Слова не допомогають, коли 1000-кілограмові бомби забирають життя та розривають тіла.
Сама лише кількість вбитих дітей через ізраїльські атаки на Газу є катастрофічною — щонайменше 13 000 тільки за перші шість місяців війни. Однак я більше приголомшений заголовками, що з’являються один за одним — про дітей, яким вдалося вижити під час бомбардування, проте вони втратили кінцівку.
У листопаді: «“Я хочу повернути свої ноги”, — діти з ампутацією під час війни в Газі».
Через декілька днів після Різдва: «...Дітям в Газі проводять ампутації без анестезії».
У січні: «Щодня понад 10 дітей втрачають ноги через війну…».
У лютому морок перетворився на гротеск: «“Ампутація на обідньому столі”…».
Під час Накби, також відомої як Палестинська катастрофа 1948 року, багато людей втратило кінцівки, і, крім того, відбулося відрізання територій. Тоді 750 000 палестинців або були вигнані зі своєї землі, або втікали самостійно звідти. Однак нинішній масштаб ампутацій у дітей є безпрецедентним.
З цієї причини ампутація вже давно відіграє значну роль в палестинській літературі. В оповіданнях палестинських письменників, яких я вивчав і перекладав, ампутовані кінцівки символізують фізичні та духовні втрати.
Ампутація як приниження
Під час Накби тисячі переміщених палестинців втекли до таких країн, як Ліван, Сирія, Ірак, де умови для біженців були вкрай важкими.
Роман Гасана Канафані «Люди під сонцем» (1963) — це історія про трьох палестинців, які намаються таємно мігрувати з Іраку до Кувейту у пошуках кращої долі.
Кульмінацією роману стає епізод, під час якого біженці задихаються, ховаючись у цистерні вантажівки на кордоні. На думку Гасана Канафані, це є наслідком сум’яття та страху перед лицем гноблення. Однак два приклади ампутації у романі розкривають більш складне ставлення автора до інтерналізованої віктимності.
Шафіка, мачуха одного з біженців — Марвана, — перша людина з ампутованою кінцівкою, з якою знайомляться читачі.
Шафіка втратила ногу через бомбардування Яфи з боку сіоністських воєнізованих формувань під час арабо-ізраїльської війни 1948 року. Її чоловік — батько Марвана — одружився з нею лише для того, щоб покращити своє економічне становище. Він має доступ до грошей, які Шафіка отримує від благодійників. Марван зневажає її, вбачаючи в ній причину розколу родини, та називає «спотвореною жінкою».
Одного разу він дивиться на мачуху з якоюсь огидою та цікавістю водночас:
«Вона сиділа на килимі з козячої шкіри. Палиця лежала біля неї. Він подумав: “Цікаво, де закінчується її стегно?”».
Роман Гасана Канафані «Люди під сонцем» (1963) є найвідомішим його твором. Зображення: Al Jazeera
Канафані зображує ампутацію настільки безжалісно, що читачі могли б запитати, чи не переходить він межу, звинувачуючи жертву. Насправді персонаж Шафіки втілює найжахливіші страхи автора про жертв, які стають об’єктами експлуатації. Зрештою, роман «Люди під сонцем» — повчальна історія, яка закликає палестинців до боротьби проти віктимності за будь-яку ціну.
Однак автор також хоче, щоб читачі усвідомлювали, що навіть ті, хто чинить опір, можуть почуватися приниженими та знеціненими. Саме це відбувається з іншим персонажем — Абулом Хайзураном, контрабандистом, якого Марван і його товариші наймають для того, щоб той допоміг їм перетнути кордон.
Хайзуран — антагоніст роману, адже він стає винним у смерті трьох біженців, але відмовляється визнавати це.
У часи своєї слави він був бійцем опору, але 1948 року зазнав поранення, що призвело до іншого виду ампутації — хірургічної кастрації.
«Довгих десять років він намагався змиритися з ситуацією. Однак, з якою саме ситуацією? Просто зізнатися, що він втратив свою гідність заради батьківщини? І що це дало? Він втратив і гідність, і батьківщину, і до біса все це!».
Боротьба за власну гідність аж ніяк не гарантує її збереження, водночас віктимність і нігілізм можуть іти пліч-о-пліч.
В одному з флешбеків лікар намається заспокоїти невтішного Абула Хайзурана після операції. «Принаймні це краще, ніж смерть», — говорить доктор.
«Ні, — відповідає Абул. — Краще бути мертвим».
Графіті з зображенням палестинського письменника Гасана Канафані у місті Вифлеєм на західному березі річки Йордан. 1972 року його вбили ізраїльські агенти. Фото: AP Photo / Nasser Nasser
Палестинці, яким нині роблять ампутації, стикаються зі схожим «неможливим вибором» між життям і кінцівкою. За звичайних обставин багатьох ампутацій у Газі можна було б уникнути. Проте через антисанітарію й обмежений доступ до лікарняної допомоги пацієнти мають ризик інфікуватися, що змушує лікарів вдаватися до ампутації як до рятівного заходу.
Загалом сучасна медицина дозволяє дітям з ампутованами кінцівками мати здорове майбутнє за умови постійного догляду. Однак такий рівень лікування неможливий у Газі. Оскільки лікарні зруйновані ізраїльськими бомбардуваннями, а надходження медикаментів блокують, кожний крок у процесі ампутації — від самої операції, післяопераційного лікування, догляду за людьми з інвалідністю — затьмарений болем і приниженням.
1972 року ізраїльські спецслужби вбили Гасана Канафані, який також був речником Народного фронту визволення Палестини, лівої палестинської організації. За мить після того, як дружина Ані поцілувала його на прощання, у їхньому будинку в Бейруті пролунав вибух.
Ані побігла вниз і знайшла уламки їхньої машини, а поруч — ліву ногу Гасана.
Ампутація як роз’єднання суспільства
Юсрі Альгул, 43-річний палестинський письменник, виріс у таборі для біженців у Газі. Нині він переживає війну разом зі своєю родиною в північній частині сектора.
Тема, яка постійно повторюється у творах письменника, — зрив похоронних ритуалів і процесу жалоби. Також він описує внутрішній жах перед тілами з відірваними кінцівками. Для Юсрі Альгула ампутація є символом роздробленості палестинського суспільства.
У романі Юсрі Альгула «Шибениці темряви» (2021) персонаж на ім’я Гудгайфа втрачає ногу через ампутацію.
Роман Юсрі Альгула «Шибениці темряви» (2021). Зображення: Independent Arabia
Гудгайфа — високопоставлений член ХАМАСу, звільнений в рамках угоди 2011 року про обмін полоненими. Тоді Ізраїль звільнив понад тисячу палестинських в’язнів в обмін на ізраїльського солдата Ґілада Шаліта.
Повернувшись до Гази, Гудгайфа ставить собі за мету покласти край міжусобицям між палестинськими угрупованнями та об’єднати їх для створення єдиного фронту проти ізраїльської окупації.
У романі описується ізраїльська військова кампанія в Газі 2012 року. Гудгайфа координує військові дії з бійцями інших палестинських угруповань, зокрема з Народним фронтом визволення Палестини та суперниками ХАМАСу, партією ФАТХ. Одного дня бойовики ХАМАСу з’являються біля дверей Гудгайфи, щоб забрати його ніби для того, аби врятувати від неминучого замаху з боку ізраїльтян. Вони повідомляють, що хочуть відвести його в безпечне місце в тунелі. Однак, коли Гудгайфа спускається в саморобному ліфті, той ламається й падає в шахту.
Коли Гудгайфа опритомнює, він виявляє, що йому відтяли ногу. Ампутація видається іронією долі, враховуючи зусилля чоловіка об’єднати палестинські групи опору. У нього виникає дивне враження, ніби члени ХАМАСу, які перебувають з ним під землею, задоволені тим, що він в такому стані.
Гудгайфа замислюється, чи не було це навмисним замахом на його життя з боку бойових товаришів?
Хоча читачеві залишається лише припустити, що несправність ліфта була результатом саботажу з боку членів ХАМАСу, але не варто виключати можливість, що аварія могла статися внаслідок ізраїльської атаки. Неоднозначні обставини загибелі Гудгайфи можна розглядати як нагадування про те, що власне Ізраїль допоміг створити такі умови для жорстоких палестинських міжусобиць. Насправді Ізраїль роками використовував рух ХАМАС як знаряддя проти інших палестинських політичних груп за принципом «розділяй і володарюй».
Гудгайфі пропонують таємне вивезення з Гази для лікування у шпиталі в Європі. Він відмовляється та натомість шукає єдності, але вже не політичної, а фізичної єдності власного тіла.
Його ногу вже поховали за ісламським звичаєм на кладовищі в Газі. Гудгайфа жартує, що якби він помер за кордоном, то його тіло та нога були б поховані окремо. І на День Воскресіння він мусив би стрибати на одній нозі у пошуках другої.
За кілька днів він помирає.
Ампутовані історії
Після створення Ізраїлю в 1948 році Еміль Габібі, покійний палестинській письменник і політик, рішуче «залишився в Хайфі», як написано на надгробку його могили в тому місті.
У своїй збірці оповідань «Секстет Шестиденної війни» Габібі описує біль, який відчували палестинські громадяни Ізраїлю протягом 19 років, коли вони були відрізані від своїх близьких, вигнаних з ізраїльської території.
Мотив відірваності проходить крізь увесь «Секстет». Однак найвиразніше «відтинання» усієї збірки відбувається в третьому оповіданні. Історія передчасно закінчується, коли оповідач починає згадувати казку перед сном, яку розповідала йому бабуся. Через свій вік вона часто плуталася та починала казку з середини.
Еміль Габібі пише:
«Кожного разу ми засинали до кінця казки, і жодного разу вона не дочитала її до кінця, не заснувши. І коли ми виросли, то згадували бабусю та її казку, яку називали “аль-батра” [незавершена — буквально “ампутована”] і лускали від сміху».
Попри всю свою яскравість, бабусина казка не має ні початку, ні кінця. Так само, замість того, щоб закінчити оповідання, Еміль Габібі згадує казку, зауважуючи: «Нехай ця історія залишається батра, допоки напишемо закінчення разом».
Читачам відомо з попередніх оповідань «Секстету» Еміля Габібі, що справжнім «ампутованим» є сама Палестина — її мапа та землі дійсно розрізані на частини.
У багатьох повідомленнях про конфлікт, що триває, я часто помічаю, що медіа «ампутують» початок і кінець палестинських історій.
Наприклад, у відповідь на здебільшого мирні демонстрації Великого маршу повернення 2018–2019 років ізраїльські війська вбили десятки протестувальників і покалічили інших, що призвело до 156 ампутацій. Ці та багато інших важливих деталей палестинського наративу часто вирізають з історій, що розповідають у провідних західних медіа.
І все-таки однією з найбільш відомих письменницьких рис Еміля Габібі є його здатність абсурдно торувати шлях крізь жахи катастрофи, знаходячи крихти позитива — позиція, яка отримала назву «песоптимізм».
Як би виглядало написання завершення цієї війни в Газі? Якщо Газу відрізали від Палестини та решти світу, як її можна пришити назад?
Зусилля, спрямовані на таке символічне «протезування», тривають від самого початку війни. Прикладом таких зусиль є відмова палестинських журналістів замовчувати історії людей, що живуть під бомбардуваннями, а також глобальні ініціативи солідарності на місцевому та міжнародному рівнях.
Незважаючи на ці спроби «протезування», більшість ран Гази можуть ніколи не загоїтися. Навіть масове протезування в буквальному сенсі не поверне ноги дітям Гази. Жодні слова цього не змінять.
