Вперше опубліковано у журналі SVоє, №2, 2013
«Наявність двох і більше фактів плагіату у роботах
Студента є підставою для позбавлення Студента
диплома факультету соціології…»
— з анти-плагіат програми
факультету соціології КНУ
Воістину, боротьба проти плагіату схожа на іншу, не менш популярну донкіхотську боротьбу в сучукрсуспільстві — «проти гомосексуалізму та інших сексуальних збочень». Наведений в епіграфі витяг дуже нагадує недавні політичні заклики деяких ентузіастів «забирати батьківські права в сексуальних збоченців». І там, і там ідеться про непримириму (праведну!) війну проти глибинно деструктивних тенденцій загрозливого розпаду суспільства. Однак і там, і там під прискіпливим поглядом ультраправильних інквізиторів винним може виявитись майже кожен — адже у всіх у шафі затаївся якийсь скелет… Звичайно, повністю знімати відповідальність з таких тенденцій теж не варто. Безперечно, вони (особливо у комерціалізованій формі) мають загрозливі вияви: комерційний плагіат дискредитує академічне середовище, руйнуючи дискурс всередині нього, а комерційні «збочення» атомізують суспільство, спрощуючи його до рівня «споживацтва». Проте замість того, щоб поносити їх у моралізаторських гротескних формах чи забороняти у новітніх версіях «закону про три колоски», ця стаття пропонує дещо інше. Ні, не адвокатуру — вона нічим не краща, ніж ультраправильність. Радше, ця стаття пропонує аналіз плагіату та адекватні висновки. Банально? Але чомусь поважні соціологи (такі прозорливі у своїх дослідженнях складних суспільних явищ) поза «емпіричною реальністю» в тих питаннях, що заторкують їх не науково, а буденно, залишаються цілком слабозорими (ба, навіть реакційними!), коли від них потрібен просто глибинний аналіз. Глибинний аналіз, який дозволить опинитися по той бік плагіату і зрозуміти, що будь-які його заборони є лише боротьбою з млинами, позаяк в основі лежать причини набагато серйозніші, ніж банальна студентська лінь. Спробу такого аналізу ми тут і запропонуємо.
Диктатура дедлайнів
Якщо придивитися до студентських плагіатів трохи уважніше, то можна побачити, що окрім досить відомої причини – «ліньки» (а часто разом / замість неї), існує не менш вагома — «мало часу». Мало часу писати реферат, мало часу творити есе, зрештою, мало часу проводити дослідження для дипломної роботи. Куди ж дівається весь цей час? Звичайно, легко знову все звести до видової ліні і сказати, що студенти просто недисципліновані істоти, які не вміють планувати свій час та проводять більшу частину університетських років у різних гедоністичних практиках самозвеселяння, замість того, щоб сумлінно гризти «граніт науки», і т.д. і т.п. Словом, цей дискурс відомий, цей дискурс заїжджений. І саме ця «заїждженість» прикриває від уваги ряд важливих питань, які вказують на саму суть проблеми. Чому студенти тратять свій час на самозвеселяння? Чому вони, власне, не розглядають своє навчання як частину цього процесу? Врешті, для чого це все? Для чого їм треба сумлінно гризти «граніт науки»?
Для чого це все?
«Ну, як же, — перша відповідь на це питання, що закономірно напрошується в голові, — є навчальна програма, її треба виконувати». Якщо прослідувати трохи далі в цьому напрямі, то можна з’ясувати, що навчальну програму придумали не просто так, що її розробили розумні серйозні дядьки згори, що її ефективність підтверджена цілою бібліотекою методичок… І взагалі, для чого ставити такі дурні питання, адже зрозуміло, що без стандартизованої навчальної програми наші дипломи нічого не означатимуть, тому все це не просто так… — і знову те саме. Та варто лишень вийти з цього зациклення обмеженої аргументації та трішки озирнутися навколо — і що ми побачимо? Ми побачимо, що основний корпус навчальної програми становить зашкарубла догматика, вже давно відірвана від практики, що, однак, далі подається під соусом антимарксистської риторики, так ніби остання чимось відрізняється від радянських догматів діамату. Також ми побачимо, що ті нечисленні спроби реформування програми (які активно видають за «суперсвіжі») є не чим іншим, як спробою загнати науку у вузькі межі комерційних практик, що у випадку соціології означає орієнтацію на професійне задурення людських мас. Насамкінець, ми побачимо, що студентський загал (байдуже — слідує хтось з нього свідомо програмі, чи ні) підсвідомо розуміє всю затхлість ситуації і відділяється (відчужується?) від занудного «професійного» життя ширмою повсякденного свята. Перше, однак, під кінець семестру неминуче наступає на друге — і тоді, опинившись у реальності навчального тиску, більшість студентів змушені вдатися до єдиного можливого виходу — плагіату. Так він і з’являється.
Інший бік медалі
Разом з тим, слід зазначити, що сама по собі основа плагіату аж ніяк не є поганою. Ба, навпаки, той вільний обмін думками, виродженою однобокою частиною якого плагіат неодмінно виступає, є безумовною частиною будь-якого розвитку, в тому числі й академічного. Політика ж «думай сам» зовсім не тотожна педагогічному «зроби сам» — навпаки, дуже часто вона означає «не зроби сам», адже для ефективної роботи конче необхідна найадекватніша для даної ситуації інформація, яку просто приховують такими імперативами «самодумання» (самодурення?). Тим не менш, колони академічних «копірастерів» продовжують незламно стверджувати, що плагіат губить наукову творчість. Так, товариші, — хочеться відповісти їм, — губить, але тільки завдяки вам. Замість того, щоб плекати релевантну соціальним проблемам наукову творчість, ви розводите бюрократичне/ринкове (необхідне підкреслити) наукове функціонерство. Отож, не дивно, що студенти саботують його своїм стихійним «зроби-сам» методом — плагіатом, який за нормальних умов мав би цілком інший, не вироджений вигляд, вигляд вільного обміну думок. На разі ж він — лише сліпе копіювання об’ємних масивів непотрібної інформації перед дедлайнами. Не більше.
Жертви ультраправильності
Насамкінець хочеться звернути увагу на жертв, на тих, хто страждає від таких ультраправильних порядків — тобто, фактично, на всіх нас… Так-так, на всіх нас, адже перебуваючи під непід’ємним тиском навчально-програмних вимог навіть найздібніші з нас просто об’єктивно не здатні зробити все те, що від них вимагають (а від найздібніших — на відмінно — вимагають ой як багато!). Ось, і доводиться, чого гріха таїти, час від часу звертатися… ну, до нього… Плагіат, як і «сексуальні збочення», виявляється притаманним практично кожному. Й академічний паноптикум, як і паноптикум ультраконсервативний, таким чином вичавлює нас усіх «під ковпак», до резервації відчужених, де всі ми завжди щось йому винні. При чому, як це часто буває у випадках прискіпливого нагляду, бажане нерідко видають за дійсне. Достатньо поганому студенту «раптово» (насправді, просто трохи зацікавившись темою) підняти свій рівень, достатньо двом товаришам поза навчанням поділитись ідеєю та обом використати її у роботах — як от, усі вони вже під звинуваченнями в плагіаті. А змити це клеймо ох як не просто…
Як тоді бути далі?
Із наведеного аналізу випливають три висновки.
Перший і найважливіший. Не соромитися плагіату. Всі ми плагіатори, бо це єдиний спосіб вижити в абсурдних умовах навчальної програми. Все, що кажуть про деструктивність нашої поведінки — брехня. Якщо хочуть щось змінити, нехай міняють навчальні умови.
Другий. Перетворити стихійне саботування плагіатом в організований опір навчальному абсурду. Це означає використовувати плагіат не лише тоді, коли натискають дедлайни, але й свідомо користуватись ним за кожної нагоди додатково нашкодити заздалегідь абсурдним проявам навчального плану. При цьому не варто соромитися висувати свої позитивні вимоги до його зміни. Тільки так, у кілька разів піднявши нашу підривну ефективність, можна сподіватися на реальний поступ. Інакше «навчальні програмісти» нас просто заткнуть.
Третій. Кінцевою метою нашої саботувальної боротьби є освіта без умовностей — вільна від бюрократичних/ринкових пут, ієрархій, системи оцінювання та інших рамок, що ведуть до її виродження в систему абсурду. Освіта, орієнтована виключно на безпосередню соціальну практику та вільний обмін думок. Вільна освіта.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЗАНУРЕННЯ В БЕЗОДНЮ ОСВІТИ (Тарас Саламанюк)
SEX У НАШОМУ СЕЛІ (ЗРІЗ «РАДИКАЛЬНОЇ» СВІДОМОСТІ) (Тарас Саламанюк)
НЕВИВЧЕНІ УРОКИ (Тарас Саламанюк)
