1997 року Runnymede Trust, організація з протидії дискримінації, опублікувала доповідь про ставлення до мусульман у Великій Британії, в якій вперше вжила термін «ісламофобія» – як різновид ксенофобії, спрямований у напрямку ісламу та мусульман. Поняття, звісно, існувало задовго до появи терміну, і не лише у Європі – Україна так само потерпає від цієї проблеми, загостреної у дев’яностих і пізніше рядом найрізноманітніших факторів. Це і репатріація кримських татар і пов’язані із нею земельними конфліктами на півострові. Це і медіа-репрезентація чеченської війни (російською і проросійською – внаслідок часткової спільності інформаційного простору). Це і расистська інтерпретація в медіа 11 вересня у США, французької «війни передмість», Беслану і Норд-Осту. Варто згадати ще й політику Віктора Ющенка на президентській посаді, підсилену діяльністю МВС під орудою «расиста» Юрія Луценка – їхня непідкріплена статистикою та логікою істерія щодо нелегальної міграції з країн Азії та Африки, хоча і не «розпалювала» фобію щодо мусульман як таких, але підігравала ксенофобію в цілому. Всі згадані фактори угноїли розкішний грунт, на якому квіти ісламофобії буяють пишно, як арабески на стінах Альгамбри. Милуйся – не хочу.
Коректний аналіз ісламофобії в Україні, що в тому числі включав би порівняння ставлення до мусульман зі ставленням до інших традиційних об’єктів ксенофобії (євреїв, рома), наразі ще чекає своїх робочих рук. Поодинокі дослідження стосуються нетолерантності взагалі, і з них можна зрозуміти в кращому разі те, що українці не люблять не лише мусульман, а і власних працедавців. «Іновірців», втім, більше не люблять на півдні України та в Криму, ніж у решті регіонів. Логічно: за переписом населення 2001 року, 55-60 % всіх «мусульман за походженням» (осіб, що належать до національностей, які традиційно дотримуються мусульманського віросповідання) України живуть саме на території Криму. Понад 90 % з них належать до кримськотатарської спільноти, яка має досить високий рівень релігійної самосвідомості. А соціальні проблеми, що супроводжують історію репатріації татар до Криму, не вирішуються ефективним чином, відтак напруження у регіоні набуває різних форм, зокрема, «конвертується» в ісламофобію.
– Ісламофобія глобалізує локальні конфлікти, формуючи образ непримиренної ворожнечі між культурами, релігіями й цивілізаціями, – коментує ситуацію аналітик В’ячеслав Лихачов. – Завзяті, хоча й безуспішні, пошуки тренувальних таборів ісламських екстремістів і терористів у Криму тільки нагнітають обстановку, так само як і нав’язливі асоціації ситуації на півострові з Косово, до яких вдався навіть нинішній міністр внутрішніх справ. Зіткнення між різними групами суспільства через реальні економічні інтереси, наприклад, земельні, змінюються в Криму актами вандалізму відносно мусульманських цвинтарів або мечетей. Не останню скрипку в цих процесах грають місцеві ЗМІ.
Разом з тим проблема актуальна не лише через посилення в українському суспільстві ксенофобських настроїв різного ступеню радикальності (що знаходять своє крайнє вираження у нападах на грунті ненависті), а й через те, що мусульмани в Україні за замовчуванням перебувають у гіршому становищі, аніж представники «традиційного» християнства. Йдеться не лише про кримських татар, що після повернення на історичну батьківщину починають влаштовувати своє життя з нуля в умовах перешкод і тиску – йдеться також про мусульман-мігрантів, що тим чи іншим чином опинилися в Україні. Так, один лише Узбекистан за останні кілька років відзначився Андижанською бійнею і сильним тиском на мусульманську частину своїх громадян, внаслідок чого в Україні різко зросла кількість узбеків – за рахунок шукачів притулку. А інтеграція їх в українське суспільство, як і надання їм статусу біженців з подальшим переселенням у третю безпечну країну, є дещо проблематичними – в силу принципової постановки державою Україна питання у класичній площині «порятунку потопельників руками потопельників». Це у кращому разі – коли їм не заважають рятуватися самими.
Репрезентація проблеми ксенофобії у мас-медіа також найчастіше викликає бажання битися головою об підлогу, причому аж ніяк не в релігійному екстазі. Чого варте саме лише «соціальне ток-НЕшоу» «Київський форум» на тему «Національне питання в Києві чи є привід для хвилювання?» (орфографія оригіналу збережена), що було продемонстроване на КДР ТРК у лютому цього року. Від першої фрази ведучої «Київ – столиця багатонаціональна. Тут проживають вірмени, азербайджанці, грузини, китайці, в’єтнамці, афроамериканці» і аж до самого кінця ефіру і переважна більшість гостей у студії, і журналістка, яка робила тематичний сюжет, демонстрували вибухову суміш із некомпетентності та істерик. Уявлення про іноземців сумбурно-стереотипні і нагадують про класичний пасаж Леся Подерв’янського «аксакали, шакали, ішаки, басмачі», українцям гості студії рекомендують бути сентиментальними, не перейматися вбивствами на грунті ненависті, не обговорювати національне питання взагалі, і ще багацько того, що вкрай важко назвати спробою адекватного рішення проблеми. Зате, що характерно, припускають, що українцям властивий здоровий глузд. Цікаво, на основі чого.
– Суспільство налякане роздутої ЗМІ загрозою «мусульманського тероризму», і іслам сам по собі починає сприйматися як небезпечна загроза, – додає Лихачов. – Позитивний образ стародавньої й мудрої релігійної культури відступає перед обличчям більш затребуваних у ЗМІ сучасних стереотипів. Стереотипний медіа-образ мусульманина викликає асоціації радше не з реальними носіями ісламу, а із маніяками-терористами з американських або російських бойовиків. Страх викликає агресію, це стандартний механізм людської психіки. Люди, у яких на вулицях можна впізнати мусульман, нерідко стають об’єктами злих глузувань від звичайних перехожих або агресії з боку підлітків-расистів. Незаконні, але звичні міліцейські перевірки, засновані тільки на зовнішності, відбуваються на очах навколишніх і тільки стимулюють ксенофобське ставлення: раз міліція так старанно перевіряє «цих», виходить, «вони» і правда пов’язані із криміналом і небезпечні.
А тим часом проблема взаємодії мусульман із рештою суспільства, налаштованої не те щоби доброзичливо, існує і не збирається «розсмоктуватися». Муфтій України шейх Ахмед Тамім грішить проти істини, кажучи, що ісламофобія виникає тоді, коли іслам і мусульмани виявляються занадто сильно включеними в політику. Півмільйона українських мусульман у політичній і навколополітичній діяльності репрезентовані слабко; а проте факт існування фобій щодо мусульман навіть у порівняно цивілізованій столиці підтверджується дуже просто і швидко.
Підтверджується, він, власне, експериментом, поставленим студентами факультету соціальних наук і соціальних технологій НаУКМА восени 2009 року. Дівчина, вдягнена у чорний одяг та нікаб (тканина, що закриває обличчя, лишаючи проріз для очей), спілкувалася на вулиці на прості теми – на зразок «котра година». Експеримент мав на меті зафіксувати для подальшого аналізу спонтанну реакцію киян, не спотворену подальшою раціоналізацією чи намаганням показати себе в певному світлі, – як це могло би бути при проведенні анкетного опитування, до якого респондент міг би себе певним чином підготувати. Дещо пізніше дослідники провели кілька інтерв’ю із представниками мусульманської спільноти України, щоб порівняти висновки і проконтролювати самих себе. Як виявилося, вуличний експеримент мав певні методологічні недоліки – тільки впродовж інтерв’ю дослідники дізнались, що зазвичай мусульманки не ходять в Україні в чорному одязі, тим паче не прикривають обличчя нікабом. Тим не менш, така методологічна неточність підняла ряд важливих питань: чому, приїжджаючи в Україну, мусульмани мають відмовлятись від свого традиційного релігійного костюму? Через страх в кращому разі бути висміяним, а, в гіршому, навіть потрапити в лікарню з тілесними ушкодженнями? З іншого боку, «мусульманка» виглядала у цілковитій відповідності до наявних у суспільстві стереотипів.
Насправді, в цьому питанні у відносинах між українськими громадянами та представниками мусульманської спільноти існує дуже хиткий баланс. Майже у всіх країнах світу (окрім традиціоналістської Саудівської Аравії, мультинаціональної Великобританії тощо) сучасні мусульманки ходять без нікабу. І виключно з мотивів зручності. Україна в даному разі не є винятком. Мусульманки XXI століття надають перевагу зручним брюкам замість довгих платтів, та хіджабу, що закриває лише волосся, замість жаркого та незручного нікабу. З іншого боку, відомі випадки, коли вулицями Києва ходили дуже релігійні мусульманки, котрі через власні переконання не хотіли відкривати обличчя. І їм доводилось несолодко. Найпоширенішим типом дискримінації стосовно таких жінок є дуже прискіпливі погляди, нечемне «тикання» пальцями та перешіптування поза спиною. І хоча акти фізичного насилля або ж банальне «рукоприкладство» в таких випадках не зустрічались, все ж таку форму дискримінації можна вважати ісламофобією. Звичайно, мусульманку в нікабі, з майже повністю закритим обличчям, не часто зустрінеш навіть на вулицях столиці, але незвиклість українських громадян до екзотичного вигляду Іншого не повинна ставати приводом до нечемного обговорення та, врешті, дискримінації.
Але якщо ви раптом захочете «пожити» в тілі мусульманки і на власній шкурі відчути гаму дискримінаційних відтінків, то для цього зовсім не обов’язково закривати обличчя та одягати нікаб – дискримінація починається набагато раніше, вже на етапі вбрання в абаї. Ця деталь мусульманського релігійного костюму представляє собою довгу сукню, зазвичай з атласної тканини з різноманітними східними візерунками. Абаї майже неможливо європеїзувати, тож дівчата та жінки, які з якихось причин не хочуть носити абаї, мусять одягати брюки з безформною тунікою, бо звичайні довгі плаття занадто обтягують тіло, цим самим підштовхуючи дівчину до порушення релігійних канонів. Разом з тим, дівчата, котрі все ж бажають носити абаї в публічних місцях, зазвичай не можуть собі дозволити цієї релігійної «розкоші». Частіше за все, українські мусульманки ходять вулицями в брюках та туніках, і лише прибувши до місця призначення (громадські збори спільноти, різноманітні культурні центри) переодягаються в красиві абаї. Звісно, можна висунути аргумент, мовляв, в громадському транспорті дуже незручно носити абаї, тож брюки – найоптимальніший варіант. Разом з тим, в європейских, а тим паче, у східних країнах мусульманки носять абаї значно частіше, і навіть на вулицях міст, в метро, в громадському транспорті мусульманку в абаях ви зустрінете з більшою ймовірністю, ніж навіть в центрі Києва. Тож важко повірити, що справа лише у якійсь магічно-винятковій незручності українського транспорту.
Якщо ж ви захочете повторити експеримент київських дослідників та відчути себе справжньою консервативною релігійною мусульманкою, то будьте готові до всього, адже спектр вражень оточення може бути (і під час експерименту таки був) найрізноманітнішим – і страх, і агресія, і цікавість, як до екзотичної тваринки. «Нехай ходить, але краще би вона перевдяглася, а то ходить, як привид»; «Нехай ходить, аби не масово»; «Я підтримую скінхедів, і, якби я був трошки молодшим, то був би в їх русі», – ось тільки частина коментарів до ситуації, які отримали дослідники. Загалом приблизно четверта частина всіх опитаних після зустрічі з мусульманкою для висловлення свого ставлення до неї використовували слова «алькаїда», «терористка», «ніндзя», «привид». Переважно, правда, говорили про це інтерв’юєрам, аніж самій «мусульманці», але, зрештою, і цього вже забагато. Самія, опитана мусульманка, також відзначає, що постійно стикається з гострими неприємними для неї поглядами, що молоді чоловіки називають її «терористкою», незважаючи на те, що вона не носить нікабу.
Але не тільки зовнішній вигляд мусульман (а особливо мусульманок) є приводом до дискримінації. Не менш важливим також є питання економічного характеру. «Коли життя в Україні буде ще складнішим, то ставлення до іноземців тим паче погіршиться. До будь-кого, байдуже, хто він, тому що люди будуть шукати причину і знайдуть її. Якщо іноземець та його родина живуть у хорошому будинку, у них хороша машина, значить, це наші гроші, які ми мусимо у них відібрати», – відзначає респондент Ваїль. А оскільки шведів, американців, німців та французів від звичайних українців відрізнити важко, то злість за погіршення соціально-економічного стану, підозрюють мусульмани, будуть зганяти саме на них – як на зовні відмінних, адже «бьют не по паспорту, а по роже».
Як же можна знизити рівень ксенофобії (та ісламофобії як вузького її прояву)? Останнім часом світова неоліберальна наукова спільнота прихильна до думки, ніби ріст вільного ринку на Близькому Сході відкриє шлях до соціальної лібералізації та закінчення ери екстремізму. Наср Валі, автор книжки Forces of Fortune: The Rise of the New Muslim Middle Class and What It Will Mean for Our World, котра дала поштовх до проведення дискусії навколо питання вільного ринку в якості медіуму між західним та східним світом, аргументує свою позицію тим, що першочерговість фінансового інтересу відсуне на другий план розбіжності в релігії та політичних поглядах; на підтвердження своєї позиції автор наводить процес зведення міста Дубаї, мовляв, капітал зблизив західний та східний світ в єдиній справі створення нового міста. Загалом, сучасна неоліберальна думка прихильна до такої теорії, і дискусії ведуться лише стосовно деталей: як довго буде тривати такий процес? Які життєві аспекти зблизяться швидше: глобальні чи локальні?
І дійсно, київський експеримент з «переодягання» мусульманкою на перший погляд продемонстрував втішні новини – рівень агресії значно знижується саме на базарі. Продавці значно охочіше йшли на контакт з «мусульманкою», пропонували товар на продаж, інколи, не дуже влучно: «Купуйте свининку, жіночко!». Під час інтерв’ю майже всі говорили, що «ринок – це нейтральна територія», і, мовляв, будь-які люди мають право знаходитись тут. Окрім того, «всі їсти хочуть», тож «мусульманка» може ходити повз базарні лавки скільки душа забажає. Тим не менш продавець 54 років, котрий продав імпровізованій мусульманці все, що та забажала, під час подальшого інтерв’ю переконливо доводив, що, якби він був молодшим років на 20, то обов’язково б долучився до руху скінхедів. Зауважимо, що враження самого експериментатора від спілкування з цим чоловіком було непоганим і нічим негативним не вирізнялось. Звичайно, відштовхуючись лише від самого інтерв’ю, ми не схильні приписувати ксенофобські настрої всім респондентам, які повторювали ключову сентенцію стосовно нейтральності ринкової території (а вона, як виявилося, досить поширена). Але саме це, хоча і єдине в своїй жорсткій радикальності інтерв’ю чітко демонструє, що за привітною усмішкою продавця можуть стояти стійкі ксенофобські переконання. І питання, як вони проявляться поза межами ринку, коли мотивація фінансової вигоди відсутня, лишається відкритим. Додатково, опитані мусульмани у своїх інтерв’ю зазначали, зокрема, що у дорогих магазинах до них ставляться набагато привітніше, ніж на ринках. Вже згадана Самія припустила, що в «модних магазинах продавцям платять за їхню привітність». Знову ж таки, постає закономірне питання – чи поза робочою територією збережеться таке привітне ставлення?
Не покладатимемось у вирішенні цих проблем на волю Аллаха. Адже навіть найвідданіші молитви не зроблять світ кращим. Питання протидії дискримінації, як бачимо, стоїть гостро. Сподіватися на адекватну державну політику у цьому питанні складно – в тому числі з огляду на те, що актуальний міністр внутрішніх справ, ще будучи на чолі кримської міліції, виступав із заявами на схвалення депортації кримських татар та інших народів із півострова.
