Ненсі Фрейзер — професорка філософії в нью-йоркському університеті «Нова школа», яка ще за часів студентства стала активісткою руху за громадянські права, одна з найвизначніших представниць критичної теорії. Вона до сьогодні залишається вірною політичному активізму — як одна з ініціаторок Міжнародного страйку жінок за «фемінізм для 99%». Її теоретичний доробок також охоплює гострі політичні проблеми: як поєднати боротьбу за соціальну справедливість з вимогами визнання, що висуває політика ідентичності? Наскільки капіталізм підриває власні умови існування? Як можна дієво протистояти правому повороту? Свої значні філософські надбання Фрейзер поєднує з конкретною вимогою: нам треба прогресивний популізм у відповідь на політику Трампа, «Альтернативи для Німеччини» та їм подібних.
Фото Мальте Єгера
Ви якось зазначили, що хоч Вас і називають філософинею, самі Ви себе вважаєте критикинею сучасності. Чому?
Я вивчала філософію й завжди викладала на філософському факультеті. Однак на мене сильно вплинув і лівий активізм. Як представниця покоління 68-го, я, звичайно, відчувала свою належність до Франкфуртської школи філософії. Мене захоплювала ідея інтердисциплінарної критичної теорії, яка намагається пояснити основні причини соціальної нерівності та подолати їх. Ця ідея визначає весь мій теоретичний доробок. Мене в жодному разі не можна назвати філософинею в класичному розумінні. Незважаючи на це, моя філософська освіта все ж відбивається на моїх працях.
Як Ви відкрили для себе Франкфуртську школу?
Вперше я наштовхнулася на неї в університеті, коли ми на одному семінарі читали «Одновимірну людину» Герберта Маркузе. Ця книга вразила мене: зображення конформістських тенденцій пізньокапіталістичного суспільства характеризувало якраз ту інтелектуальну та політичну культуру в США, яку я так ненавиділа. Водночас вже тоді мені стало зрозуміло, що Маркузе сам собі суперечить. З одного боку, він стверджував, що суспільство втратило здатність до будь-яких критичних імпульсів, властивих йому. З іншого боку, він спромігся описати цю ситуацію. Нові ліві із захопленням сприйняли цю книгу як заклик до боротьби. По суті, ця реакція суперечила висновку Маркузе. Це справило на мене незабутнє враження й мотивувало мене більше читати. Я відкрила Горкгаймера, Адорно та Габермаса лише тоді, коли почала працювати над своєю дисертацією. Так чи інакше Франкфуртська школа посідає центральне місце в системі моїх поглядів.
"Неоліберальна «політика розподілу», яка сприяє капіталу та збагачує заможних, може поєднуватися з різними формами політики визнання."
У Вашій книзі «Норовливі практики» (англ. Unruly practices), яка вийшла в 1989 році, Ви пропонуєте «демократичний, соціалістичний і феміністичний прагматизм». Німецьких читачів це може дещо спантеличити, оскільки прагматизм тут не асоціюється з лівими поглядами.
Прагматизм, як я думаю, не передбачує конкретного політичного спрямування. На мою думку, прагматизм є чимось на кшталт орієнтиру, який наполягає на незалежності мислення. Мислення завжди існує в певному історичному контексті та має реагувати на певні труднощі свого часу. Воно не має вивищуватися над світом, ніби божество. Метою має скоріше бути спроба зрозуміти непереборні суперечності сучасності та встановити можливості досягнення змін. Мовою філософів: прагматизм нагадує скоріше ліве гегельянство та має щось спільне з духом критичної теорії. Остання відрізняється від прагматизму тим, що розглядає не тільки очевидно непов'язані суспільні проблеми, а й бере також до уваги їх основоположну структуру. На відміну від мейнстримних прагматистів, представники критичної теорії відстежували проблеми аж до системних суперечностей соціального порядку.
Перейдімо до Вашого аналізу сучасності. За Вашими словами, зараз ми переживаємо кризу «прогресивного неолібералізму». Що Ви маєте на увазі?
Зараз ми переживаємо один із рідкісних моментів загальної кризовості, в якому весь суспільний лад втрачає подобу нормальності та виявляється дисфункціональним. Це чітко проявилося у втраті довіри до традиційних партійних систем та посиленні нових політичних альтернатив. Прикладами є Дональд Трамп і Берні Сандерс, Брексит і реорганізація Партії лейбористів за лідерства Джеремі Корбіна, Жан-Люк Меланшон і Національний фронт, «Подемос» і «Альтернатива для Німеччини». Тут я свідомо говорю про правий і лівий популізм, оскільки вони виражають те ж саме явище — кризу гегемонії прогресивного лібералізму. Ми всі знаємо, що неолібералізм — це проєкт лібералізації, глобалізації та фінансіалізації капіталістичного світового господарства, звільнення ринкових сил від державного контролю та віддання абсолютної переваги інтересам інвесторів. Однак важливо розуміти, що існують різні модифікації неоліберального проєкту. Неоліберальна «політика розподілу», яка сприяє капіталу та збагачує заможних, може поєднуватися з різними формами політики визнання.
"Прогресивний неолібералізм почав панувати в політиці США 30 років тому."
Цей зв’язок описує термін «прогресивний неолібералізм»? Чи можете Ви навести приклад?
Візьмемо для прикладу США: до 70-х років тут панувало мислення, орієнтоване на ідеї «Нового курсу», та впливовими були прогресивні рухи. Агресивному проєкту з дерегуляції в такій ситуації не вдалося б нічого досягнути. Для того, щоб він мав успіх, його необхідно було завуалювати й поєднати з чимось іншим, що б обґрунтовувало його етично. Рішення було в тому, щоб поєднати реакційну політику розподілу з прогресивною політикою визнання. Так з’явився «прогресивний неолібералізм» — дивна комбінація двох сил: з одного боку, динамічної, постіндустріальної частини американської економіки із символічним значенням — Кремнієвої долини, Волл-Стрит та Голлівуду, а з іншого — ліберального мейнстриму «нових соціальних рухів» — ліберального фемінізму та прав ЛГБТ, мультикультуралізму та захисту навколишнього середовища. Хоч «прогресивні» й відігравали роль молодшого партнера в цьому союзі, вони зробили необхідний внесок — емансипативний фасад, який слугував алібі для грабіжництва капіталу. Навіть якщо на той час ще не існувало цього терміну, прогресивний неолібералізм почав панувати в політиці США 30 років тому. Він закріпився за часів президентства Білла Клінтона, залишався впливовим в часи Буша, повернувся до влади з Обамою і, зрештою, знайшов ідеальне втілення в Гілларі Клінтон — політикині, яка хоч і говорить мовою фемінізму, проте впроваджує політику Голдмана Сакса.
Прогресивний неолібералізм уможливив зростання правого популізму?
Дійсно. До недавнього часу основним супротивником прогресивного неолібералізму був реакційний неолібералізм американських республіканців. Економічна політика в них була спільна, відрізнялася лише політика визнання — етнонаціональна та прохристиянська, спрямована проти іммігрантів. Існувало лише два види неолібералізму — обирати можна було між етнонаціоналізмом та мультикультуралізмом, які трималися на основі фінансіалізації та деіндустріалізації. Ця комбінація була катастрофічною для умов життя двох третин населення. Тому в ретроспективі вражає, що зростання популістичних сил тривало тривало так довго. Чи дивує те, що представники робітничого та середнього класу звинувачують прогресивний неолібералізм у своїх проблемах? У їхніх очах прогресивна політика визнання та неоліберальна політика розподілу виглядають однаково. Вони не бачили різниці між ними обома й просто відхилили цей проєкт повністю. Завдяки Трампу можливою стала реакційно-популістична альтернатива, яка начебто була спрямована як проти неоліберальних, так і прогресивних елементів.
Однак була ж і кампанія Берні Сандерса.
Правильно, Сандерс виступає за дещо інше — прогресивну популістичну альтернативу прогресивному неолібералізму. Як я вже згадувала, до цього існували лише прогресивний та реакційний неолібералізм. Із Сандерсом і Трампом з’явилося два варіанти — реакційний і прогресивний популізм. Це розширення політичної системи координат поставило неолібералізм перед викликом. Я жодним чином не заперечую, що неоліберальна економічна політика й сьогодні є визначальною. Показовим прикладом є Трамп: він керує не як реакційний популіст, а скоріше як ультрареакційний неоліберал. Так, прогресивний неолібералізм втратив свою гегемонію, оскільки він втратив свою моральну переконливість.
Як можна протистояти глобальному підйому реакційного популізму? Американський історик Тімоті Снайдер писав у популярній книзі «Про тиранію» те, що всі демократи — від консервативних і неоліберальних до лівих — мають об’єднатися з метою захисту ліберальних інституцій.
Я дуже ціную Тімоті Снайдера, але не погоджуюся ні з його аналізом, ні зі стратегічним висновком. Снайдер пропонує відновити стару матрицю політичних можливостей: посилити ліберально-індивідуалістську політику визнання, відкидаючи при цьому прогресивні форми популізму, та залишити політику розподілу капіталу. Таким чином, він не помічає однієї вирішальної речі — панування прогресивного неолібералізму зумовило підйом Трампа. Якщо «протистояння» має на меті лише захист ліберальних інституцій та не займається політичною економією неолібералізму, воно в найкращому випадку відновлює статус-кво. Зрештою, це означає готувати ґрунт для майбутніх ще гірших трампів! Замість того, щоб радити лівим долучитися до захисників лібералізму, я б зробила протилежне — нам потрібна політика розколу, щоб створити прогресивно-популістичну більшість.
Що Ви маєте на увазі під політикою розколу?
З одного боку, мова йде про руйнування прогресивно-неоліберального альянсу, тобто про те, щоб відділити менш привілейованих жінок, мігранток та людей іншого кольору шкіри від тих, хто монополізував їхні теми — феміністок-меритократок і антирасистів — проповідників корпоративної ідентичності та апологетів «зеленого» капіталізму. З іншого боку, тут йдеться також про необхідність розколу реакційно-популістичного блоку. Треба відділити робітників і службовців від тих економічних та соціальних сил, які пропагують мілітаризм, ксенофобію та етнонаціоналізм — всіх, хто називає себе представниками «маленької людини», але насправді є прихованими неолібералами.
"Деякі виборці Трампа — невиліковні расисти, але більшість протестних виборців — ні."
Що це конкретно значить?
В першому випадку це означає, що треба відмовитися від будь-якої ліберально-індивідуалістичної політики визнання, яка концентрується тільки на диверсифікації ієрархій замість того, щоб зменшувати або скасовувати їх. Замість опікуватися меритократією, необхідно відстоювати справжню рівність. У другому випадку мета полягає в тому, щоб залучити робітників та середній клас, які голосують за реакційних популістів, але не є закоренілими расистами, гомофобами та мізогінами, до прогресивного популізму. Це означає не тільки позбавитися впливу неолібералів, а й протистояти справжнім расистам та ісламофобам. Деякі виборці Трампа — невиліковні расисти, але більшість протестних виборців — ні. Це насамперед представники білого робітничого класу, які сильно постраждали від деіндустріалізації. 8,5 мільйонів виборців Трампа голосували в 2012 році за Обаму. Це свідчить про те, що вони радше з власного опортунізму, аніж відданості певним принципам, готові голосувати за расиста тоді, коли він говорить речі, які вони хочуть чути, і коли водночас немає антирасистського кандидата, який говорить ті ж самі речі. Ось цих виборців Трампа треба залучати до прогресивного популізму. Поки Тімоті Снайдер пропагує відновлення прогресивного неолібералізму, я виступаю за розвиток прогресивного популізму — на користь нового антигегемоністського блоку.
У Німеччині якраз лівий рух «Вставайте» (Aufstehen) Сари Вагенкнехт намагається апелювати до потенційних виборців «Альтернативи для Німеччини». Однак враховуючи критичний підхід нового руху до міграційного питання, критики бачать небезпеку наближення до правих поглядів.
Боюся, що я недостатньо знаю про ситуацію в Німеччині, щоб сказати щось конкретне з приводу «Вставайте». Якщо побоювання критиків відповідають дійсності, то це схоже на зворотний бік аргументу Снайдера: там, де він готовий пожертвувати розподілом на користь політики визнання, «Вставайте» здає політику визнання на користь розподілу. Як я вже сказала, я не можу стверджувати, чи є така оцінка «Вставайте» справедливою. Однак я категорично відмовилася б від такого погляду, тому що ці дві складові не можна відділяти одна від одної. Спроби знехтувати соціальною несправедливістю такі ж невдалі, як і спроби нехтувати несправедливостю на ґрунті етносу чи національності. Жодну з цих несправедливостей не можна подолати окремо, потрібно боротися з ними усіма.
Важливий аспект Вашої роботи — фемінізм не тільки в теоретичному, а й в активістському аспекті. Ви брали активну участь у русі, відомому під назвою «Фемінізм для 99%». Що це означає?
«Фемінізм для 99%» є як політичним, так і активістським проєктом.Це альтернатива ліберальному фемінізму «скляної стелі», від якого вигоду отримують менеджерки. Фемінізм для 99% виступає за мігранток, бідних, небілих робітниць та представниць середнього класу. Його проявом став Міжнародний страйк жінок, під гаслом якого виходили на демонстрації жінки в усьому світі. Він розпочався в Польщі та Аргентині 2016 року з масових протестів проти ще більшого обмеження права на аборт. Цей рух швидко поширився іншими державами та яскраво виступив під час вступу Трампа на посаду. Можливо, ви пам’ятаєте демонстрації жінок по всій країні. Ця неймовірна мобілізація здавалася перспективною, але їй не вистачало політичного порядку денного. Мережа лівих феміністок, до яких я також належу, вирішила втрутитися. В Міжнародний жіночий день 2017 року ми закликали до Міжнародного жіночого страйку за фемінізм для 99%. Це формулювання має показувати, що настав час залишити позаду фемінізм еліт. Гендерна справедливість означає для них побороти «дискримінацію» для того, щоб певні «талановиті» жінки могли робити кар’єру. Такий фемінізм ігнорує структурну складову менш привілейованого становища жінки в капіталістичній системі. Він забуває, що такі жінки, як Шерил Сендберг, можуть досягнути успіху за кошт бідних жінок, які виконують домашню роботу, доглядають за іншими та які отмують низьку заробітну плату. Фемінізм для 99% спрямованийпроти неоліберальної політики жорсткої економії, яку ми розглядаємо як посягання на соціальне відтворення. Реакція на таке має одночасно бути феміністською та антинеоліберальною, тому ми передусім вимагаємо, щоб капіталістичні інтереси отримання прибутку підпорядковувалися соціальним потребам.
"Фемінізм для 99% спрямований проти неоліберальної політики жорсткої економії, яку ми розглядаємо як посягання на соціальне відтворення."
У Вашій останній книзі «Капіталізм. Розмова з критичною теорією», яку Ви опублікували разом із берлінською філософинею Рахель Єґґі, Ви кажете, що капіталізм є не тільки економічним, а й суспільним ладом.
Капіталізм — інституціоналізований суспільний лад, який охоплює також «неекономічні» відносини та практики, ключові для підтримки економіки. Трудова діяльність, виробництво, товарообмін і фінансова система потребують для свого подальшого існування певних фонових умов, наприклад сім’ї, громадянського суспільства, природи, держав, політичних організацій та, не в останню чергу, значної кількості неоплачуваної та відчуженої роботи, в основному виконуваної жінками та людьми іншого кольору шкіри. Все це є основоположними елементами капіталізму та разом із тим причинами його суперечностей та криз.
Про які суперечності йде мова?
Капіталізм має інституційну структуру, яка базується на чотирьох «принципах розподілу», яких не існувало в будь-якому іншому суспільстві. По-перше, капіталізм відділяє економічне виробництво від соціального відтворення. Те, що ми сьогодні сприймаємо як різні сфери, тісно співіснувало в докапіталістичних суспільствах: виховання дітей, хатня робота та приготування їжі були частиною того ж соціального простору, частиною якого були й сільське господарство та ремесло. В капіталістичній системі ці види діяльності розглядаються як принципово різні та підпорядковуються різним гендерним сферам: сім’ї або місцю виробництва. По-друге, капіталізм розрізняє трудову діяльність «вільних робітників» від примусової неоплачуваної діяльності. Попередні суспільства не знали такого розподілу. Всі, хто не мали власності, вважалися залежними суб’єктами. Тільки капіталізм розрізняє між тими, хто піддається «простій» експлуатації, та тими, хто піддається жорстокій експропріації у формі рабства, колоніалізму або постколоніальної експропріації через заборгування. На користь капіталу ці обидві групи протиставляються один одному за логікою «розділяй та володарюй». По-третє, капіталізм загострює розподіл між суспільством і природою. Те, що раніше базувалося на близькості людини до природи, перетворилося за допомогою капіталізму на те, що Гайдеґґер називає «стоячим резервом» — ресурси, про відтворення яких ніхто не задумується. По-четверте, капіталізм відділяє «економію» від політичної влади. Раніше обидві сфери були невіддільно пов’язані. За феодального ладу відносини феодала та васала визначали також роботу, виробництво та збут. Капіталізм розділив ці відносини, передавши роботу, виробництво та збут владі капіталу, а законодавство та уряд залишилися у сфері компетенції держави. Оскільки цей розподіл суттєво звужує сферу дії політики, то він обмежує й демократію. Наголос на цих чотирьох рисах капіталізму має привернути увагу до його прихованої сторони. Суперечності та кризи капіталізму стосуються набагато більшої кількості сфер, аніж лише досліджуваної Марксом економії.
«Капіталізм також залежить від на домашньої праці»
Плакат Red Women's Workshop
Наприклад?
Суперечності соціального відтворення, екології та політики. Тут капіталізм недарма спричиняє регулярні кризи. Керуючись прагненням отримувати безмежну вигоду, капіталістична система існує не тільки за кошт експлуатації робітників, а й також привласнює природні ресурси, суспільні блага та неоплачувану доглядову роботу. Капіталізм регулярно дестабілізує ті умови, які він сам і ми всі потребуємо для життя. Тож криза є частиною його ДНК. Тому я пропоную розуміти капіталізм ширше, брати до уваги теми феміністок, антирасистів, захисників навколишнього середовища та демократів. Всі ці питання не можна розглядати окремо, особливо тоді, коли капіталізм не визнається проблемою.
Розмовляли Нільс Марквардт та Домінік Ерхардт
Переклала з німецької Марина Ларіна за публікацією: Philosophie Magazine, 2019. „Wir brauchen eine Politik der Spaltung“. Available 23.07.2019 at: [link].
Читайте також:
Гендерное угнетение через призму теории социального воспроизводства (Марина Ларіна)
Фемінізм, коли «включитися» означає «включитися за рахунок інших» (Інтерв'ю з Ненсі Фрейзер)
Фемінізм, капіталізм і підступність історії (Ненсі Фрейзер)
