Я міг би витратити чимало часу, розповідаючи про невдачі ненасильства. Натомість, можливо, варто поговорити про успіхи ненасильства. Пацифізм навряд був би привабливим для своїх прихильників, якби ця ідеологія не мала історичних перемог. Типовими прикладами є незалежність Індії від британського колоніального панування, обмеження на гонку ядерних озброєнь, рух за громадянські права 1960-х років, і рух за мир під час війни проти В’єтнаму [1]. І хоча масові протести 2003 року проти вторгнення Сполучених Штатів до Іраку ще не проголосили переможними, активісти ненасильницького спротиву їх радо вітали. [2]
Існує єдина модель історичних маніпуляцій та вибілювання доказів у кожному конкретному випадку перемоги, заявленому активістами ненасильницького спротиву. Пацифістська позиція з необхідністю означає, що успіх є наслідком пацифістської тактики – і виключно пацифістської тактики, тоді як решта з нас вірить, що зміни є наслідком усього спектру присутніх у будь-якій революційній ситуації тактик, за умови, що вони застосовані ефективно. Через те, що жоден значний соціальний конфлікт не виявляє одноманітності тактик та ідеологій, інакше кажучи, у всіх подібних конфліктах проявляються пацифістські тактики і, безперечно, непацифістські тактики, пацифістам залишається або переписувати історію, яка не підтверджує їх ідей, або ж, навпаки, перекласти провину за свої невдачі на насильницьку боротьбу, що мала місце у той же час [3].
В Індії, як кажуть, народ під проводом Ганді за кілька десятиліть вибудував масовий ненасильницький рух, який займався протестами, відмовлявся від співпраці з державою, влаштовував економічні бойкоти, показові голодування та акти непокори з метою зробити британський імперіалізм недієздатним. Над ними чинили розправи, і вони відповіли кількома повстаннями, проте загалом рух був ненасильницьким і після десятиліть наполегливої боротьби індійський народ здобув незалежність, що стало незаперечним знаком пацифістської перемоги. Реальна ж історія є більш складною: численні насильницькі дії також вплинули на рішення британців відступити. Британці втратили здатність підтримувати колоніальну владу після втрати кількох мільйонів солдатів та значної частини інших ресурсів у двох надзвичайно жорстоких світових війнах, друга з яких особливо сплюндрувала метрополію. Збройна боротьба арабських та єврейських бійців у Палестині із 1945 по 1948 роки ще більше послабила Британську імперію і показала реальну загрозу того, що індійці можуть відмовитися від громадянської непокори та масово взятися за зброю, якщо до них не дослухатися надто довго. Цього не можна виключати як фактора, що вплинув на рішення британців у відмові від прямого колоніального управління.
Ми усвідомимо, що подібна небезпека була навіть більш нагальною, коли зрозуміємо, що пацифістська історія руху за незалежність Індії є вибірковою і неповною картиною: ненасильство там не було всезагальним. Опір британському колоніалізму був досить войовничим, тому метод Ганді найкраще розглядати, як одну з кількох конкуруючих форм народного опору. Відкидання пацифістами інших форм опору та пропаганда хибної історії про те, що Ганді та його послідовники були єдиними провідниками та керівниками індійського руху опору, є стандартом, який з загрозливою швидкістю шириться всім світом. Не беруться до уваги впливові лідери бойовиків – такі, як Чандрасекар Азад [4], який брав участь у збройній боротьбі проти британських колонізаторів – та революціонерів – наприклад, Бхагат Сінгх, який заручився масовою підтримкою вибухів і вбивств у рамках боротьби за «повалення як іноземного, так і індійського капіталізму» [5]. Пацифістська історія індійської боротьби не здатна пояснити той факт, що Субхас Чандра Бозе, кандидат від бойовиків, був двічі обраний президентом Індійського національного конгресу, в 1938 і 1939 роках. [6] Хоча Ганді сам по собі був, мабуть, найбільш впливовою і популярною фігурою у боротьбі за незалежність Індії, позиція лідера, яку він на себе взяв, не завжди користувалася стійкою підтримкою народних мас. Ганді втратив значну частину симпатій з боку індійців, «відкликавши» рух після заворушень 1922 року, коли британці запроторили його до в’язниці, «і жодна хвилька протесту не сколихнула Індію з приводу його арешту.» [7] Примітно, що історія пам’ятає Ганді більше за всіх інших не тому, що він уособлював єдиний голос Індії, але через всю ту увагу, яку йому приділяла британська преса, і популярність, яку він отримав внаслідок участі у важливих переговорах з британським колоніальним урядом. Якщо ми згадаємо, що історія пишеться переможцями, то розкриється ще один шар міфу про незалежність Індії.
Найбільш прикрою стороною претензії пацифістів на ненасильницьку перемогу у боротьбі за незалежність Індії є те, що така претензія грає безпосередньо на руку історичній фальсифікації, здійсненій в інтересах расистських, імперіалістичних держав, які колонізували глобальний Південь. Визвольний рух в Індії зазнав поразки. Британців не змусили покинути Індію. Вони радше перевели територію із режиму прямого колоніального правління до режиму неоколоніального управління [8]. Що це за перемога, коли переможеній стороні дозволяють диктувати час і спосіб панування переможців? Британці написали нову конституцію і передали владу власноруч підібраним наступникам. Вони роздмухали полум’я релігійного та етнічного сепаратизму, щоб всередині Індії з’явились розколи, щоб там не наступив мир і процвітання, і щоб вона й надалі була залежною від військової допомоги й іншої підтримки з боку європейських/американських держав. [9] Індія й досі експлуатується європейськими/ американськими корпораціями (хоча кілька нових індійських корпорацій, здебільшого дочірніх підприємств, приєдналися до грабунків), все ще постачає ресурси і є ринком збуту для імперіалістичних держав. У багатьох відношеннях злиденність народу поглибилася й експлуатація стала ефективнішою. Незалежність від колоніального панування дала Індії більше автономії в кількох областях, і це, безумовно, дозволило жменьці індійців засідати у владних кріслах, проте експлуатація і комодифікація спільної власності (commons) та культури поглибилися. Більше того, Індія змарнувала явну нагоду реального визволення від іноземного пригноблювача, якого легко розпізнати. Будь-якому визвольному руху, що забажає усунення внутрішнього капіталізму і уряду, які вже є набагато розвиненішими, тепер доведеться зіткнутися зі змінною динамікою націоналізму та етнічного/релігійного протистояння. В цілому, виявляється, що рух за незалежність зазнав поразки.
Заява пацифістів про перемогу в обмеженні гонки ядерних озброєнь видається дещо дивною. Рух також не був виключно ненасильницьким; до нього входили групи, які провели низку вибухів та інших актів саботажу чи використовували прийоми партизанської війни [10]. І знову ж таки, перемога є неоднозначною. Часто ігноровані договори про нерозповсюдження були прийняті лише після того, як гонка озброєнь вже була виграна і США стали безперечним ядерним гегемоном, володіючи більшою кількістю ядерної зброї, ніж це було потрібно у практичних цілях. І очевидно, що розповсюдження ядерної зброї за потреби продовжується, наразі у формі розробки тактичної ядерної зброї та нової хвилі пропозицій щодо спорудження атомних електростанцій. Насправді, проблема загалом видається врегульованою більше на рівні питання внутрішньої урядової політики, а не на рівні конфлікту між суспільним рухом та урядом. Чорнобильська катастрофа і кілька незначних витоків радіоактивних матеріалів у США показали, що ядерна енергія (необхідна складова програми розвитку ядерної зброї) певним чином пов’язана із відповідальністю, але жоден учасник акцій протесту не ставить уряду, навіть тому уряду, що прагне завоювання світу, питання про доцільність відволікання приголомшливої кількості ресурсів на розповсюдження ядерної зброї, коли у нього вже достатньо бомб для того, щоб підірвати цілу планету, і коли в усіх війнах і таємних операціях після 1945 року використовувались інші технології.
Американський рух за громадянські права є одним з найбільш важливих епізодів в історії пацифізму. По всьому світі люди вважають його прикладом ненасильницької перемоги. Але, як і в інших вищеописаних прикладах, це не була ні перемога, ні тим більше ненасильницька перемога. Цей рух досягнув успіху у припиненні сегрегації де-юре та у розвитку крихітного прошарку чорношкірої дрібної буржуазії, але це були не єдині вимоги більшості учасників руху [11]. Вони прагнули повної політичної та економічної рівності, і багато хто також вимагав визволення чорношкірих у формі чорного націоналізму, чорного інтеркомуналізму, чи інших формах незалежності від білого імперіалізму. Жодна із цих вимог не була задоволена: ні рівність, ні, звісно ж, визволення.
