Вперше опубліковано в: Спільне, 2012, № 4, С. 34-38.
Володимир Іщенко: Наскільки мені відомо, Ви не займалися польовими дослідженнями на заводах після 1990-х років, проте чи не могли би ви розказати, які зміни сталися за останні 20 років порівняно із тим, що ви спостерігали на фабриках Замбії, Чикаго, Угорщини, Росії у 70-і, 80-і, 90-і роки? Чи можна говорити про появу нових форми експлуатації та нових форм опору?
Майкл Буравой: Звичайно, я не був на фабриках пострадянського світу і не маю багато зв’язків із тамтешніми робітничими рухами. Проте я особливо цікавився рухами в Бразилії, Індії, Південній Африці, куди часто подорожував, та в Китаї. На мою думку, в цих країнах відбувалися дуже цікаві протистояння. Деякі з них і справді були формою боротьби робітничого класу, проте деякі з цих великих протистоянь зосереджувалися навколо боротьби за доступ до природніх ресурсів, землі і води, у Південній Африці – до електропостачання. Ресурси, які раніше сприймалися як безумовна даність, були експропрійовані – процес, який ми можемо назвати «накопичення шляхом відчуження» (accumulation through dispossession). Думаю, важливо розуміти зв’язок такої боротьби зі старими формами опору експлуатації. Людей позбавили засобів до існування, отже, поповнився резерв праці, що спричинило посилення експлуатації.
"Опір відчуженню і маргіналізації насправді стали причиною посилення експлуатації, і, ймовірно, зменшили можливість класової боротьби у традиційному сенсі."
У деяких частинах світу кількість промислової робочої сили і справді скоротилася, тобто зайнятість у промисловості стала доступною ще меншій частині населення. На мою думку, опір відчуженню і маргіналізації насправді стали причиною посилення експлуатації, і, ймовірно, зменшили можливість класової боротьби у традиційному сенсі.
Цікавим прикладом є характер зміни класової боротьби у США. За останні 20 років робітничий рух послабився, і в кінці сторіччя AFL-CIO (Американська федерація праці/Конгрес промислових підприємств) зіткнувся із необхідністю переосмислити свою стратегію. Усередині самого AFL-CIO існували великі розбіжності і протистояння, і організація фактично розкололася. Тоді йшлося про те, чи справді AFL-CIO мав зосереджуватися на організаційній роботі, чи просто покластися на те, що робітники піднімуться самі. Це було результатом зменшення кількості робітників-членів профспілок.
Отож нові профспілки, пов’язані із SEIU (Міжнародна спілка працівників сфери обслуговування), розробили багато нових стратегій для залучення до робітничого руху, зокрема, іммігрантів. Якщо раніше іммігранти були єдиною групою, яку неможливо було організувати, то тепер саме вони стали тими, кого лише й можна стало організувати. Було багато цікавих класових протистоянь, наприклад, у Каліфорнії, де рушійною силою стали іммігранти і працівники державного сектору.
Тобто змінилася сфера, в якій відбувається класова боротьба, але також і тип робітників-учасників боротьби; тепер більшість із них працюють в обслуговуванні і держсекторі. 1 травня 2006 року дуже несподівано для всіх мільйони робітників вийшли на вулиці. Переважно це були легалізовані чи нелегалізовані іммігранти, які в певному сенсі поєднали класову боротьбу і боротьбу за громадянські права. Це було зовсім новим, і всі подумали – ну от, це початок нової ери. Проте насправді нічого подібного ми після того більше не бачили, і тепер всім цікаво, чи буде продовження.
А от у Південній Африці у 2008 році відбувалися ксенофобські протистояння. Боротьба полягала у нападах переважно південно-африканських робітників, які часто були безробітними чи напівбезробітними, на мігрантів із інших країн Африки. Деякі частини Південної Африки надзвичайно популярні серед мігрантів, адже економічна ситуація там одна з найсприятливіших на континенті. Ця боротьба була зовсім не такою, як у США. Профспілкового руху майже не було, і учасниками були безробітні чи напівбезробітні люди, що намагалися захистити свій доступ до праці. Цікаво те, що робітничий рух був дуже впливовим у Південній Африці в часи апартеїду, був основою боротьби проти режиму апартеїду. У постапартеїдні часи робітничий рух почав корпоратизуватися, все більше зростатися з державою і мав дуже обмежене бачення організації безробітних та напівбезробітних. Його потенціал було втрачено. Це стало більше схоже на «робітничу аристократію», хоча це, мабуть, засильно сказано, бо й багато бідних людей належали до руху. Але все одно більше не було ширшого бачення об’єднання боротьби проти експлуатації і боротьби проти виключення. Цей зв’язок між боротьбою проти експлуатації і боротьбою проти виключення, а також проміжні категорії на їх перетині, мені здаються дуже цікавими в сьогоднішньому контексті.
В. І.: Чи можна сказати, що виключення і експлуатація – це два боки однієї медалі? Тут можна згадати аргумент Маркса про резервну армію праці: чим більше безробітних, тим легше капіталісту знижувати зарплатню працюючим людям. Отже, чим більше виключення, тим сильніша експлуатація.
М. Б.: Так, і саме тому я зазначив, що відчуження людей від засобів до існування збільшує резерв праці і посилює експлуатацію. Я не думаю, що це має призводити до зростання боротьби навколо експлуатації, але я припускаю, що подібне відчуження може призводити і призводило до боротьби навколо безробіття і відчуження, доступу до землі. Індія – дуже вдалий приклад, оскільки там можна спостерігати створення особливих економічних зон, які призначені для розвитку нової капіталістичної економіки. У них немає промислових заводів, як у Китаї, але є банки, інформаційні технології, нерухомість, яка виявляється важливим фактором в цих особливих економічних зонах. Але коли держава намагається експропріювати землю, щоб потім задешево продати її капіталу, це викликає бурхливий спротив, і багато з цих особливих економічних зон виявляються паралізованими. Отже, перехід до боротьби проти відчуження характерний для багатьох протестів у різних місцях світу.
Те саме можна побачити і в Китаї. Там дуже цікаве поєднання боротьби проти експлуатації і виключення, особливо в сільських районах – багато протестів, на відміну від пострадянського простору.
Я припускаю, що зараз відбувається щось інше, що Маркс приділив замало уваги обговоренню боротьби навколо первинного накопичення. Навіть Роза Люксембург не надто багато писала про таке протистояння – хоча вона писала про те, як відбувається первинне накопичення і яке значення воно має, і вважала, що первинне накопичення є «необхідною хворобою», двигуном капіталізму. Але сьогодні ми можемо на власні очі спостерігати битви навколо первинного накопичення… І я думаю, що у майбутньому вся боротьба проти відчуження матиме таку форму.
В. І.: Чи не здається Вам, що нещодавня економічна криза змінила цю динаміку домінування боротьби навколо відчуження від ресурсів? Як би Ви охарактеризували недавні протести профспілок і працівників держсектору в Сполучених Штатах? Або ж мільйонні протести у Франції проти підвищення пенсійного віку? Чи протести у Греції, де населення виступає проти заходів суворої економії, ініційованих урядом. Чи вважаєте Ви цей спротив боротьбою проти експлуатації, чи це щось інше?
М. Б.: На мою думку, Ви перебільшуєте важливість страйків працівників держсектору США. Сполучені Штати не були одним великим Вісконсином. Той протест був винятковим і дуже швидко виснажився, втратив імпульс, так само як і протести 2006 року. А насправді справа у зменшенні значущості робітничого і профспілкового руху.
Я недостатньо знаю про ситуацію в Греції, щоб коментувати, проте можна подивитися на Іспанію. Ми бачимо опір, який не є тільки профспілковою боротьбою. Його учасники – молоді люди, які не мають постійної роботи, стабільності, і їхній опір набуває доволі радикальної політичної форми. Зовсім не так у Англії, де боротьба набагато більш насильницька і хаотична, без якогось чіткого політичного проекту. Так що все по-різному в різних місцях, проте учасники боротьби найчастіше не мають стосунку до профспілок. Я трохи скептично налаштований щодо спроможності профспілок в традиційному сенсі слова вибудувати політичний проект, який міг би кинути виклик капіталізму в його сучасному прояві. Я думаю, опір має бути зосереджений не навколо виробництва, а спрямований проти ринку. Ринок стає силою, яка поглинає все в житті людей, як у плані доступу до засобів існування, так і щодо доступу до споживання. Ринок формує життєвий досвід людей більшою мірою, ніж виробництво.
В. І.: Ви досить довго вважали себе марксистом, але нещодавно звернулися до ідей Поланьї. Чому це сталося, що ви не змогли знайти у Маркса, проте знайшли у Поланьї? Які перспективи відродження марксистської соціологічної думки у майбутньому? Чи бачите Ви якісь зміни, пов’язані з економічною кризою? Можливо, соціологів тепер більше цікавить політекономія, критична марксистська соціологія?
