Алан Мілкман
У цій статті я хочу висловити й надалі розвинути три тези. Перша теза: Голокост є подією докорінної зміни, [1] якісним зламом історичного вектору руху капіталістичної цивілізації; справді, зламом настільки великим, що, як довів Енцо Траверсо, нацистський геноцид «змушує нас переосмислити ХХ століття й самі засади нашої цивілізації (Traverso 1999: 4).[2] Друга теза: як якісний злам у векторі руху капіталізму, Голокост складає настільки фундаментальний виклик для марксистської теорії, що, на думку Алекса Калінікоса, «[жодне] спричинене людиною явище не ставить сильнішої вимоги перед пояснювальними потугами марксизму» (Callinicos 2001: 385). Проте, мені здається, що ортодоксального марксизму принаймні не достатньо для того, щоб впоратися з цим викликом — марксизм не в змозі дати нам узгоджене й переконливе пояснення «остаточного розв’язання єврейського питання». Третя теза: жодне з пояснень Голокосту, його витоків або реалізації, яке не пов’язує цю подію з внутрішніми тенденціями пізнього капіталізму, не може дати нам те, що Траверсо назвав розривом у самій матерії історії [l’historie déchirée][3] На мій погляд, необхідно безпосередньо пов’язати нацистський геноцид і фактичну реалізацію закону вартості, усвідомити разом із німецьким драматургом, критиком культури й марксистом Гайнером Мюллером, що «Аушвіц [4] є вівтарем капіталізму» (Müller 1991, p. 40).
Голокост як злам історії
Витоків Голокосту слід шукати в безпрецедентному й безперервно щораз більшому насильстві, що супроводжувало становлення капіталізму від етапу первинного накопичення капіталу та жорстокої експропріації в безпосередніх виробників їхніх засобів виробництва, через типові для глобальної експансії капіталізму криваві колоніальні війни та масові бійні до його апогею в механізованій бійні сотень тисяч новобранців на полях битв Першої світової війни. У цій кровопролитній історії Аушвіц, якщо його розуміти як метафору зорганізованого й добре спланованого масового вбивства, позначає собою творення смертєсвіту (death-world)[5], в якому винищення визначеної групи людей стало свідомо обраною й систематичною метою держави. Так, для Траверсо,
«остаточне розв’язання єврейського питання» є для нас сьогодні воднораз точкою кульмінації неперервної послідовності насильства, несправедливості й убивства, характерних для розвитку Заходу, і безпрецедентним зламом цілісності історії. Інакше кажучи, лише помістивши Аушвіц у ширший контекст расистських злочинів і насильства, можна збагнути й проаналізувати його унікальність (Traverso 1995, p. 105)».
Для Траверсо ця унікальність полягає не в чисельності замордованих, а в тому, що «вперше в історії було здійснено спробу позбутися групи людей із міркувань “расової біології”» (Ibid.). Голокост виказує не просто расову ненависть, яка була типовою для капіталізму з моменту його появи, а радше проект — що відбувався під впливом капіталізму і був тісно пов’язаний із розвитком науки й технології — буквального підпорядкування царини біології як такої логіці капіталістичного панування й контролю. Метою смертєсвіту, уособленого в Аушвіці, було ніщо інше як «біологічне переоблаштування людства [remodelage biologique de l’humanité], позбавленого всілякої інструментальної сутності, усвідомлене не як засіб, а як завершення в собі» (Traverso 2002: 9–10). Один з аспектів цього контролю за цариною біології полягав у спроможності вилучити завдяки спланованому винищенню ті сегменти чи групи людства, що вважалися зайвими, такими, що не дають користі, а то й небезпечними. Для нацистів такою групою були євреї — бацила, яку слід було викорінити фактично в межах питання суспільної гігієни, хоча масові вбивства ніколи не зводилися виключно до євреїв. Біологізація й расизація інакшості та її фізичне усунення шляхом організованих державою політико-військових заходів стало справжнім критерієм смертєсвіту.
Цей смертєсвіт конституює те, що філософ-марксист Ернст Блох назвав novum в історії людства. У відкритій системі Блоха категорія novum позначає щось радикально нове в історії (Див. Bloch 1986: 200–205). Це поняття має зашкодити будь‑якій концепції замкнутого чи завершеного світу, будь‑якій телеологічній візії історії, що переслідує ортодоксальний марксизм. Хоча у Блоховій філософії надії категорія novum загалом вказує на хороше novum революції чи комунізму, як це показує Блохіанська альтернатива Aller oder Nichts [все або нічого] (онтологічне доповнення до пророчої візії Рози Люксембург «соціалізм або варварство»), існує й можливість поганого novum (Див. Bloch 1975: 141). Голокост і смертєсвіт, в якому він увінчаний, конституює таке novum.
"Одним з аспектів нацистського геноциду — він домінував в історіографії Голокосту — є раціональне, бюрократично скероване промислове виробництво трупів, здійснюване на таких гігантських фабриках смерті, які використовували отруйний газ, як Аушвіц, Собібор чи Треблінка."
У Голокості винищення расового Іншого відбувалося двома взаємодоповнювальними шляхами, що розкривають два аспекти скоєного нацистським режимом геноциду. Одним з аспектів нацистського геноциду — він домінував в історіографії Голокосту — є раціональне, бюрократично скероване промислове виробництво трупів, здійснюване на таких гігантських фабриках смерті, які використовували отруйний газ, як Аушвіц, Собібор чи Треблінка. Як пояснював Енцо Траверсо,
«Система винищення функціонувала як фабрика з виробництва смерті. Її сировиною були євреї, її засоби виробництва були досконалими, принаймні після того як навесні 1942‑го пересувні душогубки замінили на незрівнянно ефективніше стаціонарне обладнання — газові камери. В них смерть завдавали випаровування «Циклону Б», одного з різновидів ціаніду, спеціально виготовленого «IG Farben», найсучаснішим хімічним концерном Німеччини. Тіла жертв надалі спалювали в табірних крематоріях, а їхні труби фігурують у спогадах про найтиповішу архітектуру індустріального пейзажу (Traverso 1999: 15)».
За організацію геноциду відповідали вбивці за письмовим столом, такі як Адольф Айхман, який міг старанно керувати складною системою масових убивств, зовні не виказуючи ані особливої ненависті до своїх незліченних жертв, ані значної ідеологічної пристрасті до дорученої йому справи, ані виразного відчуття того, що ті, кого він відправляв до газівень, були не речами, а людьми. Адольф Айхман або комендант Аушвіцу Рудольф Гесс — це можновладний бюрократ у гігантській бюрократичній організації, котрий вбиває за письмовим столом, за яким він раціонально планує, організовує й керує масовими вбивствами, вважаючи свою працю суто технічною, байдуже, що йдеться не про транспортування металобрухту чи вивезення промислових відходів. Убивця за письмовим столом — це квінтесенція бюрократа, але діє він згідно з імперативами смертєсвіту. Як людина, убивця за письмовим столом є одним з утілень тріумфу інструментального розуму, що уособлює пізній капіталізм. Мільйони людей було вбито у схожих на фабрики таборах смерті, й образ цих таборів, символічно закарбований у димі над Аушвіцем, надав визначення унікальності Голокосту.
А проте, нещодавно історіографія Голокосту почала приділяти увагу ще одному його аспекту — мільйонам інших людей, вбитих айнзацгрупами[6], поліцією порядку, Вермахтом, місцевими поплічниками німців в окупованій Східній Європі або пересічними громадянами цих територій, котрі мордували своїх єврейських або «більшовицьких» сусідів. Ці акти вбивства — впритул, пострілом із близької відстані, за допомогою підпалу чи забиття своїх жертв до смерті — були нічим іншим, як зваженими, раціональними, бюрократичними й позбавленими пристрасті. Їм було притаманне несамовите кровопролиття, шаленство й істерія, що німецькою можна позначити лише словом Rausch — задурманення і спалах придушених емоцій. На позір, ці вбивства, здається, мали багато спільного з погромами, які періодично спалахували по селах і містах докапіталістичної або ранньокапіталістичної Європи, а не з організованим насильством модерної, технологічно розвинутої індустріальної держави. Однак ці криваві шаленства були не погромами — стихійними спалахами гніву, які зазвичай швидко спадали, байдуже наскільки насильницькими вони були — а невід’ємною часткою систематичних масових убивств, влаштованих модерною капіталістичною державою. Розстріли більш як 30 тисяч євреїв у Бабиному Яру у вересні 1941‑го не менше, ніж описане Рудольфом Гессом убивство 10 тисяч людей за один день у газівнях Аушвіцу, спричинені однаковими соціальними умовами. Різні аспекти одного й того самого проекту масового вбивства породжені, як я надалі спробую показати, самою капіталістичною цивілізацією.
На мій погляд, марксистська теорія Голокосту має враховувати не лише індустріалізацію, бюрократизацію масових убивств і визначальну роль убивць за письмовим столом, а й Rausch, вивільненої несамовитої жадоби крові, унаочненої айнзацгрупами та їхніми східноєвропейськими поплічниками. Таке твердження не має нічого спільного із заявленою Деніелом Йоною Ґолдгаґеном (Goldhagen 1996) інтерпретацією Голокосту як насильницького й неминучого висліду віковічного, надто ж німецького, антисемітизму. Хоча Ґолдгаґен правильно вказує на роль Rausch у масових убивствах євреїв, на його відкриття кидає тінь його ж власна неспроможність усвідомити гігантську прірву між Голокостом і проявами войовничого антисемітизму, властивими всій історії Заходу, його неспроможністю пов’язати Голокост з еволюцією капіталізму, його наполяганням на тому, що витоки Голокосту слід шукати винятково в гаданому німецькому Sonderweg [особливому шляху].
Нездатність ортодоксального марксизму осягнути Голокост
Мислителі, що працюють у рамках ортодоксального марксизму, не змогли збагнути унікальність Голокосту. Здебільшого ортодоксальний марксизм тлумачив нацистський геноцид як побічний продукт фашизму, а сам фашизм вважали ширмою для правління найреакційнішого та імперіалістичного угрупування монопольного капіталізму, або знаряддям великого бізнесу мобілізувати дрібну буржуазію з метою розтрощити робітничий клас. Залучений марксизмом категорійний апарат сам собою є нездоланною перешкодою для осягнення Голокосту. Ортодоксально-марксистська модель соціальної реальності, заснована на поєднанні базису й надбудови, в якій ідеологія є епіфеноменом, визначеним економічним базисом; виразна схильність марксизму до чогось на зразок економічного редукціонізму; бачення історії як ототожнення «поступу» та розвитку науки й технології; незмога проаналізувати роль ірраціонального в людській історії; недооцінка ролі випадковості в суспільному просторі; схильність розглядати нацистський геноцид не як пов’язаний із внутрішніми тенденціями пізнього капіталізму novum у людській історії, а як анахронічний регрес до ранньої стадії розвитку людства — все це перешкоджає спробам ортодоксального марксизму адекватно зрозуміти Голокост. Так, Ернест Мандель стверджував, що дії німецького імперіалізму у Східній Європі походять із тих самих імперативів, що мотивували злочини колоніалізму/імперіалізму в період работоргівлі в Африці та під час іспанського завоювання Американського континенту («Саме німецький імперіалізм “проголосив доленосну” колонізацію Східної Європи» (Mandel 1986: 90–91)[7]). Крім того, Мандель намагався продемонструвати бодай часткову економічну раціональність використання рабської праці в концтаборах («ціну цієї праці можна звести фактично до мізеру, жалюгідної платні, яка швидко позбавляла робітника маси його тіла й здоров’я, аж поки він не помирав від голоду та виснаження» (Mandel 1986: 93)[8]). Обидві тези, на мій погляд, свідчать про нездатність ортодоксального марксизму збагнути унікальність і злам історії, втілені в Голокості.
Цю невдачу ортодоксального марксизму чітко збагнув Енцо Траверсо, для якого «Аушвіц показав раз і назавжди, що економічний і промисловий поступ несумісний із людським і суспільним регресом» (Traverso 1995: 110), і, згідно з Траверсо, расизм нацистів неможливо звести до ширми, потойбіч якої приховано реальні економічні інтереси великого капіталу. Для Траверсо
«те, що вражає й спантеличує істориків, які вивчають геноцид євреїв, так це його глибинна антиекономічна природа. Хіба було економічно раціональним для режиму, який, щоб убити шість мільйонів чоловіків, жінок, старих і дітей, створив під час війни адміністративну систему, транспортну мережу й табори знищення, застосовуючи для них людські й матеріальні ресурси, які можна було б ліпше застосувати у промисловості та на фронтах, де відбувалися поразка за поразкою (Traverso 1995: 127)».[9]
І справді, для Траверсо «геноцид євреїв неможливо зрозуміти в його глибині як функцію класових інтересів великого німецького капіталу…» (Traverso 1999: 60). Алекс Калінікос також виступив із гострою критикою ортодоксально-марксистської інтерпретації Голокосту:
«у розгортанні Голокосту первинність нацистської ідеології є визначальною для розуміння того, що навіть якби економічний тиск, приміром, нестача продовольства на окупованій частині СРСР, могла б спровокувати особливі винищувальні акції, знищення євреїв неможливо пояснити лише за допомогою економічних понять (Callinicos 2001: 403)».
Для Калінікоса біологічний расизм є ключем до нацистського геноциду, цим самим створюючи підґрунтя для більш витонченого тлумачення ортодоксально-марксистського відношення між економічним базисом та ідеологічною надбудовою, тоді як завданням марксизму є пояснити «чому ця ідеологія стала осердям націонал-соціалізму» (Callinicos 2001: 404).
Попри те, що Траверсо й Калінікос заперечують марксистський економічний редукціонізм із його зосередженістю на безпосередніх класових інтересах великого капіталу як основі пояснення Голокосту, вони й далі вважають нацистський геноцид виявом внутрішніх тенденцій капіталізму. Норман Ґерас, навпаки, заперечуючи ортодоксально-марксистську інтерпретацію Голокосту, водночас цілком заперечує зв’язок між нацистським геноцидом і капіталізмом. У своїй спробі осягнути Голокост Ґерас пориває з ортодоксально-марксистським підходом, висловленим 1946 року Ернестом Манделем і відповідно лише трохи видозміненим ним згодом, згідно з яким (як передає його Ґерас) «знищення європейських євреїв можна раціонально пояснити як продукт імперіалістичного капіталізму, і саме в цьому сенсі його можна ясно порівняти з іншими варварствами, які породжує ця суспільно-економічна формація» (Geras 1998: 144–145). Одначе, відмовляючись від такого підходу, Ґерас намагається пояснити Голокост не через вказівку на специфічний вектор руху пізнього капіталізму та його внутрішні тенденції, а вказуючи на «щось, що не стосується капіталізму» (Geras 1998: 164) взагалі — на щось, утілене, як він назвав це, в «підґрунті… людської душі (psyche)» (Geras 1998: 157), у трансісторичній людській природі самій по собі. Тим самим Ґерас переконаний, що радикальне зло, увиразнене в події Голокосту, є непереборною можливістю, вбудованою в саму природу людини; безпредметною небезпекою, що не давала й не даватиме людству спокою, доволі незалежною від історично визначених суспільних відносин, які вона породжує, або цивілізацій, основу яких закладає. Так, на думку Ґераса, Голокост нічого нам виразно не каже про особливий смертельний потенціал пізнього капіталізму, але чимало каже про здатність аісторичної людської істоти до скоєння смертельного насильства.
