Виступ Террі Іглтона у Трініті-коледжі 23 листопада 2008 року
Вперше опубліковано в: Спільне, №8, 2014: Релігія між експлуатацією і емансипацією
Чи чули ви про того божевільного, що ясного ранку вибіг на ринковий майдан і без упину кричав: «Я шукаю Бога! Я шукаю Бога… Де Бог? — вигукував він. — Я скажу вам. Ми вбили його — ви і я. Всі ми — його вбивці… Бог помер. Бог залишився серед мертвих. І ми вбили його… Не було ще діяння величнішого; і кожен народжений після нас завдяки цьому діянню належатиме до історії вищої, ніж уся історія до цього часу».
Фрідріх Ніцше. Весела наука 1
А було вже близько шостої години, і вчинилася пітьма по всій землі до дев‘ятої години. І затьмарилося сонце, і завіса (в храмі) роздерлася посередині. Ісус щосили гукнув, промовляючи: Батьку! В руки Твої віддаю духа Мого. І тільки-но сказав це, як о тій же хвилі віддав духа.
Євангеліє від Луки 23: 44-46 2
Усім відомо, що Ніцше проголосив: «Бог помер», так само як усі знають слова Марії Антуанетти «Нехай їдять тістечка» чи Хамфрі Богарта «Зіграй іще раз, Семе» (хоча, схоже, ніхто з них такого не казав). Але стривайте… якщо Бог справді мертвий… хто ж це його так? Запевне ж не патлаті ліваки-атеїсти, а радше охайно підстрижені банкіри. На думку самого Ніцше, Бога вбили не ті, хто в нього не вірить, а ті, хто вірить. Його замордували бездоганно респектабельні воцерковлені провінційні буржуа, а не раціоналісти, анархісти, войовничі гуманісти й такі інші моральні хами з сумнівною репутацією.
Капіталістичне суспільство досі потребує самолегітимації шляхом звернення до певних релігійних і метафізичних цінностей. Проблема в тому, що воно саме постійно підважує та дискредитує ці цінності своїм прагматизмом, раціоналізмом і секуляризмом. Капіталізм є за своєю суттю агностичною, скептичною, розчарованою формою життя (що б вам не казали в Техасі), яка, а словами Маркса, здирає німб святості з людського існування. Ринок не вірить у Бога, бо він не вірить ні в що — чи, принаймні, ні в що з того, чого не можна продати, здати в оренду чи протринькати. Ця нелюба нам цивілізація досі потребує релігійних і метафізичних цінностей, щоб роздобути для себе трішки ідеологічної легітимності, але — як би це іронічно не звучало — водночас її щоденна невтомна діяльність релятивізує вічне, прагматизує абсолютне й секуляризує трансцендентне. Можна стверджувати, що капіталізм застряг у перформативному протиріччі між тим, що він справді робить, і тим, що він каже, ніби робить — між церквою і транснаціональною корпорацією, домашнім вогнищем і стриптизом, базою і надбудовою. Суть слів Ніцше в тому, що ця нахабно матеріалістична система вбила Бога, але на рівні ідеології мусить вдавати, ніби він досі живий, і благочестиво приховувати своє батьковбивче діяння. Вона сховала тіло або (ще краще) під’єднала його до апарату штучного дихання. На її обличчі вираз оманливої невинності («Нє, чувак, це не я!»). Буржуазне суспільство вбило Всемогутнього на ділі, але досі потребує його шанованої присутності на словах. На думку Ніцше, така цивілізація не може позбутися малодушної ілюзії, що їй досі потрібна метафізика. У неї нема часу на Бога на практиці, але вона не може зізнатися в цьому в теорії. Якби лиш вона змогла прийняти нищівну, травматичну благу вість, що їй для власного існування не потрібні метафізичні фікції, абсолютні засади, трансцендентні гарантії чи безсумнівні основи, тоді — як вважає Ніцше — вона стала би вільною. Як мовить святий Павло: можна по-справжньому жити (форма існування, яку він називає благодаттю), лише звільнившись від прокляття Закону. Це як алкоголік, що зав’язав. Відмова від милиці видається немислимою, а життя без неї — вкрай хитким і жалюгідним, тоді як насправді, якщо позбутися її, можна буде усвідомити, що вона тобі насправді й не була потрібна, а життя без неї лише збагатилося.
Водночас, Ніцше стверджує, що гуманізм не заповнить порожнечі. Усе, що робить гуманізм — заміна однієї непотрібної форми трансцендентності (Бог) на іншу (Людина). Тому смерть Бога сповіщає також і про смерть Людини. Не можна замінити один фетиш іншим. Ось чому Надлюдина означає трансформоване людство, яке прийде зі щирим прийняттям смерті Бога. Це шалене, радісне існування тих, хто спроможний прославляти життя без засад — відчайдушна безтурботність духовних аристократів, сміливців, які ризикують жити без гарантій. Надлюдина чи Металюдина може вдивлятися в бездонну прірву небуття Бога, не перетворюючись на камінь. Цей чоловік (для Ніцше це ніколи не жінка) є істотою в екстазі, що танцює й співає від думки, що його існування таке ж смертне, крихке, безґрунтовне, довільне й випадкове, як твір модерного мистецтва.
Єдина проблема: це все виглядає як християнство! Не зовсім те, що мав на думці Ніцше… Для Нового Заповіту, як і для Also sprach Zarathustra, єдиним добрим Богом є мертвий Бог. Для християнства, як і для Ніцше, смерть Бога в особі закатованого політичного злочинця, знаного як Ісус, означає не заміну Бога людством, але прихід преображеного людства. Для християнства Бог теж є безоднею чистого небуття, без суті та ґрунту, а говорити, що нас сотворено, означає стверджувати, що наше життя є абсолютно несуттєвим, що ми могли б і не народжуватися. Таке існування — чистий дар і умовність, радикальний кінець-у-собі, найвищий acte gratuite — що сам себе встановлює, вкорінює й задовольняє. Як Бог існує без будь-якої мети поза самим собою, так і людські створіння проживають життя найкраще, коли вони такі ж славетно беззмістовні, як твори мистецтва.
Справедливий соціальний устрій у цьому сенсі має дозволити чоловікам і жінкам бути метою-в-собі, а не засобами для влади чи прибутку інших. Бог, як говорить Тома Аквінський, є владою, що дозволяє нам бути автономними. Думати, що віра в Бога надає міцний фундамент під ногами (а не руйнує) — це маячня фундаменталістів. Ідеться не про те, що (як у Ніцше) люди мають бути самі для себе законом, — на противагу християнському вченню, де вони мають поважати Божий закон. Для Томи Аквінського саме слідувати Божому закону означає бути вільним, щоб бути собою.
Тож Ніцше і християнство, нібито запеклі антагоністи, насправді так багато в чому доходять згоди, що аж соромно — принаймні для Ніцше. Ми не можемо бути вільними, поки не позбудемося впливу патріархального Ніхтатуся (Nobodaddy — так називає його Вільям Блейк), знаного як Бог. Так стверджує Ніцше. Але те саме сказано й у Новому Заповіті. Сприймати Бога як суддю, патріарха та прокурора — це в Писаннях натяк на Сатану, тобто, на сатанинський образ Бога, котрий нам покаже, де раки зимують. А оскільки ми всі затяті злісні мазохісти в полоні Закону (чи того, що Фрейд називає потягом до смерті), саме цього ми потайки прагнемо. Ми б радо розтерзали себе, аби лиш отримати від цього задоволення. Ця жахлива смертельна спайка закону та пристрасті, між іншим, є головним предметом психоаналізу. Про тих, хто перебуває в пастці цього замкнутого кола, де закон і пристрасть безкінечно підживлюють одне одного, зазвичай кажуть, що вони потрапили до пекла. Образ закатованого і страченого Ісуса є знищенням сатанинського образу Бога й приходом Бога як друга, коханця, жертви, порадника, несправедливо звинуваченого й катованого товариша. Цей образ заміняє сатанинського Бога не людством у його тріумфі, як це робить раціональний гуманізм, а людством у його найвразливішому стані.
І саме цього не може стерпіти Ніцше. Саме тут, а не в питанні смерті Бога, він рішуче розходиться з Євангелієм. Адже для нього слабкість, страждання та смертність є частиною огидної та хворобливої змови, що має на меті понизити благородних і життєствердних. Він забуває, що Ісус жодного разу не радив хворим і нещасним змиритися зі своїм стражданням. Навпаки, він розглядає муки як зло й має чіткий намір його знищити. Ніцше також забуває, що жодна влада, яка не солідаризується з людською тілесністю та вразливістю, ніколи не буде достатньо тривалою й ефективною. Адже саме таким є один із уроків трагедії — форми мистецтва, що так захоплювала самого Ніцше, нехай і з інших причин.
Таким чином, врешті Ніцше виявляється менш революційним, ніж Новий Заповіт. Немов нестямний власник фітнес-клубу, він поклоняється силі, кремезності й мужності, а поразку сприймає як хворобливу та ганебну. Як ті американці, котрі зневажають лузерів, він не бачить, що важливою є поразка, а не успіх. Не бачить, що Ісус — це хвороблива пародія на Спасителя, що з людської точки зору його місія є ганебним і страшним провалом, що образ розіп’ятого Месії був жахливим скандалом для набожних євреїв його часів. Зрештою, Ніцше відрікається від найпроникливішого відкриття трагедії: що — як сказав Вільям Батлер Єйтс — «не може уціліти те, чого не роздаєш» 3.
Переклала Анастасія Рябчук
Перекладено за: Eagleton, T., 2008. Nietzsche and Christ.