М. Б.: Це велике питання. Я все ще, без сумніву, залишаюсь марксистом так, як я це для себе розумію. Але справді, перехід від Маркса до Поланьї відбувся, коли я робив дослідження і провів багато часу в Росії 90-х. У той час закривалися заводи, отже, робітників як таких ставало менше, і справжньою силою, яка трансформувала життя людей, був ринок. Ринок фактично руйнував виробництво – процес, який я назвав «інволюцією». Так що мені здалося, що роботи Поланьї краще пояснювали процеси в тому контексті. Завданням для мене було інкорпорувати Поланьї у марксистську концепцію, що я й зробив. Головна ідея – це аналізувати капіталізм в контексті трьох хвиль «маркетизації» 1. Кожна хвиля породжує свій опір, свій марксизм, своє бачення соціалізму. Але головна ідея в тому, що це все ще капіталізм, і єдиний спосіб, у який ми можемо зрозуміти ці хвилі і процес переходу від однієї хвилі до іншої, це аналіз протиріч у накопиченні. Фактично, система розвивається завдяки саме їм. Проте емпірично ці хвилі маркетизації мають дуже важливий вплив на форми протесту. Така моя теза. Іншими словами, я вважаю, що існує не тільки третя хвиля маркетизації, але й третя хвиля марксизму. Третя хвиля марксизму – це спроба поставивши в центр теорії Грамші і Поланьї, розвинути те, що я і Ерік Олін Райт називаємо «соціологічним марксизмом», який радше зосереджується на суспільстві, аніж на державі, економіці. Ми називаємо це «поверненням соціального до соціалізму».
В. І.: Чи бачите Ви відродження марксистського підходу останніми роками? Як президент Міжнародної соціологічної асоціації, Ви, можливо, найкраще знаєте глобальні тенденції.
"Лівий опір існує, тому я думаю, що марксизм, можливо, не відроджується, а реконструюється у новий спосіб."
М. Б.: Відродження, мабуть, засильне слово. Марксистський підхід в принципі і не зникав… І, звісно, важливо триматися за марксизм та соціалістичне бачення, беручи до уваги пострадянські реалії і те, як послідовно іде до державного капіталізму Китай. З одного боку, марксизм став усе більш і більш безпечним, і люди досить радо розмовляють зі мною як із марксистом, вони не бачать в мені загрозу. Але мій прогноз доволі оптимістичний, я думаю, що марксизм не помре до тих пір, доки не помре капіталізм. Так що якщо хтось хоче позбутися марксизму, йому доведеться спочатку позбутися капіталізму. Я думаю, що марксизм розвивається там, де є протест, неважливо який, коли капіталізму якимось чином кидається виклик. Опір у Європі можна інтерпретувати по-різному, як і в Україні, – є правого і лівого характеру. І вони, звісно, по-різному співвідносяться із марксизмом. Але лівий опір існує, тому я думаю, що марксизм, можливо, не відроджується, а реконструюється у новий спосіб. Я думаю, що марксизм «залізних законів історії» вже відійшов у минуле. На мою думку, нам дійсно треба сконцентруватися на боротьбі проти виключення. Для цього потрібне переосмислення марксизму, яке є безперервним процесом.
В. І.: Ви також багато писали про кризу у вищій освіті. Яке ваше бачення природи цієї кризи? Що відбувається з вищою освітою?
М. Б.: Тут можна розширити поланієвський підхід до марксизму. Він писав про три уявних товари – речі, які товарами бути не повинні, – землю, працю і гроші. Так от, на мою думку, сюди варто додати ще й знання. Саме це ми й спостерігаємо – трансформацію університетів, спробу комодифікувати виробництво знання. Це пов’язано, з одного боку, із доступом до університетів – він коштує все більше грошей і цій тенденції буде дуже складно протистояти. Навіть зважаючи на те, що в Європі є певний опір, важко сказати, наскільки успішним він виявиться. З іншого боку, частиною комодифікації є і те, що університети отримують корпоративне фінансування, шукають спонсорів досліджень серед корпорацій, а також намагаються скопіювати корпоративну структуру.
Комодифікація – це також і зростаюча ієрархізація вищої освіти. І це можна побачити абсолютно всюди. У Сполучених Штатах, наприклад, величезна освітня машина все більше і більше диференціюється, і для її верхівки зміниться, мабуть, небагато. Але ця верхівка існує завдяки іншим рівням, які є об’єктом експлуатації згори, і які здійснюють величезні об’єми навчання, необхідні у вищій освіті. Так що в усіх університетах, навіть найпрестижніших, зростає нерівність між дисциплінами і всередині дисциплін.
Схожі процеси можна побачити у країнах глобального Півдня, де є великі національні університети, інтегровані у світову арену, але також існують університети, які повністю ізольовані від неї, де набагато гірші умови праці. Між ними – глибока прірва. Деякі країни Африки практично втратили доступ до вищої освіти і тепер мають покладатися на закордонну освіту для своїх студентів. Питання в тому, чи ці студенти коли-небудь повертатимуться назад.
Але є й такі країни, як Китай і Бразилія. Китай є найкращим прикладом величезного росту вищої освіти. Бразилія так само підтримує розширення системи вищої освіти. У той час як інші країни скорочують державне фінансування, Китай, Бразилія і Тайвань розширюють вищу освіту.
