До 120-річчя з дня народження Романа Роздольського публікуємо переклад вступу до англомовного видання однієї з головних його праць.
Непересічна праця, до читання якої ви незабаром перейдете, була створена українським марксистом Романом Роздольським (1898–1967) навесні 1948 року – себто до століття революції, про яку в ній, власне, і йдеться. Попри своєчасність появи монографія Роздольського не змогла знайти відразу свого видавця. Причинами цьому були як загальний післявоєнний хаос, так і персональні обставини автора. Роздольський щойно переїхав до Америки та оселився в Детройті, а монографія була написана німецькою мовою. З оновленою Європою Роздольський мав ще досить слабкі зв’язки, але й ті, що мав, колишньому члену комуністичної партії доводилося використовувати дуже обережно, аби уникнути депортації зі Сполучених Штатів, у яких лютував маккартизм. Зважаючи також на обмеження, які накладали його скромні статки, можна зрозуміти: будь-що, написане Роздольським в ці роки на будь-яку тему, зустріло б труднощі в пошуку видавця.
Але в нашому разі й сама книжка була неабиякою проблемою. Адже вона стосувалася незручних тверджень Карла Маркса та ще більшою мірою Фрідріха Енгельса про східноєвропейські народи. Під час революції 1848—1849 років Маркс і Енгельс охарактеризували більшість слов’ян (помітним винятком були поляки) та деякі інші народи Східної Європи (зокрема, румунів і трансільванських саксів) як народи неісторичні, контрреволюційні за своєю природою та приречені на вимирання. Ба більше, ці заяви посилювалися образливими епітетами (свиноголові, варвари, злодії) і моторошними погрозами (кривавої відплати, що знищить ці реакційні народи). У перші повоєнні роки, відразу після нацистських звірств у Східній Європі, такі упередження виглядали вкрай зловісно, а після приходу комуністичних партій до влади серед тих східноєвропейських націй, які Енгельс назвав контрреволюційними за самою їх сутністю — все більш неадекватно. Іронічність та делікатність справи посилювало те, що ці Енгельсові пасажі були просякнуті також відвертою неприязню до Росії — країни, яка з тих пір встигла перетворитися на батьківщину пролетарської революції.
Роман Роздольський
Ця тема, безумовно, була дуже чутливою для марксистів. Ще 1934 року Сталін вважав за доцільне не публікувати одну зі статей Енгельса, присвячених Росії («Зовнішня політика російського царату», 1890) (Сталин 1934), а після війни «антислов’янські» твори Енгельса згадували здебільшого антикомуністи[1]. Наприклад, у середині 1970-х років правий російський емігрантський журнал «Континент» згадував Енгельсові тексти про «неісторичні» народи, щоб зіткнути українського дисидента Леоніда Плюща, який тоді позиціонував себе як марксиста. За словами редакторів «Континента», «Фрідріх Енгельс майже на століття випередив Гітлера» (Редакция 1976).
Отже, соціалісти здебільшого свідомо або несвідомо наслідували Сталіна, замовчуючи проблему Енгельса та «неісторичних» народів замість того, аби дослідити її. Саме тому завершений рукопис Роздольського пролежав у шухляді довгих три роки — до 1951-го, коли, здавалось, нарешті постала можливість опублікувати його. На той час Роздольський встановив контакт із групою українських емігрантів, що видавали в Мюнхені ліву газету «Вперед». Саме того року Роздольський надрукував там невеликі емоційні спогади про початки діяльності засновників Комуністичної партії Західної України[2]. Група «Вперед» (Всеволод Голубничий, Григорій Костюк, Борис Левицький, Іван Майстренко, Роман Паладійчук та ін.[3]) припускала, що дослідження Роздольського можуть видати югославські комуністи, з якими вони мали непогані стосунки. Левицький виступив посередником та передав Міловану Джиласу (тоді ще члену панівної еліти Югославії) копію рукопису. Югославські комуністи обіцяли надрукувати цю роботу, але зрештою відмовилися від своїх слів та навіть не повернули надану їм копію (а це в часи до поширення фотокопіювання багато важило) (Левицький 1968: 117)[4]. Вочевидь, попри своє інакомисляче положення в комуністичному русі, югослави теж виявилися надто чутливими до такої теми.
Подальша історія групи «Вперед» та Роздольського з його рукописом вказує на одну з тих принципових дилем, що роздирали українську антисталіністську лівицю повоєнної доби. Частина членів групи «Вперед» прийшли до соціалізму від крайнього націоналізму (хоч і лівого спрямування); тепер вони не особливо переймалися тим, від кого отримують допомогу, якщо використовували її для доброї справи[5]. Роздольський, навпаки, був революційним соціалістом старої школи[6] і твердо тримався переконання, що ліві мають принципово уникати співпраці з противниками соціалізму[7].
Ця відмінність згодом призвела до охолодження політичних (але не особистих) відносин між Роздольським та групою «Вперед». Можна припустити, що політичному відчуженню передувала пропозиція Левицького стосовно можливого видавця рукопису про Енгельса та «неісторичні» народи. Левицький сконтактував із Герхардом фон Менде, керівником дюссельдорфського Дослідницького центру Східної Європи (Institut für Forschungsdienst Osteuropas-Düsseldorf), й цей заклад висловив готовність надрукувати книжку. Однак під час Другої світової війни фон Менде працював у Райхсміністерстві у справах окупованих східних територій та виступав у ролі зв’язкового між Райхом і українськими націоналістами. Коли Роздольський дізнався про політичне минуле фон Менде, то категорично відмовився мати справу з подібним видавцем. «Ні, — сказав він Левицькому, — нацисти й справа національного визволення це дві різні речі, не погоджуюся на таке посередництво»[8] (Левицький 1968: 117). І після цього справа видання монографії була відкладена ще на десяток з гаком років.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років справи Роздольського різко пішли вгору, і тісна ізоляція, у якій він раніше перебував, добігла кінця. Політичні зміни позитивно впливали на його життя. Тогочасна десталінізація на Сході дозволила встановити зв’язки з польськими комуністами (Radziejowski 1978: 210)[9], а послаблення напруги між Сходом і Заходом — вільніше висловлювати власні політичні погляди. Отримані від уряду Австрійської Республіки, Американського філософського товариства (Філадельфія) та Ради з досліджень у соціальних науках (Нью-Йорк) гранти дали Роздольському змогу провести три з половиною роки в Європі, здебільшого у Відні[10], та відновити контакти з німецькомовними лівими активістами й дослідниками.
Протягом цих років Роздольський видав серію статей про марксистську економічну теорію в журналах «Kyklos» і «Arbeit und Wirtschaft». Вони пізніше увійшли до його головної праці — «Написання “Капіталу” Маркса»[11]. Крім цього, він надрукував низку документів та інтерпретативних статей з історії кріпацтва в Східній Європі та Галичині зокрема[12], а також кілька статей з історії революційних народницьких і соціалістичних рухів (Rozdolski 1962; Rosdolsky 1963b; Rosdolsky 1963c; Rosdolsky 1963d), зокрема одну главу зі своєї монографії про Енгельса та «неісторичні» народи (додаток про «Neue Rheinische Zeitung» і єврейське питання (Rosdolsky 1963a)). Коротко кажучи, станом на середину 1960-х років Роздольський знову перебував на зв’язку з європейськими лівими інтелектуалами та користувався відмінною репутацією завдяки своєму чималому внеску до марксистської теорії й історіографії.
Загалом ситуація поліпшилася настільки, що в 1964 році могла бути нарешті опублікована його найбільш проблематична й дражлива праця — у вигляді довжелезної статті в товстому німецькому щорічнику, присвяченому історії соціалістичного руху (Rosdolsky 1964)[13].
Cкромний «Archiv fur Sozialgeschichte» був не найкращим місцем для оприлюднення новаторської праці. Утім, монографія Роздольського все одно отримала належну вагу від інших інтелектуалів-марксистів. Перрі Андерсон оцінив її як «один з небагатьох гідних уваги марксистських текстів про національне питання від часів Леніна» (Anderson 1976: 99). Анонімний автор некрологу, вперше надрукованого в «Quatrième Internationale», був переконаний: «Цю книгу слід перекласти на різні мови як класичний зразок марксистської історіографії, дослідження настільки ж добросовісне, як і глибоке» (Critique 1979: 105).
Попри заклики до видання цієї праці іншими мовами, що лунали не тільки від «Quatrième Internationale»[14], тільки зараз її вперше перекладено на англійську[15]. Я не буду набридати читачеві розповіддю про всі складнощі, з якими переклад зіштовхнувся на шляху до друку, а наведу лише одну цитату з листа, отриманого мною 1980 року, адже вона чудово передає те ставлення, що я з розпачем зустрів серед більшості англомовних лівих:
«У її нинішньому вигляді ця праця може бути (та, безумовно буде) використана опортуністами для атаки проти Маркса-Енгельса <…> У контексті боротьби сьогодення його (Роздольського. – І.-П. Х.) книжка тільки викличе сум’яття в антиімперіалістичному русі»[16]. Отже, книжка лишається дражливою та проблематичною до сьогодні.
Як Роздольський пояснює такі незручні для наступних поколінь марксистів погляди Енгельса на національне питання, висловлені під час революції 1848—1849 років, зокрема колективні закиди в бік цілих народів? До появи монографії Роздольського основним аргументом для марксистів, які намагалися розтлумачити Енгельсову концепцію «неісторичних», «контрреволюційних» народів, ставало твердження, нібито подібна концепція була цілком зрозумілою чи навіть виправданою в умовах реакційної поведінки слов’янських національних рухів у роки революції в Австрійській імперії.
"Під впливом передчуття скорої соціалістичної революції Маркс і Енгельс полишили при розгляді Центральної і Східної Європи ключовий аспект власного матеріалістичного методу — строгий класовий аналіз історичних феноменів."
За допомогою строгого логічного аналізу та чималого комплексу історичних джерел Роздольський доводить: таке пояснення не просто не відповідає істині, а ще й віддаляє нас від деяких важливих висновків. Дослідник вказує на те, що психологічні корені помилкової концепції Енгельса лежали в надмірному революційному оптимізмі. Такий оптимізм мав щонайменше два доленосних наслідки. По-перше, Енгельс і Маркс не поспішали критично вивчати своїх революційних союзників, воліючи натомість думати про них якнайкраще. А до цих союзників входили єдині союзники революції в Центральній і Східній Європі — польська та угорська шляхта. Ці союзники пригнічували селян не тільки своєї національності, а й інших — хорватів, сербів, українців, словаків, румунів. У 1848 році соціальний протест селян цих національностей цілком природно набував національної форми. (Схожі взаємовідносини були також між австро-німецькою буржуазією та чехами і словенцями.) Енгельс відводив погляд від наявного в протесті соціального виміру, що міг зіпсувати репутацію критично важливим союзникам пролетаріату по революції 1848 року, та розглядав цей протест як виключно національний за змістом. По-друге, Маркс і Енгельс очікували швидкого краху капіталізму та настання соціалістичної ери. Тому вони й вважали за можливе абстрагуватися від соціального антагонізму між класами землевласників і селян, які все одно невдовзі мали розчинитися в новому соціалістичному суспільстві.
Роздольський стверджує: під впливом передчуття скорої соціалістичної революції Маркс і Енгельс полишили при розгляді Центральної і Східної Європи ключовий аспект власного матеріалістичного методу — строгий класовий аналіз історичних феноменів. Не осягнувши класових суперечностей революції, класової основи контрреволюційних дій австрійських слов’ян, Маркс і Енгельс змушені були пояснювати це явище за допомогою чогось зовнішнього, «екзотеричного» до власного матеріалістичного методу. Мислителі відступили назад у своє гегельянське минуле та вдихнули нове життя в цілком ідеалістичну концепцію Гегеля про «неісторичні» народи, пояснюючи реакційну поведінку слов’ян у Габсбурзькій монархії.
Роздольський напрочуд ясно викладає свої міркування, тому немає потреби резюмувати їх на сторінках вступу, як і переказувати, яким саме чином Роздольський доходить своїх висновків. Вкажемо тільки на те, що ці висновки полягали в критиці Маркса й Енгельса з їхніх методологічних позицій.
Походження монографії про Енгельса та «неісторичні» народи прослідковується до кінця 1920-х років. У 1927 році Роздольський надрукував в українському радянському журналі «Червоний шлях» статтю, присвячену обізнаності та ставленню Енгельса до українського питання (Прокопович 1927). А вже в 1929 році Роздольский захистив докторську дисертацію на тему «Проблема неісторичних народів у К. Маркса та Ф. Енгельса» (Rosdolskyj 1929), яку можна вважати предтечею монографії 1948 року[17]. Вона складалася з трьох частин (загальний обсяг 81 сторінка). У першій частині (с. 3—17) було детально проаналізовано використання Марксом і Енгельсом термінів Nation (нація) і Nationalität (національність). Друга частина (с. 18—50) за тематикою була безпосередньою попередницею майбутньої монографії. У ній розглядалася концепція «неісторичних» народів у її застосуванні Енгельсом. Третя частина (с. 57—80) була додатком про дебати стосовно російсько-польського кордону, що точилися під час підготовки Січневого повстання 1863 року. Перша частина дисертації потім ніколи не перевидавалася й не перероблялася, тоді як третя — була видана з мінімальними змінами через 40 років після написання, вже посмертно (Rosdolsky 1969). Друга частина, натомість, була ретельно переглянута (незабаром ми дізнаємося, наскільки ретельно) та розширена в 1948 році — з чого й постала монографія, переклад якої ви можете прочитати нижче.
У 1920-х роках Роздольський вважався провідним теоретиком Комуністичної партії Західної України[18] — автономного підрозділу Комуністичної партії Польщі, що базувався в населених переважно українцями східних регіонах Польщі (Галичина та Волинь). Для цієї партії національне питання було першочерговим, і конфлікти навколо нього неодноразово роздирали організацію до 1928—1929 років, коли вона формально розкололася через протилежне ставлення до національної політики в сусідній Українській Соціалістичній Радянській Республіці. Під час розколу Роздольський став на бік тієї частини партії, яка опонувала сталінській національній політиці, впроваджуваній в УСРР, та через це була виключена з лав Комінтерну. (Повністю КПЗУ розпущена Сталіним у 1938 році разом з усією Польською комуністичною партією)[19]. Отже, Роздольський намагався наприкінці 1920-х років з’ясувати, що саме Маркс і Енгельс думали про національне питання, адже це мало першочергове політичне значення для нього та його партії.
Крім цього, саме Роздольський був значною мірою відповідальний на початку 1920-х років за агітацію в середовищі галицької Української соціал-демократичної партії та за її перетворення з партії, що протистояла більшовикам під час громадянської війни, на прокомуністичну організацію (Radziejowski 1978: 201). У контексті цієї ідеологічної боротьби Роздольський атакував старе керівництво українських есдеків, зокрема їх головного ідеолога — Володимира Левинського.
Левинський теж писав про погляди Маркса й Енгельса на «неісторичні» народи — у памфлеті, написаному українською в 1918 році та згодом перекладеному французькою (Levinsky 1920). Головною політичною метою памфлету Левинського була дискредитація більшовиків, які тоді воювали з Українською Народною Республікою. У цьому творі Маркс і Енгельс були зображені як ідейні попередники більшовизму. В інтерпретації автора і Маркс та Енгельс, і більшовики заперечували національні права українців та інших народів Східної Європи: якщо перші через обстоювання німецьких національних інтересів, то другі — через національні інтереси росіян.
Отже, немає нічого дивного в тому, що праці Роздольського кінця 1920-х років — стаття про Енгельса і Україну та докторська дисертація — сповнені полемікою з Левинським (Прокопович 1927: 167, 170, 184; Rosdolskyj 1929: 19, 25, 29–30), а також з українськими анархістами, Михайлом Драгомановим і Михайлом Лозинським, які засуджували класичний марксистський погляд на національне питання в Центральній і Східній Європі навіть різкіше, ніж це робив Левинський[20]. Врешті-решт, хоч це і натрапляло на шалену критику[21], у громадянській війні 1917—1920 років Роздольський підтримував не українські національні сили, а більшовиків. Так само наприкінці 1920-х років він заходився захищати Радянську Україну від нападок українських націоналістів різного штибу, зокрема й соціалістичного забарвлення.
Що найцікавіше, у варіанті 1948 року Левинського навіть не згадано (а полеміка з анархістами повністю переписана). Ба більше, варіант 1948 року, ймовірно, критично увібрав у себе деякі елементи памфлету Левинського. Есдек присвятив у своїй праці чимало місця доведенню гегельянських коренів Енгельсової концепції «неісторичних народів» (Levinsky 1920: 5—16); цей аспект повністю відсутній як у статті Роздольського 1927 року, так і в дисертації 1929 року, але з’являється в монографії 1948 року (Rosdolsky 1987: 130-131). Крім цього, і в памфлеті Левинського, і в монографії Роздольського наведено багато ідентичних уривків з творів Гегеля, Лассаля та Каутського (Levinsky 1920: 8-9, 17—18, 19; Rosdolsky 1987: 135-36). На мою думку, читання праці Левинського підштовхнуло Роздольського, свідомо чи несвідомо, до цитування саме цих місць.
Це не означає, що Роздольський перейшов на антибільшовицькі позиції Левинського (щоб переконатися в протилежному, достатньо буде пробігтися по цій книжці по діагоналі) чи то знаходив натхнення в мислителі рівня Левинського. Я хочу вказати на інше: Роздольський кардинально змінив власну позицію та заново, з більшою приязністю дослідив критику концепції «неісторичних» народів з боку тих соціалістів, що до цих народів належали. Вчений досяг нового рівня сприйняття.
Далі порівнюючи монографію 1948 року й дисертацію 1929 року, ми відкриваємо для себе настільки серйозні розбіжності, що не буде перебільшенням називати працю 1948 року полемічною щодо праці 1929-го, такою собі «антитезою»[22]. У дисертації Роздольський розглядав позицію Енгельса щодо «неісторичних» народів як цілком слушну, засновану на історичному матеріалізмі та обґрунтовану діями слов’янських народів під час революції 1848—1849 років[23]. Дисертація ревно заперечувала наявність в побудовах Енгельса метафізики та не досліджувала, як вже зазначалося вище, їх гегельянське походження. Не було там і розгляду вигадливих соціальних альянсів, створених революцією, та конфлікту між реакційним селянством і революційною шляхтою. Селянське питання, що посідає поважне місце в монографії 1948 року, тут майже відсутнє. Нарешті, уривки з праці 1929 року, які знову з’являються в монографії, тепер інтерпретуються Роздольським ледь не протилежним чином (Rosdolskyj 1929: 18, 30—31, 33; Rosdolsky 1987: 91—92, 175—176, 178, 186).
Як можна пояснити таку разючу різницю між двома текстами? Чи не знайшов Роздольський протягом двадцяти років, що розділяли написання тези і антитези, нові історичні джерела? Дійсно, знайшов, і це частково (але тільки частково!) пояснює його інтелектуальну еволюцію з кінця 1920-х до кінця 1940-х років. Роздольський провів 1930-ті роки, вивчаючи історію феодального селянства на матеріалах архівів Відня та Львова. За власними словами, у 1927—1933 роках вчений «щодня порпався» у віденських архівах[24], але коли канцлер Дольфус репресував австрійську лівицю, змушений був повернутися до рідного Львова. Там він працював на кафедрі економічної історії Львівського університету разом із видатним польським соціальним істориком Францішком Буяком (Radziejowski 1978: 205—206). Саме у Львові кінця 1930-х років Роздольський написав свої головні праці про общинне сільське господарство та кріпацтво Галичини на зламі ХVIII—XIX століть, а також низку менших розвідок на цю тематику (Rozdolski 1935; Rozdolski 1936a; Rozdolski 1936c). Отже, коли він взявся за перегляд своєї дисертації, то вже мав набагато глибше розуміння класових антагонізмів, які занапастили революцію в Австрійській імперії.
Але одним цим не можна вичерпно пояснити зміни в поглядах Роздольського. Між текстами 1929 та 1949 років проліг трагічний історичний досвід 1930-х і Другої світової війни. Від часу перших студій Роздольського з проблематики Енгельса й «неісторичних народів» ціла Європа та рідний регіон вченого зокрема встигли пережити нацизм і сталінізм. Вказівки на це розкидані по всьому тексту 1948 року, починаючи з посвяти «жертвам сталінського терору в Україні» та завершуючи додатком (його не було у версії 1929 року) про «Neue Rheinische Zeitung» та єврейське питання, де згадано «смерть мільйонів євреїв у німецьких газових камерах». Та історичний досвід відбився не лише на інтелектуальних рефлексіях Роздольського. Його найближчі друзі юності, співзасновники Комуністичної партії Західної України, були майже поголовно знищені сталінською таємною поліцією (Radziejowski 1983: 192—195). А сам він, потрапивши за допомогу євреям до Аушвіца, став мимовільним свідком масового знищення євреїв та інших груп нацистами (Radziejowski 1978: 205—206)[25]. Ці події недавнього історичного минулого (разом з занепокоєнням їх сучаснішими наслідками, як-от атомна бомба) постійно були присутні в його свідомості в повоєнні роки[26].
До глибини душі стурбований майбутнім людства Роздольський не полишав «надії, що для прийдешнього покоління теорія Маркса знову стане живим джерелом знання й політичної практики, яку це знання спрямовує» (Rosdolsky 1977: xiv). Його власна лепта до справдження цієї надії полягала в праці над оновленням марксизму, оновленням, яке надихалось поверненням до марксистських методологічних засад. Найбільшим плодом цих змагань за оновлення стало заслуговано знамените дослідження «Капіталу» в світлі «Економічних рукописів» («Написання “Капіталу” Маркса»), а ось першим — переосмислення поглядів Енгельса на національне питання, «антитеза» 1948 року. Роздольський не просто виправляв власні помилки, яких припустився 1929 року, не просто переймався національним питанням як одвічною темою української марксистської традиції, до якої сам він свідомо належав[27] — він переосмислював особливо «демонічне» теоретичне питання, чию жахливу актуальність підтверджували як ганебна політика Гітлера відносно євреїв та інших «унтерменшів», так і менш відома, але ненабагато менш жорстока політика Сталіна відносно неросійських народів Радянського Союзу. Своєю монографією 1948 року Роздольський намагався розчистити шлях для адекватного марксистського розуміння національного питання, виправляючи помилки в марксистській традиції, тим паче в самому джерелі цієї традиції.
Нижче розпочинається текст, який можна назвати не тільки дражливим і проблематичним, а й певною мірою оманливим: у ньому досліджено проблему минулого, а саме середини XIX століття, але він насамперед повідомляє нам щось про сьогодення.
Примітки
- ^ Антологію антиросійських творів Маркса і Енгельса можна знайти, наприклад, у Blackstock and Hoselitz 1952.
- ^ Мемуари передруковані в Роздольський 1984: 77–83. Див. також Solchanyk 1976.
- ^ Некрологи Голубничого та Майстренка були надруковані в десятому випуску «Діялогу» (1984). До найбільш доступних та характерних праць членів групи «Вперед» можна зарахувати Holubnychy 1982; Lewytzkyj 1984; Majstrenko 1954. Англомовне періодичне видання «Meta» (Торонто) переклало та надрукувало низку статей, які вперше з’явилися на сторінках «Вперед». Ця газета виникла свого часу як друкований орган лівого крила Української революційно-демократичної партії.
