Не так давно, у жовтні 2009 року в трущобах Ріо-де-Жанейро відбулася невеличка, проте кривава війна за контроль над торгівлею кокаїном. У сутичках між представниками влади та двома угрупуваннями бандитів було збито поліцейський гелікоптер, вбито декількох поліцейських та місцевих жителів, а також спалено щонайменше десять автобусів. Як повідомляє “The Guardian”, незважаючи на усі намагання місцевої влади покращити рівень безпеки у Ріо перед чемпіонатом світу з футболу 2014 та Олімпійськими Іграми 2016 року “більшість з фавел міста все ще контролюються членами трьох угруповань наркомафії, які володіють все складнішим арсеналом зброї, в т.ч. автоматами та навіть засобами протиповітряної оборони. Джерелами цієї зброї часто є запаси, що призначені для болівійської і аргентинської армії та, натомість, доставлені контрабандою в Ріо” [1]. “Проекти пацифікації”, за якими трущоби Ріо перманентно окуповані поліцією, не дають бажаних результатів “покращення безпеки”. Адже вони не торкаються ані запитання корумпованості поліції та інших державних органів, які є частиною проблеми (без цієї корупції, “наркомафія” не мала би доступу до зброї, призначеної для болівійської і аргентинської армій), ані соціо-економічних передумов “війни” у бразильських фавелах, що триває уже декілька десятиліть.
Проблеми, що є нагальними на цій території, детально висвітлено у фільмі “Місто Бога” [2]. На початку фільму змальовано основну передумову появи “фавел” у Бразилії: латиноамериканські країни зазнали надзвичайно швидкої урбанізації у другій половині ХХ ст. (Мехіко Сіті і Сау Паулу сьогодні належать до найбільших міст світу, залишивши позаду старі європейські мегаполіси), відповідно проблема забезпечення житлом населення постала особливо гостро. У фавелах селилися жертви стихійних лих, трудові мігранти з сільської місцевості (особливо гостро сьогодні стоїть питання безземельних селян – раніше їх позбавляли землі місцеві латифундристи, а сьогодні – транснаціональні корпорації з виробництва кави, сої чи бананів), туди ж держава переселяла “неблагополучні” верстви населення.
Власне, у намаганні держави позбутися цих “зайвих” громадян і полягає перша проблема, до того ж, двоаспектнa. По-перше, бразильська держава виявляється неспроможною забезпечити гідні умови для проживання і розвитку людей. А по-друге, вирішення питань малозабезпечених шляхом їх переселення до віддалених районів без будь якої інфраструктури призводить до соціальної сегрегації, коли суспільство поділяється на багатих, що багатіють далі, і на бідних, що не можуть вибратися з матеріальної скрути. Іншими словами – існує глибока проблема розподілу та перерозподілу економічних та суспільних благ.
Наступною проблемою є вільне розповсюдження зброї у фавелах та тісно пов’язана з цим проблема корумпованості органів влади, зокрема поліції. Вона проходить крізь весь фільм і, на нашу думку, є одним із важливих акцентів авторів. Ще на початку картини поліцейські вбивають ні в чому не винного хлопчика, що просто тікав від них, без жодного з’ясування обставин та кари для вбивць. На цьому тлі відбір поліціантами грошей у головного героя не видається правопорушенням взагалі. Надалі, поліція цілком прикриває бізнес із торгівлі наркотиками, постачає бандитам зброю, фактично є одним із інститутів функціонування цієї системи торгівлі незаконними товарами та насилля, що сприяє циклічності окреслених проблем. Після виходу фільму, саме цей аспект викликав жваве обговорення у Бразилії, було проведено журналістське дослідження і знято документальний фільм “Новини з приватної війни”, де викриваються корупційні механізми поставки поліцією зброї до фавел, прикриття поліцією наркоторгівлі і користь, яку мають каральні органи від загального хаосу у фавелах.
Можливо, основною соціальною проблемою у фавелах є високий рівень насилля та жорстокості. Він виявляється у широкому арсеналі застосування сили, зокрема кривавих вбивствах часто невинних та випадкових людей, зґвалтуваннях, розбійних нападах, стійкості до норм насилля і сприйняття їх як чогось нормального. Фактично, поведінка, що серед міського середнього класу Бразилії сприймається як девіантна, у фавелах перестає бути такою, радше навпаки, бажання легально заробляти на життя, незалученість до наркобізнесу, неналежність до якоїсь банди тощо є девіацією. Окремо варто виділити питання циклічності, злочинного типу життя, беззаконня та насилля. Це виявляється у появах банд-малоліток, що приходять на зміну досвідченим злодіям. У фільмі показано фактично три таких покоління, і якщо перші бандити грабували лише з метою отримати гроші і процес був навіть якоюсь романтикою, герої не мали наміру когось убивати, то наступні покоління холоднокровно та системно винищували ворогів та конкурентів.
Вже з перших хвилин фільму герої вільно використовують вогнепальну зброю на дитячому майданчику. Згодом, вік доступу до знарядь вбивства зменшується і фактично діти 10-12 років мають можливість гратися не іграшковими пістолетами, а справжніми, що в свою чергу провокує природну цікавість, а також сприяє втіленню ідей із застосування насилля, адже ресурс для цього є у вільному доступі. Тут також є аспект певної приреченості дитини до насильницьких дій, оскільки часто злочини – це якщо не єдиний, то найдоступніший шлях отримати гроші. Альтернатива здобуття освіти для більшості дітей примарна, шкіл у фавелах не вистачає, гострою є проблема неосвіченості та неграмотності. У фільмі, головний бандит Малюк Зе (як і більшість членів його угрупування) не вмів писати і навіть читати, тому мусив мати поряд себе людину, що таким ресурсом володіла.
Випадок, коли управляючий супермаркету без належних підстав вважає вихідця з фавели членом банди малоліток, що здійснила крадіжку у супермаркеті (у якому хлопець чесно працював), свідчить про стереотипізацію поглядів жителів “нормального” світу на людей із фавел, та ототожнення їх із кримінальними елементами. Тобто, на жителів фавел поставлено клеймо, що значно утруднює шлях виходу з цього соціального стану, ресоціалізації, розвитку в легальному секторі суспільного та економічного життя. Мимохідь згадується i проблема расизму білошкірої частини населення Бразилії до темношкірої – так, під час пошуку зловмисників міліціонер запитує колегу: “Відколи вбивство негрів є злочином?”.
Врешті-решт, сукупність перерахованих факторів призвела до війни у фавелах. Хоч прямою причиною були особисті конфлікти, але всі структурні передумови дозволили цим конфліктам перейти у повномасштабну війну – “люди звикли жити як у В’єтнамі”. Війна стала каталізатором і гостро виявила всі наявні в фавелах проблеми як високий рівень насилля, корумпованість органів правопорядку, недоступність елементарних благ (багато хто йшов у бандити заради грошей), вільний доступ до засобів ведення війни, безвихідь ситуації. У трейлері до фільму лунають слова “Fight and you’ll never survive….. Run and you’ll never escape”, хоча деякі ноти оптимізму вселяє історія головного героя Ракети, дитяча мрія якого (стати фотографом) таки справджується.
У фільмі детально та якісно описано ситуацію, що має місце у фавелах, побут, практики та повсякденне життя мешканців. Проте, мало уваги приділяється кореням та глибинним передумовам проблем, що загострюються, а також подоланню та боротьбі проти цих негараздів. У цьому контексті показовою є реакція міліції на жовтневі сутички, описані “The Guardian”: “зіткнувшись з усе більш добре озброєним противником, поліція Ріо також інвестує значні кошти у військову техніку. Тепер у них є куленепробивний гелікоптер…” [3] Дедалі більше коштів витрачається на купівлю нової зброї для спецзагонів та міліції, “щороку поліція вбиває близько тисячі людей з метою самозахисту”- видається, що влада не займається глибинним вирішенням проблем, а лише має на меті встановити свій контроль над фавелами. Сруктурних змін не відбувається, натомість має місце “криміналізація бідності”, як зазначає Лоїк Вакан у своєму дослідженні “Покарати бідних”, визначаючи однією з основних рис сучасних неоліберальних держав “експансивний і активний каральний апарат, який проникає в соціальний і фізичний простір для стримування заворушень і безладів породжених поширенням соціальної незахищеності та поглибленням нерівності”. [4]
Тоді як міська влада Ріо, щоб не відлякувати туристів перед Кубком світу з футболу (2014) і Олімпійськими іграми (2016), вирішує оточити північно-східні фавели парканом висотою в три метри і довжиною в одинадцять кілометрів [5], фільм “Місто Бога” переконливо показує, що фізичне насилля у фавелах є наслідком структурного насилля, а змін можна досягти не шляхом подальшої криміналізації мешканців фавел, а лише шляхом структурних перетворень, які би включали перспективи достойно оплачуваної роботи, доступ до освіти, боротьбу з расовою дискримінацією, якісне житло і розвинену інфраструктуру для усіх мешканців Ріо, а не лише для тих, хто живе по “правильний” бік паркану.
