Політичне випробування пандемією

П’єр Дардо, Крістіан Лаваль

Пандемія Covid-19 перетворилася на глобальну медичну, економічну й соціальну кризу неабиякого розмаху. Небагато історичних подій зрівняються з нею, принаймні у відтинку останніх десятиліть. Тепер ця трагедія — випробування для всього людства. Випробування у двох значеннях слова: з одного боку, страждання, ризик і небезпека, з іншого — тест, оцінка, іспит. Що випробовує ця пандемія? Насамперед, здатність політичних і економічних організацій розв’язувати проблему світового масштабу, що стосується індивідуальної взаємозалежності людей, зачіпаючи основи соціального життя. Подібно антиутопії, що стала реальністю, нинішні процеси дозволяють зазирнути на декілька десятиліть уперед: що зі зміною клімату очікує людство, якщо економічна та політична структура світу не зміниться швидко й суттєво. 

Яка відповідь держави на глобальну кризу?

Перше спостереження: у відповідь на глобальну епідемію деякі країни почали охоче покладатися на суверенітет держави. Залежно від національних особливостей вони або поєднують, або акцентують один із двох підходів: з одного боку, на державний суверенітет розраховують, щоб застосувати авторитарні заходи обмеження контактів, зокрема шляхом установлення «надзвичайного стану» (оголошеного чи ні), як-от в Італії, Іспанії чи Франції; з іншого боку, очікують, що держава захистить громадян від «імпорту» вірусу з-за кордону. Тож двома пріоритетними напрямками боротьби проти пандемії стають соціальна дисципліна й національний протекціонізм. Так оприявнюються два боки державного суверенітету: внутрішнє домінування та зовнішня незалежність.

Друге спостереження: також розраховують на те, що держава допоможе підприємствам і компаніям різного масштабу пройти випробування, надаючи їм поміч і гарантії по кредитах, які їм знадобляться, щоб уникнути банкрутства й максимально зберегти їхню робочу силу. Держава більше не має вагань щодо витрат без обмежень на «порятунок економіки» (whatever it takes), хоча ще учора вона опиралася будь-яким вимогам збільшити персонал лікарень і число ліжок у госпіталях швидкої допомоги, вперто дотримуючись бюджетних обмежень і меж державного боргу. Вочевидь, сьогодні держави знову відкривають для себе чесноти інтервенціонізму, принаймні коли йдеться про підтримку діяльності приватних компаній і захист фінансової системи^[1].

"Перші кроки європейських держав у реагуванні на поширення коронавірусу були абсолютно незлагодженими й розбіжними."
 

Така різка переміна, яку помилково сплутали з кінцем неолібералізму, підводить до ключового запитання: чи здатне звернення до прерогатив суверенної держави, як всередині, так і назовні, відповісти на пандемію, що зачіпає основні форми соціальної солідарності?

Те, що ми бачили до теперішнього часу, не може не турбувати. Саме тоді, коли прийшло усвідомлення смертельної небезпеки вірусу для всього людства, проявилася інституційна ксенофобія держав. Перші кроки європейських держав у реагуванні на поширення коронавірусу були абсолютно незлагодженими й розбіжними. Дуже швидко більшість європейських країн, зокрема Центральна Європа, зачинилися за адміністративними стінами своїх національних територій, захищаючись від «чужорідного вірусу». Карта країн, які першими поспішили сховатися за частоколом, чітко збігається з поширенням ксенофобії на політичній карті. Таємницю виказав Віктор Орбан: «Ми ведемо війну на двох фронтах – це міграція і коронавірус, які пов’язані між собою, тому що обидва поширюються через перетин кордонів»^[2]. Цей тон було задано на європейському та світовому рівні: кожна з держав повинна викручуватися самотужки, на превелику радість усіх крайніх правих в Європі та світі. Найогиднішою стала відсутність солідарності з найбільш постраждалими країнами. Полишення Італії напризволяще Францією та Німеччиною, коли останні відмовили їй надіслати медичне спорядження й захисні маски, прозвучало як похоронний дзвін за Європою, збудованою на принципах загальної конкуренції між країнами. 

Державний суверенітет і стратегічний вибір 

11 березня генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) Тедрос Аданом Ґебреїсус заявив, що ми маємо справу з пандемією; він висловив глибоке занепокоєння швидкістю поширення вірусу й «тривожним рівнем бездіяльності» держав. Як пояснити цю бездіяльність? Найбільш переконливу оцінку дала експертка з пандемій Сьюрі Мун (Suerie Moon), яка є співдиректоркою Центру глобальної охорони здоров’я при Женевському інституті міжнародних відносин і розвитку: 

Криза, яку ми переживаємо, демонструє стійкість принципу державного суверенітету в міжнародних справах. (…) Але це не дивує. Міжнародна кооперація завжди була крихкою, однак вона стала ще більш хиткою за останні років п’ять, разом із виборами політичних лідерів, зокрема у США та Великій Британії, які прагнуть вийти з глобалізації. (…) Без глобальної перспективи, яку надає ВООЗ, ми ризикуємо дійти до катастрофи. (…) Вона нагадує політичним лідерам і лідерам охорони здоров’я в усьому світі: глобальний підхід до пандемії та солідарність є важливими елементами, вони спонукають громадян діяти відповідально^[3]. 

Хай якими були обґрунтованими й слушними ці зауваження, вони оминають той факт, що ВООЗ протягом кількох десятиліть була фінансово послаблена й залишалася в руках приватних спонсорів (80% її фінансування походить із приватних пожертв від компаній і фондів). Попри це послаблення, ВООЗ від самого початку могла стати координаційним майданчиком для співпраці в боротьбі проти пандемії, не тільки тому, що її інформаційні повідомлення були надійними, починаючи з початку січня, а й тому, що її рекомендації з завчасного й повного контролю над епідемією були обґрунтовані. Генеральний директор ВООЗ вважав серйозною помилкою рішення відмовитися від інтенсивного тестування та відстежування контактів, які були успішними в Кореї і на Тайвані. Ця відмова сприяла поширенню вірусу в усіх інших країнах.

За цією затримкою стоять стратегічні рішення. Такі країни, як Корея, обрали інтенсивне тестування, ізоляцію носіїв вірусу й «соціальне дистанціювання». Італія прийняла стратегію повного самоізолювання, щоб зупинити епідемію, як до цього зробили в Китаї. Інші країни надто довго вичікували з відповіддю, роблячи фаталістичний і крипто-дарвінівський вибір на користь «колективного імунітету» (herd immunity). Велика Британія в особі Бориса Джонсона спершу пішла шляхом пасивності, тимчасом як інші більш неоднозначно тягнули час, перш ніж вжити обмежувальні заходи, зокрема Франція та Німеччина, не кажучи вже про США. Сподіваючись на «пом’якшення» або «затримку» епідемії шляхом вирівнювання кривої зараження, ці країни від самого початку фактично відмовлялися тримати зараження під контролем, що передбачало б інтенсивне тестування й загальне ізолювання населення, як це було в місті Ухань і в провінції Хубей. Стратегія колективного імунітету визнає, що від 50 до 80% населення буде заражене, згідно з прогнозами німецьких лідерів і французького уряду. Це рівнозначно прийняттю загибелі сотень тисяч, навіть мільйонів людей, які вважаються «найбільш вразливими». Однак орієнтир ВООЗ був недвозначним: державам не слід відмовлятися від інтенсивного тестування й відстежування контактів з людьми, які мають позитивний результат.

«Лібертаріанський патерналізм» у часи епідемії

Чому держави дуже мало довірилися ВООЗ? Більше того, чому не надали їй чільної ролі в координації контрзаходів у відповідь на пандемію? Епідемія в Китаї паралізувала економічні потужності, адже зупинка виробництва й торгівлі ще ніколи не мала такого розмаху, а це спричинило дуже серйозну фінансово-економічну кризу. Вагання Німеччини та Франції, а ще більше Сполучених Штатів пояснюються тим, що уряди вирішили утримувати економіку в дії якомога довше чи, точніше, хотіли балансувати між медичними вимогами й економічними імперативами в залежності від ситуації, що складалася «з дня на день», не зупиняючись на найбільш драматичних передбаченнях, про які вони, тим не менше, були в курсі. Але катастрофічні прогнози експертів лондонського Імперського коледжу, згідно з якими економічний принцип «laisser-faire» спричинить мільйони смертей, підштовхнули уряди між 12 і 15 березня, тобто вже доволі пізно, до кроків повної самоізоляції^[4].

"Вагання Німеччини та Франції, а ще більше Сполучених Штатів пояснюються тим, що уряди вирішили утримувати економіку в дії якомога довше чи, точніше, хотіли балансувати між медичними вимогами й економічними імперативами."

Саме тут на політичні рішення справили дуже згубний вплив поведінкова економіка й теорія «наджингу» (підштовхування). Тепер відомо, що підтримана британським урядом команда біхевіористів з Behavioural Insights Team (яку неофіційно називали nudge unit – «ті, хто підштовхують ліктем»), зуміла нав’язати свою теорію, згідно з якою люди, які зазвичай опираються жорстким примусам, підсилюють свою дисципліну, коли їм це потрібно, а отже, тоді, коли пік епідемії буде досягнуто. 2010 року економічний підхід Річарда Талера, викладений ним у книжці «Поштовх», мав на меті стимулювати «ефективне управління» держави^[5]. Воно полягає в тому, щоб спонукати індивідів, не змушуючи їх, ухвалювати правильні рішення незначними «підштовхуваннями», тобто м’яким, ненав’язливим, приємним і вибірковим впливом на індивіда, який має залишатися вільним у своєму виборі. Ця концепція отримала назву «лібертаріанський патерналізм». У боротьбі з епідемією він оформився у двох напрямах: з одного боку, відмова від примусу на індивідуальну поведінку і дотримання «жестів-бар’єрів»: триматися на дистанції, мити руки, самоізолюватися, якщо кашляєш, і це у власних же інтересах. Ставка на м’яке і добровільне спонукання була ризикованою, вона не спиралася на які-небудь наукові дані, що доводили б її релевантність у ситуації епідемії. І вона привела до відомого всім провалу.

Державний суверенітет чи публічні послуги? 

Невдача лібертаріанського патерналізму підштовхнула [французьку] владу до разючого повороту, який, однак, вже був помітний, починаючи з президентської промови Макрона 12 березня, коли він звернувся із закликом до національної єдності, священного союзу, «сили духу» французького народу. Друга промова 16 березня була ще більш позначена войовничою риторикою: настав час усезагальної мобілізації, «патріотичної самовідданості», адже «ми на війні». 

У виступі 12 березня з’явився інший вимір, який не міг не здивувати. Президент несподівано і майже дивом перетворився на захисника держави загального добробуту й публічних лікарень, дійшовши до того, що заявив про неможливість усе зводити до логіки ринку. Він визнав, що «делегування в чужі руки нашого харчування, нашого захисту, нашої здатності лікувати і нашого середовища проживання» було «безумством» і що було потрібно «повернути це все під свій контроль». Таким чином, захист публічних служб (services publics), змішується із захистом прерогатив держави: виведення публічної охорони здоров’я з-під логіки ринку стає актом суверенітету, який зменшить надто численні делегування, що в минулому віддавали для Європейського союзу. 

Але чи настільки очевидно, що поняття публічних послуг саме по собі передбачає поняття державного суверенітету? Питання заслуговує тим більш серйозного розгляду, адже являє собою центральний аргумент прибічників суверенізму.

"Громадяни багатьох іспанських міст аплодують зі своїх балконів бригадам медичних служб, незалежно від їхнього ставлення до централізованої унітарної держави."

Почнімо з питання про природу державного суверенітету. Суверенітет означає, власне кажучи, «вищість» (від лат. superanus), але над чим? Над різного роду законами й обов’язками, які можуть обмежувати державну владу, як у її відносинах з іншими державами, так у відносинах із власними громадянами. Отже, вищість держави фактично означає вищість її представників над законами, обов’язками та зобов’язаннями, які можуть надовго зв’язати її. І всі прибічники суверенізму підносять цю вищість у ранг принципу. Однак, хай як неприємно це прозвучить для їхніх вух, цей принцип застосовується незалежно від політичної орієнтації правителів. Річ у тім, що вони діють як представники держави, незалежно від того, які вони мають переконання щодо державного суверенітету. Делегування, що послідовно надаються представниками французької держави на користь ЄС, були суверенними, адже розбудова ЄС з перших же кроків розпочалася з реалізації принципу державного суверенітету. Точно так само той факт, що французька держава, як і багато інших у Європі, ухиляється від своїх міжнародних обов’язків у питанні захисту прав людини, є частиною логіки суверенітету. Таке ж зауваження потрібно зробити щодо кліматичних зобов’язань, від яких держави легко відмовляються залежно від своїх миттєвих інтересів. В кінцевому підсумку, державний суверенітет — це алібі, що дозволяє представникам держави вивільнятися від будь-яких зобов’язань, що легітимують контроль з боку громадян. 

Добре запам’ятаймо цей пункт, адже він допоможе нам прояснити природу публічності так званих публічних послуг. Дуже рідко помічають, що в цьому виразі «публічний» геть не зводиться до «державний». Адже позначений тут publicum відсилає не до самої державної адміністрації, а до всієї колективності, настільки, наскільки вона складається з усіх громадян: публічні послуги не є послугами держави в тому сенсі, що держава може розпоряджатися ними як їй заманеться, і вони не є проекцією держави, а публічні вони тому, що перебувають на «службі публічного загалу». В цьому сенсі вони стосуються позитивного обов’язку держави щодо своїх громадян. Інакше кажучи, держава й керівництво несуть перед керованими певні зобов’язання, а далеко не милість, яку держава робить своїм підданим. Юрист Леон Дюґі (Léon Duguit), визначний теоретик публічних послуг, ще на початку XX століття зазначав: в основі того, що зветься «публічні послуги», лежить примат обов’язків керівництва перед керованими. На його переконання, публічні послуги є не виявом державної влади, а її межею. Через них урядовці й чиновники перебувають на службі у громадян^[6]. Ось чому публічні послуги невіддільно пов’язані з принципом соціальної солідарності, що поширюється на всіх і кожного, а не з принципом суверенітету, який несумісний із принципом публічної відповідальності.

Звісно, ця концепція публічних послуг витісняється фікцією державного суверенітету. Але її досі можна помітити в тому, що громадяни продовжують вважати за фундаментальне право. Адже право громадян на публічні послуги нероздільно йде в парі з обов’язком публічних послуг, покладеним на представників держави. Це пояснює, чому громадяни різних європейських країн, яких зачепила криза, прагнули в найрізноманітніших формах показати свою прихильність службам, що зайняті повсякденною боротьбою проти коронавірусу. Так, громадяни багатьох іспанських міст аплодують зі своїх балконів бригадам медичних служб, незалежно від їхнього ставлення до централізованої унітарної держави. Позаяк ці дві речі потрібно чітко розрізняти. Захоплення громадян публічними службами, зокрема послугами медиків, аж ніяк не є захопленням владою або державним могуттям у різних формах, це захоплення службами, основна мета яких – забезпечення суспільних потреб. Ця прихильність аж ніяк не є проявом зосередження ідентичностей на своїй нації, а свідчить про розуміння універсальності, яка долає кордони й робить нас особливо чутливими до випробувань, які зазнають наші «співгромадяни у пандемії», хай то італійці, іспанці чи інші мешканці Європи та за її межами. 

Спільне у світовому масштабі — нагальна потреба 

Є підстави вважати, що рішучі заходи в економічних питаннях повторюватимуть заходи 2008 року і будуть спрямовані на «повернення до нормальності», тобто руйнування планети та зростаючу соціальну нерівність. Варто побоюватися, чи не буде виставлений величезний рахунок для «порятунку економіки» знову найбільш збіднілим працівникам і платникам податків. Однак завдяки цьому випробуванню дещо таки змінилося, а саме – ніщо більше не зможе бути повністю таким, як було раніше. Державний суверенізм довів своє банкрутство, покладаючись на безпекові рефлекси та ксенофобні настрої. Далекий від того, щоб стримувати глобальний капітал, він мостить йому широку дорогу, загострюючи конкуренцію. Тепер мільйонам людей відкрилися дві істини. По-перше, місце публічних служб як інституцій «спільного» здатні реалізувати на практиці життєздатну солідарність між людьми. По-друге, найбільш невідкладна політична потреба людства – це встановлення спільного у глобальному вимірі. Позаяк основні ризики є глобальними, то й взаємодопомога має бути скоординована, політичні кроки мають координуватися по всьому світу, засоби й знання мають поділятися між усіма, кооперація має стати абсолютним правилом. Віднині про одну річ можна говорити напевне: порятунок не прийде згори. Здоров’я, клімат, економіка, освіта, культура більше не повинні розглядатися як приватна власність чи вотчина держави: їх слід вважати спільним надбанням усього людства у світовому масштабі й вони мають здобувати інституційне оформлення саме в такому вигляді. Тільки активність громадян, їхні повстання й коаліції, що виходять поза національні межі, можуть переконати у цьому держави та капітал.

Переклав Андрій Рєпа за публікацією: Dardot, P., Laval, C., 2020. L'épreuve politique de la pandémie. Available 26.03.2020 at: [link].

Публікується зі скороченнями

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education 

Читайте також:

Залишся з домом. Що робити з орендною платою в часи карантину (Альона Ляшева)

Летучие мыши, медреформа, коронавирус и все-все-все (Александра «Renoire» Алексеева)