За сучасних політичних умов у світі відбувається активне відродження інтересу до марксистської теорії [1], що підтверджується як визначними роботами, присвяченими її розвитку та новим напрямкам (Boron, Amadeo, González 2006), так і активним залученням марксистської методології у дослідженні соціальних і політичних трансформацій сьогодення (напр., Фостер 2007; Харви 2007; Gandarilla Salgado 2006; Harvey 2003, 2006; Petras, Veltmeyer 2001). На превеликий жаль, соціальні науки на пострадянському просторі і, зокрема, в Україні залишаються осторонь цієї значної тенденції, балансуючи між позитивістською апологетикою реальності та постмодерністським агностицизмом, відтак, проблема сучасного стану марксизму як критично-теоретичної альтернативи теоріям «основного напрямку» (Чилкот 2001; Dussel 2001) видається актуальною.
Автор мав на меті продемонструвати загальну логіку циклічного розвитку марксистської теорії та зв’язати його із марксистською теорією залежності, як важливим підвидом теорії імперіалізму, що була і залишається важливим носієм евристичного потенціалу досліджень глобальних соціальних трансформацій та їх наслідків для суспільств капіталістичної периферії.
Цілком очевидним є той факт, що розвиток теорії неможливо пояснити, ізолюючи його від загального соціального і політичного контексту, у якому він відбувається. Як справедливо зазначає А. Шиманський: «Марксизм – це ані стабільна догма, ані маніфестація довгострокової лінійної сили. Скоріше, його розвиток має у своєму серці і є маніфестацією історично-специфічного пульсу тих суспільств, у якому він відбувається» (Szymanski 1987, p. 14). Він охарактеризував розвиток марксизму як цикл, у якому відбувається чергування декількох фаз:
- фази наступу революційних рухів, коли практична діяльність випереджає розвиток теорії, і з’являється необхідність теоретичного відновлення;
- фази розвитку революційної теорії, за якої полемічні твори попередньої фази перетворюються на визначні теоретичні роботи;
- фази відокремлення реформістської практики від революційної теорії, що призводить до теоретичного догматизму;
- фази кризи марксистської теорії, за якої під час занепаду масового руху вона втрачає більшість своїх прибічників.
А. Шиманський виділяв декілька таких циклів, під час марксизм проходив усі фази: 1843 – 1849 рр.; 1864 – 1871 рр.; 1884 – 1906 рр.; 1917 – 1921 рр.; 1935 – 1949 рр.; 1967 – 1970 рр., утім, зауважуючи, що «часові межі цих періодів є, що недивно, дещо різними в різних частинах світової капіталістичної системи, оскільки всі рухи не можуть сягати свого пику в один і той самий час» (Szymanski 1987, p. 20).
Також важливим, на його думку, був зв’язок між різними частинами світу, внаслідок чого соціалістична революція на Кубі, «культурна революція» в Китаї, поразка американської військової машини у В’єтнамі призвели до марксистського теоретичного відродження в імперіалістичних метрополіях. Слід відзначити, що подібний характер зв’язків мав свої об’єктивні підстави. Як переконливо продемонстрував П. Андерсон, особливістю «західного марксизму» (тобто теоретичних досліджень із застосуванням марксистської методології на Заході після перемоги революції в Росії) була його значна відокремленість від масового руху та академічна орієнтація, із філософією та естетикою як пріоритетними напрямками досліджень. Повернення до актуальних проблем політичної теорії стало можливим тільки в контексті рухів середини 1960-х рр. (Андерсон 1991), що, у свою чергу, були в ідеологічному плані тісно пов’язані з подіями на периферії імперіалістичної системи. Фактично, це було і є ознакою кризи соціальної бази не тільки марксистської політики, але й марксистського теоретизування на Заході, оскільки, у будь-якому разі, за умов низького рівня класової боротьби в імперіалістичних країнах стійкий ідейних зв’язок західних інтелектуалів із революційним рухом у Третьому світі був неможливий. Відтак, інтелектуальна еволюція західних академічних прихильників маоїзму, які досить швидко перейшли від марксизму до постмодернізму, є досить показовою (Wood 1995).
Повертаючись до аналізу А. Шиманського, здійсненого понад двадцять років тому, уже з позицій сьогодення, Дж. Б. Фостер, голова марксистської секції Американської соціологічної асоціації, звернув увагу на досить тривалу відсутність ознак початку нового циклу розвитку марксизму, що, виходячи з попередньої моделі мав би розпочатись на початку 1990-х рр (Foster 2007). Чинниками, що унеможливили початок нового циклу у той момент стали занепад соціалістичного табору (знову є показовою залежність розвитку марксистської теорії, перш за все, західної, від подій за межами суспільств, у яких вона розробляється) та тотальне ідеологічне домінування неолібералізму, що став панівною ідеологією наприкінці 1970-х – початку 1980-х рр. Через це, як зазначає Дж. Б. Фостер, говорити про відновлення марксизму і черговий початок першої фази його циклічного розвитку стало можливим лише наприкінці 1990-х рр., із досить несподіваним переростанням демократичних реформ у Венесуелі у Боліваріанську революцію, що на сьогодні також охопила такі країни, як Болівія, Еквадор та Нікарагуа, що призвела до підсилення соціалістичної Куби та революційної боротьби в Колумбії [2], а також із наростанням соціальних протиріч за умов кризи неолібералізму і «імперіалістичного контрнаступу» після 11 вересня 2001 р. Відтак, як зазначає Дж. Б. Фостер: «Таким чином, ми увійшли – у термінології Шиманського – у нову життєву фазу марксистської теорії, що, як і всі попередні такі фази, має свої характерні особливості: фокус на периферії, пошук революційно-демократичного колективізму та екологічно-матеріалістичний аналіз” (Foster 2007, p. 6).
Враховуючи цю визначну роль периферії у розвитку «західного марксизму» необхідно звернути увагу і на марксизм Третього світу, зокрема, на марксистську теорію залежності [3], що стала напевно першим визначним внеском країн Третього світу у світові соціальні науки (Blomström, Hettne 1984). Розглядаючи її розвиток, можна дійти висновку, що він підлягає таким точно циклічним закономірностям, пов’язаним із динамікою політичної боротьби, як і марксизм у цілому, і, на сьогоднішній день, марксистська теорія залежності так само знаходиться на початку нового злету.
Першу фазу її розвитку, ще до оформлення в теоретичні школи, доречно пов’язувати із ідейною боротьбою в латиноамериканському лівому і антиімперіалістичному русі, особливо, після перемоги соціалістичної революції на Кубі. На той час у латиноамериканському марксизмі домінувало ортодоксальне лінійно-стадіальне бачення капіталістичного розвитку, фактично своєрідний лівий варіант теорії модернізації: капіталізм у країнах Латинської Америки розглядався як нерозвинений і такий, що ще повністю не здолав феодалізм, відтак, політична стратегія розглядалась у контексті блоку з потенційно прогресивною «національною буржуазією», яка мала б бути зацікавленою в антифеодальній і антиімперіалістичній боротьбі. Кубинська революція продемонструвала можливість не просто антиімперіалістичної, але й антикапіталістичної революції, для якої начебто не було об’єктивних передумов. Це призвело до активного переосмислення ролі латиноамериканської буржуазії і взагалі подальшого капіталістичного розвитку, як таких, що вже вичерпали свій прогресивний потенціал (Blomström, Hettne 1984).
Як найбільш відомій приклад ранньої марксистської теорії залежності, доречно відзначити роботу А. Г. Франка «Розвиток нерозвиненості» (Frank 1969, p. 3 – 21), у якій була запропонована досить проста схема метрополій та їх сателітів (пізніше він перейшов де понять центру та периферії) у межах світового капіталістичного розвитку. А. Г. Франк розглядав світову капіталістичну систему як мережу метрополій і їх сателітів, що проявляла себе як на міжнародному рівні, так і на рівні внутрішньої експлуатації. За умов ослаблення зв’язків метрополій і сателітів ставав можливим автономний капіталістичний розвиток, що припинявся при відновленні цих відносин. У цілому, за умов світової капіталістичної системи не можна було говорити про розвиток «відсталих» країн, оскільки вони були втягнені у процес «розвитку нерозвиненості», за якого розвиток метрополій спричиняв нерозвиненість сателітів, що була не їх початковим станом, а результатом цього процесу. Утім, незважаючи на емпіричні підтвердження, залишились незрозумілими конкретні механізми розвитку нерозвиненості, хоча імпліцитно наголос робився на відносинах обміну.
Пізніше ця модель піддаватиметься критиці з боку інших теоретиків залежності, як і самокритиці з боку А. Г. Франка (Frank 1972, p. 1 – 13), проте саме ця спрощена модель розглядатиметься критиками всього теоретичного напряму марксистської теорії залежності, як доказ її схематизму чи (у випадку критики з боку марксистів з інших шкіл) повного ігнорування класових відносин у залежних суспільствах (Berberoglu 2003). Фактично, ця критика ігнорує досягнення другої фази розвитку марксистської теорії залежності, під час якої були здійснені основні теоретичні досягнення.
Дана фаза також безперечно була пов’язана із соціальним контекстом, при цьому показовим є збіг її темпоральних рамок із відзначеним А. Шиманським тимчасовим відродженням марксистської теорії в Західній Європі та Північній Америці. Після початку прогресивних змін у Чилі, ця країна перетворилась на інтелектуальний центр Латинської Америки, де знайшли притул прогресивні дослідники з усього континенту (наприклад, ціла низка бразильських науковців, що змушені були залишити країну після правого перевороту 1964 р., серед яких можна відзначити таких марксистських теоретиків залежності, як Р. Маріні, Т. душ Сантуш, Ф. Кардозо та В. Бамбірра, також вищезгаданий А. Г. Франк, що через політичні обставини був змушений залишити спочатку США, а потім і Мексику).
Саме на цей період припадають поки що основні теоретичні досягнення марксистської теорії залежності, пов’язані із набуттям нею діалектичного характеру у поєднанні внутрішніх і зовнішніх чинників, таких як механізм зв’язку способу економічної інтеграції периферійних суспільств до імперіалістичної системи із їх внутрішньою класовою структурою (Beigel 2006).
А. Г. Франк піддав жорсткій критиці свої ранні роботи і здійснив дослідження того, яким чином периферійний стан латиноамериканських країн вплинув на природу її правлячих класів, охарактеризованих ним як «люмпенбуржуазія». Також він зробив критичну оцінку десарольїстської (від ісп. desarrollo – розвиток) політики імпортозаміщуючої індустріалізації, на яку вплинув структуралістський варіант теорії залежності, стверджуючи, що через її капіталістичний характер вона фактично призводить до поглиблення залежності (Frank 1972).
Т. душ Сантуш і Р. Маріні у цей самий час зв’язали залежність із природою не тільки правлячих класів периферійних країн, але й їх соціально-класової структури як такої. На їх думку, залежність спричиняла надексплуатацію робочої сили периферійних країн, що зазнавала фактично подвійної експлуатації з боки власних правлячих класів та імперіалістичної системи (Marini 2007; див. також Martins 2000). Досить схожою була позиція близького до цього напрямку мексиканського соціолога П. Гонсалеса Касанови, що ініціював амбітний проект «соціології експлуатації», як необхідного напрямку розвитку критичної соціальної науки за умов надмірної уваги до проблем влади (González Casanova 2006).
Паралельно із другою фазою розвитку марксистської теорії залежності в країнах континентальної Латинської Америки, схожі теоретичні напрямки посилили свій вплив на Карибських островах та в Африці. Це знову ж було пов’язано із соціальним контекстом, а саме політикою уряду М. Менлі (1972 -1980) на Ямайці та Дж. Ньерере (1964 – 1985) в Танзанії. В обох випадках важливу роль грали гайянські теоретики У. Родні та К. Томас (Blomström, Hettne 1984).
Крім Дар-ес-Саламу іншим інтелектуальним центром африканської марксистської теорії залежності став Дакар, де директор організованого під егідою ООН Інституту планування розвитку С. Амін став одним із ключових авторів, що пропагували напрацювання латиноамериканських представників марксистської теорії залежності. Пізніше він стане одним із найбільш провідних дослідників, що працювали у цьому руслі (Amin 1976, 1980).
Третя, низхідна фаза розвитку марксистської теорії залежності в Латинській Америці була пов’язана із військовим переворотом у Чилі в 1973 р., що знищив прогресивні досягнення уряду Народної єдності та ознаменував початок глобального переходу до неоліберальної моделі фази розвитку імперіалістичної системи (Харви 2007). Ідеологічне домінування неолібералізму в центрах і периферіях призвело до того, що марксистська теорія залежності розглядалась як така, що не відповідає реальності, за відсутності реальної теоретичної полеміки, у той час, як неоліберальна трансформація і подальша боргова криза на практиці стали як раз її яскравим підтвердженням (Arceo 2005). Більше того, жодної уваги не приділялось розмежуванню марксистської і сепалістської, структуралістської теорій залежності, коли фактично на основі невдач імпортозаміщуючої індустріалізації періоду десарольїзму, марксистська теорія залежності, що піддавала цю модель критиці, об’являлась винною в її невдачах.
Прикладом теоретичної адаптації марксистської теорії залежності до неоліберального ідеологічного панування стала концепція «залежного розвитку» Ф. Кардозо і Е. Фалето, яка вже не розглядала залежність периферійних суспільств і «розвиток нерозвиненості» як необхідну передумову існування імперіалістичної системи, а радше наголошувала на існуванні «ситуацій залежності” і можливості розвитку за її умов (Кардозо, Фалетто 2002; див. також Beigel 2006).
Ще одним чинником, що послабив позиції марксистської теорії залежності, став перехід латиноамериканських суспільств до формально-ліберальної демократії (Graf 1995), оскільки її представники довгий час асоціювали периферійний капіталізм із відкрито-терористичними диктатурами, що, упродовж довгого часу, справді відповідало реальності.
Із середини 1970-х рр. почав у соціальних науках почав розвиватись такий напрям, як світ-системний підхід, що завдячує своєю появою роботам І. Валлерстайна (Валлерстайн 2001, 2003а, 2003б). Нерідко, він розглядається як якісний крок вперед у порівнянні із марксистською теорією залежності, але з цією точкою зору важко погодитись (Sotelo Valencia 2005). Перш за все, світ-системний підхід орієнтований, у першу чергу, на дослідження процесів розвитку і змін всієї світ-системи в цілому, що робить його малопридатним для аналізу конкретних суспільств, внаслідок чого навіть найбільш видатні представники світ-системного підходу фактично відходять від нього, розглядаючи конкретні політичні явища. Дана проблема поглиблюється фактичним запереченням суспільства як такого. Із вищезгаданою проблемою зближується броделіанська установка світ-системного підходу на дослідження системи на великих проміжках часу. Це фактично не дозволяє, залишаючись виключно в межах цього підходу, плідно досліджувати розвиток капіталістичної світ-системи на різних відрізках часу. Крім того, слабкою рисою даного підходу є його структурна неоднорідність і його фактичний розпад на декілька напрямів теоретизування, які слабко перетинаються (світ-система в цілому, геокультура, гегемонія та ін.). Також показовим є некритичний характер світ-системного підходу, його відхід класичної марксистської проблематики, пов’язаної із такими проблемами, як класи та їх боротьба і імперіалізм. Як пише про свою концепцію Дж. Аррігі, один із найбільш видатних представників цього підходу: «Класова боротьба і поляризація світової економіки в центрі й на периферії, що відігравали помітну роль в моїй початковій концепції довгого двадцятого століття, майже повністю випали з картини» (Арриги 2006, с. 36). Фактично, світ-системний підхід став адаптацією раніше радикально-орієнтованих суспільствознавців, що займались проблемами Третього світу, до третьої, низхідної фази розвитку марксизму.
У цьому сенсі показовою є теоретична еволюція з певного моменту асоційованого із світ-системною теорією А. Г. Франка, що починаючи з середини 1970-х рр. опублікував важливі роботи з проблем теорії залежного капіталізму та світової економічної кризи у глобальному контексті та контексті периферійних країн (Frank 1979, 1980, 1981), але потім перейшов до надзвичайно абстрактної моделі світової системи віком у п’ять тисяч років (Frank, Gills 2000; див. також Кутуев 2007).
На цьому фоні важливим виключенням є робота С. Аміна, якого також часто пов’язують із світ-системним підходом. Проте, із дослідниками цього напрямку його поєднувала скоріше проблематика капіталістичного розвитку на глобальному рівні (Amin 1976, 1980), а не методологія, що залишався близькою саме до марксистської теорії залежності і імперіалізму. Утім, останнім часом він дещо відійшов від цієї проблематики, сконцентрувавшись на типовій для марксизму «критиці ідеології» (Амин 2007; Amin 1989, 1998).
У цілому, у 1990-ті роки можна було говорити про безперечну кризу марксистської теорії залежності (тобто про четверту фазу теоретичного еволюції), як і кризу усього марксизму. Це була криза не стільки евристичного потенціалу марксистської теорії, скільки криза її політичних передумов та соціальних наук як таких. Характеризуючи теоретичне забуття поняття імперіалізму в дослідженні світових проблем і розвитку центру та периферії, П. Патнаїк писав про те, що імперіалізм з часів війни у В’єтнамі став настільки невід’ємним чинником світової політики, що випав з фокусу дослідників саме через його тотальність (Patnaik 1990). Слід відзначити, що за часів неолібералізму це можна сказати про капіталізм як такий, принаймні, до певного періоду.
Новий сплеск марксистського теоретизування, який вище був пов’язаний із кінцем 1990-х – початком 2000-х рр., є відчутним і в межах марксистської теорії залежності, завдяки роботам А. Сотело, Х. Осоріо, К. Е. Мартінса та ін. Це проявляється як у публікації робіт, що узагальнили її теоретичний шлях і й дали нову оцінку її сильних та слабких сторін (Beigel 2006; Osorio 2004; Sotelo Valencia 2005), так і у практичних дослідженнях. Зокрема, з даних теоретичних позицій була здійснена оцінка загальної соціальної трансформації периферійних суспільств у контексті неоліберальної фази, коли «реставрація класової влади» (Харви 2007) на периферії поєдналась із припиненням аутоцентричного накопичення, експортно-орієнтованою моделлю індустріалізації (що співпала із деіндустріалізацією в секторах, що не мали інтересу в контексті світового ринку) та новими формами залежності (Arceo 2005, 2006; Osorio 2004; Sotelo Valencia 2004). Можна відзначити дослідження нового становища найманих працівників за умов неоліберальної моделі периферійного капіталізму (Sotelo Valencia 2004), трансформації панівних груп (Arceo 2006) та держави (Osorio 2002) в Латинській Америці. В останньому прикладі була врахована критика марксистської теорії залежності за недооцінку інституційних чинників підтримання імперіалістичного панування з боку Дж. Петраса (Petras 1978; Petras, Veltmeyer 2001).
Важливим відгалуженням від марксистської теорії залежності став тепер вже досить самостійний напрям політичної філософії та теорії, що отримав назву «філософії звільнення». Пов’язана, у першу чергу, із роботами Е. Дусселя, філософія звільнення є теоретичним проектом переосмислення природи політики, який виходить із побудови політики за принципом «пригнічення – звільнення». У цьому контексті, пригнічення периферій з боку центрів відіграє важливу роль і його усунення є необхідною соціальною, політичною та етичною передумовою універсального соціального звільнення (Dussel 2001).
Поряд із цим, доречно звернути увагу на теоретичні перспективи в межах марксистської теорії, які могли б збагатити даний варіант теорії залежності і посприяти плідному синтезу. Зокрема, можна звернути на такі напрямки, як «транснаціональний історичний матеріалізм» та «радикальну географію».
Транснаціональний історичний матеріалізм (Overbeek 2000) є напрямком неограмшіанського теоретизування глобальних соціальних трансформацій. Його центральною проблематикою є механізм ідеологічної гегемонії у світовому масштабі і інтернаціоналізація держави. У випадку Третього світу це означає, що держава продовжує залишатись ключовим політичним інститутом, здійснювати класове панування та слугувати основним механізмом, що підтримує існуючи класові відносини, але зазнає тиску в інтересах капіталу імперіалістичних центрів, що проявляється у виконанні вимог міжнародних інститутів, адаптації національного законодавства до існуючого режиму накопичення та ін. Зокрема, можна відзначити важливе дослідження інтернаціоналізації мексиканської держави в контексті посилення ролі американських ТНК в економіці Мексики, здійснене К. Барроу (Barrow 2005).
Радикальна географія є марксистським напрямком в географічній науці, що базується на ідеї «виробництва простору» як елементу способу виробництва. Відтак, притаманним капіталістичному способу виробництва стає нерівномірний географічний розвиток на всіх рівнях. Н. Сміт вдало вписав центро-периферійну поляризацію у контекст загальної нерівномірності розвитку із його протиречивими одночасними тенденціями просторової диференціації та вирівнювання на всіх рівнях, від організації виробництва, до відносин між містом та селом, урбаністичного нерівного розвитку, нерівного розвитку регіонів в середині країн та між ними (Smith 1990). Д. Харві, який вважав проблемою марксистської теорії імперіалізму її певну відокремленість від загальної теорії накопичення за умов капіталізму, пов’язав імперіалізм із необхідністю подолання іманентних капіталізму кризових тенденцій за допомогою «просторово-часового вирішення», яке, утім, ніколи не може бути кінцевим (Harvey 2001, 2003, 2006).
Вочевидь, позитивістське бачення політичної науки як такої, що існує автономно від соціальних умов її виробництва є хибним. Незважаючи на те, що її метою є отримання об’єктивного знання про політичний вимір соціальної реальності, сам процес отримання знання є соціальною практикою. Внаслідок природної тенденції політичної свідомості до уречевлення та увіковічування існуючого порядку речей, що відтворюються і на рівні політичної науки основного напрямку, найбільш сприятливими для критичної теорії є періоди кризи існуючого соціального порядку, особливо, ті, що пов’язані із революційною агентністю.
Це повною мірою можна простежити на прикладі марксизму, як найбільш розвиненої критичної соціальної теорії. Відтак, можна відзначити циклічний характер розвитку марксизму, що пов’язаний із соціальним контекстом, у якому він відбувається. Сьогодні за умов відродження революційної політики відбувається і відродження марксизму як соціальної теорії, що підтверджує і приклад марксистської теорії залежності. Її міждисциплінарний характер дає можливість зробити висновок, що світова політична наука не залишиться осторонь цього процесу.
