Неоліберальні реформи в Україні: репортаж з конференції

Максим Казаков

9 червня в приміщенні культурного простору «Плівка» зібралися науковці та студенти, промислові робітники та молоді політики, профспілкові активісти та журналісти. Тут журнал «Спільне» проводив конференцію на тему «Неоліберальні реформи в Україні: пошук альтернатив».

Одна з модераторок чудово окреслила головну мету заходу: «Часто вживаєш термін “неолібералізм”, але не завжди можеш пояснити, що маєш на увазі». Першим етапом розв’язання будь-якої проблеми є її раціональне усвідомлення, за яким слідують практичні заходи. І так крок за кроком, доки світ не вирулить з глухого кута, безперспективність якого стає все більш очевидною.

Представницький пул експертів, запрошених «Спільним», проаналізував сучасну ситуацію з різноманітних перспектив.  Учасники активно ставили питання, висловлювали своє бачення та конструктивно сперечалися. Чого ми й прагнули досягти.

Модераторка першої панелі Тоня Мельник

Перша серія доповідей (панель «Неолібералізм: світові тенденції та місце України») наводила світло наукового аналізу на те, куди неоліберальна політика спрямовує економічний та соціальний розвиток світ-системи та нашої країни. Те, що більшість жителів будь-якої країни відчуває на власному бюджеті, є результатом не економічних циклів чи невидимих ринкових сил, а цілеспрямованих дій бізнес- та політичних еліт.

Кандидатка соціологічних наук, наукова співробітниця Інституту соціології Віталіна Буткалюк окреслила загальну картину неоліберальних реформ, підкріпивши її даними про зростання нерівності  в різних куточках світу починаючи з 1980-х років. За словами вченої: «Україна належить до країн, які найбільше постраждали від наступу неолібералізму». На недемократичність неоліберального курсу вказують результати останніх соцопитувань, проведених Національною академією наук України.  Від 70 до 90% респондентів висловили незадоволення нинішньою соціально-економічною системою. Неоліберальний курс місцевих політиків особливо болісно дається взнаки в умовах зміни місця України в світ-системі — поступового її перетворення на сировинну неоколонію.

Кандидат політичних наук, доцент Північно-західного інституту управління Російської академії народного господарства Ілля Матвєєв розповів про те, як російська влада урізала соціальні витрати протягом 2014—2016 років. Український уряд зображує власні реформи як щось  прогресивне, щиро західне, як спосіб вирватися з лабет радянщини і «русского мира». Наприклад, міністерка Уляна Супрун жаліється, що агенти Кремля погрожують їй і заважають переводити українську медицину на нові рейки. Насправді ж реформи, які зараз проходять в Україні, вже стали реальністю в РФ і чомусь на кандидата в члени ЄС її не перетворили. Авторитарний режим у РФ витрачає не менш скромну частку  бюджету на медицину й освіту, ніж країни класичного «вільного ринку» (США, Чилі, Південна Корея, Латвія). Зрештою, і громадяни України, і громадяни Росії опиняються в ситуації, коли «щоб сходити до лікаря, від чогось треба відмовлятися».

Консультант апарату Верховної Ради України Павло Фролов проаналізував, як на вітчизняну економіку вплинули попередні етапи приватизації власності, яка на 1991 рік вважалася загальнонародною, та подальші перспективи роздержавлення промисловості. Від цього «літопису грандіозного дерибану української власності» може запаморочитися голова: «5/6 економічного потенціалу великої європейської країни було приватизовано менш ніж за 11 млрд доларів США або всього лише 13% номінального ВВП України 1990 року». Постмайданна влада через залежність від західних партнерів знизила градус махінацій під час приватизаційних аукціонів, але загалом продовжує курс усіх попередніх урядів — на розпродаж ефективних і стратегічно важливих підприємств. Макроекономічна користь від приватизації попросту химерна: державні підприємства виставляються на продаж за безцінь (буває, що за 1 гривню), а після придбання новими власниками сплачують мінімальні податки завдяки всім відомим, але непоборним офшорним схемам.