- ^ Особиста розмова з Б. Левицьким 22 жовтня 1981 р.
- ^ Див. листи Миколи Цеглинського до Роздольського за 1955—1956 роки. Це листування зберігається в Міжнародному інституті соціальної історії в Амстердамі.
- ^ Цікавий виклад взаємовідносин між групою «Вперед» і Роздольським можна знайти в спогадах Івана Майстренка (Майстренко 1985: 398—399). Майстренко не конкретизує політичні розбіжності між своєю групою та Роздольским, але натякає на те, що той критикував «Вперед» зліва. На думку Майстренка, політичні погляди Роздольського були застарілими: «Політично він застряг на 1920-х роках, на троцькістський опозиції і теперішню мою лінію мало розумів, але ні в якому разі не засуджував. Сам же він відбився від політики, дивився на справи вчорашніми очима й не міг орієнтуватися в складній післявоєнній ситуації».
- ^ Через це в Роздольського відбулася гостра дискусія із Збінеком Земаном, у якій Роман Осипович захищав Леніна та більшовиків від звинувачень у німецькому фінансуванні під час Першої світової війни. (Rosdolsky 1966; Роздольський 1969). У статті 1969 року припущення про німецьке фінансування більшовиків є хоч і важливою, але другорядною темою, тоді як основне питання — це діяльність кількох українських націоналістичних груп, які очолювалися екс-соціалістами та подекуди зображували себе як революційні соціалістичні організації. Ці групи дійсно брали німецькі та австрійські гроші в роки Першої світової. Ця стаття мала недвозначно викривальний характер і спочатку навіть супроводжувалася підзаголовком «Історичний підручник для сучасних східноєвропейських комітетів визволення» (Кордюк 1969: 1). Аби уникнути непорозумінь, відзначимо, що полемічне вістря цієї історичної праці не було спрямоване проти групи «Вперед»
- ^ Особиста розмова з Б. Левицьким 22 жовтня 1981 р.
- ^ Помилка, яка трапляється у цій статті на тій самій сторінці, а саме неправильна хронологія групи «Вперед» — належить не Радзієвському, а мені як перекладачеві.
- ^ Лист Романа Роздольського Івану Лисяку-Рудницькому від 6 жовтня 1966 року (його копія є в розпорядженні автора передмови). Дати, згадувані в цьому листі — (1957—1960 рр.) — неправильні. Роздольський провів у Відні півроку в 1956-му та згодом три роки з літа 1958-го до літа 1961-
- ^ Про ці серії статей і обставини створення та публікації «Написання “Капіталу” Маркса» докладніше в Himka 1984: 138—147.
- ^ Центральною працею серії стало двотомне дослідження кріпацтва на Галичині (Rozdolski 1962). Перший варіант цієї праці було написано ще 1939 року; вона вже навіть була набрана в типографії, але радянська окупація Галичини (східної частини Польщі) завадила їй побачити світ. Перший том був значно доопрацьований перед публікацією в 1952 році; другий том складався переважно з документів. На початку 1950-х рр. вийшли дві англомовні статті, засновані на «Stosunki poddańcze» (Rosdolsky 1951; Rosdolsky 1952–1953). До цієї серії також належить Rosdolsky 1954. Це, власне, німецькомовна версія розвідки, надрукованої Роздольським польською напередодні війни (Rozdolski, R., 1936). Крім цього, до серії слід зараховувати Rozdolski 1958; Rozdolski 1961; Rozdolski 1962.
- ^ Друге видання було випущене Olle & Wolter (Rosdolsky 1979). Крім репринтного передруку книжка також містить блискучий вступ за авторства вдови ученого, Емілієї Роздольської, та нею ж перероблені примітки — з посиланнями на новіші та доступні видання праць, цитованих у тексті 1964 року.
- ^ У передмові до своєї праці «Націоналізм та соціалізм: марксистські й лейбористські теорії націоналізму до 1917 року» Горацій Б. Девіс висловив жаль з приводу відсутності праці Роздольського англійською мовою (Davis 1967: ix). Тоді як Борис Левицький писав: «Переклад цієї прації українською відповідав би інтересам українських науковців та політиків» (Lewytzkyj 1984: 116)
- ^ Є переклад іспанською, який я, на жаль, не зміг особисто побачити (Rosdolsky 1980).
- ^ Лист від 19 березня 1980 року зберігається у автора передмови. Його було надіслано представником британської лівої групи, який висловлював бажання відшукати видавця для перекладу цієї праці Роздольського, доки не прочитав сам текст.
- ^ 3 вересня 1966 року Роздольський писав Рудницькому: «В основі я написав ту працю ще в 1928 році, як мою докторську дисертацію в проф. Кельзена, але міг надрукувати її щойно тепер… Habent sua fata libelli. (Книги мають власну долю (лат.). – прим. пер.)». (Копія цього листа зберігається в колекції автора передмови).
- ^ Хоча формально Роздольського було виключено з партії в середині 1920-х рр., він і далі тісно співпрацював з КПЗУ та друкувався в її журналах.
- ^ Участь Роздольського в діяльності Комуністичної партії Західної України чудово висвітлена в Radziejowski 1978: 200-205. Про історію цієї партії див. Radziejowski 1983; Solchanyk 1971; Solchanyk 1973; Solchanyk 1981. Місце національного питання в радянсько-українському комуністичному русі 1920-х років добре дослідив Дж. Мейс (Mace 1983).
- ^ Про ставлення Драгоманова та його послідовників до позиції Маркса і Енгельса зі східноєвропейського національного питання див. Химка 2002: 141—142. Про Енгельсову теорію «неісторичних» та «історичних» народів Лозинський писав: «Ся „теорія“ така дика, така несправедлива, так бє в лице всі понятя про свободу, рівність, справедливість, що шкода тратити багато слів на опрокиненє її» (Лозинський 1906: 15). Полеміку Роздольського з українськими анархістами див. в Прокопович 1927: 170, 174, 176, 185
- ^ Про це пише Емілія Роздольська в Rosdolsky 1979: 8—9. Також див.: Solchanyk 1976: 39.
- ^ Варто відзначити, що Роздольський, здається, витіснив із пам’яті власну статтю 1927 року про Енгельса та Україну. У третьому розділі монографії він пише: «Це дослідження вперше (курсив мій. — І.-П. Х.) розглядає погляди Енгельса на українське (русинське) питання» (Rosdolsky 1987: 77).
- ^ Основну ідею дисертації 1929 року добре передає теза, наведена на початку другої частини: «Правильність цього прогнозу (стосовно неминучості національного занепаду австрійських і османських слов’ян, за виключення поляків. — І.-П. Х.) історія не підтвердила; але це не означає, що погляди Маркса і Енгельса на національне питання в 1848-1849 роках були хибними, а їхня ідея «протиставлення революційних народів контрреволюційним» засновувалося на помилці» (Rosdolskyj 1929: 18).
- ^ Лист Роздольського Рудницькому від 6 жовтня 1966 року.
- ^ Про своє перебування в Аушвіці Роздольський залишив спогади (Роздольський 1984: 84—88).
- ^ Душевний стан Роздольського в ці роки докладніше розглянуто в Himka 1984: 145—146.
- ^ 20 жовтня 1956 року Роздольський писав Рудницькому: «Всі українські марксисти (хоча це дуже широке поняття) вийшли від драгоманівства, тобто — від народництва. (Це був наш специфічний український “колорит”). Тому то у всіх них перехід до марксизму був сполучений з боротьбою (нераз дуже болючою і затяжною боротьбою) проти драгоманівських традицій. Одні тих традицій цілком визбулися, в инших (прим. у покійного Целинського) залишки їх були до самого кінця)». (Копія листа перебуває в особистій колекції автора передмови). «Very painful and drawn-out battle» самого Роздольського з власною драгоманівською традицією частково відбувалася на сторінках його праць 1920-х років, присвячених Енгельсові та національну питанню. Про Роздольського та українську марксистську традицію див. Himka 1984: 141—142.
