15-19 травня у Києві відбувся масштабний захід, який засвідчив вплив Майдану та нинішнього конфлікту в Україні на світобачення значної частини західних інтелектуалів та дипломатів – конференція «Мислити з Україною», проведена спільно такими виданнями та ініціативами, як «Критика», Центр візуальної культури, «Політична критика», The New Republic, Eurozine. Як ціле цей захід складно назвати науковою конференцією – швидше його учасники щиро прагнули висловити підтримку українському суспільству, що опинилося в такій складній ситуації. Багато учасників конференції відомі позитивними публікаціями про Майдан і початок перетворень в Україні в умовах жорсткої російської пропаганди, що має неабиякий вплив і на Заході та почасти є причиною доволі скептичної постави частини західних ЗМІ. Водночас було помітно, що ставлення до Майдану, розуміння ситуації з анексією Криму та конфліктом на Сході України стали поживним ґрунтом для певного ідеологічного проекту, який уже своєю чергою впливає на подальше розгортання подій і на наратив про ті події, що вже сталися. Нижче я в короткому повідомленні про деякі основні тези, що лунали на заходах конференції (а я відвідав далеко не всі заходи, тож моє сприйняття може бути певною мірою викривлене), спробую пояснити, що я маю на увазі. Хтось, імовірно, скаже, що виявлення ідеологічних проектів та полеміка з ними не на часі — але мені здається, що це важливо для визначення напрямку, в якому буде рухатися наше суспільство надалі. Якщо на часі артикуляція таких проектів, то на часі й полеміка з ними.
Конференція відкрилася лекцією її ініціатора, Тімоті Снайдера — мабуть, найпомітнішого промоутера України в західному академічному істеблішменті. Останні півроку він регулярно повідомляв про події на Майдані, намагаючись розвінчувати стереотипи про «фашистський Майдан» і зосереджуючись натомість на критиці дрейфу офіційної Росії в бік побудови радикально націоналістичного проекту. У цьому справедливому пориві він інколи заходив так далеко, що стверджував, наприклад, ніби «революція почалася з лівиці». Це аж ніяк не відповідає фактам, але, можливо, такі перегини можна розуміти не стільки як описові твердження, скільки як перформативи, покликані скерувати в іншому, більш демократичному напрямку подальше розгортання внутрішньої ситуації. Лекцію Снайдера можна поділити на дві основні частини, одна з яких була присвячена українській історії, а інша – російській сучасності та її значенню для Європи. У першій історик прагнув показати, що на українській території вже понад тисячу років панує Європа. Історія Київської Русі, наприклад, так само пов’язана з варягами, як і історія Франції та Британії. У другій він представив свою відому тезу про те, що євразійство стало ледь не офіційною доктриною Кремля, і що консервативні сили, які перемагають у Росії, прагнуть створити Євразію як альтернативу декадентській Гейропі. Саме з цієї причини вони активно співпрацюють з антиєвропейськи налаштованими праворадикалами європейських країн. Тому Європа має об’єднатися для протистояння цій загрозі, бо поодинці європейські національні держави стануть легкою здобиччю авторитарної та консервативної Євразії, яка прагне знищити демократичну і прогресивну Європу. У цьому, звісно, прочитується якийсь Гантінґтон, і слід очікувати, що налаштовані подібно до Снайдера західні інтелектуали й дипломати знову піднімуть на щит доктрину цивілізаційного протистояння, обравши основним противником уже не ісламську цивілізацію, а євразійський «Русский мир». Власне, Снайдер згадав про свій дипломатичний бекграунд і обіцяв, що США швидко наздоженуть втрачені за останні двадцять п’ять років дослідницькі позиції в питаннях русистики, совєтології і досліджень Східної Європи. Не випадає сумніватися, що педалювання цих досліджень, як за часів холодної війни, буде політично мотивованим. Я розумію, що більшість досліджень (не результатів, а тем, проблем, теоретичних каркасів) у соціальних науках є тією чи іншою мірою політично мотивованими, просто важливо знати про ймовірний зсув у найближчі роки.
Секційні дискусії в основному також були побудовані навколо й заради демонстрації підтримки, яку надають Україні, точніше її уряду та промайданівськи налаштованій частині суспільства, західні інтелектуали. Власне дискусії між учасниками було небагато, кожен просто висловлював те, що думає про Майдан, Росію і зміну світового порядку. Стосунки Донбасу й Києва обговорювалися переважно в контексті ролі Росії у повстанні. При цьому бракувало обговорення інших важливих аспектів, які впливають на розгортання ситуації — питання того, як зменшити підтримку збройного повстання серед мирного населення чи мінімізувати заподіяну цьому населенню шкоду, фактично не стояло. Часом наявність певної підтримки з боку частини місцевого населення просто заперечувалася, наприклад, на підставі вражень від візиту до Дніпропетровська. Тут бракувало диференційованого бачення ситуації на Півдні та Сході, адже Дніпропетровськ і Луганськ – це сьогодні різні світи. Важливо також ставити питання про вплив АТО на настрої людей, зокрема про те, яку роль у цьому відіграла мобілізація на Схід добровольців із радикально націоналістичними переконаннями й участь у подіях у Маріуполі на початку травня людей з такої організації як Соціал-національна асамблея. Опитування, проведене під час загострення в цьому місті, 9-13 травня, засвідчило негативне ставлення більшості мешканців Донбасу до силового звільнення захоплених установ і навіть виявило, що близько 56% із них вважали захоплення установ у своєму регіоні «народним повстанням». Про такі моменти, розуміння і врахування яких важливе для подолання збройного конфлікту, варто було би згадати на подібному заході, якщо вже про це мало можна почути з українських ЗМІ, частина яких перейшла в режим інформаційної війни та пропаганди (що було особливо помітно у висвітленні одеської трагедії). Якби ситуацію осягали не категоріях протистояння узагальнених і недиференційованих демократичного та консервативного світів, а з погляду захисту інтересів населення конфліктного регіону й уникнення його радикалізації, то було би більше шансів згадати про те, якими учасники протестів (причому часом без урахування конкретних мотивів, мети та форми участі у протестах) поставали в обговореннях інтелектуалів і журналістів. Адже якщо ми прагнемо заспокоїти ситуацію та уникнути відокремлення «народних республік», то варто звертати увагу на такі явища як виправдання «знищення колорадів» та відверта расиалізація мешканців «Луганди» і «Донбурасу». На щастя, окремі виступи підштовхували до подібних рефлексій, навіть якщо не озвучували цю проблему вголос: так, прочитати цей підтекст було легко у лекції Славенки Дракуліч про роль інтелектуалів у розпаленні конфлікту та популяризації націоналізму на Балканах. Хорватська публіцистка, що зазнавала переслідувань за часів тамтешньої війни, назвала ключовим аспектом ворожнечі, що веде до громадянської війни, іншування, створення образу ворога та дегуманізацію. Її ж теза про те, що „there is nothing special about intellectuals“, що освіта чи інтелектуальна праця зовсім не дають щеплення від агресивного націоналізму та войовничості, звучала доволі критично і, схоже, була сприйнята аудиторією як важливе попередження. Мабуть, у цьому плані кожному, хто переживає з приводу нинішніх подій і виступає з позицій невідокремлення територій, варто поставити перед собою питання: на чому, власне, ґрунтується ця настанова? Для мене, не патріота, відповідь така: національний суверенітет і територіальна цілісність – це виведені, вторинні цінності, а не цінності в собі. Основними цінностями є свобода, добробут і повноцінна самореалізація індивідів у їхньому співжитті, і саме з огляду на реалізацію цієї мети відокремлення частин України чи їх приєднання до Росії не є доцільними. Для розуміння цього достатньо покласти конституцію України поруч із конституцією ДНР, поглянути на біографії самопроголошених повстанських командирів або на поширені серед повстанців насильницькі практики. Водночас таке питання дозволяє інколи критично переглядати позиції, з яких виступаєш, не дегуманізувати опонента і постійно пам’ятати про основу – конкретні інтереси конкретних людей, виходячи з яких тільки й варто оцінювати ситуацію.
Лекцію Пола Бермана «Токвіль і ідея демократії» можна схарактеризувати як стилістично красиву рекламу політично-філософської класики – книги Алексиса де Токвіля про демократію в Америці, з його розумінням демократії як рівних стандартів для всіх громадян, ідеалом політичної децентралізації та самоуправління, позбавленням влади містичного ореолу через участь людей в управлінні – та одночасним баченням таких небезпек демократії як індивідуалізм, тиранія більшості чи конформізм думки. Подібно до більшості заходів конференції, і ця лекція не була позбавлена моралі про поділ світу на два ворожих табори. Токвіль, виявляється, прогнозував, що світ буде поділено між двома великими потугами – США, які уособлюють свободу, самоуправління та індивідуалізм, і Росією, чий суспільний устрій базується на одноосібній тиранії та рабської покірності. Картина, звісно, спрощена й аісторична, картина неповна, бо в ній нема місця для більшості населення світу, яка живе не на Заході й не в Росії, – але вона, на жаль, запанувала в українській публічній сфері та в різноманітних колах на Заході та Росії.
Здається, саме ця нова дуальна картина світу завадила тому, щоби в центр дискусій було поставлено інтереси, права і свободи конкретних людей на Сході чи Півдні України або хоча б серйозне питання про те, як утримати українські регіони купи, не допустивши зростання лояльності місцевого населення до озброєних повстанців або до радикальних націоналістів з того чи іншого боку. Натомість у центрі опинилося питання про легітимацію геополітичного проекту «Україна – це Європа». Якщо на початку Євромайдану це було просто гасло, оперте на утопію про європейський рай, то тепер знайшлися євразійці та інші то російські, то радянські ура-патріоти, які за прямої підтримки Кремля створили цьому проекту цілком відчутне опертя у вигляді основного ворога, на підставі протистояння якому Захід має об’єднатися. Тим самим мислення в категоріях цивілізацій і геополітики, поширене в близьких до Кремля колах, спровокувало схоже мислення у відповідь на Заході. Протиставляючи себе Москві, Захід переймає її спосіб мислення.
Були, однак, деякі виступи, які не керувалися цією дуальною логікою й були більш уважними, з одного боку, до складних внутрішніх процесів, а з іншого – до глобального контексту, який є ширшим за Захід і Росію. Відразу кілька учасників помітили одну дуже тривожну тенденцію, пов’язану із впливом російської агресії на внутрішню динаміку розгортання подій в Україні, а саме зникнення з-поміж обговорюваних питань антиолігархічної повістки, яка була важливим мотивом учасників Майдану. Саме в цьому полягає основна реакційна роль дій Росії. Одним із тих, хто згадав про цей контрреволюційний поворот, був Іван Крастев, який у лекції «Глобальна політика протесту» описував розмаїття масових протестів, які в останні роки відбувалися в сімдесяти країнах світу, і складнощів пошуку того спільного, що їх об’єднує. Така лекція, звичайно, не може компенсувати відсутності на конференції учасників із незахідних країн (крім Росії), але все ж хоч якось пом’якшила зосередження на дуальній схемі «демократична Європа vs. консервативна Євразія». Пошук спільних рис у таких різних протестах, як арабська весна, Occupy Wall Street, Майдан чи протести 2011 року в Росії – непроста справа, адже безпосередні причини та основні вимоги протестувальників і соціальний склад протестів були геть різними, а їх учасники не керувалися когерентними ідеологічними проектами. Крастев знаходить для всіх цих протестних рухів означник рухів недовіри. Так чи інакше більшість із них були спрямовані проти політичного істеблішменту та прагнули продемонструвати правлячому класу, що суверен існує, і ним є люди, які вийшли на вулицю. Та напруга, яка існувала між офіційною опозицією та «Майданом», дозволяє вписати українські події зламу 2013—2014 років у серію протестів по всьому світу (про які, на жаль, на Майдані згадували вкрай рідко). Певною мірою розчарування в політичному істеблішменті було і розчаруванням у обмеженні демократичних процедур виборами. І йдеться не тільки про такі протести як протест в Іспанії, де ідеали прямої демократії протиставлялися демократії представницькій, а й про протести активної меншості в Росії, спрямовані не проти представницької демократії як такої, а проти її специфічної вади: вона не дозволяє виміряти інтенсивність підтримки, чергове приречене голосування за менше зло дорівнює голосуванню за того, хто обіцяє реалізувати омріяний для когось проект. Натомість протест на вулиці дозволяє виявити ступінь інтенсивності згоди чи незгоди, підтримки чи несприйняття. У дусі такого осмислення Майдану в контексті протестів у всьому світі, в дусі універсалізації досвіду виступів проти несправедливості та співчуття жертвам насильства – таким хотілось би бачити вплив Майдану і пост-Майдану на думки людей в Україні й за кордоном, замість поглиблення поляризації й розкидання людей у дві лунки під прапорами.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ ПРОТЕСТУ (Олексій Вєдров) НЕБЕЗПЕЧНІ ЗВ’ЯЗКИ: УКРАЇНА ТА ЗАХІДНІ СЛАВІСТИ (Росен Джагалов) ЧАС СКОРБОТИ, ЧАС ДІЙ: ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО УКРАЇНСЬКИХ ЛІВИХ