Завершувала першу панель доповідь аспірантки КПІ ім. І. Сікорського, заступниці директора Центру соціальних і трудових досліджень (ЦСТД) Оксани Дутчак про «Неоліберальну антикризову політику та гендерну нерівність в Україні та світі». Для когось жіноче питання було закрите в 1917 році, коли жінки в Україні отримали виборче право, комусь ввижається новий матріархат, але факти знову демонструють протилежне: розрив середніх зарплат чоловіків і жінок в нашій країні коливається між 20% та 25%. У неоліберальному «суспільстві рівних можливостей» жінки залишаються прив’язаними до державної допомоги, тому згортання соціальної сфери (в прихованій формі відсутності індексації) б’є насамперед по «другій статі». «Фемінізм — це і про мінімальну зарплатню, і про прожитковий мінімум».

Друга панель «“Ліва Європа”: колоніальний шаблон, зразок для наслідування чи політичне партнерство?» резонувала з лейтмотивом сучасної української політики — євроінтеграцією. Якщо вступ України до ЄС лишається «уявною лінією, що віддаляється в міру наближення до неї», то інтеграція в ширшому сенсі, безумовно, поглиблюватиметься й це приноситиме як певні переваги, так і деякий негатив. Коли кудись інтегруєшся, набагато краще реалістично уявляти, куди ж саме.

Ілюстрація з презентації Андрія Рєпи

Політичний філософ та перекладач Андрій Рєпа висвітлив, як у сучасній Європі рефлексують над власним минулим, у якому лівизни було не менше, ніж у країнах «реального соціалізму». Західноєвропейська лівиця, звісно, відрізнялася від своїх колег на схід від Берлінського муру: «Єврокомуністи часто були соціал-демократами з радикальними гаслами». Але «об’єднана Європа» мала чималу ліву складову. Неолібералізм — це й «демонтаж того, що було традиційним для Європи». Європейські ліві початку ХХІ століття стоять перед викликами нової епохи, необхідністю перезапуску свого політичного флангу. На думку доповідача, ключ до головоломки подолання капіталістичного ладу лежить на стику марксизму й анархізму.

Квір-активістка та PhD з антропології Надія Чушак розповіла про досвід Сербії — країни, схожої в багатьох аспектах на Україну, але майже відсутньої в нашому інформаційному полі. За розвиненого капіталізму зазвичай відбувається легітимізація «нетрадиційної» сексуальності, але лише за умови інкорпорації її до панівного ладу. Вираженням цього є гомонаціоналізм, NGOізація  ЛГБТ руху та навіть сама ЛГБТ-ідентичність — на них і спрямована квір-критика. Для країн, орієнтованих на євроінтеграцію, формальне надання прав ЛГБТ стає одним з центральних «іспитів на зрілість». Але у відриві від ширшої емансипативної боротьби перемоги ЛГБТ стають пірровими. Прем’єр-міністерка Сербії Ана Брнабич — відкрита лесбійка, і вона ж проводить неоліберальні реформи, що погіршують життя всіх громадян.

На конференції ми почули доповідь кандидата соціологічних наук і доцента КПІ ім. І. Сікорського Володимира Іщенка на тему «Українські та західні ліві: стратегія взаємодії». Дослідник переконаний, що з перспективи внутрішньополітичної ситуації сучасну українську лівицю доцільніше порівнювати не із західними колегами, що посідають у ЄС незрівнянно солідніші позиції, а з латиноамериканськими лівими часів переходу цих країн до демократії, коли ліві заново розгортали діяльність на тлі олігархічних режимів і ультраправих парамілітарних формувань. Водночас на зовнішньополітичному рівні вітчизняна лівиця взаємодіє все ж із європейцями, а не латиноамериканцями. Сьогодні перед українськими лівими стоїть завдання формування власної мережі, на основі якої й може виникнути політичний суб’єкт, та утворення ширших коаліцій в рамках боротьби за права людини.

Аспірант Дипломатичної академії та засновник «СД Платформи» Богдан Ференс розповів про досвід своєї організації в популяризації соціал-демократичних ідей. Молодий політик схарактеризував одну з основних проблем сучасного лівого руху в Україні: «Ми тусуємося у своєму світі та не виходимо назовні». Вихід назовні ж передбачає переклад того, що звучало на конференції, на мову, зрозумілу пересічному громадянину. І це має стати орієнтиром для лівих у найближчі роки.

Редакторка «Політичної критики» Таша Ломоносова переконана, що висвітлення в українських лівих медіа діяльності європейських колег має нести «продуктивні ідеалізації, якийсь такий вимір, якого зараз бракує». «Зразком для наслідування є не рухи чи політичні об`єднання, а конкретні практики — чи то практики успішної політичної мобілізації, як-от рух Чорного протесту, чи то соціальні ініціативи та реформи, як-от скасування плати за проїзд у містах Естонії. Ми співпрацюємо переважно з медіа Центральної Європи — і з цими контекстами в українського точок дотику куди більше. Особливо якщо звертатися не до сьогодення, а до процесів 1990-х — початку 2000-х, коли там відбувалась така сама неолібералізація ззовні, як зараз в Україні. Ми можемо показувати до чого призвели медичні реформи в Польщі та Румунії чи пенсійні реформи в Угорщині, Словаччині, Польщі».

Алла Латнер, шахтарка та профспілкова активістка

Найбільш чисельною була третя секція  — «Методи спротиву неолібералізму й формування альтернатив». І це не випадково. Як зауважив один із модераторів, найбільш гостре зіткнення з неолібералізмом відбувається на робочому місці.

Відкрила завершальну панель Аня Оксютович, координаторка українського відділення міжнародної організації «Працююча християнська молодь». Торік в рамках «Clean Clothes Campaign» А. Оксютович і О. Дутчак вперше провели в Україні масштабне дослідження умов праці у взуттєвій і швейній промисловості. Завдяки цьому ми можемо побачити ситуацію з перспективи самих швачок, «мовчазних» (у медіапросторі) виробниць елітарного одягу. Тут за цифрами стоять щоденні особисті трагедії. Через низьку зарплату, завищені норми й подовжений робочий день стандартною є ситуація, коли швачка «не має багато можливостей спілкуватися з донькою — приходить з роботи, готує їсти й лягає спати». Якщо завдяки міжнародній кампанії солідарності іноді вдається вплинути на виробників, то самоорганізація швачок зустрічає серйозні структурні перешкоди та лишається на вкрай низькому рівні. «Молоді працівниці навіть не знають, чи є в них профспілка й чи сплачують вони внески».

Аня Оксютович і Юрій Самойлов

Наступний доповідач натомість поділився досвідом найбільш організованої частини робітничого класу України — криворізьких металургів та гірників, об’єднаних у низку незалежних профспілок. Кривий Ріг подає унікальні за вітчизняними мірками приклади успішної боротьби за кращі умови праці. Місцеві профспілки домоглися підвищення зарплат торік, а зараз на найбільшому заводі країни «АрселорМіттал» триває «італійський» страйк^[1]. Голова міського осередку Незалежної профспілки гірників України та член Ради ГО «Соціальний Рух» Юрій Самойлов розповів про ситуацію на заводах і шахтах. Робітники опинилися в такому становищі, що відступати далі нема куди: «Або тут будемо вирішувати питання по зарплаті, або виїжджаємо до Польщі». І це не унікальне явище, а загальноукраїнська проблема — результат багаторічного наступу великої буржуазії, що досягає вже якихось критичних рубежів та викликає контрдії найманих працівників: «На основі Арселору можна судити про майбутні події в усій Україні».

Коли фахівець із трудового права Деніс Новіков, кандидат юридичних наук та доцент ХНПУ ім. Г. Сковороди, починає свій виступ словами: «Говорити про те, що трудове право існує практично неможливо», то це звучить провокативно. Насправді ж це формулювання прекрасно підходить для опису ситуації в законодавстві та правозастосуванні: суспільна реальність суперечлива й назовні парадоксальна. Абсурд та шизофренічність — також інструменти класового панування. Вічна напівреформованість трудового законодавства на практиці вигідна для великого бізнесу й політиків — «у каламутній воді ловлять рибку». Але й для організованої праці існує дуже широке поле легальної боротьби: «Прав у нас нереальна кількість». Проблема у вкрай низькій юридичній грамотності (держава всіляко уникає популяризації цієї галузі права) та відсутності інституцій, за допомогою яких робітники могли б реалізувати свої права.

Про один з успішних прикладів розвитку такої інституції у формі ГО, а згодом політичної партії розповів лідер «Республіки» Павло Вікнянський. Від поточної ситуації увага слухачів переключилася на політику — мистецтво можливого. Щоб досягти чогось у цій сфері, варто —  вслід за доповідачем — дотримуватися максими Антоніо Грамші: бути песимістом за своїми спостереженнями, але оптимістом за діями. А «республіканцям» вистачає дій, якими вони можуть похвалитися: і сама реєстрація партії, і розвиток місцевих осередків, участь у місцевих виборах та видання власної газети, сміливе висловлювання на теми, табуйовані для мейнстримних політсил — зокрема, політичних репресій в Україні.

Робітники розумової праці — це також наймані робітники. Більша частина інтелектуалів воліє про це не згадувати, тому що це суперечить інтересам їхнього наймача. Але учасники конференції розуміють класову солідарність та важливість застосування своїх знань і вмінь у справі емансипації пролетаріату.  Отже, фінальні доповіді стосувалися того, як ліва інтелігенція може протистояти натиску неолібералізму на своєму робочому місці — в експертній раді, на телестудії, в інтернеті.

Директорка ЦСТД Ніна Потарська розповіла про свій досвід взаємодії як з українськими чиновниками, так і з представниками міжнародних інституцій. Останні, хоч і назагал дотримуються неоліберальної ідеології, є помітно адекватнішими, ніж доморощені шокові терапевти. Так, експерти, які працюють в Міжнародному валютному фонді, самі визнають: «Немає жодної країни, якій би на практиці допоміг МВФ». Авторитетна для українських чиновників західна критика може допомогти остудити їхній ультрареформаторський пил. Самі транснаціональні бюрократи тяжіють до спілкування з незалежними експертами, адже «українські чиновники завжди з усім згодні», а ліві фахівці можуть запропонувати більш реалістичну та нюансовану картину.

Питання, як перетворити культурний капітал, яким володіє ліва інтелігенція, на політичний, далі розвинув кандидат політичних наук, доцент КПІ ім. І. Сікорського Олексій Якубін. Ліва експертиза потрібна також і мейнстримним медіа. Їхні власники й менеджери, звісно, не поділяють лівих поглядів, але критичність та інакшість ціняться на медіаринку. «Коли говорять, що все добре — це не дає ефекту реальності; і коли кажуть, що все погано — це не дає ефекту реальності». Буржуазні медіа, попри темники, «хочуть інших точок зору, хочуть іншої мови» — і цим треба користуватися, щоб просувати власний порядок денний.

Але це не матиме сенсу без розбудови власних, суто лівих, незалежних від великого бізнесу ЗМІ. Про особливо важкі перші кроки в цьому напрямку йшлося в доповіді редакторки «Vector:media» Діни Артеменко «Про важливість медіактивізму і реалії роботи низового». Медіактивізм — це те, що відрізняє нас від буржуазних ЗМІ. Кожен лівий журналіст практикує активізм як поза своєю трудовою діяльністю, так і під час неї. Медіактивістка не ретранслює спущені згори настанови —  вона пізнає соціум та пропонує своє бачення, прагне вплинути на аудиторію, але залишається відкритою для критики.

Нарешті, крім того, що кожен з нас є мислячим суб’єктом, є робітником, усі ми — мешканці конкретного району, члени певної громади, сусіди сотень аполітичних людей, що мають спільні з нами побутові проблеми. Журналістка й органайзерка ГО «Соціальний рух» Анна Сарапіон описала приклад боротьби громади проти комодифікації (перетворення на товар) публічного простору, а саме приватизації легендарного київського стадіону «Старт». Одні з головних інгредієнтів успішної кампанії — раціональний розрахунок та стратегічне планування. Водночас не менш важливим є безпосередній людський контакт: «Ми робили компоти й лимонади, один одного пригощали і поміж тим обговорювали подальші заходи». Цей вимір лівого активізму не варто відсувати на задній план, адже альтернативою капіталізму має бути більш гуманістичне суспільство.

Слідкуйте за анонсами на нашому сайті та FB-групі. Восени відбудеться наступний захід, де ми колективно попрацюємо над формуванням альтернатив сучасному ладу. Інший світ можливий.

За допомогу в організації конференції дякуємо Rosa Luxemburg Stiftung в Україні. Фотографії люб’язно надані Vector:media.