Фемінізм, коли «включитися» означає «включитися за рахунок інших»

  • 03 листопада 2015
  • 1853
Фемінізм, коли «включитися» означає «включитися за рахунок інших»

Інтерв'ю з Ненсі Фрейзер

Передмова Дарії Попової

Світовий бестселер Шерил Сендберґ «Включайся!» підіймає тему «скляної стелі», яка заважає жінкам досягати кар’єрних успіхів. Книга мотивує жінок прагнути до високих посад та поєднувати роботу й увагу до сім’ї, тобто, репродуктивну працю. Ця книга є яскравим зразком ліберального фемінізму, який за значущістю порівнюють із такими роботами, як «Загадка жіночності» Бетті Фрідан. У інтерв’ю Ненсі Фрейзер критикує ліберальний фемінізм як течію, що бореться за права лише певної категорії жінок, а саме освічених жінок середнього класу, та пояснює, чому варто ставити під питання не лише патріархат, а й капіталізм.

Оскільки ліберальний фемінізм в українському дискурсі представлено краще, ніж інші течії фемінізму, його критика є важливою, особливо в світлі нещодавнього виходу книги Шерил Сендберґ українською мовою.

 

У цьому інтерв’ю йтиметься про філософські питання, що стосуються фемінізму. Моя співрозмовниця Ненсі Фрейзер, професорка філософії та політології в Новій школі (Нью-Йорк). Вона є авторкою книги «Долі фемінізму: від державного капіталізму до неоліберальної кризи».

Гаррі Гаттінґ: Нещодавно ви писали: «Як феміністка, я завжди гадала, що змагаючись за емансипацію жінок, я будую кращий світ: більш егалітарний, справедливий та вільний. Але нещодавно мене почало хвилювати те, що… наша критика сексизму тепер обґрунтовує нові форми нерівності та експлуатації». Чи не могли б ви пояснити, що мається на увазі?

Ненсі Фрейзер: Мій фемінізм походить із руху нових лівих і досі зберігає характерні риси мислення того часу. Для мене фемінізм – не лише питання досяжності для певної кількості жінок влади та привілеїв у рамках наявних соціальних ієрархій. Це більшою мірою питання подолання цих ієрархій. Для цього слід критично оцінити й послабити структурні ресурси гендерного домінування в капіталістичному суспільстві – насамперед інституціалізований поділ на два надумано різні види діяльності: з одного боку, так звану «продуктивну» працю, яка історично асоціюється з чоловіками та винагороджується заробітною платою; з другого боку, репродуктивну працю, яка здебільшого не оплачується і яку досі виконують переважно жінки. На мою думку, цей гендерований ієрархічний поділ між «продукцією» та «відтворенням» є визначальною структурою капіталістичного суспільства та джерелом гендерних асиметрій, які глибоко в ньому закладено. Не може відбутись жодна «емансипація жінок», доки ця структура лишається непорушною.

Г. Г.: Чому розв’язати проблеми, вирішення яких цікавить феміністок, може фундаментальна трансформація системи, а не просто один великий крок назустріч виправленню соціальних та економічних вад нашого капіталістичного суспільства?

Н. Ф.: На це, звісно, можна поглянути з такого ракурсу. Але я запитую, чи фемінізм сьогодні справді сприяє такому розв’язку. На мій погляд, теперішній ліберальний фемінізм обрав такий підхід, який не може досягти справедливості навіть для жінок, не кажучи вже про інших. Проблема в тому, що цей фемінізм сконцентровано на заохоченні освічених жінок із середнього класу «включитися» та «пробити скляну стелю», інакше кажучи, підніматися кар’єрною драбиною. За визначенням, від такого підходу виграють лише жінки з професійно-менеджерского класу. І за відсутності структурних змін у капіталістичному суспільстві, ці жінки виграють лише «включаючись» за допомогою інших, перекладаючи репродуктивну та побутову роботу на низькооплачуваних та непостійно зайнятих працівників, типово на жінок, які наражаються на расову дискримінацію (racialized women) та/або жінок-іммігранток. Тож такий фемінізм не є й не може бути фемінізмом для всіх жінок!

Але це ще не все. Ліберальний фемінізм сформував вузьке, орієнтоване на ринок ставлення до рівності, яке часто збігається з основними неоліберальними корпоративними поглядами. Таким чином, він має тенденцію опинитися на одному боці з особливо хижацькою («переможець отримує все») формою капіталізму, яка відгодовує інвесторів, «з’їдаючи» (cannibalizing) життєві стандарти всіх інших. Навіть гірше, цей фемінізм підтримує алібі для такого хижацтва. Дедалі більше саме ліберальна феміністична думка підтримує харизму, ауру емансипації, і неолібералізм, спираючись на них, виправдовує свій широкий висхідний перерозподіл благ.

Г. Г.: Чи можете ви навести конкретні приклади того, як, на вашу думку, ліберальний фемінізм допомагає капіталістичній експлуатації?

Н. Ф.: Звісно. У 1970 році феміністки розвинули переконливу критику післявоєнного культурного ідеалу, відомого як «сімейна заробітна плата». Його суть полягає в тому, що жінки повинні бути домогосподарками «повний робочий день», а їхні чоловіки повинні бути єдиними (як мінімум, основними) годувальниками сім’ї, що заробляють достатньо для забезпечення всього домашнього господарства. Без сумніву, лише меншості американських сімей вдалося досягти цього ідеалу. Однак він був надзвичайно поширеним у фазі капіталізму, яка ґрунтувалася на масовому виробництві та відносно добре оплачуваній, захищеній профспілками роботі чоловіків (здебільшого білих). Але все це змінилося з появою другої хвилі фемінізму, що відкинула сексистську ідею «сімейної заробітної плати», яка є опорою чоловічого домінування та жіночої залежності. На цьому етапі феміністичний рух іще поділяв антикапіталістичні погляди нових лівих. Критика, яку розвивав цей рух, не мала на меті штучно завищити цінність найманої праці, тим паче знецінити неоплачувану репродуктивну працю. Навпаки, феміністки цього періоду критикували андроцентризм суспільства, який надавав перевагу «прибуткам перед людьми», економічному виробництву над людським та соціальним відтворенням. Вони прагнули змінити глибинні структури та основоположні цінності системи шляхом, з-поміж іншого, позбавлення найманої праці її центральної ролі та підвищення цінності неоплачуваної діяльності, особливо суспільно-необхідної репродуктивної праці, за яку відповідають жінки.

Г. Г.: Як же змінилася критика «сімейної заробітної плати»?

Н. Ф.: Нині феміністична критика «сімейної заробітної плати» набула зовсім іншого характеру. Її головне прагнення тепер – утвердити новий, більш «сучасний» ідеал господарства «двох працівників», який вимагає працевлаштування жінки та «витискає» час для репродуктивної праці. Схвалюючи цю ідею, ліберальний фемінізм сьогодення ставить себе в один ряд із сучасним неоліберальним капіталізмом. Цей капіталізм мобілізував жінок у «сили найманої праці» у великих масштабах, одночасно експортуючи виробництво на Глобальний Південь, послаблюючи профспілки та поширюючи низькооплачувані та непостійні «МакРоботи». Це призводить, звичайно, до зниження реальної заробітної плати, різкого зростання кількості оплачуваних робочих годин, потрібних окремому господарству для того, щоб забезпечити сім’ю; а також до відчайдушної боротьби за додаткові години для оплачуваної роботи, які здобуваються шляхом перекладення репродуктивної роботи на інших. Яка іронія, що цьому надають феміністичний полиск! Феміністична критика «сімейної заробітної плати», яка була колись спрямована проти знецінення репродуктивної праці, тепер підсилює капіталістичну ідею підвищення цінності найманої праці.

Г. Г.: Але не всі зусилля феміністок сконцентровані на жінках із вищого класу. Як щодо проектів забезпечення малими позиками («мікрокредит») бідних жінок із малорозвинених країн із метою допомогти їм розвинути малий бізнес? Багато феміністок залучено в процес узаконювання політики, що є надзвичайно шкідливою для переважної більшості жінок, а також для дітей та чоловіків.

Н. Ф.: Я дуже рада, що ви поставили це питання, оскільки це ще один приклад того, як феміністичні ідеї було викривлено, щоб вони послужили неоліберальним, капіталістичним цілям. Мікрокредит вихваляють як шлях розширення можливостей жінок у бідних сільських регіонах Глобального Півдня. Також він мав би уособлювати новий висхідний шлях подолання бідності із залученням дедалі більшої кількості людей, який сприяє реалізації низових підприємницьких ініціатив, уникаючи бюрократичних перепон, створених на догоду великомасштабним державним проектам. Тому мікрокредит однаково сприяє і піднесенню ринкових ідей, і дискредитації держави, і гендерній рівності. Фактично, він сплітає ці ідеї в дивному поєднанні, у результаті якого фемінізм ховається під маскою ідеології вільного ринку.

Але це лише майстерний трюк. Мікрокредит став шалено популярним саме тоді, коли міжнародні фінансові інституції зацікавилися «структурною перебудовою» на Глобальному Півдні, що означало встановлення таких умов для отримання позики, які змусили би постколоніальні держави проводити приватизацію та лібералізацію економіки, урізати соціальні витрати, відмовитися від політики подолання бідності та сприяння працевлаштуванню. Але мікрокредит жодним чином не може замінити таку політику. Стверджувати протилежне – жорстокий обман.

Отже, в цьому випадку деякі групи феміністок справді залучено в процес узаконювання політики, що є надзвичайно шкідливою для переважної більшості жінок, а також для дітей та чоловіків.

Г. Г.: Чи перетворюється фемінізм у безнадійну справу через те, що його пов’язують із фундаментальною критикою капіталізму? Більшість американців вважають, що капіталізму нічого не загрожує.

Н. Ф.: Що ж, я далеко не переконана в тому, що трансформація неоліберального капіталізму є безнадійною справою. На мою думку, ця соціальна система перебуває в дуже глибокій багаторівневій кризі (одночасно економічній, екологічній, соціальній та політичній), і це має до чогось привести, як привело в 1930 році. Для мене те, чи буде капіталізм трансформовано, не є питанням, питання лише в тому як, коли і в чиїх інтересах це буде зроблено.

Я б хотіла, щоб феміністки приєдналися до інших прогресивних емансипативних соціальних рухів і допомогли інтелектуальними та практичними зусиллями окреслити напрям змін.

Г. Г.: Чи означає це більше зусиль, спрямованих на покращення умов життя жінок у наявній капіталістичній системі, та менше зусиль на користь майбутньої можливої революції?

Н. Ф.: Ні в якому разі. Я рекомендувала би стратегію «нереформістської реформи», якщо скористатися поняттям французького екосоціалістичного філософа Андре Горза. Це означає розроблення та проведення реформ, які дають реальні результати вже сьогодні, і водночас відкривають шлях до радикальнішої боротьби за глибокі структурні зміни в майбутньому. Феміністки можуть обрати цей підхід і без віри в досягнення піднесеної далекосяжної мети. Ми не повинні наразі вирішувати, чи його кінцевим результатом стане посткапіталістичне суспільство.

Моя особиста думка, як я зазначала раніше, полягає в тому, що не можна подолати чоловіче домінування, якщо не позбутися глибоко закладеного в капіталізмі пріоритету економічного виробництва над соціальним відтворенням. І я думаю, що радикальна трансформація є реалістичнішою перспективою, ніж стратегія «включення». Але я не проти того, щоб мої погляди виявилися помилковими; якщо новий вид капіталізму зможе звільнити жінок (усіх жінок) без того, щоб водночас псувати життя кому-небудь іншому, я підтримаю його. Отже, давайте проводити нереформістські реформи й спостерігати за тим, куди вони приведуть.

Норми, які надають «маскулінним» рисам більшої ваги, ніж «фемінним», глибоко закладені в наші соціальні практики та інституції.

Г. Г.: Багато феміністок нині дуже переймаються підсвідомими упередженнями щодо жінок – упередженнями, властивими навіть тим, хто виступає за права жінок, у тому числі самим жінкам. Наскільки важливою вважаєте ви цю проблему?

Н. Ф.: Підсвідома упередженість щодо жінок (і до всього, що можна назвати «жіночним») є дуже впливовою в нашому суспільстві. І ви маєте рацію: це впливає й на самих жінок, до числа яких належать і ті, що вважають себе феміністками. Я могла б навести багато прикладів, але моїм улюбленим є загадка. Вона стосується реанімаційного хірурга, якому треба прооперувати хлопця, тяжко пораненого в автомобільній аварії, у якій його батько миттєво загинув. Хірург побачив хлопця й сказав: «Я не можу оперувати, це мій син.» Загадка в тому, як таке можливо?

Ви були б враженні тим, як багато часу потрібно більшості людей, у тому числі жінкам та феміністкам, щоб здогадатися, що хірургом є жінка. Багато людей радше припускають, що це чоловік-гомосексуал. Звичайно, є багато інших прикладів. Наприклад, про вплив сексистських упереджень на сприйняття умінь і характеристик кандидатів та кандидаток на роботу.

Г. Г.: Та чи є це лише справою окремих людей, незалежно від того, чи йдеться про свідомі або несвідомі упередження?

Н. Ф.: Авжеж ні. Норми, які надають «маскулінним» рисам більшої ваги, ніж «фемінним», глибоко закладено в наші соціальні практики та інституції, включно з правом, медичною практикою, корпоративною культурою та критеріями добору тих, хто має право на суспільні блага загалом. Тому не дивно, що ці норми – у людей в головах. Проте я наголошую на тому, що ці норми – не лише у людей у головах. Навпаки, культурні цінності, які відводять жінкам підпорядковану роль, глибоко закладено в соціальні структури, які регулюють соціальні відносини щодня. Тому фемінізм не може обмежуватися зміною свідомості. Ми маємо також виключити сексистські норми з наших соціальних інституцій та замінити їх цінностями, що передбачають рівність між усіма чоловіками та всіма жінками.

Г. Г.: Чи могли б ви навести приклад того, як виявляються такі сексистські цінності?

Н. Ф.: Звичайно. Ось один із них: кілька судів ухвалили рішення, відповідно до яких те, що роботодавець не надав жінці відпустку за вагітністю, не є гендерною дискримінацією, оскільки це не позбавляє жінок тих переваг, якими користуються чоловіки. Беручи за стандарт працівника-чоловіка, такі рішення фактично карають жінок за те, що вони – «інші». Крім того, сучасні норми, які стосуються грошової допомоги, штовхають матерів малих дітей на роботу. Фактично визнаючи, що виховання дітей не є роботою, такі норми ставлять тих, хто отримує допомогу, в становище жебраків, котрі отримують щось задарма. І нарешті, норми, які визначають те, що вважається самозахистом, ґрунтуються на типовій чоловічій соціалізації, що велить відповідати ударом на удар, не зволікаючи. Таким чином, жінки, які чекають зручного моменту, щоб знешкодити нападника, мають труднощі з доведенням необхідності самозахисту. У всіх цих ситуаціях, а також у багатьох інших, наші інституції та соціальні практики функціонують на основі андроцентричних та сексистських норм, які не дають жінкам повноцінно брати участь в соціальному житті нарівні з чоловіками.

Г. Г.: Ще однією проблемою, яка дуже хвилює феміністок, є так звана «культура зґвалтування», особливо поширена на території коледжів. Яке ваше ставлення до цього?

Н. Ф.: Ця проблема нині справді є дуже популярною, і в мене виникають змішані почуття щодо цього. Почасти через те, що я завжди насторожуюся, коли одна проблема стає настільки домінантною, що заступає всі інші, як це часто відбувається з питанням абортів у США. Але так само через те, що в мене виникає відчуття дежавю. Складається враження, що ми переглядаємо, з одного боку, попередні аргументи «протекціоністського» табору феміністок, що сфокусовані на проблемі насильства проти жінок та прагнуть її виправити шляхом змін кримінального права; а з другого – ліберального табору феміністок, котрі прагнуть визнання жінки як суб’єкта та її сексуальної свободи.

Особисто я завжди хотіла розвинути третій підхід, який виступав би не лише за сексуальну свободу для жінки, але й за громадянські права для всіх. І я вважаю, що в рамках цього підходу має вирішуватися не лише проблема сексуального насильства, але й знеособлених чи системних форм примушування, які обмежують жіночу автономію в сексуальній та інших сферах. Наприклад, варто повторити аргументи «руху жінок, що стали жертвами насильства у сім’ї» 1970 року, у рамках якого було наголошено на важливості не лише кримінальних санкцій, але й «можливостей виходу» в формі гідного доступного житла та робочих місць із заробітною платою, достатньою для забезпечення жінки та її дітей.

Г. Г.: Як можна поширити цей загальний погляд на проблему насильства в коледжах?

Н. Ф.: Мене турбують ті підходи, які змальовують коледжі та університети як територію, на якій відкрито сезон полювання для ґвалтівників. Я визнаю, що існують місця, які справді заслуговують на вислів «культура зґвалтування», але я думаю, що їхня кількість досить обмежена, а тому я не хочу, щоб цей вислів використовували занадто часто, оскільки це позбавить його значення та критичної сили. Поширенішими є випадки сексуальної експлуатації (і цей вираз є точнішим, ніж «зґвалтування»), які характеризуються двозначністю в спілкуванні, змішаними почуттями, складнощами у визначенні власних почуттів чи їх відсутністю, недостатньою впевненістю в необхідності їх висловлювати – це все ті обставини, які стають на заваді жіночій сексуальній автономії та автономії у відносинах, особливо (але не тільки) в середовищі гетеросексуалів. Дуже важливо забезпечити критичне та продуктивне розуміння цих явищ. Але я гадаю, що нинішня дещо перебільшена кампанія проти «культури зґвалтування» є надто прямолінійною для цього завдання.

Розмовляв Гаррі Гаттінґ
Переклала Катерина Доцюк

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери