Міжнародна феміністична солідарність з повстанням в Ірані «Жінка. Життя. Свобода»

3709

Підписати маніфест

Із нагоди річниці феміністичного повстання, яке рік тому запалило на боротьбу й опір іранське суспільство, група феміністок з Міжнародної феміністичної асамблеї у Франції ініціювала цей маніфест (кількома мовами). 

Міжнародна феміністична асамблея — це феміністична мережа самоосвіти, діяльність якої спрямована на створення дієвої транснаціональної мережі взаємодопомоги. Ідея створення асамблеї виникла з прагнення будувати солідарність з іранськими революційними феміністичними рухами та бажання боротися проти відродження імперіалістичного расистського фемінізму. Як частина феміністичного руху, що виступає за вибір, асамблея захищає рівність та інклюзивність у всіх формах і підтримує людей, які зазнають утисків через вихід за рамки гендеру, нації й консервативної моралі. Вона є позапартійною, навіть якщо деякі її учасниці є активними членкинями партій, асоціацій, колективів, профспілок чи інших рухів, таких як організація солідарності з українським опором Ukraine CombArt. Асамблея координується близько двадцятьма особами, має горизонтальну структуру управління, де рішення приймаються на основі взаємної згоди. Головною метою Міжнародної феміністичної асамблеї є створення форуму для обміну ідеями та досвідом, що виходить за межі територіальних кордонів. А також її прагненням є зміцнення зв'язків усіх, хто вже довгий час бере участь у боротьбі по всьому світі й визначає себе феміністками на цих просторах революційного опору. 

Жорстокість як спосіб контролю над тілами, особливо над тілами гендерно та расово відмінних людей, лежить в основі капіталістичної експлуататорської машини. Це її мова. І саме тому фемінізм є фундаментально революційним і несе в собі політичну боротьбу всіх експлуатованих і міноритаризованих працею, сексизмом, расизмом та ейблізмом. Неможливо відокремити антипатріархальну боротьбу від боротьби проти прекаризації праці та колоніального політичного устрою світу. Захід зі своїми оманливими універсалістськими принципами самоназвався центром і еталоном. Через це саме західні цінності стають домінуючим орієнтиром, який заперечує численні культури, політичні системи і народи та зводить їх до статусу «решти» світу. У цьому сенсі терміни «Північ/Південь» підтримують насильницьку ідеологію, яка живить ідею географічного поділу світу, тоді як спільним знаменником того, що називають «Півднем», є саме не розмежування географічного простору, а той факт, що «Північ» його заперечує і продовжує заперечувати, колонізувати й експлуатувати. 

Явище неоколоніалізму і боротьба з ним не обмежуються відносинами між Заходом і його колишніми колоніями. Нинішня військова співпраця між Росією та Іраном слугує репресивній та колоніальній політиці обох держав. У той час як Іран активно підтримує російське вторгнення в Україну, продаючи безпілотники і ракети, Росія також підтримує Ісламську Республіку, надаючи її уряду зброю і кошти, необхідні для продовження внутрішніх репресій та регіональних військових інтервенцій. І все ж на попелищі радянської імперії, яку намагається відродити Росія, ми бачимо приклад народу, який своїми діями відмовляється відповідати прогнозам: наприклад, таким, що Київ впаде за кілька днів у лютому 2022 року. Цей спосіб поставити себе під загрозу, відмовившись від рабства, показує нам, що надія — це насамперед практика. 

Нам не потрібно шукати вагомих підстав для надії. Ми регулярно намагаємося зрозуміти, що відбувається в Україні, в Ірані, запитуючи себе, чи ймовірна перемога у війні з військового погляду, чи можливе повалення режимів — і, отже, чи є у нас підстави для оптимізму. Що ми робимо — так це заздалегідь оцінюємо шанси на перемогу, аби хоча б заочно покласти надію на чашу терезів у цій боротьбі. Та чи цього достатньо? Адже сміливість українців та іранців показує, що надія так не працює і навіть не в цьому її сутність. Це політична практика. Сприймати надію відносно фактів та їх усвідомлення, здається, і є одним із ключових значень сміливості. Історія іранського суспільства показує, що сміливість — це не чеснота, якою хтось володіє або не володіє. Це ставлення до перебігу подій, до дії, а також це накопичення цінностей та емоцій, які трансформуються з часом. Сміливість формується, набувається або втрачає силу через події, що переживаються колективно. Перестати запитувати себе, чи варто вірити в іранську революцію або перемогу України — означає змінити ставлення до надії. Це означає — прийняти надію такою, якою вона є для українського та іранського народів: формою життя й опору, що розкриває питання сміливості для кожного і кожної. 

Цей маніфест вже зібрав понад 800 підписів, 112 з яких — від різних організацій з усього світу. Він все ще відкритий для індивідуальних та колективних підписів. Щоб підписати, натисніть тут.

Передмова від Міжнародної феміністичної асамблеї для публікації заяви у «Спільному» 

 

Присвячено Сепідех Голян, іранській ув'язненій захисниці профспілкового руху і журналістці, яка спеціалізується на трудовому праві. Вперше Сепідех заарештували у 2018 році. А у 2023, через чотири години після звільнення, її повторно відправили за ґрати як активістку руху «Жінка. Життя. Свобода». З моменту позбавлення волі вона збирала свідчення увʼязнених жінок та висвітлювала їхнє становище через листи. Її хоробрість і рішучість надихають феміністок по всьому світу, нагадуючи про напрями боротьби та становище, у якому зараз перебуває опір.

16 вересня 2022 року тегеранська поліція моралі вбила 22-річну курдку Джину Махса Аміні. Це вбивство стало відправною точкою для протестів, що сколихнули Іран та весь світ. Виникши в Курдистані, гасло «Жінка. Життя. Свобода» прокотилося іранськими вулицями з революційним й вітальним рухом, глобальним і багатогранним, який не прохав, але вимагав. Попри криваві репресії, за кілька місяців повстання розвинулося у безпрецедентну мережу дієвих форм солідарності: спонтанні демонстрації на місцях, коли сусіди залишали двері відчиненими, щоб протестуючим було куди втікати; нічні акції непокори біля в’язниць на знак протесту проти страт; страйки крамарів; спільне комюніке профспілок[1] з вимогами як гідних умов праці, так і припинення політики екоциду, ядерного озброєння та приватизації природних територій, а також політичної рівності для жінок, етнічних і національних меншин та ЛГБТКІА+ спільноти, яка також «очолює революцію»[2].

Іранська феміністична революція — це тотальна революція. Питання не в тому, носити чи не носити хустку. Хоч Захід не готовий це чути через ісламофобні упередження, але все ж таки жінкам самим вирішувати. Обов’язкове носіння хіджабу в Ірані означає видимий контроль та підкорення державою усіх тіл з метою монополізації ресурсів у руках меншості. Ісламська Республіка стоїть на засадах гендерного апартеїду та державного расизму. Режим тримається завдяки нестримному розгортанню політики пригноблення, що спирається на расові відмінності. Саме такі методи є характерними для глобальної колоніальної економіки. Не усі життя є однаково цінними: про це нам знову нагадали у Франції в червні 2023 року після вбивства Наеля та кривавих репресій проти бунтів, що послідували за ним. Така тенденція спостерігається на кожному кроці: від середземноморського узбережжя, де спроби опору перетворилися на братські могили, до робітничих кварталів Європи, Майотти і Гвіани, а також Бразилії, Судану, Палестини, Лівану, Афганістану та Ірану.

Основою фемінізму, який ми захищаємо, є боротьба проти цього безперервного насильства та дегуманізації праці в капіталістичному світі. Допоки ми не заявимо про себе, про фемінізм не будуть говорити, або ж його продовжуватимуть монополізувати на користь легітимації існуючої нерівності. Так сталося і минулого року, коли західні держави захоплювалися «хоробрістю іранських жінок»  та одночасно давали «зелене світло» ліберальному, ісламофобному і трансфобному[3] фемінізму, який старанно відмежовує боротьбу за права жінок від боротьби з усіма утисками, проти яких виступали в Ірані.

Сьогодні ті ж самі західні уряди використовують дестабілізацію Ісламської Республіки вуличними протестами у своїх міжнародних іграх, відсуваючи на другий план тривожні хвилі страт, арештів і тортур. Зараз стає як ніколи очевидно, що емансипація народів не на порядку денному міжнародної арени. Ось чому феміністкам не час мовчати чи виправдовуватись необізнаністю.

Зважаючи на те, що шляхи революції не можуть бути однозначними, вкрай важливо обмінюватися досвідом і знахідками місцевого опору, підтримувати осередки дієвої солідарності й створювати мережу мобілізації людей по всьому світі. Існує нагальна потреба вчитися на прикладі руху «Жінка. Життя. Свобода», а також підтримувати наших іранських товаришок і товаришів перед обличчям репресій. Адже ми маємо справу з повсюдним і різноплановим захопленням влади радикально налаштованою буржуазною меншістю. Риторика якої — чи то релігійна, чи то світська — все гірше приховує схожі і одночасно конкуруючі проєкти захоплення багатств та експлуатації всього живого. 

Сьогодні, після року соціальної боротьби, ми, активістки з різних організацій, пов’язані антикапіталістичними феміністичними інтересами, знаємо, наскільки виснажливою є боротьба за нинішнього балансу сил. Це виснаження є невід’ємною частиною методів влади, спрямованих проти народу. Ми колективно вкинуті в кліматичний хаос, наше майбутнє формується катастрофами, а сьогодення задихається від потрясінь, репресій, расової дискримінації, наші тіла виснажені роботою, бідністю, нелегальністю, відсутністю турботи та уваги. Нам ніколи ще не було так зрозуміло, що риторика про безпеку, якою нас щодня годують реакційні ЗМІ олігархії, насправді стосується лише безпеки полів для гольфу. Убезпечення капіталу триватиме, допоки світу не настане кінець.

Проте ці обставини не повинні змусити нас залишити поза увагою не тільки необхідність, але й можливість самоорганізовуватися задля змін. Це нелегкий і крутий поворот, але він є цілком здійсненним. І ми стверджуємо, що цей поворот має починатися з термінового виведення європейського фемінізму зі стану заперечення, через конфронтацію та подолання власної колоніальної історії, а також в орієнтації наших підходів на міжнародну солідарність і рефлексію. Іранська революція — це не лише протистояння нищівній політиці Ісламської Республіки, це також проєкт посткапіталістичного суспільства, заснованого на солідарності та емансипації. Це урок руху, політичного й теоретичного переосмислення. Саме тому боротьба іранського народу — це боротьба феміністок і рухів опору по всьому світу. Жінка* Життя. Свобода.

Підписати маніфест

Примітки

  1. ^ «Жінка, життя, свобода: заява про мінімальні вимоги незалежних профспілкових і громадських організацій в Ірані», 15 лютого 2023 року.
  2. ^ Катаюн Джаліліпур, «ЛГБТКІ очолюють революцію, про них не можна забувати», Гал-Дем, 23 грудня 2022року. 
  3. ^ У квітні 2023 року в Нанті відбувся симпозіум про права жінок та на підтримку афганських та іранських жінок. Республіканський комітет з прав людини вирішив не запрошувати Маргерит Стерн, колишню учасницю французького Femen, відому своїми трансфобними висловлюваннями.

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться