Невільники і смертники у двох таборах: спогади про Освенцим і Біркенау

  • 23 июня 2015
  • 2619
Невільники і смертники у двох таборах: спогади про Освенцим і Біркенау

Роман Роздольський

Шановний Товаришу Редактор![1]

Щире спасибі Вам, що пригадали у Вашому часописі про «музей смерти в Освенцимі» Дозвольте, що, нав’язуючи до Ваших заміток, поділюся з читачами «Оборони» споминами про мій побут в освенцимському таборі.

Американський кореспондент, що його слова Ви переказуєте, помилився тільки в одному пункті: Освенцим був не тільки «табором смерти», але й величезним табором примусової праці, з численними, розкинутими на широкій території, побічними лагерями, де перебувало пересічно яких 80,000 невільників німецького Райху. То була своєрідна «держава в державі», з цілою низкою промислових, копальняних і навіть хліборобських підприємств. Їх метою було витиснути з працюючих там в’язнів максімум праці при мінімумі видатків на їх прохарчування. В тому розумінні цілий табір був также величезною «фабрикою смерти», в якій ― особливо в перших роках існування табору (1940―1942) ― пересічний в’язень не залишався живим довше як три-чотири місяці.

На моє щастя мене привезли до Освенцима щойно на початку 1943 року, тобто в час, коли режім в центральному і властивому освенцимському таборі, де перебувало пересічно яких 15,000 в’язнів, почав лагідніти. Лагідніння проявлялося особливо в тому, що від травня 1943 року т. зв. «капи», «блокові» і «штубові» не мали вже права безкарно вбивати підчинених їм в’язнів, що до того часу було на порядку дня. То були призначені таборовою владою в’язні, переважно професійні злочинці, які стояли на чолі робочих команд і завідували бараками, в яких ми мешкали. Та «реформа» була викликана головно тим, що Третьому Райхові вже почало не вистачати робочої сили і гітлерівці вирішили «економити» на здатному до праці людському матеріялі. Правда, ще в перших місяцях 1943 року відсилали до крематорії усіх калік, старців, реконвалесцентів по тифі, людей з опухлими ногами, беззубих. Я сам прожив у таборовій «лікарні» (Krankenbau) дві великі «перебірки», в яких гітлерівські лікарі відсортували до газової комори кількасот хворих. Але від половини 1943 року для нас ― т. зв. арійців (не-євреїв) ― те страхіття скінчилося і ми могли заявлятися хворими і йти до лікарні, не ризикуючи смертю. Тільки до нещасних євреїв та реформа не стосувалася. Ще кілька місяців ми переживали страшне видовище, коли до нашого табору приїздило 10―12 грузовиків і з лікарні забирали сотні людей в самих сорочках до газової комори.

Стільки про центральний освенцимський табір, який ― ще раз скажу ― протягом 1943―1944 років щораз більше уподібнювався до звичайних гітлерівських таборів праці (Arbeitslager), таких, як Дахау, Оранієнбург і Бухенвальд. Але за три кілометри від нас був величезний побічний табір Біркенау (польська назва Бжезінкі), де умови життя і праці були на сто процентів гірші від наших і стояли газові комори і шість крематорій, в яких день і ніч труїли людей і палили трупи. Тут відчинялися навстяж ворота гітлерівського пекла. Ще до мого прибуття до Освенцима власне в Біркенау «викінчено» 16,000 людей, висортуваних з таборів совітських полонених: червоноармійських старшин, політруків, комуністів, інтелігентів. З цілого того транспорту залишилося в живих тільки 50 душ. Тут знайшло свою Голготу кількадесять тисяч «непокірних» поляків. І тут було велетенське кладовище єврейського населення майже цілої континентальної Європи.

Протягом цілих двох років, 1943 і 1944, раз у раз прибували до Біркенау ешелони з тисячами євреїв з Польщі, Словаччини, Чехії, Норвегії, Голяндії, Бельгії, Франції, Греції. Невелику їх частину ― всякого роду фахівців ― вибирали до праці в нашому і біркенавському лагерях. Решту і всіх жінок і дітей посилали відразу до «газу». То було таке повсякчасне явище і ми так до нього звикли, що відмічали як щось незвичайне ті дні, в яких не було єврейських транспортів і не вибухало полум’я з коминів крематорій.

Але, спитає читач, звідки я про все те знаю? На жаль, не тільки з розмов з нашими і біркенавськими в’язнями, але був примусовим наочним свідком. Від весни 1943 до осени 1944 я працював як столяр на другому поверсі великої фабрики DAW (Deutsche Ausruestungswerke), що стояла на половині дороги поміж головним табором і Біркенау. Великі фабричні вікна виходили на біркенавський бік. З них ми бачили за яких сто кроків від нашої фабрики кінець залізничих рейок, що вели до Біркенау, і передусім комини крематорій. Ми не могли мати ніяких сумнівів щодо того, що діялося за воротами біркенавського пекла.

Скільки ми пережили і як душевно постарілися за тих півтора року, зайве тут розповідати. Зупинюся тільки на найжахливішому періоді ― т. зв.«мадярській акції» в літі 1944 року.

Від 4-го травня того року на сліпий тор перед нашими вікнами день в день заїздило чотири або п’ять довженних поїздів з мадярськими євреями. Їх постійно вигружували, відбираючи від них які хто мав клунки. Потім «есесмани» (С. С.― гітлерові «штурмовики») розділяли новоприбулих, осібно мужчин і осібно жінок з дітьми і гнали їх до «купелі», тобто справді до газових комор. Зараз після того клунки підбирала спеціяльна робоча команда. Її завданням було виймати з клунків харчі і одежу, а спеціяльно шукати за грішми і золотом. Бараки тої команди були відділені від нашої фабрики тільки деревляним парканом і працювало в ній кількадесять молодих в’язнів-дівчат, кожна з червоною хусткою на голові. Їм вільно було їсти ті споживчі продукти, що їх найшли в клунках, яких не можна було законсервувати. Ту жахливу команду загально називали Канадою.

Вже в першому тижні травня на подвір’ї «Канади» назбирувалися гори клунків. Нам завсіди дошкуляв голод, і найсміливіші з наших в’язнів почали красти ті клунки з-поза паркану. В той сам час почало димитися з усіх шести крематорій. Та й це ще не все. Зараз коло Біркенау, праворуч від нас, був березовий лісок (тому й назва «Бжезінкі»), і з того ліску почало палахкотіти величезне полум’я, на переміну з густим, жовто-сивим димом. Вже за кілька днів ми довідалися що робиться: крематорій не вистачало для тисячів трупів і в бжезінському ліску викопали глибоченну яму, щоб в ній палити нещасні жертви. Якось в кінці травня наша фабрика дістала замовлення, щоб доручити до Біркенау кільканадцять обкованих гаків, завдовжки по чотири метри. На чолі замовлення, яке я читав власними очима, стояло: Ungarische Action ― мадярська акція.

Та діявольська «акція» тривала до кінця липня 1944 року. За нашим рахунком, за той час ― три місяці ― загазовано і спалено 400―500 тисяч євреїв.

Правда, сьогодні плянують і продукують по обох боках «залізної завіси» бомби, якими можна за одну мінуту знищити і розпорошити стільки саме живих людей. Але Третій Райх не знав ще усіх благодатей найновішої техніки.

Як все те страхіття відбивалося на житті нашої робочої команди? Уявіть собі: ряди верстатів і при них стоять сумні-сумні і «чорніші чорної землі» наші столярі ― переважно французькі євреї і поляки. Ніхто не говорить і у всіх очі звернені на бжезінський лісок і на крематорії. Тільки коли-не-коли хтось гірко, гістерично засміється і потім втирає з щоки сльози. Відчинити вікна не можна, бо в повітрі скрізь лежить нестерпучий задушливий сопух паленого м’яса. Цей сопух переслідує нас всюди, навіть в центральному лагері. Ich rieche, rieche Menschenfleisch («чую, носом чую людське м’ясо») ― каже до мене мій таборовий приятель, австрієць Людвіґ, словами відьми з Ґримової казки. Тільки що відьма чула в повітрі запах двох дітей, а ми чули сопух палених трупів ― тисячів трупів.

Але людська натура видержлива, напричуд видержлива. Ми день в день ходили до нашої фабрики, вдивлялися в криваве зарево бжезінського ліска, і ніхто з нас не збожеволів, ніхто не наложив на себе руки. А хиба могла в нас бути якась надія, що обмине нас смерть в газовій коморі? Ми ж були свідками одного з найбільших злочинів у людській історії! Казав мені один з наших столярів: «сьогодні вони [мадярські євреї], завтра ми [єврейські фахівці в лагері], а післязавтра ви [всі не-євреї].» І такий кінець справи здавався усім єдино раціональним з погляду гітлерівців, єдино можливим. Як інакше збудуться свідків свого злочину? Тільки одна слабенька надія блимала в декого на дні душі: сподівання, що кінець Третього Райху заскочить тих звірів, поки ще встигнуть виконати свої пляни, і що в останній мінуті страх перед карою спаралізує їм руки. Але протягом цілого місяця серпня ми самі мусіли копати в центральному лагері величезну яму, таку саму, як викопали в бжезінському ліску. Офіційно вона звалася Luftschutzkeller (льох для охорони від повітряних атак), але в цілому лагері не було ні одного в’язня, якого би та назва здурила.

Для мене самого освенцімське пекло несподівано скінчилося. В перших днях вересня мене включили до транспорту польських і совітських в’язнів, який ішов з Освенцима до Ravensbrueck коло Берліну. Коли нас заганяли до вагонів, ми все ще думали, що нас повезуть до Біркенау, до газових комор. Але наш поїзд рушив на захід і з наших очей зникло зарево крематорій. Ми почали дихати свіжим, незатроїним повітрям. І хоч ми знали, що у всіх гітлерівських лагерях чигає на в’язнів смерть, ми все таки раділи як діти, бо вирвалися нарешті з освенцімського пекла.

Навіщо я про те пишу? Навіщо роз’ятрувати старі рани? Дозволь, читачу, що пригадаю ще один маленький епізод. В лагері неділя, пообідня пора. Гурток в’язнів лежить на койках і розмовляють про сподіваний близький кінець війни. «Професоре», ― звертається до одного старшого в’язня, якого всі так кличуть, молодий поляк Казік, ― «професоре, а що буде з Освенцином по війні?» «А що має бути?» ― відповідає той, що його називають професором ― «підемо додому». ― «Не плети дурниць, професоре», каже Казік, ― «ніхто звідсіль не вийде живий!» ― «Воно то правда», ― відповідає наш професор, ― «а все таки нехай живі не гублять надії!» [слова польського поета Словацького]. ― «А щодо самого Освенцима, то нова Польща спорудить тут великий музей і до нього роками будуть мандрувати делегації з цілої Європи. На кожний камінь, на кожну доріжку покладуть вінки; бо тут кожна п’ядь землі полита кров’ю. А потім, коли бараки заваляться, дороги заростуть травою, і про нас всі забудуть, прийдуть нові, ще гірші війни і ще гірші звірства. Бо перед людством є лиш дві можливості: або воно найде дорогу до кращого соціяльного ладу, або загине в варварстві і людожерстві».

Бідолашний «професор» тільки повторив сказані ще перед вісімдесяти роками слова соціялістичного мислителя Фрідріха Енґельса. Я чув їх не раз перед війною. Але на койках освенцімського табору вони звучали реальніше і правдивіше ніж коли. А хто може сьогодні, по всіх Освенцимах, Колимах і атомових бомбах, сумніватися в правді тих слів?

Опубліковано в: Спільне, №5, 2012: Політекономія расизму

Роман Роздольський (1898―1967) ― імовірно найвідоміший у світі український марксист, який лишається майже невідомим у себе на Батьківщині. З юних років учасник соціалістичних гуртків, співзасновник Комуністичної партії Східної Галичини (згодом Комуністичної партії Західної України) і перший голова її Тимчасового ЦК. Підтримував українізаторську течію О. Шумського в комуністичній партії радянської України і критикував сталінські чистки Лівої опозиції. Після виключення з КПЗУ співпрацював із троцькістським рухом. Учасник антифашистського опору, в’язень Освенциму, після війни лишається незалежним дослідником у США, не змігши отримати посаду в жодному університеті через маккартистські репресії. Світову славу здобув через своє фундаментальне дослідження «Створення “Капіталу” Маркса», інша видатна робота «Фрідріх Енгельс і проблема “неісторичних” народів». 

 


 

Примітки

1. Текст вперше надруковано в журналі «Оборона» (Ньюарк, Нью-Джерсі), 1956, №7, передруковано в журналі «Діялог» (Торонто), 1984, №10, с.84―88. При передруці збережено авторську орфографію і пунктуацію.

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры