Коли на моєму магістерському курсі з соціальної теорії ми вивчаємо Маркса, завжди хоч один із студентів скаже щось на кшталт: «Класова боротьба не загострюється, як того очікував Маркс. У сучасних капіталістичних суспільствах класова боротьба зникла. Тож хіба не ясно, що Маркс помилявся і його ідеї не мають великої цінності сьогодні?».
На це я, зазвичай, відповідаю, ставлячи під сумнів, чи справді зникла класова боротьба. Навпаки, кажу я, класова боротьба йде повсякчас у всіх головних суспільних інституціях. Просто треба навчитися її розпізнавати.
Зовсім не обов’язково осягнути трудову теорію вартості, щоб зрозуміти, що роботодавці намагаються збільшити прибутки, зменшуючи зарплати та вимагаючи якнайбільше роботи від своїх найманих працівників. Як то кажуть, кожний успішний капіталіст знає все те саме, що й марксист – вони лише по-різному застосовують своє знання.
Робітники бажають вищої зарплати та гарантій, безпечних умов праці, контролю над робочим графіком і це не збігається з інтересами роботодавців. У цьому сенсі класова боротьба нікуди не зникла. Насправді це невід’ємна властивість відносин між капіталістичним роботодавцем і робітником. Змінюється лише ступінь рішучості та відвертості, з якими кожен із боків відстоює свої інтереси.
Де ще йде класова боротьба? Класову боротьба можна знайти там, де на кону поставлені: баланс влади між капіталістами та робітниками, легітимність капіталізму, прибутки.
Найважливіша арена класової боротьби поза робочим місцем – це уряд, тому що саме там визначаються, інтерпретуються та приводяться в життя правила гри. Коли ми бачимо, як капіталісти використовують уряд, щоб захистити та просунути свої інтереси – і як інші групи цьому опираються – ми бачимо класову боротьбу.
Капіталісти хочуть законів, які послаблюють вплив та знижують ціну найманої праці. Тобто законів, які ускладнюють організацію профспілок; законів, які спрощують експорт продукції в інші країни; законів, які спрощують імпорт робочої сили з інших країн; законів та фіскальної політики, які зберігають безробіття на високому рівні, щоб робітники почувалися щасливими просто тому, що мають роботу, навіть якщо з низькою зарплатою та мінімальними гарантіями.
Капіталісти хочуть податкових кодексів, які дозволяють їм платити якнайменше податків; законів, які дозволяють їм екстерналізувати витрати виробництва (тобто, наприклад, не платити за нанесення шкоди здоров’ю населення через забруднення внаслідок виробництва); законів, які дозволяють їм поглинати конкурентів, зростати та ставати могутнішими; законів, які дозволяють їм використовувати своє багатство для впливу на політичні процеси. Коли робітники керуються своїми економічними інтересами, вони, загалом, хочуть протилежного.
Слід зазначити, що під «робітниками» я маю на увазі всіх, хто працює за зарплату, а не збагачується за рахунок контролю над роботою інших. За цим визначенням більшість із нас є робітниками, хоча деякі можуть бути більш привілейованими за решту. З цього визначення також випливає, що коли ми опираємося прийняттю та проведенню в життя законів, які дають капіталістам більше влади експлуатувати людей та навколишнє середовище, ми беремо участь у класовій боротьбі, називаємо ми її саме так або ж ні.
Є ще багато інших речей, які капіталісти хочуть від уряду. Вони хочуть державних субсидій для інфраструктури, від якої залежать їхні прибутки; вони хочуть, щоби більше багатства передавалося їм через військові витрати; вони хочуть мати доступ до іноземних ринків, ресурсів, робочої сили, який нав’язується за допомогою військової потуги; а ще вони хочуть придушення незадоволення, коли воно підриває економічний порядок. Так що можемо вважати народний опір багатству корпорацій, військовим витратам, імперіалістичним війнам та державному авторитаризму також прикладами класової боротьби.
Класова боротьба йде і в інших сферах життя. Вона триває від дитячого садку до останнього класу середньої школи, коли бізнес намагається впливати на все, чому вчать учнів: від годування до цінностей вільного підприємництва; коли з обов’язкових навчальних планів виключають історію трудового народу США; коли у поганій успішності учнів звинувачують профспілки вчителів, хоча вона насправді є наслідком нерівного розподілу доходів та багатства у американському суспільстві.
Класова боротьба продовжується і в вищих навчальних закладах, коли корпорації щедро фінансують комерційно вигідні дослідження; коли телеексперти на ставці у капіталістів нападають на професорів за те, що вони вчать студентів мислити критично про капіталізм; коли вони платять за те, щоб викарбували їхні імена на університетських корпусах. Класова боротьба у вищій освіті йде й тоді, коли прокапіталістичні бізнес-школи не підлягають критиці за ідеологізованість, а економістів, що оспівують вільний ринок, вихваляють як об’єктивних науковців.
У медіа дискурсі класова боротьба йде тоді, коли нам розповідають, що кримінальні порушення капіталістичних фірм – це ложка дьогтю, яка ніби не псує бочку меду. Вона триває, коли нам розповідають, що економіка зростає, при тому, що рівень зарплат лишається тим самим, рівень безробіття високим, а робочі місця продовжують переводити за кордон. Вона продовжується, коли нам розповідають, що американські війни та окупації зумовлені гуманітарними, радше ніж економічними та геополітичними цілями.
Класова боротьба триває і в сфері культури, коли книжки, фільми та пісні відтворюють міф, що економічна нерівність виникає внаслідок природних відмінностей в талановитості та мотивації. Вона триває, коли книжки, фільми та пісні оспівують мілітаризм та насильство. І вона продовжується, коли письменники, режисери і музиканти ставлять під сумнів ці міфи та прославляння.
Вона також іде в сфері релігії. Коли економічна експлуатація виправдовується божественним порядком, коли пригноблених заспокоюють обіцянками справедливості у загробному житті, коли людську здатність до раціонального мислення стримують забобонами, це посилює капіталізм. Ми також бачимо класову боротьбу, коли релігійне вчення використовують на противагу капіталізму, стверджуючи цінності рівності, співчуття та співробітництва.
Я почав з того, що актуальність Маркса стає очевидною, коли ми навчимося бачити всепроникність класової боротьби. Але поза курсами з соціальної теорії читати Маркса необов’язково. У реальному світі важливо навчитися бачити міріади шляхів, якими капіталісти намагаються просунути свої інтереси за рахунок всіх решти. Це не означає, що все в суспільному житті можна звести до класової боротьби, але все в суспільному житті слід досліджувати на питання, чи справді та яким саме чином те чи інше явище включає гру класових інтересів.
Такий спосіб мислення зустрічає шалений опір якраз саме тому, що класовий аналіз загрожує об’єднати переважну більшість робітників, які в іншому разі можуть гризтися між собою через крихти. Також класовий аналіз створює небезпеку для націоналізму, вигідному капіталістам для посилення армій, щоб експлуатувати народи та ресурси інших країн. Навіть профспілки, які мали б бути захисниками робітників, часто опираються класовому аналізу, тому що той викриває межі політики компромісів із капіталістами.
Аналіз класової боротьби зустрічає сильний опір, але силі класового аналізу важко опиратися, як тільки навчитися його використовувати. Нібито дивні та не пов’язані між собою капіталістичні стратегії несподівано отримують сенс. Наведу актуальний приклад: чому капіталісти фінансують кампанії кандидатів та політиків, що підтримують знищення профспілок у державному секторі? Навіщо капіталістами настільки перейматися державним сектором?
Зовсім не тому, що вони хочуть збалансованих бюджетів, створення робочих місць, покращення ефективності урядових установ або ж інших цілей, які декларують губернатори Скотт Волкер, Кріс Крісті, Рік Снайдер або Джон Касіч (губернатори штатів Вісконсин, Нью-Джерсі, Мічиган та Огайо відповідно, обрані від Республіканської партії – прим. пер.). А через прибутки та владу, які вони отримають, зруйнувавши останні організації готові боротися за інтереси робочих людей в політичній сфері, та гарантію того, що робітники приватного сектору не братимуть з державного сектору приклад, як можна вибороти собі кращу оплату та умови праці.
Решта частин програми, що просувається губернаторами та іншими обраними посадовцями, яких підтримують корпорації, також отримують сенс як складові класової боротьби.
Продаж комунальних служб, лісів та доріг не має стосунку до економії грошей платників податків. Мета полягає в передачі капіталістам контролю над цим майном для отримання ними прибутків. Скорочення витрат на соціальні послуги робиться для того, щоб забезпечити залежність робітників від низькооплачуваних робочих місць. Як завжди, мета капіталістів полягає в більшій частці багатства для них та в меншій частці багатства для решти з нас. Відкиньте риторику, яка затемнює, маскує класову боротьбу, і стане ясно, що суть справи у чистому прибутку.
Якщо зараз важко розгледіти класову боротьбу, то не лише через обман ідеології. Це ще й тому, що сама боротьба зазнала нищівної поразки в останні тридцять років (з часів рейганоміки – прим. пер.). Але більш відкрита класова боротьба може бути вже зовсім поруч. Ті, хто весь цей час програвали, починають опиратися все більш рішуче, як ми бачили, насамперед, у Вісконсині. Аби побачити, що стоїть на кону в цій боротьбі і в чому може полягати справжня перемога, нам стане в нагоді, якщо ми називатимемо речі своїми іменами.