Категорійна основа марксистської теорії Голокосту
Я переконаний, що марксистська теорія Голокосту вимагає іншої категорійної основи, ніж та, яку пропонують ортодоксальний марксизм, марксизм Другого, Третього й Четвертого Інтернаціоналів.[10]
Марксистська діалектика розуміє світ як відкритий, неповний, незавершений, як experimentum mundі[11], на відміну від підходу, що переважає в численних ортодоксально-марксистських концепціях історії, де люди підкоряються об’єктивним «законам історії», їхній невблаганній логіці та натуралістичній причиновості. Так, Ернст Блох розрізняє причину [Ursache] та умову [Bedingung], а причини в цьому значенні розуміє як ті, що спираються на принцип підстави й передбачають необхідну дію, тоді як умови «є передумовами можливого здійснення, що не можуть відбутися без участі суб’єкта»(Bloch 1975: 129). Відповідно, умови пов’язані з тим, чим для Блоха є визначальна категорія «об’єктивно-реальної можливості»: можливості, умови якої набувають становлення в суспільній реальності; можливості, що існує в стані того, що Блох назвав «латентною тенденцією» (tendency-latency). Утім, Блох намагався віднайти нове поняття причиновості [Kausalität], що є усіченою версією однолінійності механічної причиновості, діалектичну причиновість, в якій можливість розриву, «діалектичні уривчастості [das dialektisch Unterbrechende]» завжди наявні (Bloch 1975: 141). Голокост можливо зрозуміти саме на основі діалектичного поняття причиновості, в якому випадковість теж відіграє головну роль.
Крім того, з такого розуміння випливає заперечення моделі суспільної реальності на основі поєднання базису й надбудови та явно вираженої нею тенденції до економічного детермінізму, властивого ортодоксальному марксизмові. Натомість потрібне поняття наддетермінації (overdetermination), вперше окреслене Луї Альтюссером, а згодом розвинуте марксистами амхертської школи. Так, для Стівена Резніка (Resnick) та Річарда Вулфа (Wolff)
Центральне місце поняття наддетермінації викреслює всяке поняття того, що будь‑який соціальний аспект, як наприклад економічний, може бути остаточно вирішальним і слугувати останньою інстанцією щодо інших соціальних аспектів. Крім того, ця центральність несе в собі визначення особливої складності марксистської теорії. Ця теорія фокусується не на відносній важливості саме економічних, а не інших, соціальних аспектів, а на комплексі, що «погоджує» всі соціальні аспекти, їхню структуру відношення, суперечності, що наддетерміновані кожним із них і всіма разом (Resnick and Wolff 1987: 49–50).
Поняття наддетермінації дає нам змогу зрозуміти як біологічний расизм міг відігравати головну роль у розв’язанні й реалізації нацистського геноциду, навіть тоді, коли продовження «остаточного розв’язання» стало завадою для німецької воєнної економіки і для поточних військових операцій Вермахту.
"Способи людської суб’єктивації є самі собою історично мінливими; що людський суб’єкт не має «сутності», а є соціально «сконструйованим», є «продуктом» суспільних відносин, взаємодією складних причинових ланцюжків і наддетермінованих суперечностей, що надають обрисів особливому цивілізаційному комплексу".
Поява вбивць за письмовим столом, чиновників таборів смерті, а також підрозділів і юрб людей, які знищували євреїв чи «більшовиків» у стані Rausch, у гніві й шаленстві, і численних очевидців (bystanders), чиє мовчання чи бездіяльність були необхідними для реалізації «остаточного розв’язання» — все це виявляє в марксизмі потребу протистояти проблемі філософської антропології, доктрині неісторичної природи людини. На відміну від підходу, який захищає, приміром, Норман Ґерас, я переконаний, що способи людської суб’єктивації є самі собою історично мінливими; що людський суб’єкт не має «сутності», а є соціально «сконструйованим», є «продуктом» суспільних відносин, взаємодією складних причинових ланцюжків і наддетермінованих суперечностей, що надають обрисів особливому цивілізаційному комплексу. Суб’єктивація в цьому разі означає як спосіб історичної «сконструйованості» людини, так і способи, за допомогою яких людина історично підлягає панівним суспільним відносинам. Останні, як на це вказував Антоніо Ґрамші, можуть набувати форми примусу або гегемонії. Гегемонія є способом, яким панівний клас через ідеологію нав’язує свою владу суспільству. Для Ґрамші, ідеологія є не лише хибною свідомістю, а й формою, завдяки якій люди стають свідомим — стають суб’єктами. Убивця за письмовим столом, масовий убивця у стані Rausch, очевидець, як я це, сподіваюся, покажу — всі вони є модусами суб’єктивації, витвореними пізнім капіталізмом та його ідеологіями.
Голокост як спростування тотожності технологічного розвитку й поступу людства
Декілька близьких до марксизму мислителів — Блох, Вальтер Беньямін, Теодор Адорно, Герберт Маркузе та Ґюнтер Андерс — поставили під сумнів ортодоксально-марксистське ототожнення промислового, наукового й технологічного розвитку та поступу людства.[12] Ця тотожність представляє продуктивний елемент у марксизмі, який уславлює безмежне промислове зростання й технологічний розвиток, уявляє собі капіталізм як історично прогресивний мірою того, як він гарантує цей розвиток, і твердить, що ті самі наука, технологія та промислова праця, які рухають уперед глобальне поширення капіталізму, надалі стануть базисом для соціалізму. Ще до нацистського геноциду Вальтер Беньямін у своїх тезах «Про поняття історії» вловив небезпеку, властиву ортодоксально-марксистській залежності від технологічного поступу та побіжній фетишизації ним промислової праці як критерію визначення людського розвитку:
«Це вульгарно-матеріалістичне поняття про те, чим є праця, не надто затримується на питанні, як її продукт відбивається на самих робітниках, доки вони не можуть розпоряджатися ним. Воно прагне зважати лише на поступ опанування природи, але не на занепад суспільства. Воно вже виявляє технократичні риси, що згодом проявляться у фашизмі (Benjamin 1968: 261)».[13]
Усвідомлення Беньяміном катастрофічного боку поступу капіталізму, його передбачення появи таборів смерті було доповнене його другом Ернстом Блохом, який надавав перевагу «дещиці песимізму», а не «банальній, автоматичній вірі в поступ як такий», позаяк песимізм міг сприяти готовності до катастроф, «жахливих можливостей, що були приховані й надалі будуть приховані в самому поступі капіталізму» (Bloch 1986: 199). Безумовно, Голокост був однією з цих «жахливих можливостей», що добре розумів Герберт Маркузе:
«концтабори, масове винищення, світові війни та атомні бомби є не "поверненням до варварства", а невитісненим застосуванням здобутків сучасних науки, технології та панування (Marcuse 1966: 4)».[14]
Я хочу стисло розглянути цей катастрофічний бік промислового, технологічного й наукового поступу, проаналізований Адорно, Маркузе та Андерсом, і показати його зв’язок зі смертєсвітом, що його символізує Аушвіц. У своїй статті про «Суспільство» (1965) Адорно вказав на «тоталітарні тенденції соціального ладу», приховані в розповсюджені форми товару (commodity-form) на всі аспекти соціальної реальності (Adorno 1979: 16). [15]Для Адорно тоталітаризм є не просто політичною системою, а точкою кульмінації упокорення тотальності соціального існування імперативам форми товару. Характерну для раннього капіталізму автономію різних сфер життя було зруйновано щойно категорія ринкової вартості заволоділа всіма сферами існування, навіть естетичною, еротичною та психологічною. Так, як стверджував Адорно у своїй статті «Пізній капіталізм чи індустріальне суспільство?» (1968),
«Матеріальним виробництвом, розподілом і споживанням керують разом. Межі між ними — що колись дійсно відокремлювали різні сфери, попри їхню взаємозалежність у тотальному процесі й відповідні якісні відмінності між ними — зникають. Усе стає одним цілим [Alles ist Eins]» (Adorno 1979: 369).
Якщо бачення Адорно тоталітарності пізнього капіталізму, здається, не залишає місця для опозиції чи опору, відтак позбавляючи марксизм основи для революційного оптимізму чи надії, які є його критерієм, він, однак, збагнув важливий вимір його історичного вектору руху.
Це бачення тоталітарних тенденцій пізнього капіталізму, крім того, є в працях друга Адорно — Герберта Маркузе, який у своїй «Одномірній людині» доводив, що наука, технології та раціональність мають чіткий капіталістичний соціальний зміст:
«Принципи сучасної науки a priori структуровані таким чином, що вони можуть слугувати концептуальними засобами для всесвіту саморухомого, продуктивного контролю… Науковий метод, який веде до найефективнішого в історії панування природи, тим самим призвів до того, що чисті поняття стали знаряддям найефективнішого в історії панування людини над людиною… Сьогодні панування увіковічується й поширюється не лише за допомогою технології, а як технологія, і останнє надає величезної легітимації щораз більшій політичній владі, котра всотує в себе всі сфери культури… Технологічна раціональність, таким чином, захищає, а не скасовує легітимність панування, а інструменталістський горизонт розуму простягається на раціонально тоталітарне суспільство» (Marcuse 1964: 158–159).
Наука, технологія та раціональність, історично породжені капіталізмом і нерозривно пов’язані з його суспільними відносинами та внутрішніми тенденціями — Маркузе позначає це як «Логос техніки» — в пізньому капіталізмі «перетворилися на Логос неперервного рабства» (Marcuse 1964: 159). І цей таки Логос техніки конституює одну з передумов реалізації проекту індустріалізованого масового вбивства в нацистських таборах смерті.
Ґюнтер Андерс висвітлює декілька інших причинних ланцюжків, взаємодія між якими забезпечує на фабриках смерті необхідні умови для «перетворення людей на сировину [Rohstoff]» (Anders 1986: 22). Для Андерса сама технологія, створена людьми й доведена до досконалості в рамках капіталізму, ризикує перетворити своїх творців — людство — на щось надлишкове й застаріле. Це твердження Андерс виклав у своєму двотомному magnum opus — «Застарілість людини» [Die Antiquiertheit des Menschen]. Не лише власні творіння людини, технології та зумовлені ними суспільні відносини здобули власне життя, стали речами, котрі, схоже, уникають контролю з боку людини, набули самостійної сутності, вперше окресленої Дьйордем Лукачем в його книзі «Історія та класова свідомість», а й, згідно з Андерсом, тепер вони загрожують повним знищенням людства як такого. Так,
«Ми постійно прагнемо до того, щоб щось функціонувало без нашої допомоги і за нашої відсутності, як засоби, завдяки яким ми стали зайвими, за допомогою яких ми усуваємося й "самоліквідуємося". Не важливо, що цієї мети вже досягнуто. Важливою є тенденція. А її гаслом є: "без нашої участі"» (Anders 1981: 199).
Насправді, з погляду Андерса, ця тенденція неухильно веде до підсумку, в якому технологія стає суб’єктом історії. Однією з ознак цієї прийдешньої «застарілості людини» як результату її власної технологічно майстерності є, за Андерсом, новий спосіб людського існування, що викарбував: бути знаряддям, «опосередкуванням [Medialität]» (Anders 1961: 287). Цей спосіб існування характеризується надзвичайним конформізмом, коли людина слухняно виконує поставлені перед нею завдання. Ця поведінка, така типова для бізнес-офісу чи державної установи, знову проявляється в Аушвіці, де «персонал [Angestellte] табору смерті не «діяв» [gehandelt], а, як це не дивно, виконував роботу» (Anders 1961: 291). Дія передбачає рішення, думку й сумління; натомість виконання роботи, виконання поставленого завдання означає не ставити запитань, особливо про її призначення або мету, не вимагати жодних обґрунтувань визначеного завдання, окрім наказу виконати його. Саме капіталізм породжує це «опосередковане» існування, спосіб суб’єктивації, нерозривно пов’язаний із заснованою на законі вартості економікою й необхідний для появи убивці за письмовим столом, цього найважливішого функціонера смертєсвіту.
Ці міркування про тоталітарні тенденції пізнього капіталізму, про інтегральні зв’язки між наукою та пануванням, технологією й повним знищенням та опосередкованим існуванням сучасних людей, ставлять перед адекватним розумінням Голокосту марксистською теорією дві важливі проблеми. Проблема перша: існує можливість того, що Адорно й Андерс, яким би пророчим не був їхній аналіз певних тенденцій розвитку капіталістичного суспільства, ризикують запропонувати щось на зразок негативної телеології, в якій сенс, або мета, історії полягає в тоталітаризмі або ж нігілістичному руйнуванні. Для прикладу, таку негативну телеологію, здається, приховано в розумінні Андерсом технології як суб’єкта історії, що сягає апогею в понятті «Endzeit» [«кінцевого часу»], коли «людство як ціле спроможне бути ліквідоване [tötbar]» (Anders 1961: 243). Таке розуміння явно не залишає можливості для революційної альтернативи капіталізмові, адже повалення системи засноване на формі товару та законі вартості. Друга проблема: ці міркування слід пов’язати з роздумами Маркса про технологію, автоматизацію та з його аналізом переходу від формального до дійсного підпорядкування (subsumption) праці капіталу, роздумами, що безпосередньо не втілюються в теоретичних працях Адорно чи Андерса, їхньому аналізі пізнього капіталізму та його внутрішніх тенденцій. Більше того, я переконаний, що пов’язання пізнього капіталізму зі смертєсвітом вимагає чіткого розуміння як переходу від формального до дійсного панування капіталу, так і загострення суперечності між вартістю та «дійсним багатством», що так само було в загальних рисах окреслено Марксом — зміни, що трансформували історію ХХ століття і з якими пов’язаний Голокост.
Від формального до дійсного панування капіталу
Маркс пов’язує формальне підпорядкування праці капіталу з добуванням абсолютної додаткової вартості, тоді як реальне підпорядкування праці капіталові пов’язане з добуванням відносної додаткової вартості. Цей перехід супроводжує всю історію капіталізму, і хоча добування абсолютної додаткової вартості ніколи не припиняється, у ХХ столітті утверджується й стає чимдалі більш панівною надмірна опора на добування відносної додаткової вартості. За допомогою формального панування капіталу товарна форма й закон вартості залишаються обмежені безпосереднім моментом виробництва — фабрикою й безпосереднім добуванням додаткової вартості. Дійсне панування капіталу, навпаки, характеризується проникненням закону вартості в кожен сегмент суспільного життя. Так, з відправної точки в момент виробництва закон вартості систематично розширив свій вплив, щоби поєднати в собі не лише виробництво товарів, а і їхній обіг та споживання. Крім того, закон вартості також проникає й надалі встановлює контроль за сферами політики й ідеології, разом окрім способів суб’єктивації людей) з наукою та технологією як такими. Технологію втілюють не лише шляхом перетворення технологічних і наукових досліджень (та відповідних для цього інституцій) на товари, а особливо шляхом упровадження форми вартості в самому розумі (тріумф чисто інструментального розуму), зводячи все живе — природу й людей — винятково до об’єктів маніпуляції та контролю. Хоча перехід від формального до дійсного панування капіталу починається у промислових метрополіях у XIX ст., його тріумф, консолідація й глобальне поширення є феноменом ХХ ст.
Хоча перехід від формального до дійсного підпорядкування праці капіталові тягне за собою зростання довіри до плодів науки й технології, щоб збільшити продуктивність праці і тим самим добути відносну додаткову вартість, не так важливо (за Марксом) скільки відбулося змін у формах і методах виробництва, адже капіталізм залишається таким способом виробництва, «передумовою якого залишається й продовжує залишатися маса безпосереднього робочого часу, кількість затраченої праці як вирішальний чинник виробництва багатства» (Marx 1973: 704).[16] Утім, історичний вектор руху капіталізму викликає щоразу більшу суперечність між його безперечним підґрунтям, що полягає у витрачанні живої праці на виробництво обмінної вартості, з одного боку, та реальними результатами його власних тенденцій розвитку, з іншого:
«Мірою розвитку великої промисловості створення реального багатства стає менш залежним від робочого часу і від кількості затраченої праці, ніж від потуг тих агентів, які вводяться в дію впродовж робочого часу і які самі, зі свого боку (їхня потужна ефективність), не перебувають у жодній відповідності з безпосереднім робочим часом, потрібним для виробництва, а залежать радше від загального рівня науки й прогресу техніки або від застосування цієї науки у виробництві» (Marx 1973: 704–105).
Це відокремлення обмінної вартості й «реального багатства», коли обмінна вартість залежить від безпосереднього витрачання живої праці, а «реальне багатство» дедалі більше залежить від сукупної продуктивної сили суспільства, його культурного та технологічного розвитку, створює передумови для заміщення виробництва вартості й товарної форми. За словами Маркса,
«Щойно праця у своїй безпосередній формі перестала бути великим джерелом багатства, робочий час перестає і має перестати бути мірилом багатства, а тому обмінна вартість перестає бути мірилом споживчої вартості. Додаткова праця робітничих мас перестала бути умовою розвитку загального багатства…» (Marx 1973: 705).[17]
Відповідно, коли забезпечення виробництва вартості з його непереборною основою, що полягає в добуванні додаткової вартості з живої праці, стало перешкодою для продовження виробництва матеріального багатства, капіталізм як спосіб виробництва й цивілізація став оселею суспільного регресу. У цей момент історичного руху капіталізму лише соціальна революція, відмова від закону вартості та якісно інша наука та технології, не обмежені інструментальним розумом, і відмова від логосу панування можуть застерегти від катастрофи, яку тягне за собою забезпечення виробництва вартості. За відсутності соціальної революції, продовження існування капіталізму, обмеженого добуванням додаткової вартості з живої праці і такого, що все одно протидіє об’єктивному спаду норми прибутку самим тим, що норма збільшення додаткової вартості схильна падати навіть зі збільшенням рівня додаткової праці, штовхає капіталізм до прискорення розвитку виробничих сил і технології на небаченому досі шаленому рівні та темпі. Маркс ясно збагнув цей імператив:
«Відповідно, що більше розвинений капітал, що більше ним уже створено додаткової праці, то лютіше змушений він розвивати виробничу силу, щоб, хоча і в меншій пропорції, збільшувати свою вартість, тобто приєднувати додаткову вартість, — бо ж межею капіталу повсякчас залишається співвідношення між тією складовою часткою дня, яка виражає необхідну працю, і всім робочим днем. Лише в цих межах капітал може рухатися. Що меншою є та складова частка, яка припадає на необхідну працю, то більшою є додаткова праця, то менше будь‑яке підвищення виробничої сили може відчутно скоротити необхідну працю, оскільки знаменник… неабияк зріс. Самозростання вартості капіталу стає все більш утрудненим тією мірою, якою капітал уже встиг зрости» (Marx 1973: 340).[18]
Однак сама ця суперечність збільшує тиск на кожну одиницю капіталу, на кожний бізнес, щоби розширити виробничі сили, розвинути й упровадити нові технології, збільшити її продуктивність у відчайдушній спробі уникнути зворотного руху середньої норми прибутку й закріпити надприбуток шляхом виробництва товарів нижче їхньої середньої суспільної вартості. Відповідно, що швидше падає норма прибутку внаслідок зростання органічної структури капіталу, себто внаслідок зростання виробничих сил, то вищим стає тиск на кожну одиницю капіталу — націю чи компанію — задля прискорення розвитку цих самототожних продуктивних сил у нескінченому пошуку можливості обійти своїх конкурентів і вихопити надприбуток. Одним із результатів цього шаленого зростання виробничих сил в епоху соціального регресу є неминуче створення надлишкового населення, для якого капітал не може знайти вигідного застосування.
Надлишкове населення і масове вбивство
Хоча кожна стадія капіталістичного розвитку породжує демографічні зміщення, типовою подією є якраз переміщення робочої сили з одного сектору в інший, із сільського господарства у промисловість, у сферу послуг. В той час як такі переміщення продовжуватимуться й далі, після того як відбудеться перехід від формального до реального панування капіталу, їх наближує ще й нова та безпрецедентна подія, коли капіталізм, як показує Маркс, «кличе до життя всі сили науки й природи, так само, як і сили суспільної комбінації й соціального спілкування, аби творення багатства зробити незалежним (відносно) від витраченого на це творення робочого часу» (Marx 1973: 706).[19] Результатом є поява тенденції до видалення з виробничого процесу якнайбільшої маси праці; створення населення, що з погляду капіталу є надлишковим і навіть потенційно непотрібним для створення вартості, і яке, до того ж, стає для капіталу нездоланним тягарем, мертвим вантажем, який він мусить тягнути внаслідок зниження прибутковості. Існування такого надлишкового населення — на рівні сукупного капіталу нації — може створити умови для масового вбивства, вписуючи винищення цілих груп людей в саму «логіку» капіталу, а завдяки комплексній взаємодії безлічі причинових ланцюжків перетворюючи його на політику капіталістичної держави.
В особливому випадку нацистської Німеччини Ґец Алі (Götz Aly) та Зузанне Гайм (Susanne Heim) довели, що винищення євреїв було першою стадією далекосяжного демографічного проекту, поставленого на службу економічній модернізації. Спроба Німеччини протидіяти англо-американському пануванню на світовому ринку призвела до створення великого економічного простору [Grossraumwirtschaft], європейської континентальної автаркії на чолі з німецьким гегемоном. Та цей проект ґрунтувався не лише на географічній експансії — він також зробив необхідним значні демографічні зміни, надто ж у Східній Європі. Там німецькі планувальники, демографи та економісти, чиї задуми вивчили Алі та Гайм, розв’язували проблему економічної відсталості, пов’язану з перенаселенням (Aly and Heim 1993: 102–124). Численне сільськогосподарське населення з його незначними наділами землі та вкрай низькою продуктивністю було неминучою перешкодою як для сподівань німців забезпечити себе продовольством на європейському континенті, так і для промислового розвитку, економічної модернізації на Сході для того, щоб перетворити німецький економічний простір на конкурента англо-американському капіталові. Східноєвропейські євреї, котрі водночас були переважно міським населенням і власниками невеликих малопродуктивних підприємств, постали особливою перешкодою для міграцій слов’ян із перенаселених сіл у міста, тож їхнє усунення виглядало запорукою економічного розвитку. Ба більше, ці планувальники не могли обмежити процеси економічної трансформації лише дією «ринкових сил» — на що в Англії, США та Західній Європі знадобилися цілі покоління — а, з огляду на гостроту імперіалістичної конкуренції та війну, їх слід було реалізувати зусиллями держави якнайшвидше. Generalplan Ost [«Генеральний план «Схід»], в рамках якого винищення євреїв було лише першим етапом, задумали як ліквідацію приблизно 50‑мільйонного надлишкового населення шляхом «переселення» (за Урал), голодомору, рабської праці та масових убивств (Aly and Heim 1993: 394–440).
Наголошуючи на економічній «утилітарності» та раціональності цього проекту масового вбивства й воднораз оминаючи згадку про садизм та жорстокість такого знищення, Алі та Гайм разом із тим намагалися врахувати роль біологічного расизму у своєму аналізі Голокосту:
«згідно з расистськими критеріями, селекція поєднувалася з економічним розрахунком — він був її органічною складовою. Як і сучасні антропологи, лікарі та біологи вважали відокремлення й винищення гаданих «меншовартісних» людей за расовими критеріями та критеріями виробітку науковим методом покращення людства, а «покращуючи здоров’я Volk [народу]», економісти, експерти із сільського господарства та планувальники довкілля не йняли сумнівів у тому, що вони повинні працювати над «покращенням здоров’я суспільства» у малорозвинених регіонах Європи» (Heim and Aly 1994: 50).[20]
На мій погляд, у праці Алі та Гайм бракує зв’язку між расизмом і наукою, створеного спільним для них джерелом — логосом техніки, заснованим на абсолютному контролі за природою та людьми, аж до найпримітивнішого рівня біологічного існування. А цей логос, як я показав, є продуктом поширення капіталістичного закону вартості на сферу розуму як такого. Проте дослідження Алі та Гайм — особливо якщо його поєднати з реалізацією закону вартості й використати як тлумачення демографічних проблем, з якими стикнулися німецькі планувальники у Східній Європі і котрі виявили специфічну тенденцію пізнього капіталізму до створення надлишкового населення — може допомогти нам збагнути один із причинових ланцюжків, що призвів до газових камер Аушвіцу.
Масовізація та нацистський геноцид
Якщо ми хочемо зрозуміти роль, яку відіграли фанатичний антисемітизм і несамовите масове вбивство «в остаточному розв’язанні єврейського питання», то, схоже, нам слід зрозуміти й інший причинний ланцюжок, пов’язаний із внутрішніми тенденціями пізнього капіталізму, втіленими у феномені масовізації.
Одним із найдраматичніших наслідків безжалісного проникнення закону вартості в усі пори суспільного й індивідуального життя стало знищення всіх первинних, органічних і докапіталістичних спільнот. Капіталізм, як указували в «Маніфесті комуністичної партії» Маркс та Енґельс, розхитує зв’язки вікопомних звичаїв і традицій, замінюючи їх на механізм обміну й угоду. Наслідком цього є феномен атомізації, суб’єктивація особи як окремої монади, що живе виключно егоїстичним інтересом. Крім того, сама ця тенденція створює дедалі більшу масу позбавлених своїх коренів індивідів, для яких єдиною угодою між людьми є грошові стосунки. Але ті, кого позбавили коріння географічно, економічно, політично й культурно, часто набувають потужного поривання долучитися до своїх втрачених спільнот (навіть там, де ці спільноти були ієрархізовані й засновані на нерівності), бо ж достеменність та «істини» минулого, яке романтизувавшись, ще більше засмучує, не задовольняє й не захищає у світі, сформованому капіталом.
Ці поривання можуть набувати вигляду творення маси. У написаній 1939 року праці Еміль Ледерер проаналізував формування маси як однієї з домінантних ознак своєї доби. Він описує масу, протиставляючи її класу:
«Під масою чи натовпом я розумію велику кількість людей, внутрішньо об’єднаних настільки, що вони відчувають і можуть діяти як певна єдність… Індивіди в масі належать до різних суспільних груп, але це нічого не значить: вони не усвідомлюють цього, доки становлять частину маси. Отже, маси є аморфними; соціальна стратифікація затирається або, принаймні, стає невиразною. Для індивідів, що утворюють масу, ця єдність завжди емоційно насичена. Натовп може гуртуватися лише завдяки емоціям, а не розумові — маса втрачає розум…» (Lederer 1967: 30–31).
Згідно з Ледерером, «як правило, натовп діятиме лише тоді, коли в нього є ватажок» (Lederer 1967: 39). І коли маса переходить до дії, її члени
«перестають мислити: ними рухають, їх несе, вони переживають піднесення; вони почуваються чимось єдиним зі своїми товаришами за натовпом, втрачаючи будь‑які гальмівні запобіжники… Психологічні описи цього явища тими, хто пережив його, сходяться в одному: вони стверджують, що їх «несло», що вони пережили наплив почуттів, що нагадує сп’яніння» (Lederer 1967: 32–33).
А втім, оцінці Ледерера бракує пов’язання феномену масовізації з тенденціями розвитку пізнього капіталізму. Справді, Ледерер чітко пов’язує формування маси з кінцем класового суспільства. Для нього «стан маси» виникає з попелу капіталізму не як одна з його можливих політичних форм. Я хочу змінити функцію Ледерерового поняття масовізації, безпосередньо пов’язавши його з вектором руху капіталізму і показавши яким чином цей феномен стосується несамовитості нацистського геноциду. Властиво поривання до спільноти, що соціологічно лежить в основі формування маси, поривання, яке капіталістична держава за певних умов (що переважали в Німеччині напередодні захоплення Гітлером влади) може використати в інтересах мобілізації маси попри те, що ті самі поривання впливають на сегменти самого панівного класу. У цьому сенсі нацистська візія «расово чистої спільноти», Volksgemeinschaft [народної єдності], тісно пов’язувалася з наслідками руйнування капіталізмом всіляких колективних зв’язків і порожнечею, яку воно по собі лишало. Потужний вплив такої ідеології, її способи суб’єктивації та її глибинне коріння ортодоксально-марксистські опоненти нацистів — як сталіністи, так і троцькісти — оминули увагою, хоча його чітко збагнув Ернст Блох.[21]
Не важливо наскільки гострим може бути це поривання до спільноти, його неможливо задовольнити доки закон вартості регулює життя в суспільстві. Природні спільноти докапіталістичного минулого неможливо ані зберегти, ані відтворити — їхня загибель неминуча. Крім того, в зайнятому капіталізмом історико-економічному просторі неможливо витворити жодну нову спільноту, жоден людський Gemeinwesen [колектив, громаду]. Умова масовізації, виплекана самим розвитком капіталізму як такого, залишає шанс лише для такої «спільноти», в якій расова, етнічна чи релігійна ідентичність є всього лише нашаруванням на вже наявних умовах найманої праці. Утім, як зауважує Ледерер, ця ідентичність є необхідною для творення натовпу або маси з безлічі даного населення:
«те, що безліч людей може легко перетворитися на натовп, не повинно затьмарювати той факт, що члени натовпу легко піддаються схожим емоціям, а це передбачає… [те] що вони розмовляють однією мовою й мають спільний історичний досвід. Чимало людей, походячи з різних народів і рас, не заперечують проти того, щоб злитися в те, що ми звемо натовпом. Існування спільної культурної основи є вкрай важливим» (Lederer 1967: 31).
Формування маси забезпечує водночас витіснену задоволеність у справжньому пориванні до спільноти, котре відчуває безліч населення, і основу, на якій панівний клас може встановити свою гегемонію.
"В екстремальній ситуації цей гнів проти інакшості може стати одним зі стрижнів геноцидального проекту, спрямованого на Інакшого, саме існування якого розуміють і переживають як смертельну загрозу для чистої спільноти."
Однак фундамент, на якому збудовано таку масу, ідентичність, на якій засновано чисту спільноту, з необхідністю несе в собі виключення тих, хто не поділяє спільної для маси історико-культурної основи. Виключені, наприклад, Інакший, расові, етнічні чи релігійні меншості, хоча вони й мешкають в однаковому з масою територіальному просторі, стають чужими елементами в уявному гомогенному світі чистої спільноти. Інакший, приміром, єврей у нацистському Volksgemeinschaft, стає тим самим цапом-відбувайлом для нездатності чистої спільноти забезпечити дійсні спільні зв’язки між людьми, позбутися породженого капіталізмом відчуження. Що більше суспільство охоплене кризою, то більшим буде гнів маси проти інакшості; що нагальнішою є потреба правлячого класу мобілізувати натовп для [втілення] своїх планів (зокрема й війни), то більш деспотичною буде необхідність спрямувати шал на Іншого. Отак расизм і ксенофобія нероздільно пов’язані з утворенням маси в пізньокапіталістичному суспільстві. В екстремальній ситуації цей гнів проти інакшості може стати одним зі стрижнів геноцидального проекту, спрямованого на Інакшого, саме існування якого розуміють і переживають як смертельну загрозу для чистої спільноти.
Один із вислідів цього гніву проти інакшості можна побачити в несамовитому кровопролитті, настільки характерному для вбивств періоду Голокосту. Один приклад, взятий із військового щоденника Фелікса Ландау, члена однієї з айнзацкоманд, що діяли у Львові в 1941‑му, може слугувати унаочненням цього:
«сотні євреїв простували вулицею з закривавленими обличчями, ранами на голові, перебитими руками й очима, що випиналися із запалих орбіт. Вони були залиті кров’ю… Ми дійшли до Цитаделі. Там ми побачили кількох уже знайомих нам людей. На вході до Цитаделі стояли вартові. В руках вони тримали кийки товщиною з чоловіче зап’ястя і лупцювали ними кожного, хто траплявся їм на шляху. Євреїв гнали від входу. Євреїв поклали в ряд одне на одного, вони жахливо хмикали. Повністю заюшені кров’ю, вони продовжували вибігати з Цитаделі. Ми зупинилися, намагаючись зрозуміти, хто керує командою… Хтось звелів євреям забиратися звідти. Їх гамселили люто, ненависно» (Klee and Riess 1991: 91).
Аби отримати збагнену картину реалізації нацистського геноциду, слід пов’язати «холоднокровну», раціональну організацію фабрик смерті й транспортних мереж, які їм слугували, керованих такими вбивцями за письмовим столом, як Адольф Айхман, із «шаленим» гнівом і неконтрольованою хіттю та агресією, свідком яких став Ландау. Джерело обох цих аспектів Голокосту, як я показав, необхідно шукати у векторі руху пізнього капіталізму, а сутнісним завданням марксистської теорії має бути увиразнення базису цього сучасного варварства.
Футуристичний вимір Голокосту
Голокост відкрив шлях до смертєсвіту, і допоки капіталізм існує, цей шлях лишатиметься відкритим. Жахи минулих десятиліть, геноцид тутсі в Руанді, концтабори, переповнені голодними в’язнями, масові зґвалтування мусульманок і масові вбивства мусульман-чоловіків та хлопчиків у Боснії від побоїв і куль, етнічні чистки, спершу сербів, а згодом албанців у Косові, перетворення російським військом Грозного на груду каміння, під яким загинули десятки тисяч цивільних чеченців, навмисно знищених найдосконалішою сучасною зброєю — все це свідчить про те, що смертєсвіт залишається об’єктивно-реальною можливістю на лицьовому боці історії. Алекс Калінікос казав, що
«пам’ятати про Голокост, звісно, не означає лише визнавати страждання жертв, а й сприяти утвердженню політичної свідомості, що стоїть на варті будь‑якого повторення злочинів нацистів» (Callinicos 2001: 386).
Ця політична свідомість вимагає, щоб ключові причинові ланцюжки, що зумовили розв’язання нацистського геноциду, логос панування, що надав форми науці та технології, тенденція до творення значного перенаселення, маси, які капітал не може експлуатувати з вигодою для себе, расизм та супутниця масовізації — ненависть до інакшості — нерозривно пов’язані з вектором руху капіталізму і переконливо окреслюють сучасний соціально-економічний ландшафт. Доки світ, створений дійсним пануванням капіталу, залишається неушкодженим, наратив Голокосту не може бути описаний у минулому часі.
Переклав В’ячеслав Циба за: Milchman, A, 2003. “Marxism and the Holocaust”. In: Historical Materialism, 11:3, pp. 97–120
Посилання:
Adorno, Theodor 1978 [1951], Minima Moralia: Reections from Damaged Life, London: New Left Books.
Adorno, Theodor W. 1979, Soziologische Schriften I, Frankfurt am Main: Suhrkamp.
Aly, Götz and Susanne Heim 1995, Vordenker der Vernichtung: Auschwitz und die deutschen Pläne für eine neue europäische Ordnung, Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag.
Anders, Günther 1961, Die Antiquiertheit des Menschen: Über die Seele im Zeitalter der zweiten industriellen Revolution, Munich: Verlag C.H. Beck.
Anders, Günther 1981 [1972], Die atomare Drohung: Radikale Überlegungen, Munich: Verlag C.H. Beck.
Anders, Günther 1986, Die Antiquiertheit des Menschen. Band II: Über die Zerstörung des Lebens im Zeitalter der dritten industriellen Revolution, Munich: Verlag C.H. Beck.
Benjamin, Walter 1968 [1955], Illuminations, New York: Harcourt, Brace & World, Inc.
Bloch, Ernst 1975, Experimentum Mundi: Frage, Kategorien des Herausbringens Praxis, in Ernst Bloch, Gesamtausgabe Band 15, Frankfurt am Main: Suhrkamp.
Bloch, Ernst 1986 [1959], The Principle of Hope, Cambridge, MA.: MIT Press.
Bloch, Ernst 1990 [1962], Heritage of Our Times, Berkeley: University of California Press.
Callinicos, Alex 2001, ‘Plumbing the Depths: Marxism and the Holocaust’, The Yale Journal of Criticism, 14, 2: 385–414.
Geras, Norman 1998, The Contract of Mutual Indifference: Political Philosophy after the Holocaust, London: Verso.
Goldhagen, Daniel Jonah 1996, Hitler’s Willing Executioners: Ordinary Germans and the Holocaust, New York: Alfred A. Knopf.
Heim, Susanne and Götz Aly, 1994, ‘The Holocaust and Population Policy: Remarks on the Decision on the “Final Solution”’, Yad Vashem Studies, 24: 45–70.
