Опубліковано в: Спільне, 2010, №1: Криміналізація соціальних проблем
Рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів (Davis, M., 2006. Planet of Slums. — London and New York: Verso. — 228 p.)
В нещодавньому антиутопічному фантастичному бойовику «Сурогати» (Surrogates, 2009) автори припустилися цікавого кіноляпу, на який багато глядачів, мабуть, не звернули увагу. Реальність стрічки переносить нас на десятиліття у майбутнє, де люди майже не виходять зі своїх кімнат, а вулицями розгулюють сурогати — роботи, до яких люди під’єднані усіма своїми чуттями і через яких вони фактично живуть. Сама по собі картина досить цікава і піднімає важливі проблеми. Однак на початку фільму закадровий голос повідомляє глядачам, що сурогатами користується 98 відсотків населення Землі. Безумовно, автори фільму хотіли вразити нас цифрою, показати масштаби зарази, яка заволоділа людським життям. Проте, повідомивши даний факт, вони за весь фільм так і не дали відповіді на питання, яке це твердження мало б викликати. А саме: який же такий гігантський стрибок зробила за десяток років економічна система планети Земля, що 98 відсотків її населення може дозволити собі таке дороге (що зрозуміло з контексту) задоволення, як сурогати, в той час як на даний момент близько одного мільярда населення землі живе в нетрях, і значна частина цього населення — за межею бідності?
Я сумніваюся, що це питання зацікавило багатьох глядачів. Адже автори того кіноляпу навряд чи взагалі припускали яку-небудь трансформацію світової економіки. Тому що швидше за все, вони, як і багато глядачів, просто забули про інший бік реальності. Саме детальний екскурс на цей бік пропонує Майк Девіс у своїй «Планеті нетрів». Його книга могла б бути антиутопічною антитезою фантастам і урбаністам, які уявляли майбутнє у високорозвинених містах. Могла б бути, якби, на відміну від світу «Сурогатів», ця антиутопія не була реальністю, реальністю для близько мільярда людей. І чимось за межами сприйняття для багатьох інших, для яких твердження про 98 відсотків не звучить дико.
У «Планеті нетрів» автор систематично, крок за кроком, розгортає цю реальність перед нашими очима. Він окреслює її масштаби статистикою, цифрами, що вражають більше, ніж будь-який антиутопічний прийом, бо вони стосуються світу, в якому ми живемо насправді. Ця статистика у перших розділах книги демонструє, як стрімко збільшувалось населення нетрів у країнах, що розвиваються, починаючи з 70-их років минулого століття. Для цих країн урбанізація, як зазначає Девіс, значною мірою означала (кількісний) розвиток міських нетрів. Так, у бразильському Сан-Паулo 1973 року населення нетрів становило 1,2 відсотки від загального населення міста, а на початку 90-их цей показник сягнув 20 відсотків і продовжував стрімко зростати. З 500 000 людей, які щороку прибувають в індійське Делі, 400 000 в кінцевому результаті опиняються в нетрях (Davis, 2007: 17–18). І ця тенденція охоплює фактично всі мегаполіси глобального Півдня. Тому для цієї частини світу, як зазначає Девіс, «урбанізація» стає синонімом «фавелізації» (favelas — місцева назва нетрів у Бразилії).
Однак цифри, особливо такі вражаючі, можуть притупити сприйняття і не дати жодного розуміння того, яка ж реальність за ними стоїть. Тому автор «Планети нетрів» висвітлює закутки цієї реальності описами повсякденного життя. Він розповідає про те, що в цьому світі люди можуть жити на кладовищах і на горах сміття (Davis, 2007, розділ 2), під стінами хімічних заводів і на схилах вулканів; що 40 000 мешканців нетрів можуть ділити 10 туалетів, і платити за (відносно) чисту воду в 5 разів більше, ніж жителі США, або ж використовувати некип’ячену воду з забруднених міськими відходами річок (Davis, 2007, розділ 6).
Чому ж у таких катастрофічній умовах змушені жити все більше і більше людей? Щоб дати відповідь на це питання, Девіс вписує реальність нетрів у світову соціальну, економічну і політичну систему. Останнє у нього виходить напрочуд вдало — Девіс послідовно виводить аргумент, що неоліберальна економічна система, зокрема, «програма структурних пристосувань» (structural adjustment program), яку активно впроваджують у країнах, що розвиваються, продукує все більшу нерівність, одним із екстремальних проявів якої є нетрі (більше Davis, 2007, розділ 7). Результатами цих пристосувань є, зокрема, (само) усунення держави від вирішення соціальних проблем, тотальна приватизація, навіть тієї ж води і туалетів, економічно-політична гра на користь великих власників, які отримують надприбутки навіть від того, що здають в оренду ліжко-місця в переповнених коробках нетрів. Врешті, ми отримуємо химерну експлуатацію найбідніших на користь найбагатших — продукт неоліберальної політики у світовому та локальному масштабах. Це робить питання про витіснення реальності нетрів ще цікавішим, адже якщо ця реальність є логічним продуктом існуючої системи, а отже, її органічною складовою, то яким чином складається ситуація, коли ця сторона реальності, цей компонент системи ніби випадає з поля зору багатьох?
Щоб дати відповідь на це питання, я звернуся до двох концепцій — концепції криміналізації та теорії продукування міського простору. Обидві ці концепції є в аналізі Майка Девіса (Davis, 2007, розділ 5), хоча прямо він звертається лише до першої. Зокрема, він розповідає про те, як державний апарат конструює образ нетрів як політичної, економічної чи естетичної загрози, і через це виправдовуються жорсткі каральні заходи чи просто, без зайвих церемоній, відбувається знищення або переміщення поселень. Наприклад, виселяють півмільйона сквоттерів в індійському Делі, щоб очистити місце для більш рентабельного житла для середнього класу; руйнують зімбабвійські нетрі через те, що їхні жителі голосували не за того кандидата на президентських виборах; виселяють 750 000 мешканців нетрів у південнокорейських містах, щоб не бентежити туристів перед проведенням Олімпіади; виселяють 50 000 людей з «кримінальних» нетрів бангладеського Дакка. І так відбувається по всьому глобальному Півдню, часто із застосуванням сил поліції, загонів спеціального призначення, армії для боротьби з протестувальниками: під гаслом наведення політичного, архітектурного чи економічного порядку через усунення або ізоляцію «загрози» дискурс «поганих» нетрів реалізується на практиці. Однак очевидно, що такі заходи не дають жодних значних, а тим більше позитивних змін у реальності самих нетрів. Чому ж такий дискурс і практика досі існують?
Досить обґрунтовану відповідь на це питання може дати Лоїк Вакан у своїх тезах «Нарис неоліберальної держави», виведених із його книги «Покарати бідних» (Wacquant, 2009). Одним із його основних аргументів є те, що розвиток інституту покарання є невід’ємним процесом у неоліберальній державі і випливає з логіки її існування, так само як і деградація інституту соціальних гарантій. Скорочення витрат на соціальну сферу відбувається паралельно зі збільшенням витрат на каральні органи, збільшенням, що має місце не тільки і не стільки через практичну потребу якось справлятися з наслідками зростаючої нерівності та символічну потребу затвердження повноважень і влади держави у її традиційній сфері — сфері примусу. По суті, у неоліберальної політики немає цілі практично розв’язати проблему бідності. Є лише неймовірно популістський і нічим (теоретично і практично) не обґрунтований ідеологічний конструкт, який умовно можна подати як: вільний ринок → розвиток демократії та громадянського суспільства → процвітання → вільний ринок і так далі по колу. Однак, як показали чотири десятиліття впровадження неоліберальної політики, ані демократію, ані процвітання «вільний ринок» (та весь пакет неоліберальної програми структурних пристосувань) автоматично не забезпечує.
В цьому контексті Вакан стверджує, що і поступ інституту покарання, і занепад інституту соціальних гарантій є компонентами однієї системи «управління бідними» за допомогою методів «батога і пряника», тому вже важко сказати, який із цих компонентів є первинним, а який додатковим. В основі ж «управління» як такого лежить не ідея боротьби з проблемою бідності, а ідея боротьби з проблемою бідних. Саме тому в реальності «Планети нетрів» фактично немає історій втручання держави з метою покращення становища мешканців нетрів, а є лише історії виселень, переселень, утисків.
З іншого боку, нетрі є частиною міського простору, міської економічної системи, інкорпорованої в неоліберальну економіку. Тому за державною політикою щодо нетрів стоїть потужна економічна логіка, про що Майк Девіс пише у своїй книзі. Більшість мешканців нетрів знімають житло в оренду, і навіть ці найбідніші є джерелом великих прибутків. Проте коли в гру вступають питання будівництва і землі, цих маргіналізованих міських жителів дуже легко (за допомогою армії, наприклад) виселити на користь торгівельних центрів, автомагістралей, та інших більш прибуткових і «безпечних» архітектурних форм. Таку модель містобудування можна пояснити через марксистський підхід до міського простору (Lefebvre, 1991; Harvey, 1993). В межах цього підходу простір розглядається як ще одна сфера виробництва, тобто простір виробляють, а в капіталістичній економіці — виробляють з метою отримання доданої вартості. І право на місто, право на виробництво міського простору в капіталістичній економіці належить правлячому класові, тобто великим власникам. Цей клас, інтереси якого у неоліберальній економіці захищає (в т.ч.) держава, має право вирішувати, які частини міського простору символічно та реально існують, і в якому саме вигляді. Саме тому жителі нетрів мають купувати воду і доступ до туалетів, допоки їх за допомогою держави просто не переселять на кілька кілометрів, а то й просто викинуть на вулицю, щоб забудувати цей простір більш економічно вигідними архітектурними формами, які принесуть прибутки власникам та політикам.
А на іншому полюсі простору соціальної нерівності існують обгороджені квартали та поселення (Davis, 2007: 114–120), на територію яких звичайні смертні (тобто не еліта) не можуть потрапити, які мають власну незалежну інфраструктуру, приватну охорону, високу огорожу з колючим дротом.
Якщо марксистська теорія може пояснити загальну політику щодо міського простору соціальної нерівності, на полюсах якого (ніби в паралельних, але взаємозумовлених реальностях) перебувають нетрі та обгороджені поселення еліти, то концепція криміналізації дає пояснення ідеологічного і практичного інструменту, який втілює цю політику на найбіднішому полюсі. Разом вони частково пояснюють, чому реальність «Планети нетрів» Майка Девіса знаходиться за полем зору багатьох. З метою виробництва міського простору в такому вигляді, який потрібен правлячому класові, за допомогою засобів «управління бідними», які надає неоліберальна держава для вирішення проблеми бідних, зокрема, в міському просторі, може статися так, що ви не зможете або просто не захочете зазирнути до реальності нетрів. Адже для цього часом потрібно їхати за багато кілометрів на околиці міста чи долати паркани, щоб опинитися в «поганому», «небезпечному» районі.
А тим часом нетрі стають повсякденною дійсністю для все більшої кількості людей. Тож наша глобальна антиутопія майбутнього — це не заміщення людей роботами і не життя у віртуальному світі. Майбутнє може виявитись набагато ближчим, ніж нам здавалося.