Кольорові люди, як і раніше, мають нижчий середній рівень доходів, гірший доступ до житла та медичного обслуговування, і слабше здоров’я порівняно із білими людьми. Де-факто сегрегація все ще існує. [12] Бракує також і політичної рівності. Мільйони виборців, більшість з яких є чорними, позбавляються громадянських прав (у голосуванні за білих кандидатів у білій політичній системі, яка відображає білу культуру), коли це відповідає інтересам правлячих кіл, і лише четверо сенаторів з часів Реконструкції були чорними [13]. (Реконструкція – період в історії США, що охоплює перші роки (1865-1877) після закінчення Громадянської війни. В цей час були прийняті три поправки до Конституції США, що формально зрівняли права білого та кольорового населення країни – прим. пер.) Міфічні плоди громадянських прав оминули також і інші раси. Іммігрантів з Латинської Америки та Азії найчастіше депортують, із ними погано поводяться, відмовляють їм у соціальному забезпеченні, за яке вони платять податки, їм пропонують токсичну і непосильну роботу у потогінках, або роботу в якості тимчасових сільгосппрацівників. Мусульмани і араби зазнають репресій після терактів 11 вересня, тоді як суспільство, що проголосило себе «нечутливим до кольору шкіри», не відчуває ані краплини докору за своє лицемірство. Корінні народи перебувають на настільки низьких щаблях соціально-економічної драбини, що залишаються непомітними, за винятком періодичних символічних маніфестацій американського мультикультуралізму – шаблонного спортивного талісману або ляльки-танцівниці (hula-girl doll) – які приховують реальне життя корінних народів.
Поширеним (насамперед білими прогресистами, пацифістами, педагогами, істориками і чиновниками) є уявлення про те, що рух проти утисків за расовою ознакою у Сполучених Штатах був переважно ненасильницьким. Навпаки, хоча такі пацифістські групи, як Південна конференція християнського керівництва Мартіна Лютера Кінга-молодшого, мали значну силу і вплив, масова підтримка всередині руху, особливо серед бідних чорношкірих, більшою мірою тяжіла до войовничих революційних груп, таких як Партія чорних пантер. [14] Згідно з опитуванням Гарріса 1970 року, 66% афроамериканців відповіли, що діяльність Партії чорних пантер повернула їм гордість, а 43% заявили, що партія представляла їхні власні погляди. [15] По суті, боротьба за допомогою насильницьких методів протягом тривалого часу була частиною опору чорних людей пануванню білої раси. Мумія Абу-Джамал документально підтверджує цю історію у своїй книзі «Ми хочемо свободи”, виданій у 2004 році. “Коріння збройного опору сягають глибин афроамериканської історії, – пише він – Лише ті, хто ігнорує цей факт, вбачають у Партії чорних пантер щось чужорідне нашому спільному історичному спадку» [16]. Насправді, ненасильницькі сегменти не можуть бути очищені та відокремлені від революційної частини руху (хоча між ними часто існувало відчуження і взаємна неприязнь, підігріта державою). Пацифісти, чорношкірі активісти із середнього класу, в тому числі й Кінг, отримали суттєву частину своєї влади через загрозу чорного опору та існування озброєних чорношкірих революціонерів. [17]
Навесні 1963 року Бірмінгемська кампанія Мартіна Лютера Кінга обіцяла перетворитися на повторення провальної акції в Олбені, штат Джорджія (де дев’ятимісячна кампанія громадської непокори у 1961 році продемонструвала безсилля ненасильницького протесту проти уряду, що володів, здавалося, бездонними в’язницями, і де 24 липня 1962 р. бунтівна молодь за одну ніч взяла під свій контроль цілі квартали і змусила поліцію покинути гетто, демонструючи, що за рік після ненасильницької кампанії чорношкірі в Олбені й надалі боролися проти расизму, проте втратили свою віру в ненасильство). Тоді, 7 травня у Бірмінгемі, після безперервного насильства з боку поліції, три тисячі чорних людей почали боронитися, закидаючи поліцію камінням та пляшками. Всього лиш два дні потому Бірмінгем – до тих пір непохитний бастіон сегрегації – погодився на десегрегацію магазинів у центрі міста, а президент Кеннеді підкріпив угоду з федеральними гарантіями. Наступного дня, після того, як місцеві білі расисти закидали бомбами будинок та компанію чорних, тисячі чорношкірих знову повстали, захопивши 9 кварталів, знищивши поліцейські автомобілі, поранивши кількох поліцейських (у тому числі й головного інспектора) і спаливши офіси білих. Через місяць та один день президент Кеннеді закликав Конгрес прийняти закон про громадянські права, що переросло у кількарічну стратегію гальмування розвитку руху за громадянські права [18]. Можливо, найзначніші із обмежених, якщо не пустопорожніх, перемог руху за громадянські права прийшли тоді, коли чорні люди продемонстрували, що вони не будуть залишатися мирними вічно.
Зіткнувшись із двома альтернативними варіантами, владні структури білих вирішили вести переговори з пацифістами, і ми бачимо наслідки.
