Катрін Малабу – французька філософиня, дослідниця у полі деконструкції та фемінізму. Її книжка «Стерте задоволення: клітор та мислення», що вийшла в українському перекладі цьогоріч (видавництво «Контур») є революційною спробою оприявити, підважити й переозначити бінарні та фалоцентричні координати, вбудовані у наше суспільство, і зокрема – у філософію. Малабу концептуалізує «клітор» як означник (жіночої) насолоди, але також як і новий вузол мислення – раніше замовчуваний, стертий, «німий символ», а нині – дороговказ онтологічного й політичного розкріпачення.
Філософиня на численних прикладах показує, як питання жіночого задоволення розмивалося й міфологізувалося впродовж століть (через фіксовані атрибути «жіночності», яскраву відсутність анатомічних досліджень жіночого тіла (ця сфера і подосі не є розвиненою), нестачу жіночих поглядів на фундаментальні питання (виявляється, що сам Лакан несерйозно ставився до жінок-психоаналітикинь!)).
Серед іншого, Малабу стверджує, що питання жіночого задоволення робить нерозрізненими біологію і політику. Вислів «особисте – це політичне» давно знаний і прийнятий нами за замовчанням; можливо, політичним є ще й анатомічне, те, що на позір видається «нейтральним», і, втім, те, що весь час було об'єктом безпосереднього непомічання чи ніяковості? Важливо, що політичне невід’ємно зачіпає питання влади й підпорядкування владі, тобто питання, що є центральними у контексті політичної та критичної теорії. Яку владну позицію займатиме «клітор» у розумінні Малабу? Чи це просто обернений фалос, його «жіноча» версія? Чи варто якось інакше розглядати владну динаміку у намаганні виплутатися з тенет домінантного і підкореного? Малабу вважає, що однозначно так.
Передмова Юлії Куліш
***
An-arkhia — грецькою дослівно позначає відсутність начала, архе (arkhè), тобто жодного керування. Жодного керування також означає жодного початку. Аrkhè обумовлює часовий лад, надаючи перевагу тому, що постає першим, як в царині влади, так і в царині хронології. Відповідно, відтоді анархія немає ієрархії та зачинання. Анархія ставить під сумнів залежність та похідність.
Впродовж століть «анархія» означала лише безлад і хаос. Арістотель окреслював її як стан, коли армія не має стратега. Армія, яка раптово розбігається, навіть не знаючи, ані звідки вона вирушила, ані куди прямує. Солдати озираються, але командувач зник з їхнього поля зору, все, що вони бачать — порожнеча.
У середині ХІХ століття анархісти відкинули ці негативні значення, стверджуючи, що «анархія — це порядок без влади». Солдати без командирів мусять навчитися самоорганізовуватися. Порядок без керування і початку — не обов’язково безлад, навіть зовсім не безлад, а інше упорядкування, композиція без домінування. Те, що походить само від себе і розраховує лише на себе. Порядок речей, не встановлений наказами.
Співучасть між клітором та анархією випливає насамперед з їхньої спільної долі безбілетників, з їхнього таємного, прихованого, невизнаного існування. Довгий час клітор вважався порушником спокою, зайвим, непотрібним органом, який своєю лібертаріанською незалежністю, своєю динамікою задоволення, відокремленою від будь-якого принципу і будь-якої мети, висміює анатомічний, політичний і соціальний порядок. Клітор не дозволяє управляти собою. Попри всі намагання знайти для нього господарів — патріархальний авторитет, психоаналітичний диктат, моральні імперативи, тягар звичаїв, спадок предків — він опирається. Він опирається домінуванню самим фактом своєї байдужості до влади та могутності.
«Народження Венери», Сандро Боттічеллі
Могутність, потенція — ніщо без свого здійснення, без виконання, що засвідчується кожним застосуванням закону, указу, постанови чи навіть поради. Потенція завжди чекає на те, аби бути актуалізованою. Акти, принципи, закони, декрети, своєю чергою, залежать від поступливості й доброї волі їх виконавців. Акт і потенція сплітаються нерозривним павутинням субординації. Клітор не є ані в потенції, ані в акті. Він не є незрілою потенційністю в очікуванні на вагінальну актуальність. Він не прогинається перед моделлю ерекції та детумесценції. Клітор перериває логіку наказу і підкори. Він не скеровує. Саме це і непокоїть.
Емансипація має дійти до певної точки неповернення, в якій підважування і повалення влад та домінування відбувається ними ж. Поняття самоповалення — одне із визначальних понять анархістської думки. Домінування не може бути повалене лише зовні. Воно містить свою внутрішню лінію поділу, — провісницю можливої руйнації. Будь-яка інстанція, яка проявляє індиферентність до парності «акт–потенція», посилює системи домінування і тим самим розкриває їхні внутрішні тріщини. Клітор проникає в осердя могутності — з її нормативною, ідеологічною силою — оприявнюючи розлад, який постійно їй загрожує.
Клітор, анархія і жіноче для мене нероздільно пов’язані. Вони формують рух опору, який свідомий щодо авторитарних відхилень самого себе. Поразка домінування є одним із найбільших викликів наших часів. Фемінізм, очевидно, одна з найважливіших ставок у цій грі, вразливе вістря списа, оскільки він, власне, не має arkhè.
Утім, без начала не означає без пам’яті. Ось чому мені здається життєво важливим не відтинати фемінізм від жіночого. Жіноче — це насамперед нагадування, нагадування про насильство над жінками в минулому і теперішньому, про каліцтва, зґвалтування, домагання і фемініциди. Очевидно, що багато в чому клітор — носій такої пам’яті, який водночас символізує й втілює все те нестерпне, що є в репрезентації автономії задоволення жінок. Заразом, як я вже говорила, жіноче долає жінку, вириває її з природи, аби виштовхнути — за межі підлості великих чи малих кривдників — до політичного простору, байдужого до панування.
Жіноче пов’язує цю пам’ять із цим майбутнім.