На мою думку, наразі у вищій освіті впливовими є два фактори. Перший – це комодифікація і комерціалізація вищої освіти, а інший полягає у посиленні регулювання вищої освіти. Обидва фактори часто тісно взаємодіють. Англія є чудовим прикладом того, як регулювання стало основою комерціалізації. Так що дійсно, вища освіта зараз проходить через великі зміни і може бути ареною потужних протестів. Я маю надію, що студенти і, певною мірою, викладачі братимуть участь у боротьбі більш утопічного характеру.
В. І.: Інша проблема аналізу маркетизації Поланьї – це певний консервативний аспект. Чи варто нам намагатися повернутись до якогось ідеального університету, що нібито існував до останньої хвилі маркетизації? Чи треба нам боротись за революційні зміни у сфері освіти, аби зробити університети більш лібертарними, кинути виклик академічній ієрархії та академічному способу виробництва знання?
М. Б.: Для мене це питання риторичне, оскільки відповідь на нього – рішуче «Так». На мою думку, намагання боротися за повернення до минулого є небезпечним. Минуле, цей «золотий вік», ніколи не повернеться. Як я часто кажу, ми живемо у раю для дурнів. Автономні університети, фінансовані державою, – це минуле. І тепер нам треба переосмислити концепцію «державного університету» (public university). «Публічний» має означати «підзвітний суспільству». Нам треба по-новому думати про вищу освіту, про університет, який розуміє себе інтегрованим у суспільство, а не віддаленим від нього. Ми маємо переосмислити значення університету, який має вибудувати міцніші зв’язки із рештою суспільства, котре теж страждає від третьої хвилі маркетизації.
В. І.: Останнє питання – про ваше розуміння публічної соціології, яке прямо стосується зближення університету і суспільства. Я читав Вашу полеміку із Пьотром Штомпкою (Debate on International Sociology, 2011) і поділяю ваш аргумент про «глобальну» соціологію, проте здається, що у пострадянському контексті, намагаючись захистити національну соціологію, легко опинитися на одному боці із науковцями-прибічниками національно-православної її версії, такими як Добрєньков 2.
М. Б.: Як на мене, те, чим займається Добрєньков, не є соціологією. Соціологія за визначенням є глибоко критичною, а Добрєньков – ідеолог. Я думаю, що соціологія завжди стає на бік громадянського суспільства, і тому в цьому світі завжди перебуватиме у протистоянні до держави і ринку. Будь-хто може проголосити себе соціологом, проте поглянувши на роботи Добрєнькова, дуже важко переконати себе, що він виступає за самоорганізацію, громадянське суспільство і захист громадянського суспільства проти держави і ринку.
Проте Ви дійсно маєте рацію, національна соціологія неоднозначна. Як і саме громадянське суспільство, яке може стояти на службі держави і ринку, а може й протистояти їм. Це територія боротьби. І Ви праві, коли кажете, що національні соціології можуть бути досить консервативними. Проте це не означає, що можуть існувати не-націонанальні соціології. Мій головний аргумент у полеміці зі Штомпкою в тому, що не існує так званої «глобальної» соціології, і те, що за неї видається, зазвичай є американською соціологією. Я вважаю це проблематичним, і вважаю, що нам треба бачити національні засади соціології, які також мають проблематизуватися. Все має проблематизуватися! Я гадаю, що ваша теза про консервативність національної соціології абсолютно правильна, на жаль, Штомпка не підняв цього питання.
В. І.: І нарешті, що би Ви порадили молодим марксистам у пострадянських країнах? У політичному і науковому сенсі.
М. Б.: О, вони всі мають займатися тим, чим займаєтесь ви! Видавати такий журнал, як ваш. Я вражений тим, що ви тут робите. Так що всім треба приїхати в Україну і повчитись у вас. І відвідувати сайт http://commons.com.ua, вивчити українську.
"Марксизм розвиватиметься, оскільки тут капіталізм грубий і прозорий."
Насправді я думаю, що ваш випадок досить поодинокий, проте він є ознакою зацікавленості майбутніх поколінь у критичній теорії. Для мене питання в тому, скільки часу має пройти після розпаду Радянського Союзу, щоб марксизм почав відроджуватися? Одне, два, три покоління? Але якщо подумати, це абсурд, бо саме у пострадянському просторі розвивається найжорсткіший капіталізм і маркетизація, і марксизм мав би тут цвісти. Проте це неможливо через ідеологічний спадок, який марксизм має тут, так що поява нового марксизму – це чудово. Марксизм розвиватиметься, оскільки тут капіталізм грубий і прозорий.
Посилання
Debate on International Sociology, 2011. Contemporary Sociology, 40 (4), рр. 388-404.