Твердження про те, що мирний рух у Сполучених Штатах припинив війну проти В’єтнаму, містить звичний комплекс недоліків. Уорд Черчілль та інші уже провели добрий критичний аналіз [19], тому я лише підсумую його. З непробачним самовдоволенням борці за мир не зважають на те, що у боротьбі проти американських військових загинуло від трьох до п’яти мільйонів жителів Індокитаю; десятки тисяч американських солдатів було вбито і сотні тисяч поранено, а решта війська, деморалізована кровопролиттям, стала вкрай неефективною і бунтівною; [20] США втрачали політичний капітал (і наближалися до фінансового банкрутства) до того часу, коли навіть прихильники війни серед політиків почали закликати до стратегічного відступу (особливо після того, як Тетський наступ довів, за словами багатьох, «неможливість перемоги»). Не мирні протести змусили уряд США припинити бій: країна була переможена з політичної та військової точки зору. На доказ цього Черчілль згадує перемогу республіканця Річарда Ніксона, і відсутність антивоєнного кандидата від Демократичній партії в 1968 році, майже на піку антивоєнного руху. Сюди ж можна додати переобрання Ніксона в 1972 році, після чотирьох років ескалації і геноциду, що показує безсилля руху за мир у спробах «говорити владі правду». Насправді, принциповий рух за мир саморозпустився одночасно із виведенням американських військ (що завершилося в 1973 р.). Рух слабше реагував на найбільші в історії бомбардування, спрямовані проти цивільного населення, які посилилися після виведення військ, чи на подальшу окупацію Південного В’єтнаму режимом військової диктатури, натренованим та профінансованим Сполученими Штатами. Інакше кажучи, рух зник (нагородивши Ніксона переобранням), як тільки американці, але не в’єтнамці, опинилися поза небезпекою. Американському рухові за мир не вдалося встановити мир. Американський імперіалізм не послабився, і хоча обрана ним військова стратегія зазнала поразки від в’єтнамців, США у свій час і надалі досягали своїх політичних цілей саме через те, що руху за мир не вдалося досягти змін всередині країни.
Щоб врятувати бодай якусь подобу ненасильницької перемоги, деякі пацифісти вкажуть на величезну кількість «свідомо незгодних», які відмовлялися воювати. Проте має бути очевидним, що збільшення числа тих, хто відмовлявся воювати чи ухилявся від призову, не може виправдати пацифістську тактику. Вірогідність того, що солдати відмовлятимуться воювати (особливо в мілітаристському суспільстві), є пропорційною очікуваному спротиву суперника, який може їх вбити або покалічити. Без запеклого спротиву з боку в’єтнамців не було б ніякої необхідності у призові; без призову, своєкорисливий рух ненасильницького опору в Північній Америці навряд чи існував би. Значно важливішою за пасивну відмову воювати була зростаюча кількість повстань всередині збройних сил, зокрема серед чорношкірих, латиноамериканців та місцевих військ. Свідомий план американського уряду забрати безробітну чорношкіру молодь із вулиць до армії у відповідь на бунти чорних у містах вдарив по ньому самому. [21]
Чиновники із Вашингтону, що відвідували військові бази, були стривожені розвитком культури «чорних бойовиків»… Приголомшена «шишка» могла спостерігати, як місцевих (білих)офіцерів змушували віддавати честь у відповідь «новим африканцям» (чорним солдатам), які вітали їх бунтівним жестом «Power» (піднятим кулаком)… Ніксон повинен був вивести війська із В’єтнаму або ж ризикував втратити свою армію. [22]
Фрегінг (використання гранат для ліквідації військовослужбовців своєї ж армії, переважно старших за званням – прим. пер.), саботаж, відмова воювати, бунт в укріпленнях, а також посібництво ворогові – всі ці види діяльності американських солдатів сильно посприяли рішенню уряду США вивести сухопутні війська. Як заявив полковник Роберт Д. Хейнл у червні 1971 року,
За всіма мислимими показниками наша армія, що залишається у В’єтнамі, знаходиться в стані все ближчого колапсу: окремі підрозділи уникають або відмовляються від участі в бою, вбивають офіцерів і унтер-офіцерів, є наркозалежними та знаходяться в пригніченому, якщо не в близькому до бунтівного, стані. У жодному іншому місці ситуація є майже такою ж серйозною. [23]
За оцінками Пентагону, 3% офіцерів і унтер-офіцерів, що протягом 1961-1972 років загинули у В’єтнамі, були вбиті шляхом фрегінгу їхніми власними підрозділами. Ця оцінка навіть не враховує зарізаних чи застрелених. У багатьох випадках солдати підрозділу скидалися грошима на винагороду за вбивство непопулярного офіцера. Метью Рінальді вважає «чорношкірих і латиноамериканців із робітничого класу», що не поділяли «тактики пацифізму-за-будь-яку-ціну» руху за громадянські права, основними акторами войовничого опору, що паралізував американські збройні сили під час війни у В’єтнамі. [24]
Вибухи та інші акти насильства на знак протесту проти війни у «білих» кампусах коледжів, включаючи більшість елітних університетів, хоча й були політично менш значимими за загальний спротив серед військових, не повинні ігноруватися на догоду пацифістському вибілюванню. У 1969-1970 навчальному році (з вересня по травень), за найскромнішими оцінками пролунало 174 антивоєнні вибухи у кампусах і щонайменше 70 вибухів за межами кампусів, а також інших нападів на будівлі ROTC (Reserve Officers’ Training Corps, Навчальний корпус офіцерів запасу), урядових будівель і корпоративних офісів. Крім того, 230 протестів у кампусах супроводжувалися фізичним насильством, а 410 – пошкодженням майна. [25]
Отже, навіть цю обмежену перемогу – виведення сухопутних військ після багатьох років війни – можна пояснити двома очевидними факторами: успішним та стійким насильницьким опором в’єтнамського народу, який змусив американських політиків усвідомити, що вони не можуть перемогти, і активним та часто смертоносним опором самих американських військових, викликаним деморалізацією внаслідок ефективних насильницьких дій з боку ворога і політичної войовничості, що поширилася у лавах тогочасного чорного визвольного руху. Антивоєнний рух всередині країни явно стривожив американських високопосадовців, [26] але він, звісно ж, не став достатньо потужним, щоб ми могли сказати, нібито він «змусив» уряд зробити що-небудь, і, у будь-якому випадку, його найрішучіші елементи використовували насильницькі протести, бомби і знищення майна.
Можливо, обмануті власним хибним баченням історії руху за мир під час війни у В’єтнамі, лідери американських пацифістів у 21-му столітті вочевидь очікували повторити цю перемогу, зупинивши вторгнення в Ірак, чого так і не сталося. 15 лютого 2003 року, коли уряд США встав на курс війни з Іраком, «всесвітні протести на вихідних за участі мільйонів антивоєнних активістів стали дошкульним докором Вашингтону та його союзникам… Безпрецедентна хвиля демонстрацій … ще більше затьмарила воєнні плани Сполучених Штатів», говориться в статті на веб-сайті ненасильницької антивоєнної групи «Об’єднання за мир і справедливість» (United for Peace and Justice). [27] Стаття, тріумфуючи з приводу «масового вираження пацифістських почуттів», йде далі, прогнозуючи, що «Білий дім … судячи з усього, збентежений зростанням опору власним закликам до швидких військових дій». Протести були найбільшим в історії; за винятком кількох незначних сутичок, вони були абсолютно ненасильницькими, тому організатори повсюдно вихваляли їхню масовість та миролюбність. Деякі групи, такі як Об’єднання за мир і справедливість, навіть припускали, що протести можуть відвернути війну. Звичайно, вони абсолютно помилялися, і протести виявилися абсолютно неефективними. Вторгнення відбулося за планом, незважаючи на те, що мільйони людей офіційно, мирно і безпорадно виступали проти нього. Антивоєнний рух не зробив нічого для того, щоб змінити співвідношення сил у Сполучених Штатах. Буш отримав суттєвий політичний капітал для вторгнення в Ірак і не наткнувся на спротив, допоки спроба війни та окупації не почала виглядати провальною внаслідок ефективного збройного опору іракського народу. Так звана опозиція жодним чином не проявила себе в рамках офіційного політичного ландшафту. Єдиний антивоєнний кандидат в Демократичній партії,[28] Денніс Кусініч, ні на хвилину не сприймався в якості реального претендента; він та його прихильники зрештою полишили свої моральні висоти і підкорилися платформі Демократичної партії, яка передбачала підтримку окупації Іраку.
Гарним прикладом демонстрації ефективності ненасильницького протесту є залучення Іспанії до окупації під проводом США. Іспанія, із контингентом у 1300 військовослужбовців, була одним з великих молодших партнерів по «Коаліції добровольців» (Coalition of the willing). Більше мільйона іспанців протестувало проти вторгнення, і 80% населення Іспанії виступало проти [29], однак їхня прихильність справі миру на тому й скінчилася: вони нічого не зробили для того, щоб справді запобігти військовій підтримці Іспанією вторгнення і окупації. Через те, що вони залишалися пасивними і нічого не зробили, щоб послабити керівництво держави, вони залишилися такими ж безпомічними, як і громадяни будь-якої демократії. Прем’єр-міністр Іспанії Аснар здатний був не лише вступити у війну, але за всіма прогнозами він був здатний виграти перевибори – до тих пір, поки не пролунали вибухи. 11 березня 2004, за кілька днів до того, як відчинилися двері кабінок для голосування, численні бомби, закладені організацією, пов’язаною із «Аль-Каїдою», вибухнули на мадридських станціях метро, убивши 191 особу і поранивши більше тисячі. Безпосередньо через це Аснар і його партія програла вибори і соціалістична партія, найбільша партія з антивоєнною платформою, прийшла до влади [30]. Коаліція під проводом США скоротилася на 1300 осіб із втратою іспанських військ, і одразу ж скоротилася ще раз після того, як Домініканська Республіка та Гондурас також вивели свої війська. У той час, як мільйони мирних активістів, голосуючи на вулицях, наче слухняні вівці, не спромоглися помітно вплинути на жорстоку окупацію, кілька десятків терористів, готових на вбивство мирного населення, виявилися здатними спричинити виведення більш ніж тисячного контингенту окупаційних військ.
Дії та заяви організацій, пов’язаних із Аль-Каїдою, не означають, що вони хочуть справжнього миру в Іраку, і не демонструють турботу про благополуччя іракських людей (велику кількість яких їхні бомби розірвали на шматочки), чи бодай зацікавленості у конкретному баченні того, як іракське суспільство має бути організоване, у баченні, яке є надзвичайно авторитарним, патріархальним і фундаменталістським. І, без сумніву, хоча вбивати та калічити сотні беззбройних людей могло б бути простим рішенням, проте, якою б стратегічно необхідною не виглядала така діяльність, вона пов’язана з їхнім авторитаризмом та жорстокістю, а передусім з культурою інтелектуалізму, з якої походить більшість терористів (хоча це вже зовсім інша тема).
Моральний аспект ускладнюється, якщо порівняти цю ситуацію з американською кампанією масованого бомбардування, коли сотні тисяч мирних жителів Німеччини і Японії були навмисне вбиті під час Другої світової війни. Незважаючи на те, що ця кампанія була значно жорстокішою за терористичні акти у Мадриді, вона, як правило, вважається виправданою. Суперечність, яку ми можемо помітити між засудженням терористів у Мадриді (легко) і засудженням американських пілотів, на чиїх руках ще більше крові (не так-то просто, напевно через те, що серед них можемо знайти власних родичів – мого дідуся, наприклад), повинна змусити нас поставити питання про те, чи наше засудження тероризму дійсно має щось спільне із повагою до життя. Оскільки ми не боремося за авторитарний світ, у якому кров проливається відповідно до раціональних розрахунків, вибухи в Мадриді не являють собою прикладу для дій, але, скоріше, є важливим парадоксом. Чи справді люди, що дотримуються мирної тактики, яка не довела своєї ефективності у справі припинення війни проти Іраку, більше піклуються про людське життя, ніж терористи у Мадриді? Зрештою, з розрахунку на кожні 1300 осіб окупаційних військ в Іраку там було вбито значно більше за 191 мирного жителя. Якщо хтось має померти (і вторгнення США робить цю трагедію неминучою), іспанські громадяни несуть більшу відповідальність, ніж іракці (так само, як на німецьких і японських громадян лягла більша вина, ніж на інші жертви Другої світової війни). Дотепер не знайдено жодної альтернативи тероризму у порівняно вразливому череві чудовиська, яка б могла істотно послабити окупаційні сили. Отже, єдиний справжній опір відбувається в Іраку, де США та їхні союзники найкраще готові до зіткнення з ним, відбувається ціною великих витрат життів партизанів і мирного населення. От вам і перемоги пацифізму.
Було б корисно зрозуміти також масштаби невдач цієї ідеї. Спірним, але необхідним прикладом є Голокост [31]. Протягом більшої частини «катастрофи» збройний опір був майже зовсім відсутній, тому ми можемо визначити ефективність пацифістського опору самого по собі. Голокост є одним з небагатьох випадків, коли засудження жертви цілком вірно розглядається, як підтримка чи симпатія до гнобителя, тому періодичні повстання не можуть бути використані для виправдання репресій та геноциду, як це трапляється в інших випадках, коли пацифісти покладають вину за авторитарне насильство на пригноблених, що мають зухвалість вдатися до прямої збройної боротьби проти влади. Деяким пацифістам вистачило нахабства використали деякі приклади опору нацистам, такі як акти громадянської непокори з боку данців, щоб припустити, нібито ненасильницький спротив може бути дієвим навіть за найскладніших умов [32]. Та чи варто вказувати на те, що данці, як арійці, стикалися із дещо іншими наслідками опору, ніж основні жертви нацистів? Голокост закінчився лише внаслідок спільного переважаючого насильства з боку союзників, які зруйнували нацистську державу (хоча, відверто кажучи, вони значно більше дбали про перекроювання карти Європи, ніж про порятунок життів ромів, євреїв, геїв, лівих, радянських військовополонених та інших; Радянський Союз як правило, «очищував» визволених військовополонених, побоюючись, що навіть якщо вони не були винні в дезертирстві, контакти з іноземцями в концентраційних таборах могли отруїти їх ідеологічно).
Жертви Голокосту, однак, не були повністю пасивними. Багато хто з них активно діяв, рятуючи життя та організовуючи підривну діяльність, спрямовану проти нацистської машини смерті. Ієгуда Бауер, який займається виключно проблемою єврейських жертв Голокосту, наполегливо документує випадки такого опору. Аж до 1942 року «раввини та інші лідери… радили не братися за зброю», проте вони не пропагували пасивність; скоріше, «опір був ненасильницьким» [33]. Ясно, що це не пригальмувало темпів геноциду і ніяк помітно не послабило нацистів. Починаючи з 1942 року, євреї почали чинити опір із використанням насильства, хоча все ще залишається чимало прикладів ненасильницького опору. У 1943 році люди у Данії допомогли більш ніж сімом тисячам євреїв, що там проживали, переправитися до нейтральної Швеції. Подібним чином того ж року уряд, церква і народ Болгарії зупинили депортацію євреїв із цієї країни. [34] В обох випадках врятовані євреї були зрештою захищені за допомогою військової сили і перебували в безпеці у межах країни, що не була під прямою німецькою окупацією в період, коли хід війни почав засмучувати нацистів. (Внаслідок шаленого натиску СРСР нацисти тимчасово злегковажили легким бойкотом їхніх планів з боку Швеції та Болгарії.) У 1941 році жителі гетто у Вільнюсі (Литва), провели масовий сидячий протест, коли нацисти і місцева влада готувалися їх депортувати [35]. Цей акт громадянської непокори, можливо, відстрочив депортацію на короткий час, але це не врятувало жодного життя.
Деякі лідери юденратів, єврейських рад, створених нацистами для управління гетто відповідно до наказів нацистів, підлаштовувалися під нацистів, прагнучи не розгойдувати човен і сподіваючись, що війну переживуть по можливості багато євреїв. (Це вдалий приклад, бо багато пацифістів в США сьогодні також вважають, що якщо хтось розгойдує човен чи спричиняє конфлікт, то він чинить щось неправильне.[36]) Бауер пише: «Врешті-решт стратегія зазнала краху, і ті, хто намагався її використовувати, із жахом виявили, що стали співучасниками нацистського плану масових убивств» [37]. Інші члени юденратів були сміливішими і відкрито відмовилися співпрацювати з нацистами. У Львові (тодішня Польща), голова ради відмовився співпрацювати і був на законних підставах убитий та замінений. Як вказує Бауер, наступники були значно поступливішими (хоча навіть послух не рятував їх, бо всі вони були прикріплені до таборів смерті, у конкретному прикладі Львова слухняний наступник усе одно був убитий просто за підозрою участі у русі спротиву). У Борщеві (тоді Польща) голова ради відмовився підкорятися наказам нацистів і був відправлений до табору смерті Белжець [38].
Інші члени юденратів використовували різноманітні тактики, і вони були явно ефективнішими. У Каунасі, Литва, вони робили вигляд, що виконують накази нацистів, а насправді були частиною руху опору. Вони успішно переховували дітей, що повинні були бути депортовані, і витягували молодих чоловіків і жінок з гетто, щоб вони могли битися в рядах партизанів. У Франції, «обидві секції (юденрату) належали до підпілля, підтримували постійний зв’язок із партизанами … і зробили суттєвий внесок справу збереження життя більшості євреїв у країні» [39]. Навіть там, де вони не брали участі у насильницькому опорі особисто, вони серйозно примножували його ефективність, підтримуючи тих, хто був залучений безпосередньо.
А потім з’явилися міські повстанці і партизани, які люто боролися проти нацистів. У квітні і травні 1943 року євреї Варшавського гетто повстали із контрабандною, краденою і саморобною зброєю в руках. Сімсот молодих чоловіків і жінок протягом тижнів боролися на смерть, відволікаючи тисячі нацистських військових та інші ресурси, необхідні на провальному Східному фронті. Вони знали, що їх уб’ють незалежно від того, мирними вони будуть чи ні. Повставши, вони прожили останні кілька тижнів свого життя в умовах свободи та спротиву; вони сповільнили хід нацистської військової машини. Інше збройне повстання спалахнуло в гетто Білостока у Польщі 16 серпня 1943 року і тривало протягом тижнів.
Міські партизани, як, наприклад, група єврейських сіоністів і комуністів у Кракові, успішно підривали поїзди постачання та залізні дороги, організовували диверсії на військових заводах та вбивства урядових чиновників [40]. Єврейські та інші партизанські загони по всій території Польщі, Чехословаччини, Білорусі, України та Балтійських країн також здійснювали акти диверсії на німецьких лініях постачання і відбивалися від загонів СС. За словами Бауера, «У східній Польщі, Литві і західному Радянському Союзі щонайменше 15000 єврейських партизанів воювали в лісах, і щонайменше 5000 неозброєних євреїв жили там, постійно чи тимчасово перебуваючи під захистом». [41] У Польщі група партизанів на чолі з братами Бєльськими врятувала більш ніж 1200 єврейських чоловіків, жінок та дітей, зокрема здійснюючи акти помсти проти тих, хто ловив утікачів чи видавав їх поліції. Аналогічні партизанські загони у Франції та Бельгії саботували військову інфраструктуру, вбивали нацистських чиновників і допомагали людям утікати з таборів смерті. Група єврейських комуністів у Бельгії розібрала рейки перед поїздом, який перевозив людей до Освенцима, і допомогли кільком сотням із них втекти. [42] Під час заколоту у концтаборі Собібор у жовтні 1943 року повстанці вбили кількох нацистських офіцерів, що дозволило втекти чотирьомстам із шестисот в’язнів. Більшість з них було незабаром вбито, проте близько шістдесяти в’язнів вижили і приєдналися до партизанів. Через два дні після повстання, Собібор закрили. Повстання у Треблінці в серпні 1943 року знищило цей концтабір, і його не відбудовували. Учасники іншого бунту в Освенцимі у жовтні 1944 року знищили один з крематоріїв. [43] Всі ці насильницькі виступи сповільнили хід Голокосту. Для порівняння, ненасильницькі тактики (і, до речі, уряди союзників, чиї бомбардувальники легко могли досягнути Освенціма та інших таборів) виявилися нездатними припинити роботу чи знищити бодай один табір смерті до завершення війни.
Під час Голокосту, і у менш крайніх випадках від Індії до Бірмінгема, ненасильницька тактика не особливо допомогла її прихильникам, в той час як використання всього різноманіття тактик принесло результати. Простіше кажучи, якщо рух не несе загрози, він не здатен змінити систему, засновану на централізованому примусі і насильстві; [44] якщо цей рух не усвідомить ту силу, яка робить його небезпечним, та не використає її, він не зможе знищити систему. У сучасному світі уряди та корпорації мають майже повну монополію на владу, головним атрибутом якої є насильство. Поки ми не змінимо систему владних відносин (бажано також знищити інфраструктуру та культуру централізованої влади, щоб зробити неможливим підпорядкування багатьох небагатьом), ті, хто в даний час користається із повсюдного структурного насильства, хто контролює військових, банки, бюрократії і корпорації, будуть і далі порядкувати. Еліту неможливо переконати закликами до сумління. Особи, що дійсно змінять свої погляди і віднайдуть кращу мораль, будуть звільнені, засуджені, замінені, відкликані, вбиті.
Знову і знову люди, що борються не за якісь символічні реформи, а за повне визволення – за відновлення контролю над своїми власними життями, за можливість самостійно вести справи із навколишнім світом та людьми, – помічатимуть, що ненасильство не працює, що ми стикаємося з самодостатньою владною структурою, нечутливою до закликів сумління і достатньо сильною для того, щоб перемелювати тих, хто відмовляється підкорятися та співпрацювати. Ми повинні відновити історію опору, щоб зрозуміти, чому ми зазнали поразки в минулому, і як саме ми досягли хоча б обмежених успіхів. Ми також повинні визнати, що всі зіткнення, за винятком тих, що відбувалися за участі повністю умиротворених і тому неефективних пацифістів, включають усе різноманіття тактик. Розуміння того, що тактика ненасильства насправді ніколи не здобувала історичних перемог із революційними цілями, відкриває шлях до розгляду інших серйозних недоліків ненасильства.
Читайте також:
Тиранія безструктурності (Джо Фрімен)
