Зневажена феноменологія духу поступається місцем. На сцену виходить дюжина наук зі складеними назвами: нейроантропологія, нейропедагогіка, нейротеологія, нейроестетика і нейроекономіка. Їхній самовпевнений вихід свідчить про узурпаторський нахил нейронаук, які претендують не тільки на появу природничої науки про дух, а й на роль провідної науки ХХІ століття. Підставою, мотивацією та обіцянкою цієї претензії є максима, що людська поведінка визначається закономірностями процесів у нервових клітинах і способом їхньої організації в мозку.
І так само, як глобалізація являє собою передбачений уже Карлом Марксом і Фридрихом Енґельсом наслідок оптимізації засобів виробництва та шляхів комунікації, мозок, командний центр модерної людини, завжди був жаданою і, зрештою, відкритою метою пов’язаних із капіталізмом гуманітарних наук. Спостерігачів може шокувати, наскільки близько вузький шлях до наукового опанування мозку проходить до широкого автобану, на якому понад 150 років гуркоче капітал. Відношення залишається динамічним, адже капіталізм і нейронаука пов’язані не через обов’язковий регулятив, а через комплексний синдром системних недоліків.
Так, репресивний капіталізм пізнього ХІХ ст. із його експлуататорськими заборонами, наказами та несправедливостями був поживним ґрунтом для неврозу, що його на початку ХХ ст. дослідники діагностували як народну душевну епідемію. Цей таємничий бич буржуазії (класу, який, за «Комуністичним маніфестом», втягує «всі, навіть найбільш варварські нації в цивілізацію через швидке покращення виробничих інструментів і через сильно полегшене сполучення») виявив німе повстання замученої частини людської конституції – тієї, яка вперто, але даремно чинила спротив насильницькій модернізації та цивілізуванню як така собі «варварська нація» всередині людини.
У цьому зв’язку може спантеличити, якщо винахідника психоаналізу Зиґмунда Фройда назвати першим нейрокапіталістичним практиком та мислителем. Але Фройд від початку був, про що часто забувають, нейроанатомом і неврологом, тобто він вважав себе нейронауковцем. Він більше, ніж інші, був свідомим обмеженості того набору методів дослідження мозку, який існував наприкінці ХІХ ст. Фройд описував невроз як набуту патологію нервового. Але оскільки тоді ще не були відомі методи виявлення його джерел і лікування, він винайшов засіб, який дозволяв дістатися таємничої причини хвороби, досліджуючи та водночас лікуючи її: психоаналіз, що базується на комунікації. Психології й надалі слугували динамічним вимогам капіталістичної дійсності. Їхній головний підхід, заснований на комунікації, охопив інтимну, приватну, економічну та культурну сфери соціальної взаємодії та створив нові ринки: ринок відновлення для психічно хворих та ринок тренування для оптимізаторів капіталістичного виробництва та репродукції.
Лібертарний капіталізм благоденства прийшов на зміну характерному для ХІХ ст. репресивному капіталізмові. Гнучкість, дисципліна та провина поступилися місцем новому імперативу самореалізації. Образ психічного ідеалу успішного індивіда відзначався відтепер динамічно відновлюваною готовністю до експансії, що, знову ж таки, означало потребу готовності суб’єкта до дії, яку можна повсякчас активізувати і яка опирається фрустрації. Не вичерпати весь потенціал власних можливостей означало в цій ситуації зазнати поразки. Разом із цим процесом діаметрально змінився характер поширених душевних хвороб. Невроз, недуга, породжена провиною, безсиллям і слабкою дисципліною, тепер не мав такого значення. На перший план вийшла самість, якій не вдається самореалізація: почалася переможна хода депресії, яку Ален Еренберґ (Alain Ehrenberg) описав у «Вичерпаній самості».
Але депресія була першою народною хворобою, проти якої сучасна нейронаука швидко винайшла засіб. Для депресії та страху місце знайшли в синаптичній щілині між нейронами, де з ними й боролися. Так було віднайдено механізм, який міг безпосередньо й дорефлексивно щонайменше пом’якшити страждання, викликані внутрішніми та зовнішніми чинниками, тоді як раніше на цій ділянці працювала лише рефлексивна психотерапія. Щонайменше на цей момент до нерівної пари «капіталізм/нейронаука» додався третій партнер: розквітла фармацевтична індустрія. Якщо в першій половині ХХ ст. у спробах пом’якшити душевні страждання вдавалися до заспокійливих барбітуратів, електрошокової терапії та психохірургії, то вже в 30-х роках намітилася прогнозована також Фройдом переможна хода нейропсихічної фармакології.
Може це бути парадоксом чи належить до сфери самозрозумілого, яке з очевидних причин залишалося прихованим, що успіх Фройдового психоаналізу та сучасних нейронаук базуються на схожих засновках? Успіх психоаналізу завдячував тому, що пов’язані з медициною психіатрія та психологія були переплетені з мистецтвом, культурою, педагогікою, економікою та політикою і тим самим пронизували важливі царини суспільного життя. Видається, що нейронауки на початку ХХІ ст. прагнуть відігравати в майбутньому щонайменше схожу роль.
Не можна прогледіти того факту, що нейронауки завдяки методологічній укоріненості в природничих науках та етичній легітимації через приналежність до медицини здаються настільки ж привілейованими, як психоаналіз на початку ХХ ст. Але нейронауки завдяки державному сприянню і насамперед завдяки приватним інвестиціям із фармакологічної індустрії мають ще й визначну фінансову підтримку. Причини такого стану справ полягають, з одного боку, в кількості та значенні зрозумілих для широкої публіки проблем, що їх намагаються розв’язати нейронауки, з іншого боку, в поважних прибутках, що їх обіцяють наукові досягнення в цій галузі. Це ті економічні та епістемічні важелі, які походять із нинішніх капіталістичних відносин і визначатимуть також завтрашні – хай то позитивно чи негативно.
У Німеччині, Сполучених Штатах і численних західноєвропейських державах найбільшу статтю видатків на ліки сьогодні становлять не знеболювальні та не медикаменти для серцево-судинної системи, а нейропсихічні засоби. Величезний ринок цієї групи медикаментів прискорено ростиме разом зі збільшенням очікуваної тривалості життя, оскільки вік є найбільшим фактором ризику неврологічних та психіатричних захворювань. В усьому світі армії нейронауковців в університетських проектах, часто фінансованих індустрією, але насамперед у дослідницьких установах самої індустрії, шукають для ринку ефективніші та прибутковіші біологічно активні речовини. Капітал – це мотор величезного поступу нейронаук, але ринок, як видається, не тільки активізує, а й обмежує потенціал їхнього розвитку.
Через суворі етичні конвенції в США та ЄС, на сьогодні найбільш прибуткових ринках нейропсихічних засобів, державні та індустріальні дослідження орієнтовані на профілактику й терапію хвороб. Саме тому тільки незначна кількість фармацевтичних фірм публічно заявляє про зацікавленість у створенні та дослідженні речовин, що покращують когнітивні спроможності та психічний стан здорових людей. Такі речовини називають нейростимуляторами [Neuroenhancer]. Причина проста: немає легального ринку таких засобів. У США, наприклад, їхнє випробування переслідується законом. На противагу цій обставині, обсяг деяких нейропсихічних засобів є значно більшим, ніж захворюваність на ті хвороби, що їх вони покликані лікувати. Цей позірний парадокс стосується насамперед таких нейропсихічних речовин, які виказують ознаки нейростимуляторів. На поверхні лежить такий висновок: дослідження стимуляції нервової системи випробовуються на мільйонах людей, зокрема й в університетах – але меншою мірою в їхніх лабораторіях.
Десять найкраще продаваних у США психотропних речовин – антидепресантів, нейролептиків, стимуляторів і засобів проти деменції – 2007 року було спожито більше 100 млн. раз за обсягу продаж понад 16 млрд. дол. Ці цифри свідчать: пропозиція та суб’єктивні потреби створюють у регульованому, але важко контрольованому середовищі ринок, на якому обертаються мільярди і який поширюватиметься там, де пост-постмодерна самість у суспільстві, орієнтованому на результат, почувається неповноцінною, тобто в школі, освіті, професії, подружжі та в похилому віці. До нейропсихічних засобів із найбільшим обігом належать такі, які модифікують емоційні переживання або покращують увагу та концентрацію, причому незалежно від того, чи існує клінічне порушення цих функцій.
Щоб досягти щастя як мети доброго життя, Аристотель радив тренувати чесноти розсуду та характеру. Деякі нейропсихічні засоби також спрямовані на ці дві центральні чесноти. Загалом під чеснотами розсуду маються на увазі інструментальні властивості, такі як пам’ять і увага. Розвиток цих властивостей, вроджених чи набутих, є індивідуальним, а відтак нерівним. Після підліткового віку їхня ефективність починає поступово падати. Нерівність і загроза втрати становлять сильну мотивацію. Якщо прослідкувати сучасну дискусію про етику нейростимуляції, стає зрозуміло, що при дотриманні загальних принципів медичної етики – самовизначення, неприпустимість шкоди та користь – нехтування фармакологічним втручанням в інструментальні властивості мозку непоєднуване з ліберальним розумінням демократії.
У багатьох місцях дамбу вже прорвано. Зміна часового поясу під час короткої відпустки на Балі, професійна занятість у глобальних концернах із цілодобовим потоком інформації через штаби в Токіо, Брюселі та Сан-Франциско, іспити та тести, лікарська праця в екстремальних умовах тощо: усе це ситуації, в яких уже сьогодні практикований дилетантами хімічний вплив на увагу більше не є винятком. Пов’язані з глобалізацією прискорені технології – інтернет, мобільний телефон, літак – характеризують дійсність уже зараз великої кількості людей та впливають на їхні біологічно та культурно визначені цикли активності й відпочинку.
Похована Марксом і Енґельсом капіталістична система перебуває на початку ХХІ ст. із входом до фази глобалізації, як видається, не в кінці свого розвитку, а на початку нового етапу. Після парадоксу лібертарної фази, в якій постульоване комунізмом (і ніколи не здійснене) засноване на демократії благоденство широких мас під опікою капіталізму було можливим принаймні протягом певного періоду й в одній частині світу, глобальний капіталізм перебирає і хоче здійснити інший міф із камери схову комуністичних мрій: міф нової, кращої людини.
Уже зараз окреслюється така тенденція, що надмірне використання матеріальних ресурсів і особливо ресурсів людської психіки характеризуватиме глобальний капіталізм. У широко вживаному ярлику «інформаційне суспільство» вже проглядає цей тренд. Адже інформація може розгорнути свій товарний характер лише в тому разі, якщо вона змінює людську поведінку. А це вона може, тільки якщо їй приділяють увагу та емоційно оцінюють. Не випадково почуття та увага, що лежить у їхній основі, перебувають у центрі двох нових теорій капіталізму, «Почуттів за часів капіталізму» Єви Іллуз (Eva Illouz) та «Ментального капіталізму» Ґеорґа Франка (Georg Franck). Ментальний капіталізм – це економіка уваги, чий контроль (створення, ущільнення, дефіцитність) опосередковано засобами масової інформації. Лише завдяки її спрямуванню в приготовлені для неї канали цей ресурс можна реалізовувати на ринку як товар.
Натомість праці з емоційного капіталізму описують умови реалізації, зсуви в значенні та патологію емоцій у сучасних ринкових капіталістичних відносинах. Емоції, знову ж таки, є соціальними сигналами уваги, спрямованими всередину та назовні. Їхнє значення збільшилося через те, що конвенції як вказівки до соціальної дії сьогодні відіграють значно меншу роль, ніж 50 років тому. Це призводить до неможливості обрахувати [соціальну реакцію на дії], яка маніфестує себе як соціальний страх. Знання про емоції – але насамперед те знання, яке можуть генерувати нейронауки – за своєю природою є знанням, що виробляє, а не тільки розуміє, воно передбачає можливість застосування.
Якщо можливість впливу на генетичному рівні поки що є далекою перспективою, то можливість тимчасового впливу на нейрохімічному рівні стала реальністю в різних царинах життя. Знання про можливість хімічного покращення власного емоційного та пов’язаного з економікою уваги «фітнесу» давно вже стало предметом публічного усвідомлення. Сьогодні підлітки знають, що таке синдром дефіциту уваги та гіперактивності й що з ним робити. Вони розглядають неспокійний рух, роззосередження як нейрохімічні симптоми, що їх вони більш ніж готові приборкати за допомогою стимуляторів.
Біполярний синдром дефіциту уваги описує, можливо, центральні симптоми народної душевної хвороби ХХІ ст. Так само, як репресія в минулі століття викликала німий драматичний паноптикум невротичних симптомів, так само, як начебто необмежена пропозиція в другій половині ХХ ст. давала відповідний ґрунт позбавленому бажань станові депресії, так само й нові конкурентні переваги уваги, що підраховує та на основі цього підрахунку обирає, і емоційного інтелекту шкодять самим же цим якостям. Безпомічне борсання поміж надміром і браком подразників, придатних до використання, неспроможність уникнути переповнення сигналами, пошкодження механізмів розрядки і пов’язане з цим здичавіння емоційних переживань – усе це симптоми, відомі колективній свідомості під збірною назвою синдрому дефіциту уваги та гіперактивності.
У новій ері, до якої ми прямуємо, старечий вік, наскільки можливо, також швидко наслідуватиме подовженій юності. Але майбутні молоді старі будуть ще менше готові приймати як фізіологічну закономірність свою старечу забудькуватість, а також далекозорість або втрату лібідо. Новозакохані старі знатимуть, що біль від втрати партнера чи партнерки зумовлено зменшенням серотоніну, і вимагатимуть відповідної терапії.
Зняття просторово-часових обмежень комунікації підживлює ілюзію просто-таки безперешкодних доступності та мобільності. За доступністю важливих у лібертарну фазу капіталізму засобів, що оптимізували зовнішній вигляд і статус, слідує тепер імперативна потреба оптимізувати також когнітивні та емоційні ресурси. Можливість неконтрольованого створення нейростимуляторів, повідомлення про досвід застосування в інтернеті та індивідуалістська утилітаристська етика готують ґрунт для ринкового успіху речовин, над якими сьогодні працюють у лабораторіях.
При цьому про психологічно релевантне питання, як самість перетворюється на модульоване відповідно до настроїв і придатніше до досягнення результатів Я, забувають через той факт, що за вимог нової капіталістичної дійсності таке індивідуальне покращення мусить видаватися напрочуд бажаною опцією. Як придатна для капіталізму споживча й товарна вартість воно вже давно циркулює з агресивною динамікою. Поруч із глобалізацією – капіталістичною раціоналізацією простору й часу – постає епістемічна й технічна раціоналізація нейронних засад самості: абстракція Я від самого себе.
(Статтю надруковано в № 6/2009 журналу Merkur. Переклад з німецької Олексія Вєдрова за текстом, розміщеним на Eurozine).
© Hennric Jokeit, Ewa Hess / Merkur
© Eurozine
