сronin 2000) — ідея, що сьогодні від індивідів дедалі наполегливіше вимагають розказувати історію свого життя так, ніби вона — результат свідомого планування та вибору (Rose 1990, Walkerdine et al. 2001), — і критика «культури обліку» з її зобов’язаннями робити все «обліковуваним», себто пізнаваним і обчислюваним у формі кількісних «результатів» (Power 1994, Strathern 2000). Виходячи з дискусій про економічну раціональність, критичні дослідження неолібералізму скеровують нашу увагу на появу нових форм дисципліни, що функціонують як технології особистості та впроваджують нескінченний самоконтроль і планування, віддаючи перевагу «відповідальному» суб’єктові, якого потребує сучасний університет. Такий суб’єкт не потребує управління, йому можна довірити «автономію» для самоуправління — і це більш ефективний інструмент здійснення влади, ніж будь-який примус згори, від роботодавців.
Ці різнопланові напрями в поєднанні можуть багато чого навчити про зміну природи академічної праці, але необхідно, на мою думку, розробити підхід до поєднання їх у такий спосіб, щоб дослідити зв’язки між трансформаціями капіталізму, новими формами управління та психосоціальним досвідом роботи в університеті. Реалізуючи цю спробу, я почну з аналізу досвіду в межах самої академії — досвіду, який завжди приховують чи замовчують, який не має «належних каналів» зв’язку. Мої «дані» абсолютно ненаукові — тим не менш, я стверджую, що вони відображають дещо справжнє і значуще про наші робочі місця. Вони складаються з розмов та електронних листів від друзів і колег, університетських записок, листів від видавців журналів та інших фрагментів побутового життя (усі тексти анонімні, окрім моїх власних), що були зібрані протягом одного року. Я хочу почати з досвіду, а не з теорії або з опису змін у капіталізмі, в роботі чи у вищій освіті, бо — попри всі переозначення терміну «досвід», особливо в фемінізмі — мені здається, що саме цей рівень лишається замовчаним у більшості дискусій, однак дедалі наполегливіше заявляє про себе в наших болях у спині, втомлених очах, проблемах зі сном, у наших різноманітних переживаннях стресу, тривоги і перевантаження.
Прекарне життя
Не зрозумій мене неправильно, я справді радий мати цю роботу, але через черговий короткостроковий контракт мені доведеться почати шукати новий заробіток, практично, просто зараз.
Науковець-початківець, 30 з чимось років, утретє на однорічному контракті
Я, насправді, працюю на чотирьох роботах із неповним робочим днем. Планувалося тільки три — з цим іще можна впоратися — але потім хтось пішов на лікарняний в університеті Х і вони попросили мене замінити його. Я знаю, це божевілля, але я ніяк не міг відмовитися, бо це може бути моїмм єдиним шансом отримати повноцінну роботу з наступного року. Тож мені довелося зібратись і показати свою готовність до роботи. Але, повір, це мене просто вбиває! Треба тобі показати мій розклад. У четвер, наприклад, я долаю близько 400 миль, дістаючись із одного місця роботи на інше. І коли я сиджу в машині, я так нервую, так зчіплюю пальці на кермі, що суглоби біліють… Я постійно думаю, що якщо я потраплю в пробку чи якщо по дорозі станеться аварія, чи щось іще, то все зовсім розвалиться, я все провалю.
Нещодавній доктор, 30 з чимось років
Я доводив себе, намагаючись закінчити цю статтю, бо якщо я не опублікую її в хорошому журналі, вони не включать мене до звіту про дослідження, а якщо я туди не потраплю, я можу назавжди забути про підвищення, і залишаться лічені дні до мого кінця. Суто викладацький контракт, без досліджень — ось що я отримаю! Почуваюся, ніби деруся вгору нігтями.
Лектор, 40 з чимось років
Прекарність — один із визначальних досвідів сучасного академічного життя, зокрема (але не лише) для молодих людей або для працівників «на початку кар’єри» (цей сполучення останнім часом може поширюватися на всю «кар’єру», враховуючи обмежені можливості для розвитку та брак гарантій працевлаштування). Статистичні дані про структуру зайнятості науковців свідчать про масову перебудову системи вищої освіти за останні десятиліття, що супроводжується систематичною непостійністю робочої сили. Тривалі контракти, що сприймаються в США як шлях до посади професора, зараз становлять лише трохи більше половини академічних посад: станом на 2006-2007 роки, 38% учених у галузі вищої освіти працюють за строковими контрактами (Court and Kinman 2008). Тоді як у минулому короткострокові контракти були переважно обмежені дослідницькими роботами в конкретних обмежених у часі проектах, сьогодні вони характерні і для викладацьких посад, які часто пропонуються на один рік, на тимчасовій основі, з найнижчою заробітною платою. Втім, навіть такі викладачі — «робітнича аристократія» в порівнянні з аспірантами чи молодими докторами, які начитують масові лекції бакалаврам на короткострокових контрактах із неповним робочим днем і з погодинною оплатою, з недостатньою підготовкою та браком підтримки, оплата праці яких (із урахуванням підготовки й оцінювання студентів) часто де-факто падає нижче мінімальної зарплати. В таких умовах навіть робота прибиральником або офіціантом виглядає більш привабливою економічно. Поряд із цим існує новий вид зайнятості — «викладацька стипендія», за допомогою якої в рамках скорочення витрат на управління університетом праця, яку свого часу виконували люди на посаді лектора, переведена на нижчий рівень оплати, позбавлена пільг і гарантій (наприклад, пенсії), без будь-якої відповідальності керівництва перед працівником. Цю роботу пропонують лише на один семестр, нерідко залишаючи викладачів-стипедіатів без будь-якого доходу протягом літа.
Багато чого можна — і варто — (сердито) сказати з цього приводу: про політику кожного нового уряду в галузі вищої освіти, про співучасть відносно захищених працівників у цій ерозії оплати та умов праці їхніх колег, про неспроможність колективно зреагувати на децимацію у професії, зрештою, про ідею університету та самої суті інтелектуальної праці. Але також потребують обговорення й наші переживання всієї цієї нестабільності. Як цей «чудовий новий світ праці», який детально описали теоретики суспільства (Beck 2000), відчувають на собі працівники академії? Яка ціна переходу від відносно захищеної зайнятості до неформального, низькооплачуваного та непостійного працевлаштування? Уривки на початку цього розділу свідчать про дещо з цього. У них є хронічна тривога і стрес, викликаний задовгим робочим днем, високою вартістю добирання до роботи, неможливістю будувати плани через питому невпевненість щодо свого становища. Британський Відділ охорони здоров’я та безпеки на робочому місці підрахував, що 13,8 млн. робочих днів щорічно втрачаються через пов’язаний із роботою стрес, тривогу та депресію. В опитуванні Спілки університетів і коледжів у 2008 академічні працівники засвідчили «дуже високий рівень стресу, значно вищий за середній» — цей показник зріс порівняно з попередніми опитуваннями в 1998 і 2004 роках (Court & Kinman 2008). Попри величезний вплив на наше життя, ці речі рідко озвучують у межах Академії — навіть якщо про них і говорять, то, як правило, як про індивідуальні, особисті переживання, а не як про структурні особливості сучасного університету. Крім того, академічні працівники, як відомо, рідко говорять про (низьку) зарплату — можливо, вони вважають, що це ставить під сумнів їхню відданість обов’язку чи чесність. Як стверджував Ендрю Росс (Ross 2000), відмова науковців бруднити руки розмовами про гроші пов’язана з ідеєю ученості як «благородного» покликання — цей факт, імовірно, якось стосується нашої нездатності вже багато десятиліть укладати договори про оплату, яка бодай встигала би за інфляцією. Фінансові труднощі можуть бути замасковані освітнім та культурним капіталом учених — через що складно говорити про ці проблеми.
Мабуть, цей самий «жертовний» етос змушує мовчати про особисті втрати від незахищеної та нестандартної зайнятості в університетах. Необхідність щодня їздити далеко на роботу чи жити окремо від партнера та друзів — ціна, яку ми платимо за дедалі більшу мобільність, за участь у фрагментованій робочій силі. Хтось платить іще й неможливістю завести дітей. Це непропорційно впливає на науковиць, які, як виявилося, значно рідше мають дітей, ніж їхні колеги науковці, а також ніж жінки в інших галузях (Nakhaie 2007, Probert 2005). Частину цієї різниці можна пояснити малою кількістю науковиць, які хочуть мати дітей. Але усвідомлення цього не має стати на заваді усвідомленню того факту, що дедалі більше цих жінок іще й вважають, що не можуть собі цього дозволити і водночас робити кар’єру в академії: або тому, що потрібно довго працювати, щоб отримати стабільну роботу (здобути ступінь магістра, доктора, пропрацювати за кількома тимчасовими контрактами), так що зрештою стає запізно заводити дітей, — або тому, що напружена щоденна праця, якої вимагає робота в сучасній академії, вкрай утруднює материнство. Дослідження в Університеті Каліфорнії виявило, що науковиці, які мали дітей, працювали 100 годин на тиждень, якщо додати до академічної праці господарство і догляд за дітьми (Mason et al. 2006). Можна стверджувати, що приплив жінок на посади в університетах в останні тридцять років далася багатьом із них лише ціною відсутності сім’ї. Це перегукується з досвідом в інших галузях (наприклад, у журналістиці), де є тенденція до гендерної рівності, але натомість закладені більш складні форми дискримінації та нерівності.
Швидкісна академія: інтенсифікація та екстенсифікація праці
NB При заповненні онлайн-анкети, будь ласка, не вводьте загальну кількість годин більшу, ніж 37 годин на тиждень, бо тоді анкета буде вважатися недійсною. Якщо ви працювали більше 37 годин у відповідний тиждень, будь ласка, введіть ваші відповіді у вигляді відсотків відпрацьованого часу, а не годин.
Посібник для співробітників університету Х щодо заповнення форми TRAC, 2007
Я думаю, що я або занадто залежний від цього, або щось мене примушує, або я одержимий. Я переживаю, що можу пропустити щось, що мушу відвідати, я хвилююся, що якщо я залишу справи на день, а потім повернуся до них знову, то виявиться, що в моїй скриньці 60 або 70 повідомлень до кінця робочого дня. В цьому плані мої електронні листи — абсолютно сізіфова праця. Вони ніколи не закінчуються. Це як список завдань. Я зменшив його з 70 до 30 пунктів, але ці 30 справ постійно висять — вічні 30 завдань до виконання.
Чоловік, професор, 61 рік — цитовано в Gregg 2009
Нестерпна інтенсифікація праці стала невід’ємною властивістю академічного життя. Знову ж таки, серйозних дискусій про це явище важко знайти як у межах університету, так і поза ним. Але і неможливо провести хоч якийсь час у спілкуванні з ученими і не мати враження, що професія перевантажена до межі зриву внаслідок недофінансованого розширення університетів протягом останніх двох десятиліть у поєднанні з гіперінфляцією очікувань від академічних працівників і «культурою обліку», яку якщо колись і сприймали скептично, тепер уже майже зовсім засвоїли. (У момент, коли я це пишу, мені повідомляють електронним листом про необхідність відповідати критеріям «Програми дослідницької досконалості» (Research Excellence Framework, REF), нового обліку з оцінки досліджень, іще навіть до його початку.)
Про інтенсифікацію праці науковців свідчать не лише історії й анекдоти (яких більшість учених могли би розповісти безліч), але й усі доступні результати досліджень про регуляцію робочого дня. У звіті Конгресу профспілок у 2005 році (цит. у Court and Kinman 2008) зазначено, що науковці та вчителі частіше, ніж будь-які інші професійні групи, працюють понаднормово без оплати. Велика частка з них працювали більше, ніж допускає Європейська директива про робочий час, а 42% зізналися, що регулярно працюють вечорами і на вихідних, щоб впоратися з вимогами до їхньої роботи. Причина цього дуже проста: обсяг роботи, який від них вимагається. Це щось на кшталт «усім відомої таємниці». Насправді, коли управлінці університету це усвідомили, це призвело до змін у процедурах обліку, які буквально вбудували в програмне забезпечення системи TRAC для моніторингу робочого часу науковців (див. вище). Це зробило неможливим для працівників засвідчити загальну кількість відпрацьованих годин, якщо вони перевищили обсяг, зазначений у їхньому контракті. Таким чином, робочі години академічних працівників були систематично і досить свідомо приховані, невидимі й замовчані.
Є, звичайно, цілий набір набагато тонших і шкідливіших способів вгамовувати скарги та знешкоджувати опір. Ці способи діють на мікрорівні «колегіальних» відносин, а також усередині самого академічного суб’єкта. Одна викладачка скаржилась:
Я була на межі. Я пішла до свого керівника, щоб поскаржитися на обсяг навантажень. Насправді, я дуже й дуже добросовісний працівник, ти знаєш, але мій керівник мені просто сказав: «Ласкаво просимо до сучасного академічного процесу. Ми всі працюємо так само божевільну кількість годин. Мені не хотілося б бути грубим, але Ви знаєте, що треба робити: якщо занадто гаряче — виходьте з кухні».
Академічна «кухня», здавалося б, надто спекотна майже для всіх, але це не призвело до колективних дій з метою понизити температуру, натомість виробило перегріте конкурентне середовище, в якому прояви доброти, щедрості та солідарності, здається, часто тримаються лише всупереч, а не завдяки управлінню університетами. Дедалі частіше у проханнях виконати роботу, яку колись вважали частиною колегіальної «громадянської» відповідальності викладача (наприклад, перевірити знання аспіранта, оцінити статтю чи допомогти написати заявку грант), чутно нотки благального відчаю, бо редактори журналів чи організатори курсів не знаходять нікого, хто був би готовий виконати необхідну роботу. Це колективна, структурна проблема — безпосередній наслідок робочих навантажень, які не залишають більшості людей жодного простору для будь-чого крім того, що безпосередньо від них вимагається. Тим не менш, знову-таки, не чути жодного обговорення цих питань як інституційної чи організаційної проблеми. Натомість університети «допомагають» співробітникам справитися з новими ускладненими умовами шляхом шквалу «тренінгів» (більшість із яких ми не маємо часу відвідувати), які зачіпають такі теми як «управління часом», «швидкісне читання» і «розподіл цілей за пріоритетами». Тренінги вимагають від кожного працювати над собою, щоб краще справлятися з усе новими робочими навантаженнями — так, наче це суто технічне рішення (о, все було би чудово, якби я перевіряла пошту лише раз на день… як я про це не подумала?! я просто перевіряю всі 115 електронних листів близько 17:00, а потім не сплю цілу ніч, відповідаючи на них!), при цьому відмовляючись від будь-якої спроби перевірити, чи можливо витримувати сучасне академічне навантаження.
У цьому є особлива іронія, адже науковці навряд чи потребують додаткового навчання для вдосконалення і так уже відшліфованої самодисципліни та самоуправління! Навпаки, ми можемо служити зразками неоліберальних суб’єктів: наші робочі звички та «психічний габітус» (притягну вже Бурдьє до моєї психосоціальної проблематики) роблять нас саморегульованими, сумлінними, розважливими та відповідальними. «Свобода», «гнучкість» і «автономія» неоліберальних форм урядування виявилися набагато ефективнішими для вироблення «додаткової вартості» — чи принаймні для збільшення кількості робочого часу — ніж усі старі способи влади (хоча, звісно, феодальна та інші форми влади вельми комфортно почуваються поруч із неоліберальним урядуванням у роботі університетів).
Тим часом я — критична щодо логіки індивідуальних рішень і технологій особистості, однак усе ще піймана в цю пастку — питаю своїх друзів, як вони справляються з речами на кшталт щоденних запитів на рецензування статей (я шукаю ідеї, як із цим впоратися): «Я рецензую лише для журналів, де я в редколегії»; «Я рецензую 20 статей щороку, і коли я відрецензую ці 20, я рішуче відмовляюся більше рецензувати»; «Я дивлюся на тему і роблю, це тільки якщо стаття дуже близька до моїх власних інтересів» і так далі, і тому подібне. Я вражена кількістю думок та емоційної праці, витраченої на вироблення цих методик: так багато різних відповідей, так багато ретельно продуманих особистих стратегій, так багато енергії вкладено в лавірування між роллю хорошого етичного «громадянина» академії та виживанням — тобто спробами не склеїти ласти, не злягти з хворобою і не відмовитися зовсім від роботи. Але все це майже в повній таємниці — цілий арсенал приватизованих способів керувати некерованим.
Залишається поза увагою й емоційна ціна не тільки виконаної, а й невиконаної роботи. Колега просить мене провести іспит для його аспіранта. Я мучуся протягом двох днів: я хочу допомогти (дисертація, схоже, цікава), відчуваю етичну і політичну важливість такої роботи і знаю, що студент дуже хотів, щоб саме я приймала в нього іспит… Але я вже приймаю іспит у двох інших аспірантів у тому ж місяці, я нічого не встигаю, моя мама хвора, і я відчуваю, що я вже близько той час, коли я просто звалюся з ніг… Глибокий видих, і я кажу: «Ні, вибачте, я не можу цього зробити». Мене тут же наповнює почуття провини, я почуваюся трохи нікчемною, гіршою за людину, якою я хочу бути, я намагаюся не думати про розчарування студента.
Постійне включення: наука без стін
Поряд із інтенсифікацією роботи в академії, ми також переживаємо її помітну екстенсифікацію (Jarvis and Pratt 2006) в часі та просторі. Парадоксально, але викладачі університетів дедалі частіше повідомляють, що шум, офіси відкритого типу, перерви та вимоги студентів призводять до того, що «неможливо працювати на роботі» — зате відтепер будь-яке місце годиться для наукової праці! Як зручно. Автономні марксисти називають це епохою «соціалізованого працівника» і «заводів без стін» — фазою капіталізму, в якій праця перерозподілена так, що «все суспільство відтепер у розпорядженні прибутків» (Negri 1989: 79). Робота в нинішніх університетах, схоже, є прикладом наукового простору без стін. Це результат безлічі чинників, але особливо сприяють цьому інформаційні та комунікаційні технології, які уможливлюють режим «постійного включення» (Gregg 2009).
Дедалі швидкісніші мобільні технології сьогодні легко поєднуються з психічним габітусом та схильностями неоліберального академічного суб’єкта: перевірками, моніторингом, звантаженням файлів як із Британської бібліотеки, так і з пляжу чи з ліжка — відчайдушними потугами залишатися на зв’язку і все встигати. У даних Ґреґґ (її інтерв’ю з офісними працівниками та робітниками розумової праці в Австралії), а також у моїх власних, більш неформальних бесідах із академічними колегами та друзями, вражають дві речі. По-перше, в усіх описах пульсує відчутне занепокоєння: тривога що щось не встигаєш, що пропускаєш щось важливе, що губиш останні сили. По-друге, всі ці відчуття сформульовані майже повністю в індивідуалістичному дискурсі. Знову-таки, схоже, ці приватизовані тривоги сприймаються як прояви цінності та значення окремої особистості, а не як прояви цінностей інституцій, які ставлять нездоланні вимоги. Дуже впадає у вічі, скільки в таких описах презирства до самого себе і як вони використовують мову патологіґ. В уривку, яким починається попередній розділ, чоловік-професор характеризує себе так чи інакше «залежним», «одержимим» і «нав’язливо активним», хоча більш точно було би вважати його дії доволі-таки слушними стратегіями, щоб впоратися з абсолютно безглуздим навантаженням. Метафора «залежності» заповнює розмови академічних працівників про їхнє ставлення до електронної пошти, навіть коли вони повідомляють про непоборну тривогу, яка змушує їх перевіряти електронну пошту щойно вони прокидаються і безпосередньо перед сном. У вільні дні — на лікарняному чи у відпустці — це породжується тривогу щодо того, що може чекати на них у поштовій скриньці, коли вони повернуться на роботу. Знову-таки, науковці винаходять «стратегії» стримування цієї тривоги — наприклад, включають автовідповідь «не на роботі», коли насправді вони на роботі.
Втім, не тільки культура «постійного включення» через е-мейл призвела до такої інтенсифікації нашого навантаження і майже постійного переживання сильного стресу. Насправді, це парадоксально: ми стільки часу витрачаємо на електронну пошту, що вона переважно сприймається як те, що заважає нам займатися «справжньою» роботою, яка й собі постійно інтенсифікується внаслідок того, що Ґреґґ (Gregg 2009) називає «повзучою функціональністю» (function creep) — вимогою робити більше меншими засобами. У викладанні, наприклад, уже не достатньо читати лекції та проводити семінари — від нас також очікують підготовку ресурсів для використання на нових платформах для онлайн-комунікації, таких як WebCT, Blackboard та Moodle. «Просто завантажити конспекти лекцій недостатньо, — читаємо в інструкції одного з університетів. — Ми закликаємо вас використовувати WebCT творчо, з питальниками, гіперпосиланнями, візуальними матеріалами і т.д. Щоб дізнатися більше про можливості WebCT для інноваційного викладання, приходьте на один із наших тренінгів». Ох, чудово, — подумаю я жартома, отримавши повідомлення на кшталт цього, — ще один навчальний курс! І все-таки неможливо заперечити, що таке постійне вмовляння бути більш творчим, викладати більш інноваційно, бути попереду планети всієї тисне на нас — зокрема тому, що це все відповідає чинному набору побажань та етичних вимог щодо того, як бути професіоналом і хотіти добре робити свою роботу.
Переважно, однак, найбільше тиску люди відчувають саме у зв’язку з дослідженням, бо саме тут наша «цінність» найбільш жорстко оцінюється, і ми підлягаємо дедалі прискіпливішому контролю. Адже справа не лише в тому, чи ти публікуєшся, а й у тому, що саме ти публікуєш, де саме, як часто тебе цитують, який «фактор впливу» має журнал і чи відповідаєш ти критеріям «дослідницької досконалості» (Research Excellence Framework). Читаючи Найджела Тріфта (Thrift 2000) про «швидке управління» (цей термін виник із поняття «швидкий капіталізм»), я була вражена паралелями з науковим середовищем: наша потреба бути дедалі швидшими, більш гнучкими — те, що тріфт називає «чутливістю спускового гачка», наша здатність пристосовуватися до нових закликів присилати матеріали та нових джерел фінансування, відповідати мінливим умовам залучення «користувачів дослідженнями» і зацікавлених сторін. За визначенням Тріфта, ми — суб’єкти, що мусять справлятися зі станом постійного «надзвичайного стану як правила». Це одна з форм урядування — ще більш згубна, ніж уявлення, ніби «твоя цінність дорівнює цінності твоєї останньої роботи» (Blair 2001). Наша цінність, натомість, дорівнює цінності наших останніх статей — а період напіврозпаду цієї цінності зараз коротший ніж будь-коли. Ласкаво просимо до швидкої академії.
Отруйний сором
Рецензент 2
Цей текст не представляє інтересу для читачів Х (назва журналу). Дискурс-аналіз тут — не більше ніж публіцистика, і я не бачу, який внесок цей текст може зробити в розуміння політичного процесу. Для всіх, крім автора, самоочевидно, що політика — це набагато ширше, ніж «дискурс». Більше того, у виборі розглянути виступи Маргарет Тетчер автор показує цілковиту вузькість своїх поглядів. Якщо ви збираєтеся здійснювати такий так званий «аналіз», хоча б розгляньте дискурс Джорджа Буша.
Коментар, що супроводжує відмову журналу
Я не змогла сказати про це комусь на роботі. Я просто почуваюся такою приниженою. Це буде лише підтвердженням того, що всі вже й так думають про мене.
Викладачка, 40 з чимось років, коли їй не вдалося отримати грант
Я впорався з цим раз, Роз, але як я зможу справитися знову? Після двох невдалих спроб просування я просто не знаю, чи зможу продовжувати. Я викладався на повну на цій роботі, але вони щойно змусили мене відчути, що я ніщо.
Старший викладач, 50 з чимось років, коли його заявку на просування було відхилено вдруге
Цитата, з якої починається цей розділ, — відповідь від рецензента на першу статтю, яку я запропонувала в журнал — іще в 1990 році. Я сміялася (гірко) над звинуваченнями в обмеженості саме від цього північноамериканського журналу, а ще більше — з припущення, що статтю можна виправити, якщо зосередити увагу на США (!). Але це мало мене втішало, бо переважно я почувалася приниженою, ображеною і засмученою через цю зневажливу відмову — а я ж виношувала думки про цю роботу, розробляла і ретельно формулювала її в зосередженій праці протягом кількох місяців. Може, я не була «достойною» наукового середовища.
Я була оптимістично налаштована і пишалася, коли написала свою першу «справжню» наукову статтю. Через вісім місяців, коли прийшов лист із відмовою, я зневірилася і не могла дивитися на свою роботу. Вона лишилась не опублікованою, і пройшло кілька років, перш ніж я запропонувала наступну статтю в журнал.
Тепер я старша, досвідченіша і (трохи) жорсткіша. Але я неодноразово спостерігала, як те саме ставалося з друзями й аспірантами, бачила їхні сльози після прочитання таких листів (як моя подруга розповідала на початку цього розділу), бачила їхню розгубленість і спустошеність. Я завжди хотіла захистити їх, але все, що я можу зробити — це спробувати підготувати їх до того, що одна з колишніх студенток красномовно описує як частину (іноді жорстокого і нелюдяного) процесу «становлення Тросбі» (це її прізвище), тобто досягнення повноцінного громадянства в академії.
У мене це викликає (щонайменше) два типи питань. Перше: що відбувається, коли такі ворожі та зневажливі судження висуває одна з колег? Коментарі про мою роботу близько двадцяти років тому були ще м’якими та невинними в порівнянні з численними коментарями, які мені доводилося читати останнім часом, коли журнали зробити процес розгляду робіт «відкритим» і відправляють усі відгуки кожному рецензенту. Коли стало прийнятним писати про роботу колеги щось на кшталт: «Це самопоблажливе лайно» або: «Запхайте цей рукопис у шухляду і не завдавайте собі клопоту повертатися до нього»? Обидва ці коментарі на роботи колег я читала в минулому році. Які психосоціальні процеси призводять до такої практики? Я стверджую, що це не має нічого спільного з поняттям «академічна свобода», і це не просто проблема інтелектуальних відмінностей або нормальна гострота наукових дискусій — усе це слід зберегти, — натомість таку практику виробляють особливо отруйні умови неоліберального наукового середовища. Щоб зрозуміти це, треба мислити психосоціально, щоб поєднати зовнішній тиск, конкуренцію і розчарування сучасної науки з власним досвідом рецензентів, коли до них ставилися з презирством і насмішкою. Чи може це бути проявом витісненої люті, яка проривається в нападках не на того, хто її спричинив? Чи це краще розуміти, навпаки, як одну з небагатьох сфер, де науковці можуть відчути певну владу — тож вони «дозволяють собі розійтися», іноді досить жорстоко, під покровом гарантованої анонімності.
Другий тип питань стосується «приймаючої сторони» негативних відгуків і має на меті з’ясувати, що відбувається, коли відмова (сама по собі абсолютно нормальна, рутинна особливість академічного життя) так швидко і так легко спричиняє те, що я назвав би отруйним соромом? Частково це наслідок конкретних історій життя більшості з нас, в яких можуть мати місце й напружені зусилля, але завжди мусить бути успішність (складання іспитів, зривання оплесків, посідання призових місць). Бути працьовитим, умотивованим і заповзятливим суб’єктом — це специфіка науковці як символу неоліберальної доби, але це також частина психічного ландшафту, в якому не бути успішним (або везучим!) (тобто не бути одним із п’яти, хто отримує фінансування на дослідження, або одним із п’ятнадцяти, чию статтю приймає до публікації «хороший» журнал) хибно сприймається — чи, більш нейтрально, визнається — індивідуальним (моральним) провалом.
Цей індивідуалізуючий дискурс пожирає нас, як хижа бактерія, виробляючи отруйні відходи — ганьбу: я шахрай, я безпорадний, я ніщо. Це (звісно) значною мірою визначають гендерні, расові та класові фактори, які, в поєднанні з біографією, створюють дуже різні ступені «права» на щось (чи не створюють їх узагалі). Емоційна реакція, у свою чергу, змушує людину мовчати й ізолює її — як може бути інакше? Ми не хочемо «показувати» наші потворні недоліки, якщо вони ще не очевидні, тому ми обережно добираємо, кому казати про відмову: партнеру — так, близьким друзям — можливо, але зовсім не обов’язково комусь із колег (як ілюструє уривок вище), якщо вони здаються радше ворожими та конкурентними, ніж солідарними.
Коли студенти розказують мені про відмову від журналу, часто виявляється, що вони тримали це в секреті протягом якогось часу, поки намагалися справитися з почуттями. Коли я розказую їм, що те саме траплялося і зі мною, і з кожним науковцем, якого я знаю, вони дивуються, бо автоматично сприйняли цей досвід як власний ганебний провал. Деякі з них прийшли до висновку, що вони справді недостойні і не можуть «справитися з цим». А інші вже придумали власні «рішення»: я мушу більше старатися, читати більше літератури, краще зрозуміти теорію і т.д. — рішення, яке для «нас», зразкових неоліберальних суб’єктів, просто означає ще більше працювати.
Задоволення
Все це відбувається в контексті не просто розмиття межі між роботою і дозвіллям (чи не-роботою), але й глибокої відданості та пристрасної прив’язаності до роботи. Ми часто навіть ототожнюємо самих себе з нашою роботою (знову-таки, можна провести потужні паралелі з творчими працівниками). Анджела МакРоббі зазначила про індустрію моди та іншу творчу діяльність: «Деклароване задоволення від праці і навіть пристрасна прив’язаність до “власної роботи” в галузях, де є можливість максимізувати самовираження, надає переконливе виправдання статусу, але й слугує дисциплінарним механізмом, який забезпечує не лише терпимість до невизначеності та самоексплуатації, а й перебування в творчому секторі без жодного прибутку — замість покинути цю сферу». Я вважаю, що в цьому потужному аналізі можна замінити «творчих працівників» на «науковців» без найменшої втрати сили аргументації. Тож терміново слід задуматися, як деякі приємності академічної праці (чи принаймні глибока любов до «міфу» про життя інтелектуала, хоча наше життя виявилося дуже далеким від цього уявлення) прив’язують нас міцніше до неоліберального режиму — а витрати постійно зростають, не в останню чергу для нас самих. Тут може бути доречною робота Лорена Берланта про «жорстокий оптимізм», що показує, як така щира відданість (наприклад, міфові про хороше академічне життя) дозволяє нам вижити, при цьому дедалі погіршуючи наше становище.
P.S. Я вдячна Клер Геммінґс, яка звернула мою увагу на це.
P.P.S. Можна було би поговорити і про хвороби, адже як рівень захворюваності, так і рівень смертності серед людей нашої професії виглядають дедалі загрозливіше, і мої колеги часто кажуть: «Я хворію безперестанку».
Висновок
У цій статті я розглянула деякі невисловлені таємниці академічного життя. Я спробувала довести, що наукове середовище — чудовий приклад неолібералізації робочого місця, і що академічні працівники багато в чому — зразкові неоліберальні суб’єкти, з усім їхнім безмежним самоконтролем, гнучкістю, креативністю й інтерналізацією нових форм обліку та розрахунків.
Неолібералізм знайшов благодатний ґрунт в академічних працівниках, чия схильність до кропіткої праці, сумлінність та прагнення до успіху чудово задовольняють неоліберальні вимоги автономії, самомотивації та індивідуальної відповідальності. На все це, звісно, впливають чинники гендеру, раси та класу — це питання заслуговує на увагу більш пильну, ніж я змогла приділити в цій короткій статті. Брак опору неолібералізації університетів частково є результатом цих практик розрізнення та індивідуалізації, замовчування цих практик, а також того, що люди надто виснажені, щоб чинити опиратися, до того ж вони не знають, із чим саме боротися і як. Але брак опору можна зрозуміти і з точки зору властивого задоволення і відчуття звершення, які багато людей отримують від своєї роботи (коли вони знаходять на це час), або принаймні можливості/ідеї цих відчуттів. Так само впливає спокуса автономного трудового життя — хоча ця автономія швидко руйнується, бо університети застосовують бізнес-схеми: наприклад, вимагають від науковців відповідати на всі електронні листи протягом 24 годин або бути присутніми на роботів п’ять днів на тиждень. Насправді хвалена автономія часто просто означає, що університети в результаті витягують із нас ще більше праці безоплатно, а ми ведемо трудове життя, в якому часто немає межі між роботою і всім іншим (якщо, звичайно, в нашому житті взагалі є щось інше).
У цій статті, зосередивши увагу на досвіді, я спробувала показати його ціну, підкресливши незахищеність, стрес, занепокоєння і ганьбу як деякі значимі приклади. Це світ «надзвичайного становища, взятого за правило» (emergency as rule; Thrift 2000). Це деякі з таємниць та прихованих травм неоліберальних робочих місць, де ми і працюємо. Наше завдання — визначити, як ми можемо почати боротися.
Постскриптум
Ця стаття ледве не лишилась недописаною. Однією з причин цього — саме умови праці, описані вище. Тим не менше, був іще й «внутрішній» блок, який майже завадив мені відтворити всі ці ідеї на папері: занепокоєння через уявний нарцисизм і потурання власним бажанням в цьому тексті. Частина мене відчувала, що просто вказати на деякі «травми» (британського) академічного життя — вже само по собі дещо непристойно, враховуючи наші величезні привілеї в порівнянні з більшістю людей у більшості країн світу. Як сказала про це Кейт Сопер (Soper 1991) в іншому контексті: «Ніхто не морить вас голодом, не катує і навіть не відмовляє вам у проїзді на конференцію про постмодернізм». Яке тоді я маю право витратити цілий розділ на розмови про себе/нас — так, ніби у нас є які-небудь справжні проблеми? Це відчуття посилює той факт, що я писала це в січні 2009 року, коли Ізраїль безжально бомбив населення сектора Газа. Той час, коли я не сиділа за спробами закінчити цю главу, я проводила або на демонстраціях біля посольства Ізраїлю в Лондоні, або в сльозах безсилої люті, коли щодня бачила жахливі страждання сотень тисяч палестинців на екрані. На цьому тлі втрати від неолібералізації науки навряд чи виглядають «достойною» темою для політично ангажованого, критичного інтелектуала…
Втім, звісно, це теж може виявитися стримуючим фактором, адже ми дозволяємо собі говорити тільки про крайні прояви несправедливості та страждання, так наче сам по собі факт, що іншим «набагато гірше», може позбавити когось права на критику, на висловлювання чогось про власний досвід. Врешті я вирішив написати про це — і сподіваюся, що думки про психосоціальні аспекти неолібералізму, які я намагаюся розвивати, врешті стануть частиною більш широкого проекту, метою якого є зробити зрозумілими сучасні модальності влади і будуть неодмінно пов’язані з проектом боротьби за кращий та справедливіший світ.
Подяки
Дякую Стівену Корту зі Спілки університетів і коледжів за його неоціненну допомогу з отриманням статистичних даних про академічне працевлаштування та стреси на робочому місці. Я також хотіла б подякувати кільком друзям і колегам за корисні й надихаючи пропозиції та коментарі про цю статтю. Я вдячна Марку Бенксу, Сарі Бреґґ, Кеті Девіс, Наталі Фентон, Бреді Ґрей, Меліссі Ґреґґ , Клер Геммінґс, Ґейлу Льюїсу, Анджелі МакРоббі, Енді Пратту, Роісону Райану Фладу, Крістіні Шарфф, Стефані Тейлор та Імоджену Тайлеру. Моя особлива подяка Бруні Сей за те, що ділилась своєю кмітливістю та мудрістю про наукове життя за багато років розмов, які були мені стимулом і підтримкою.