Klee, Ernst, Willi Dressen and Volker Riess (eds.) 1991 [1988], ‘The Good Old Days’: The Holocaust as Seen by Its Perpetrators and Bystanders, New York: Konecky & Konecky.
Lederer, Emil 1967 [1940], The State of the Masses: The Threat of the Classless Society, New York: Howard Fertig.
Mandel, Ernest 1986, The Meaning of the Second World War, London: Verso.
Marcuse, Herbert 1964, One-Dimensional Man: Studies in the Ideology of Advanced Industrial Society, Boston: Beacon Press.
Marcuse, Herbert 1966 [1955], Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, Boston: Beacon Press.
Marx, Karl 1973 [1939], Grundrisse: Foundations of the Critique of Political Economy (Rough Draft), Harmondsworth: Penguin Books.
Milchman, Alan and Alan Rosenberg 2003, ‘The Need for Philosophy to Confront the Holocaust as a Transformational Event’, Dialogue and Universalism, 13, 3–4: 65–80.
Müller, Heiner 1991, ‘Jenseits der Nation’, Cologne: Rotbuch Verlag.
Resnick, Stephen A. and Richard D. Wolff 1987, Knowledge and Class: A Marxian Critique of Political Economy, Chicago: University of Chicago Press.
Traverso, Enzo 1995 [1992], The Jews and Germany: From the ‘Judeo-German Symbiosis’ to the Memory of Auschwitz, Lincoln: University of Nebraska Press.
Traverso, Enzo 1997, L’Histoire déchirée: Essai sur Auschwitz et les intellectuals, Paris: Éditions du Cerf.
Traverso, Enzo 1999, Understanding the Nazi Genocide: Marxism after Auschwitz, London: Pluto Press.
Traverso, Enzo 2002, La violence nazie, une généalogie européenne, Paris: Éditions La Fabrique
Примітки
1.Поняття Голокосту як події докорінної зміни вперше вжив Алан Розенберґ, а надалі воно було розроблене нами спільно в низці статей і особливо у книзі Milchman and Rosenberg 2003. ↩
2.Траверсо — один із небагатьох марксистських мислителів, які всерйоз переймалися імплікаціями Голокосту для марксистської теорії. У низці своїх книг він послуговується марксизмом для розуміння нацистського геноциду та його унікальності. ↩
3.Таку назву має одна з праць Траверсо, присвячена темі Голокосту. ↩
4. Аушвіц (нім. Auschwitz) – найбільший нацистський концентраційний табір і табір смерті поблизу польського міста Освєнцим (діяв у травні 1940–січні 1945 рр.). У радянській історіографії назва «Аушвіц» була цілковито заміщена відповідним топонімом. – Прим. пер. ↩
5. Авторкою цього неологізму з натяком на його феноменологічному походженні (пор. із Гусерлевим Lebenswelt, життєсвіт) і відповідними методологічними перегуками, є американська філософиня Едіт Вишоґрод (докладніше див. її книгу Spirit in Ashes, 1985). – Прим. пер. ↩
6. Айнзацгрупи (нім. Einsatzgruppen, «оперативні групи») — сформовані зі співробітників гестапо, СД, поліції порядку та фельджандармерії мобільні підрозділи, основним завданням яких було прискорене провадження каральної політики щодо расово- та ідеологічно ворожих нацистській державі груп (євреї, цигани, комуністи, партизани). Діяли на Східному фронті проти Польщі та СРСР протягом осені 1939–літа 1942 рр. З часом функції А., які знищували людей методом розстрілу, перебрали на себе шість розташованих у Польщі таборів смерті. — Прим. пер. ↩
7. У своїй праці обсягом понад 160 сторінок Мандель присвячує Голокосту заледве 5 сторінок! За декілька десятиліть до того, як Мандель спробував вписати нацистський геноцид до злочинів колоніалізму, Теодор Адорно вказав на небезпеку подібних аналогій: «теза про те, що справи стоять завжди однаково, є хибною у своїй безпосередності, істинна вона лише коли віднесена до динаміки тотальності. Той, хто відмовляється усвідомити наростання жаху, не лише йде на поступки абстрактному спогляданню, а й неспроможний зрозуміти – поряд зі специфічною відмінністю між новітнім і минулим – ще й істинну тотожність цілого, безперервність терору». Adorno 1978, p. 235. (Однак, Ернеста Манделя навряд чи варто підозрювати в упередженості його оцінок щодо Голокосту хоча б з огляду на його персональний досвід єврея та трирічного в’язня нацистського концтабору. Вочевидь, йому йшлося про історичну унікальність цієї події саме в ряду породжених капіталізмом всіх попередніх його ґеноцидів. Докладніше про підхід Манделя до аналізу Голокосту див. Мандель Э. О материальных, социальных и идеологических предпосылках нацистского геноцида: http://www.redflora.org/2012/05/blog-post_9976.html. – Прим. пер.) ↩
8. Мандель пов’язує поведінку есесівців з поведінкою давньоримських латифундистів та південноамериканських плантаторів початку XIX ст. Оминаючи вкрай суперечливу природу цих історичних аналогій, Мандель абсолютно нехтує фундаментальним розрізненням латифундії та плантацій, спрямованих на виробництво товарів, і нацистських таборів смерті, винятковою функцією яких було виробництво трупів. ↩
9. Курсив мій. Це вказівка на те, що Траверсо називає «контрраціоналізмом» нацистського геноциду. ↩
10. Я обмежуся лише стислим оглядом марксистських категорій, адекватних розумінню Голокосту. ↩
11. Назва останньої праці Ернста Блоха, марксистського Kategorienlehre [Вчення про категорії]. ↩
12. У своїй книзі «L’Histoire déchirée» [Розрив історії], Траверсо висвітлив внесок Беньяміна, Адорно й Андерса, й виразно пов’язав його з розумінням Голокосту. ↩
13. Цит. за: Беньямін, В, 2012. «Про поняття історії». В: Беньямін В. Щодо критики насильства: статті та есеї. Київ.: Грані-Т, с. 297. В англійському перекладі Беньямінів вираз «вульгарно-матеріалістичне поняття» передано словосполукою vulgar-Marxist conception. — Прим. пер. ↩
14. Пов’язання Маркузе Аушвіцу й Хіросіми було доповнене й доопрацьоване у праці його друга Ґюнтера Андерса. ↩
15. Курсив мій. ↩
16. Цит. за: Маркс, К., 1980. Экономические рукописи 1857–1861 гг. (Первоначальный вариант «Капитала»). Ч. II. Москва: Политиздат, с. 215. ↩
17. Цит. за: Маркс, К. Вказ. праця… с. 216. ↩
18. Цит. за: Маркс, К. Там само. с. 301–302. ↩
19. Цит. за: Маркс, К. Вказ. праця… с. 217. ↩
20. Окрім схильності аналізувати Голокост з огляду на одну визначальну причину, ґрунтовану на утилітарних чинниках, схильності, що лише почасти змінилася в цьому та їхніх подальших текстах, Алі та Гайм не беруть до уваги початкову роль антисемітизму, фанатичної ненависті до євреїв і такого явища як Rausch, несамовитості кровопролиття, в стані якого було скоєно чимало вбивств. ↩
21. Див. Bloch 1990, особл. pp. 37–185, де вміщено проникливий аналіз цього феномену; книгу вперше видано в 1930-х. Хоча Блох збагнув значення цього поривання до спільноти, як і успіх нацистів щодо його використання у своїх власних інтересах, він не зміг докладно поєднати його з процесом масовізації в пізньому капіталізмі. ↩
