ПЕРШИЙ КРОК НАЗУСТРІЧ МРІЇ

  • 30 июня 2014
  • 1808
ПЕРШИЙ КРОК НАЗУСТРІЧ МРІЇ

У відповідь на статтю Дмітрія Райдера «Мечте навстречу»

Стаття «Мечте навстречу» написана досить сумбурно. Але її цінність в іншому: вона розгортає перед нами мрії. Мрії, що змушують переглядати наші звичні містечкові активістські уклади перед лицем майбутнього.

Водночас її головна вада — теж у цих мріях. Весь опис майбутнього в цій статті — нехай із викриттям протиріч капіталізму і неприпустимості «екологічного романтизму» — не дуже-то й відрізняється від аналогічних техноутопій, наприклад, Жака Фреско. Іншими словами, тут бракує суб’єктності. Особливо суб’єктності революційної. Стаття справляє враження, ніби новітні технології піднесуть комунізм на блюдечку — головне виробити правильний (нелуддитський) підхід до них.

Тому мені б хотілося коротко доповнити таку — справді чарівливу — мрію деякими роздумами про, власне, суб’єктів боротьби за неї. Під час читання цієї статті мені спало на думку: а чому б не ініціювати серед наукових галузей створення професійних спілок нового типу — таких, що займалися б не тільки і не стільки вибиванням вищих зарплат та розрулюванням трудових конфліктів, скільки підпільним зливанням наукових даних своїх дослідницьких центрів. Ні, матеріально-побутовий рівень теж важливий — саме з нього, напевно, і варто починати таким «новим профспілкам» (особливо серед лаборантів та інших підсобних робітників наукових центрів). Але ті колосальні масиви наукових даних, що їх зараз штучно стримують греблі приватних патентів, стануть нестримним потоком, щойно ці греблі почнуть прориватися. Після цього не треба буде навіть ніякої революції. Технології достатку (своєрідні «шму») за умови всезагального вільного доступу до них сплутають карти старому-доброму капіталістичному рушію — прибутку, відкривши шлях до вільного суспільства.

Гаразд, це все добре підходить для розвинутої передової науки метрополій, — можуть заперечити мені опоненти, — але така тактика не спрацює тут, на українській периферії з безслідно стагнуючою наукою. Ні, товариші, спрацює! Хоча в нас, може, й не відбуваються фундаментальні дослідження і генетичні, нано- чи космопрориви назустріч майбутньому, проте все одно капіталістичній економіці та державному апарату необхідні певні дослідження прикладного характеру.

Зокрема, це дослідження маркетологічні. Розлогі мережі інтерв’юерів, налагоджені сеанси фокус-груп, сотні аналітиків, креативників та дизайнерів — це весь той апарат, що стоїть за, здавалось би, тривіальним продуктом реклами. Викриття цього кубла було би не тільки справою честі для зайнятих там — хоча це, певно, єдиний реальний вихід з етичної дилеми Вавілена Татарського (див. «Generation П» Пєлєвіна). Викриття шляхом зливу в публічність маркетингових баз даних, прийомів реклами та просування продуктів — одним словом, контрмаркетинг — було би ще й ефективною революційною політичною стратегією. Звісно, на відміну від усуспільнення здобутків нанотехнологій чи генної інженерії, контрмаркетинг не давав би людям одразу ключ до тотального добробуту. Навпаки, з отриманими технологіями можна було би тільки ефективніше дурити своїх ближніх. Але — от біда! — і ці ближні теж знають про усі твої прийомчики. Таким чином, «король маркетингу» виявляється голим, і відкривається дорога до більш розумної організації суспільної інформатики. Вона би не просувала за абищо рейтингові товари з вигаданими рисами (типу креативності) всім споживачам, а намагалася б віднайти оптимальну і специфічну для кожного підбірку, виходячи з уніфікованих реальних характеристик (детальніше принципи див. у статтях Стаффорда Біра). Без здобуття цього форпосту годі й мріяти про технологічний добробут, як і загалом про якісне переоблаштування суспільства. Тож контрмаркетинг має йти єдиним фронтом з усуспільненням новітніх технологій.

Звісно, описана тут концепція не повна. До неї можна було б додати детальніший опис перспектив боротьби за публічність в інших прикладних дисциплінах — зокрема про те, як взагалі залучати ніби досить добре оплачуваних дослідників. Можна і варто говорили й про самих медійників, що могли би намагатися якось саботувати ефіри своїх мас-медіа, заявляючи про суспільну власність на них. Врешті, варто було додати й аналіз уже наявних сподвижників інформаційного саботажу, на кшталт Сноудена чи Ассанджа. Однак на опис всього тут у мене немає ні часу, ні місця. Та одне мені видається певним: якщо майбутнє взагалі настане, то воно — саме за такими професійними профспілками нового типу, які саботуватимуть огородження дедалі потужнішого знання і розшарюватимуть його на всіх.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КОНСТРУЮВАННЯ СВОБОДИ: Якими інструментами нехтує сучасна людина? (Стаффорд Бір)

ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ (Тарас Саламанюк)

ЖИТТЄЗДАТНІ УТОПІЇ (Ерік Олін Райт)

БОРОТЬБА НАВКОЛО КОПІРАЙТУ (Забіне Нус)

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь