На тлі кліматичної катастрофи у світі все більш своєчасними стають дискусії про руйнівну експлуатацію ресурсів країн периферії країнами «імперіалістичного ядра». Адже кліматична криза, експлуатація довкілля заради економічного прибутку та війни, що фінансуються за рахунок продажу корисних копалин, — нерозривно пов’язані явища. Саме цим темам, а також впливу як російського та радянського імперіалізму, так і західних неоліберальних проєктів на довкілля у країнах колишнього Радянського Союзу, було присвячено окрему панель під назвою «Негайне і тривке насильство: війна, колоніалізм та зміна клімату» в межах щорічної конференції «Фоєрбах 11» журналу «Спільне».
Дискусія пройшла за участі Ірини Замуруєвої, Айґерім Капар та Ніколоса Цикарідзе. Модерувала розмову редакторка журналу «Спільне», історикиня та дослідниця Юлія Кіщук.
Зміна клімату між війною та сільським господарством в Україні
Першою під час обговорення виступила Ірина Замуруєва — мисткиня, дослідниця екологічної та політичної історії зміни ландшафту центральної України. Її презентація була присвячена тому, як напівпериферійна Україна бере участь у спробах Європейського Союзу долати наслідки кліматичної кризи, а також тому, як ці спроби поглиблюють екологічні проблеми.
Згідно з даними екологічної ініціативи Ecodozor, яка моніторить ризики та наслідки бойових дій для навколишнього середовища України, станом на жовтень 2024 року Росія атакувала більш ніж 1600 підприємств, з яких 350 належать до сільськогосподарської та харчової промисловості. Крім того, в Україні знаходиться 30 000 потенційно небезпечних підприємств, серед них — нафто- та газопровідні труби, нафтосховища, атомні станції та інші об’єкти, які можуть вибухнути. Окрему загрозу становлять 3000 складів токсичних агрохімікатів, частина з яких досі дозволена й використовується в Україні, хоча їх давно заборонили в ЄС через шкідливий вплив на довкілля і здоров’я людей.
На півдні та сході України, де тривають бойові дії, знаходиться більша частина складів з пестицидами. Отож, коли Росія руйнує чергову сільскогосподарчу споруду, вона знищує не тільки зерно чи інше продовольство, але й місця зберігання хімікатів. Ці хімікати можуть потрапляти в ґрунт чи водні джерела, завдаючи шкоди місцевому середовищу. Як зазначає дослідниця: «Ми маємо ситуацію, коли російські далекобійні високоточні ракети фактично перетворюють українські сільськогосподарські сховища на хімічну зброю».
Перелік пестицидів, які дозволені в Україні, налічує близько 3500 найменувань. Скрін з презентації Ірини Замуруєвої
Відповідь на питання, як Україна опинилася в ситуації, що потребує використання такої кількість пестицидів, за словами Ірини Замуруєвої, криється в агро-орієнтованому характері вітчизняної економіки. Близько 60% українських земель використовуються для сільського господарства, основна частка якого зосереджується в руках великих агрохолдингів та орієнтована на експорт. Детальніше про це можна почитати у дослідженнях Наталії Мамонової.
За словами дослідниці, подібне використання землі не розпочалося зі здобуттям незалежності. Такий спосіб господарювання було запроваджено ще за часів ранньокапіталістичної економіки пізньої Російської імперії та продовжено в радянський період.
За даними публічної статистики, до повномасштабного вторгнення більш як 20 мільйонів гектарів, або близько 40% території країни, займали п’ять культур: озима пшениця, соняшник, кукурудза, ріпак та картопля. Перші чотири вирощуються переважно для експорту, що часто призводить до екстенсивного використання землі та ігнорування циклів сівозміни, які в свою чергу сприяють деградації ґрунтів та втраті поживних речовин. Дослідження, проведені ще до повномасштабного вторгнення, показали, що як мінімум 10 мільйонів гектарів ґрунтів знаходяться у деградованому стані. Деякі екологи та економісти вже тоді наголошували, що ситуація є катастрофічною. За таких умов великі врожаї можливі лише з використанням великої кількості добрив та хімікатів, в іншому разі задовольнити потреби експорту було б неможливо.
Серед більшості домінуючих в Україні культур на експортному ринку переважають ті, які є необхідними для виробництва хліба та олії. Нещодавно до цього списку потрапила ще одна рослина, а саме — ріпак, який здебільшого використовується для виготовлення біопалива (також відомого як «агропаливо»). Це біопаливо Євросоюз позиціонує як альтернативу бензину та іншим викопним паливам, про що детально пише політична екологиня Крістіна Планк.
Активне вирощування ріпаку розпочалось після прийняття Європейським Союзом директиви у 2003 році про сприяння використанню біопалива або інших відновлюваних видів палива на транспорті. Відтоді вирощування ріпаку в Україні збільшилося на 613%. І хоча наразі ріпак не займає таких великих площ, як озима, соняшник чи кукурудза, його експортний курс є найвищим — понад 90% врожаю продається на закордонних ринках.
Директиву критикували дослідники, активісти та громадянське суспільство. Вони наголошували, що земля, яку використовують для біопаливних культур, могла б бути задіяна для вирощування їжі, а також зауважували, що сам процес вирощування ріпаку зумовлює збільшення викидів шкідливих газів. Не менш важливо й те, що монокультурне сільське господарство потребує великої кількості викопних палив, пестицидів та ресурсів ґрунтів, що робить біопаливо неефективною та неекологічною альтернативою.
До повномасштабного вторгнення більш як 20 мільйонів гектарів, або близько 40% території країни, займали п’ять культур: озима пшениця, соняшник, кукурудза, ріпак та картопля. Скрін з презентації Ірини Замуруєвої
Після 2022, попри початок повномасштабної війни, Україна продала 3,5 мільйона тонн ріпаку і стала його третім найбільшим експортером у світі. Протягом 2023 року ріпаком було засіяно 1,4 мільйона гектарів землі, яку обробляли приблизно 1,8 мільйонами кілограм різноманітних пестицидів, інсектицидів та гербіцидів. З більш ніж 3500 легальних в Україні пестицидів більш ніж 700 призначені для ріпаку, при цьому вони також є однією з причин зміни клімату.
Спікерка окремо наголосила на військовому походженні деяких хімікатів, що досі використовуються в сільському господарстві. Наприклад, хлоропікрин, який, хоч і не включений до списку легальних пестицидів, технічно не заборонений і досі може бути придбаний у двох постачальників. Саме цей хімікат Росія використовує як хімічну зброю в Україні. Критика пестицидів, за словами дослідниці, добре ілюструється цитатою географині Енні Шаттак: «Пестициди стали важливими…не для виробництва достатньої кількості їжі для населення, а для виживання певної форми політичної економії».
У підсумку своєї доповіді дослідниця підкреслила, що спроби вирішення кліматичних проблем технократичним способом можуть відтворювати ще сильніші несправедливості. Це актуально як для випадку з ріпаком, так і для питання розташування вітряків для вітроенергетики. Окрім того, попри впровадження альтернативних джерел енергії, як-от біопалива, використання викопних палив все ще не зменшується. До того ж саме викопні палива використовуються російським імперіалізмом як ресурс для витрат на війни та збройні конфлікти в Україні, Чечні, Грузії, Сирії, Центральноафриканській Республіці, Малі та Буркіна-Фасо.
Варто наголосити також на тому, що проблема забруднення не зникає і після закінчення воєн. Тож відмова від інтенсивного експортоорієнтованого сільського господарства та розвиток екологічно й соціально справедливих форм забезпечення продовольства мають лягти в основу стратегії відбудови України та збереження її довкілля.
Рух за захист озера Балхаш в Казахстані
Другу презентацію панелі було присвячено казахському екологічному руху за захист і збереження озера Балхаш. ЇЇ представила Айґерім Капар — ініціаторка руху, незалежна кураторка, міждисциплінарна дослідниця, деколоніальна й екологічна активістка з Казахстану, засновниця платформи сучасного мистецтва Artcom. Ця платформа має на меті залучення громадськості до піклування про колективну історію, культуру та спільного формування умов для сталого розвитку Центральної Азії. Засобами мистецтва організація прагне поширювати знання про соціокультурні трансформації та кліматичну справедливість.
У 2020 році Artcom започаткувала ініціативу Balqasha Qamroq, метою якої є захист озера Балхаш та пов’язаних із ним екосистеми.
Скрін з презентації Айґерім Капар
Балхаш — чотирнадцяте за величиною озеро у світі, розташоване в Центральному Казахстані, яке сьогодні стикається з низкою екологічних, соціальних, економічних і кліматичних проблем внаслідок антропогенного впливу. Згідно зі звітом експертної групи McKinsey, до 2046 року озеро втратить 86% своїх вод, якщо питання його збереження не вирішуватимуться на місцевому, республіканському, регіональному та міжнародному рівнях. Попри це, влада продовжує політику надмірного використання ресурсів річки Ілі, яка простягається від Східного Туркестану (Сіньцзян) до Казахстану і слугує одним з основних джерел надходження води до озера. Крім того, казахський уряд у кооперації з Росією планує побудувати на березі озера Балхаш АЕС.
Наразі в основі стратегії руху за збереження озера Балхаш лежить дослідження навколишнього середовища, а саме: біорізноманіття, екосистем, соціокультурного ландшафту, а також гуртування й посилення голосу місцевих спільнот. Активістки й активісти організовують мистецькі заходи, конференції, круглі столи, експедиції до озера, до яких залучаються різні верстви суспільства, включно з політиками й вченими. Привернення уваги ініціативи до екологічних проблем Балхаша розпочалося з дослідження місцевої історії під час зйомок фільму Re-membering. Dialogues of memories. Стрічка присвячена висвітленню колоніальної історії Казахстану, а також питанням кліматичної та екологічної справедливості країни.
Першим проєктом ініціативи Balqasha Qamroq стало дослідження Айґерім Капар, присвячене культурному ландшафту озера Балхаш, деколоніальному переосмисленню історії регіону, вивченню місцевих цінностей і тому, як місцеві жителі уявляли майбутнє регіону. На основі результатів цього дослідження було проведено масштабну просвітницьку роботу з місцевими спільнотами щодо проблем озера.
У 2023 році вийшов ще один документальний фільм Balkhash: The Tragedy over the Grave, присвячений колективній пам’яті про геноцид у Казахстані, що здійснювався шляхом штучного голоду у 1920-1930-х роках минулого століття. Також активісти ініціативи розповідають про регіон, який у радянські часи став закритим, оскільки більшість поселень та інфраструктури мали військове призначення та підтримували контакт напряму з Москвою.
Скрін з презентації Айґерім Капар з кадром із документального фільму Balkhash: The Tragedy over the Grave
У травні 2024 року в межах кампанії за збереження озера відбувся міжнародний кліматичний форум присвячений екологічним, кліматичним та соціальним проблемам. На захід запросили представників центральної та місцевої влади, активістів, академічних експерток, представників дипломатичних місій та міжнародних організацій, індустріальних підприємств, сільського господарства та бізнесу. За підсумками форуму було сформовано мережу людей та організацій, готових піклуватися про озеро та сталий розвиток регіону, розроблено план дій із захисту Балхаша та його екосистем, а також створено постійну онлайн-платформу. Форум поміж іншого сприяв просуванню законодавчих, економічних та соціальних механізмів збереження озера.
Наприкінці презентації продемонстрували роботи сучасного мистецтва, присвячені озеру Балхаш, історії Казахстану та Центральної Азії, піклуванню про місцевість та навколишнє середовище, впливу російського та радянського імперіалізму на місцеві екосистеми, а також сталому розвитку країни і регіону.
Шкідливі практики видобутку корисних копалин у Сакартвело та індустріальне забруднення
Третю й останню презентацію панелі представив Ніколос Цикарідзе — палеоантрополог, археолог, дослідник екології, індустріального забруднення, зелених політик, соціальних рухів та трудових прав. Вона була присвячена індустріальному забрудненню у Сакартвело, спричиненому гірничою промисловістю та видобутком корисних копалин, а також демонстрації того, як ці практики могли б бути менш шкідливими.
Наприкінці радянського періоду зелені та екологічні рухи Сакартвело мали переважно консервативне та націоналістичне спрямування, і хоча деякі політики намагалися створити прогресивну зелену партію, більшість цих рухів все одно були поглинуті урядовими партіями вже після здобуття країною незалежності. На початку ХХІ століття почали з’являтися нові прогресивні зелені рухи, наприклад, Young Greens of Georgia. Перед цими рухами постала необхідність використання наукових підходів та методів, які б демонстрували шкоду від забруднення та неоліберальних практик у видобутку ресурсів, оскільки уряд заперечував негативні наслідки, стверджуючи, що їх неможливо довести.
Тому зелені рухи почали дослідження економічних та екологічних ефектів від екстенсивного видобутку природних ресурсів. Насамперед того, як важкі метали, такі як манган, свинець, кадмій та інші, впливають на людське здоров’я, коли потрапляють у воду, наприклад у річки, чи ґрунти внаслідок гірничих робіт. Одним із поширених способів видобутку є проведення буропідривних робіт, які утворюють пил, що містить в собі багато важких металів та інших шкідливих елементів. Цей метод використовується у районі містечка Казреті на півдні Сакартвело, де знаходяться ліцензовані території RMG (Rich Metal Group). Хоча будь-які подібні роботи з видобутку корисних копалин вимагають консультації з громадськістю, на практиці цього не відбувається, а видобувні підприємства часто пов’язані з російськими олігархами чи більшими міжнародними компаніям. Наприклад у місті Чіатура, що знаходиться неподалік від Кутаїсі, видобутком займається компанія GMG, яка також наймає місцевих субпідрядників, які формально не відносяться до неї.
Ліцензовані території RMG (Rich Metal Group). Скрін з презентації Ніколоса Цикарідзе
Одне з досліджень про вплив екстенсивного видобутку корисних копалин було проведено під час збору зразків ґрунту неподалік від Казреті. Дослідники використали метод атомно-абсорбційної спектрометрії у лабораторії Тбіліського державного університету, а також у декількох приватних лабораторіях. В результаті дослідження було виявлено високий рівень забруднення ґрунтів кадмієм у районах, де RMG проводила видобуток, а також перевищення рівня забруднення майже у 1000 разів більше норми в період з 2014 до 2017 року. Після публікації результатів дослідження, незважаючи на результати та позицію вчених, компанія та уряд заперечували ці дані. Проте через парламентські комітети та роботу з урядом активістам вдалося домогтися від компанії заходів, спрямованих на зменшення викидів токсичних речовин у довкілля, а саме будівництва очисних та насосних споруд.
Однак все змінилося у 2020 році, коли новий проросійський уряд почав впроваджувати більш авторитарні заходи для боротьби з активістами та незалежними дослідницькими групами. Оскільки міністерства стали підконтрольними уряду, території, на яких RMG мала ліцензію на видобуток корисних копалин, почали збільшуватись, і поступово зникли механізми контролю з боку активістів.
Сучасна видобувна промисловість намагається зменшити кількість викидів та сміття, використовуючи ресурси повторно, займаючись переробкою, даунсайклінґом. Лише після ряду циклів переробки та повторного використання матеріали «викидаються». Проте ці заходи часто є затратними, тому видобувні компанії зазвичай нехтують ними в таких країнах, як Сакартвело, забруднюючи місцеві екосистеми. Також цьому сприяє недбалість неоліберального уряду та його авторитарні заходи.
За словами Ніколоса Цикарідзе, подібна ситуація не є чимось новим, а лише частиною того, що Маркс називав метаболічним розривом. Коли внаслідок індустріальної революції та становлення капіталізму зросло споживання, що призвело до збільшення видобутку та використання природних ресурсів і, зрештою, до кліматичної кризи. Цей розрив збільшується у ХХІ столітті, підштовхуючи нас до кризи, яку в першу чергу відчують країни, де видобуток порівняно з західними країнами дешевший. Екосистеми поступово виснажуються, країни витрачають все більше ресурсів на виробництво ще більшої кількості товарів, а 1% людей на планеті накопичує свої статки одночасно зі збідненням більшості. Для місцевих жителів надією могли б слугувати активісти та вчені, але, наприклад, у Сакартвело проросійський уряд вдається до все більш авторитарних заходів щодо них, як-от сумнозвісний «російський закон» про іноземних агентів.
***
Ресурси периферійних та напівпериферійних країн представляють інтерес для країн імперського ядра, які готові їх використовувати, незважаючи на шкоду для довкілля й місцевих жителів, а також для регіональних олігархів, готових їх продати. В такі моменти, коли закордонні та місцеві олігархи знаходять спільні інтереси, держава може вдаватися до авторитарних заходів для їхнього захисту. Прикладами цього можуть слугувати нещодавня авторитарна кампанія уряду Казахстану, спрямована на підтримку будівництва АЕС у співпраці з російською компанією «Росатом», авторитарні дії грузинського уряду проти незалежних активістів і науковців, а також співпраця європейський та українських агро-олігархічних політичних еліт. В такій ситуації громадянське суспільство — профспілки, активістські групи, вчені, місцеві жителі — мають об’єднуватися, знаходити спільну мову та доносити свою позицію через дослідження, мистецтва, а також, коли імперіалізм переходить у повномасштабну агресію, як-от агресія Росії проти України, чинити збройний спротив. Лише спільна боротьба може допомогти подолати екологічні виклики та забезпечити стале майбутнє.
Негайне і тривке насильство: війна, колоніалізм та зміна клімату
-1_category.png)
