Праця в сучасному марксизмі: від виробництва вартості до вартості відтворення

Бхаттачария, Тити

  • 21 ноября 2019
  • 1000

Тіті Бхаттачарія

У «Капіталі» йдеться про робітничий клас, а отже, і про працю як таку[1]. Це твердження лише здається суперечливим, бо за винятком кількох уривків та славнозвісного розділу про робочий день «Капітал» переважно зосереджений на абстрактній праці чи її формі вартості. Оскільки саме «Капітал» якнайкраще вчить нас, що форма вартості пригнічує всі чуттєві властивості людської праці, то складається враження, що головною турботою Маркса в тексті є відстеження процесу цього пригнічення, а не визначення суб'єктивних, усвідомлених аспектів людської праці.

Саме таке прочитання «Капіталу» як тексту, вибудуваного виключно навколо визначення форм найманої праці, підштовхнуло деяких марксистів та марксисток зробити подальший аналітичний стрибок стосовно «індиферентності»[2] капіталізму як способу виробництва. Наприклад, Еллен Мейксінс Вуд, відома прихильниця такої точки зору, стверджувала: 

«Гендерна та расова рівність... не є засадничо несумісними з капіталізмом. З іншого боку, зникнення класової нерівності за визначенням несумісне з капіталізмом. Водночас, незважаючи на те, що  класова експлуатація, на відміну від гендерної чи расової нерівності, є необхідною складовою капіталізму, сам капіталізм підкорює своїм вимогам абсолютно всі суспільні відносини»[3].

 

 

У цій інтерпретації Маркса система капіталізму постає як перша та єдина система експлуатації, яка не потребує творення та підтримки позаекономічної нерівності. Існування таких нерівностей розглядається радше як випадковість, ніж як необхідна умова існування системи, відтворення якої уможливлюється через найману  працю або шляхом отримання надлишкової вартості економічно нерівними, але юридично рівними суб'єктами.

У цьому есеї я стверджую, що теорія суспільного відтворення, концептуальний апарат якої було розроблено переважно марксистськими феміністками на основі «Капіталу», пропонує більш вдале тлумачення методу Маркса, ніж гіпотеза про індиферентність капіталізму. Я обґрунтую цю тезу трьома окремими, але взаємопов’язаними шляхами. По-перше, на загальному рівні шляхом критичної оцінки статусу праці в «Капіталі»; по-друге, через більш конкретний аргумент про системну єдність капіталізму, яка спонукає нас розробити теоретичні засади, здатні відтворити в мисленні суспільні відносини, котрі породжує і підтримує капіталізм; і, нарешті, через емпіричний аргумент про те, як робоча сила по-різному виробляється в різних сегментах робітничого класу.

 

Робітниці в США вимагають підвищення мінімальної заробітної плати

 

Дозвольте розпочати свою аргументацію з деяких стислих зауважень щодо теорії соціального відтворення (ТСВ) та її теоретичних меж. В основному ТСВ розглядає робочу силу та практики, що дозволяють відтворити її в капіталістичних соціальних відносинах. Вибудована в межах концептуальної структури «Капіталу» та базуючись на ній, ТСВ пропонує (а) розглядати працю, спрямовану на виробництво товарів (на місці виробництва), та працю, спрямовану на «виробництво» людей чи робітниць/робітників, які виробляють ці товари, як дві споріднені складові одного капіталістичного цілого; і з цього випливає, що (b) сім’я робітничого класу є основним, але не єдиним місцем відтворення робочої сили або відтворення робітничого класу в цілому.

 

"Всі джерела та процеси відтворення робочої сили зрештою стають ареною боротьби між працею та капіталом."

 

ТСВ визначає дві головні особливості робочої сили та її перетворення в капіталістичну найману працю. По-перше, суперечливість потреби капіталу в робочій силі. З одного боку, капітал потребує стабільного й передбачуваного циклу відтворення робочої сили, бо вона є джерелом прибутку капіталу і, отже, власне його відтворення. Але робоча сила відтворюється людськими істотами, а не машинами, отже, те, як вона відтворюється, і розвиток її потенціалу може не відповідати потребам капіталу. Таким чином, всі джерела та процеси відтворення робочої сили зрештою стають ареною боротьби між працею та капіталом: праця тяжіє до збільшення «доступу до цивілізації» для подальшого розвитку людського потенціалу, тоді як капітал намагається обмежити цей доступ, а також формувати робочу силу й необхідні умови для підтримки життєдіяльності продуктивної робочої одиниці, яка потрібна капіталу.

 

«Капітал», ТСВ та форма вартості

Якщо ТСВ, по суті, зосереджена на питанні гендерованого та расизованого відтворення робочої сили, а «Капітал» як текст  засадничо зосереджений на тому, як і з якими наслідками утворюється надлишкова вартість, то яким чином вони співвідносяться? Деякі дослідниці та дослідники, наприклад вищезгадана Вуд, намагалися продемонструвати, що капіталістичні соціальні відносини (як вони розгортаються історично) потрібно теоретично виокремлювати з абстрактної або логічної архітектури капіталізму. На мою думку, це прочитання «Капіталу» та відповідний підхід до капіталізму суперечать як методології Маркса, так і самому «Капіталу».

 

 

«Капітал», безперечно, стосується форми вартості праці, і ми, звісно, можемо знайти у Маркса уривки, які підтверджують тезу, що економічні категорії потрібно розглядати окремо від їхнього історичного розгортання[4]. Однак не варто забувати, що метод Маркса відрізняється від немарксистських методів (скажімо, від концепції Рікардо про «застиглі сутності») тим, що Маркс відкидає розрив між реальністю та уявленнями про неї. Натомість, у його методології стверджується діалектична єдність між ними, що функціонує одночасно і на логічному, і на історичному рівнях. Варто уточнити, що Маркс не виходить із простої єдності теорії та реальності, як у натуралізмі, а показує, як теоретичні категорії походять від історичного розвитку. Це не означає, що такі категорії є безпосереднім відбиттям явищ. Насправді, вони можуть бути їхніми дзеркальними протилежностями. Марксів метод радше розкриває постійне зростання, спіральний рух між теорією та практикою (або видимістю та сутністю), що стає складнішим на кожному наступному рівні детермінації.

Зв'язок між «теорією» та «історією/реальністю» часто розуміється як співвідношення між абстрактними категоріями та конкретними історичними подіями. Вище стверджувалось, що між ними є зв'язок, але Маркс йде набагато далі простої взаємопов'язаності. Бертел Олман робить, мабуть, найбільш проникливий аналіз Марксового методу абстрагування, і для наших цілей варто цілком дотримуватися його аргументації. 

 

"Методологія Маркса відмовляється від усіх статичних форм."
 

Абстрактна категорія, як її зазвичай розуміють, — це статична, нерухома частина, відокремлена від динамічного цілого, що може розкрити ключові аналітичні риси цього цілого, яке неможливо досліджувати як цілісність. Для розуміння історії та природи капіталізму Маркс використовує кілька таких абстракцій — «гроші», «товар». На відміну від буржуазних підходів до абстрагування, методологія Маркса відмовляється від усіх статичних форм. Отже, як стверджує Олман, Маркс «абстрагує речі, за його ж словами, «якими вони є насправді і як вони виникли», роблячи те, як вони такими стали, частиною того, чим вони є. Отже, капітал (або праця, гроші тощо) — це не лише те, як виглядає і функціонує капітал, а й про те, як він розвивається; точніше, те, як розвивається його реальна історія, — це також частина того, чим він є[5]. У «Німецькій ідеології» Маркс та Енгельс кепкують із Бруно Бауера за його намагання довести пряму протилежність між «природою» та «історією», ніби це дві окремі «речі»[6]. Натомість, марксистське теоретичне абстрагування охоплює як історію становлення категорій, так і їхнє можливе майбутнє. Наприклад, у абстрактній категорії «капіталу» міститься його минуле — «первісне накопичення», а також прогнози його майбутнього — постійної експансії коштом присвоєння надлишкової вартості, потягу до накопичення, що необхідно створює світовий ринок тощо. Олман, таким чином, цілком справедливо робить висновок:

«Ця "історія" капіталу є частиною капіталу, що міститься в абстракції, яку Маркс виводить із капіталу, і частково тим, що він хоче передати цим концептом. Усі основні абстракції Маркса — праця, вартість, товар, гроші тощо — містять у собі виникнення, становлення, історію саме в цьому розумінні»[7].

Хоча ми можемо знайти ці категорії повністю або частково в інших історичних епохах, тобто в інших способах виробництва, вони або залишаються функціонально нереалізованими, або відіграють зовсім інші ролі у їхньому поточному втіленні. Коли вони поєднуються за капіталістичного способу виробництва, вони вже є просякнуті своїм минулим і водночас вибудовують нові зв'язки між собою. Таким чином, історію докапіталістичних практик не можна відокремлювати від пояснювальних категорій капіталізму.

 

 

Тож перегляньмо твердження Еллен Вуд, що (а) привласнення надлишкової вартості є головним інтересом капіталу, а отже, б) конкретне втілення цього процесу — расизоване, гендероване чи ейблістське — прямо не стосуться головної мети капіталу. Ми вже встановили вслід за Олманом, що навіть абстрактні категорії в Маркса містять історичні джерела та футуральні алюзії. Певною мірою цього достатньо, щоб відкинути слова Вуд про «індиферентність» капіталізму. Але насправді на користь «байдужості» капіталістичних форм є аргументи, тільки не такі, які пропонує Вуд.

 

"Саме розгляд праці в умовах капіталізму уможливив розгляд «праці взагалі»."
 

Візьмемо категорію «праця» у Маркса. Загальновідомо, що люди завжди працювали в різних історичних епохах та соціальних формаціях. Але праця як проста категорія, яку Маркс використовує для вибудовування теоретичної інфраструктури капіталізму, «економічно розглядається в цій простій формі», стає «такою ж сучасною категорією, як і ті відносини, що породжують цю просту абстракцію». За капіталізму праця-як-така, а не специфічна форма праці, стає основою для вироблення багатства. Описувати працю в такій найпростішій формі почали через аналітичний стрибок, зроблений класичною політичною економією. «Величезним кроком вперед Адама Сміта, — пише Маркс, — стало те, що він відкинув будь-яку визначеність діяльності, що створює багатство; у нього фігурує просто праця, а не мануфактурна, не комерційна, не землеробська праця, а як та, так і інша». Як класична політична економія дійшла до цієї узагальненої форми праці? Не просто розгляд праці як позаісторичної категорії, спільної для всіх епох, а саме розгляд праці в умовах капіталізму уможливив розгляд «праці взагалі». Теоретична концептуалізація цієї загальної чи простої форми у випадку праці була можлива лише в історичних умовах «вельми розвиненої сукупності дійсних видів праці, жоден з яких уже не є панівним над рештою». Абстракція виникла з багатьох визначень конкретного, тоді як конкретне могло бути помислене шляхом простого абстрагування. Маркс нагадує, що «навіть найбільш абстрактні категорії, незважаючи на те, що вони — саме завдяки своїй абстрактності — мають силу для всіх епох, у самій визначеності цієї абстракції являють собою такою ж мірою й продукт історичних умов і мають повну значущість лише для цих умов і в цих межах».

Оскільки індиферентність виражається в історичній формі, то її можна помислити як таку в теоретичній формі. Через те, що люди в капіталістичному суспільстві можуть змінювати одну форму праці на іншу, праця стала «засобом утворення багатства взагалі та втратила ту спорідненість, що раніше існувала між визначеними індивідами та визначеними видами праці». Отже, не проводячи розрізнення між «абстрактним капіталізмом», «індиферентним» до історичних форм, та «історичним капіталізмом», що характеризується конкретними суспільними відносинами, методологія Маркса закликає до критичного, трансформаційного й радикального об’єднання теорії та реальності.

 

 

На мою думку, ця методологія закликає нас розглядати «Капітал» як вправу з відстеження долі праці в умовах капіталізму, зокрема історичні форми, яких вона набуває в цій системі. Відповідно, Маркс дуже обережно позиціонує абстрактну працю як один з аспектів трудової теорії вартості. Суб'єктивні форми конкретної праці, які є аналітичним близнюком абстрактної праці та суспільної праці, завдяки яким організовується форма вартості, —  всі вони розуміються як різні аспекти праці, котра виступає як єдність. Найголовніше, що «Капітал» пояснює, чому і як абстрактна праця панує над іншими аспектами й підпорядковує їх закону вартості. Якщо інші аспекти праці виглядають як бліді тіні абстрактної праці, то це не тому, що Маркс «звітує» про реальність спрощено. Ці інші категорії з «Капіталу» відіграють набагато більшу роль в сукупності аргументів Маркса — вони сигналізують про обмеження здатності капіталізму зводити робітництво до простого потенційного джерела надлишкової вартості.

 

"Відтворення життєдайних практик та відтворення вартості мають відбуватися одночасно та безперервно."
 

Детальніше розгляньмо взаємозв'язок між абстрактною та конкретною працею, а також між їхніми ролями в капіталізмі. Як зазначено вище, система, організована на основі абстрактної праці, може виникнути лише тоді, коли різні форми конкретної праці, реалізовані людьми в конкретний історичний момент, змушені переходити на співвідношення еквівалентності через ринок, виробництво для якого спрямовано виключно на отримання прибутку, а не на задоволення людських потреб. Два паралельних процеси становлять суму капіталізму: система відтворює себе шляхом виробництва товарів, а люди, поставлені в рамки цього процесу, але водночас, опираючись йому, відтворюють своє життя. Відтворення життєдайних практик та відтворення вартості мають відбуватися одночасно та безперервно. 

Така система має дві передумови: перша — люди насильно відірвані від засобів виробництва, щоб доступ до засобів відтворення  та життєзабезпечення був можливий лише через механізм ринку; друга — система здатна забезпечити своє подальше відтворення шляхом відтворення суспільних відносин, які забезпечують існування ринку та отримання надлишкової вартості. Інакше кажучи, капіталістичні суспільні відносини повинні постійно відтворювати залежність працівника/працівниці від капіталу. «Із подальшим зростанням капіталістичного виробництва, — пише Маркс, — розвивається робітничий клас, який за своїм вихованням, традиціями, звичками визнає умови цього способу виробництва як самі собою зрозумілі природні закони. Організація розвиненого капіталістичного процесу виробництва ламає будь-який спротив»[8].

 

 

Панування абстрактної праці над конкретною, вартості над споживчою вартістю, створюють умови для та  неминуче приводять до «виробництва» робочої одиниці, яка б задовільняла кожну примху капіталу.

Якби це була основна історія, розказана в  «Капіталі», то святкування його 150-річчя відбулося б на Волл-стріт. То як же спротив може бути частиною цієї історії? Якщо марксистська теорія постулює, що всі частини суспільного цілого пов'язані через внутрішні зв'язки, тоді як вона доводить, що спротив капіталу є іманентним щодо відтворення капіталу? Тут ТСВ, застосовуючи методологію «Капіталу», але, відштовхуючись від  її прогалин, здійснює категоріальну трансформацію поняття робочої сили як аналітичного містка між капіталістичним відтворенням та антикапіталістичним опором.

 

Робоча сила

Навіть найкреативніше тлумачення концепції робочої сили в «Капіталі» показує, що в тексті за замовчуванням передбачається існування того, що відтворюється. Розгляд робочої сили починається не з того, де або як вона з'являється в суспільстві, а зі способів, якими її товарна форма підтримує виробництво надлишкової вартості. Інакше кажучи, концептуалізація робочої сили в тексті обмежується тією формою, у якій вона корисна капіталу. ТСВ проблематизує цю інтерпретацію робочої сили, орієнтовану на капітал, і теоретично рухається у зворотному напрямку  від сфери товарного виробництва до сфери відтворення робочої сили. Робоча сила по-різному фігурує в «Капіталі» як унікальний, особливий або своєрідний товар, оскільки вона представлена як єдиний товар, «сама споживча вартість якого мала б оригінальну властивість бути джерелом вартості»[9]. ТСВ виявляє ще одину  особливість робочої сили. Це товар, який не виробляється в капіталістичний спосіб, тобто в безпосередній  сфері відносин «капітал — наймана праця». Натомість, як показала Ліз Фогель, вона виробляється та відтворюється «в межах родини», «сім'ї робітничого класу»[10].

 

 

Критичне тлумачення Фогель визначальне в трьох ключових аспектах. Перший полягає в тому, що воно виражає діалектичну єдність історичної та логічної форми капіталу. Робоча сила, як показує ТСВ, може стати доступною для капіталу лише через відмінні, проте стабільні набори гендерованих, расизованих соціальних відносин, що створюють власні інституційні форми підтримки (наприклад, форма моногамної гетеронормативної сім'ї[11]). Старі історичні форми можуть трансформуватися, можуть створюватися та мобілізуватися нові форми, проте робоча сила може вироблятися й ставати доступною капіталу лише через конкретні суспільні відносини та живу людську працю. Це не функціональний аргумент про те, що капітал створює ідеальну форму сім'ї чи гендерний режим, котрі чітко відповідали б потребам його відтворення. Мова про те, що хоча капітал прямо не впливає на виробництво робочої сили і, таким чином, дозволяє відносну самостійність форм і практик цього виробництва, капіталістичне відтворення обумовлює можливі соціальні форми, у яких може відтворюватися робоча сила. По-друге, приділяючи увагу робочій силі не з точки зору капіталу, а з точки зору її виробництва та відтворення, ТСВ уводить чи радше відновлює в капіталістичній тотальності сферу суспільних відносин, де відбувається життєтворча діяльність. Мета капіталу — збільшити надлишкову вартість у сфері виробництва; мета робітниці/робітника — підвищити якість життя або якісно поліпшити свою робочу силу та особистість шляхом задоволення власних потреб. ТСВ нагадує про силу цієї життєтворчої діяльності робітничого класу, який намагається обмежити процес накопичення, оскільки змушує капітал виділяти  заробітну плату та соціальні виплати на цю діяльність.

 

"Справжня емансипація життя та праці можлива лише після знищення найманої праці, а отже, і капіталізму."

 

І, нарешті, існує чітка стратегічна складова ТСВ. Життєтворчі соціальні практики робітництва — це не проста сума дій для задоволення потреб. Вони містять у собі антикапіталістичну потенцію. Боротьба за покращення або розширення таких практик завжди унаочнює співвідношення класових сил. Це не означає, що будь-яка боротьба робітництва за поліпшення умов життя є антисистемною боротьбою. Останні всесвітні дебати довкола концепції держави загального добробуту викривають темний бік емансипативної політики. У деяких країнах, особливо «глобальної Півночі», соціальна допомога держав загального добробуту робітничому класу, що зменшується через неоліберальні скорочення, змальовується авторитарними, популістськими партіями як право, яке потрібно захищати від мігрантів, расових меншин та внутрішніх «інших». Як процесуальна теорія, в цьому контексті стає корисною ТСВ, бо нагадує нам про здатність капіталістичних суспільних відносин пристосовуватися, а також про їхню системну здатність переформовувати свої минулі політичні діла — у цьому випадку соціальну допомогу для робітництва — на політичні форми, які сприяють накопиченню: тут — спосіб, у який расизм функціонує в середовищі робітничого класу, підриваючи загальнокласнову солідарність, а отже, і потенціалі опору. Тож боротьба, спрямована на поліпшення сфери життєтворчості робітництва, може імпліцитно (а часом і експліцитно) унаочнити верхні межі того, на що може претендувати робітничий клас на шляху до саморозвитку та звільнення. Таким чином, боротьба потенційно може навчити робітництво найважливішого політичного уроку про капіталізм: поки існує наймана праця, життєтворча діяльність ніколи не звільниться від імперативу накопичення капіталу, і що справжня емансипація життя та праці можлива лише після знищення найманої праці, а отже, і капіталізму.

 

 

Продукування відмінностей

ТСВ розглядає некапіталістичне виробництво робочої сили та її відтворення через гендерні та расизовані суспільні відносини, але також ставить тривожніші питання про процедури її відтворення. Як показано в «Капіталі», виробництво вартості та привласнення надлишкової вартості мають певні тенденції та контртенденції, спрямовані на вирівнювання умов у рамках системи. Але визначальною рисою капіталізму, безумовно, є його глибинна соціальна нерівність як між капіталістичним та робітничим класами, так і всередині самих класів. Звичайно, виробництво та привласнення  надлишкової вартості розкривають секрет нерівності між капіталом і працею, але чим пояснюється стабільне існування нерівності серед робітництва?

Наприклад, у рамках традиційних марксистських досліджень расизму  серед робітничого класу, продукування та відтворення раси пояснюється крізь призму конкуренції на ринку праці. Аргументація така: працівники/працівниці конкурують між собою як окремі продавці/продавчині робочої сили на ринку, та історично панівні частини класу конкурують із більш вразливими за робочі місця, пенсії та соціальні виплати. Аналізуючи, чому американський робітничий клас голосував за Рейгана в 1980 році, Джоанна та Роберт Бреннери сформулювали цю думку так:

«Сильніші сегменти робітничого класу можуть відстоювати свої позиції, організовуючись проти слабших, менш організованих сегментів на основі вже наявних зв'язків. Вони можуть скористатися перевагами своїх позиційи як американці проти іноземців, як білі проти чорних, як чоловіки проти жінок, як зайняті проти безробітних тощо»[12].

Загалом погоджуючись із цією думкою, я вважаю, що ТСВ спонукає нас іти далі в питанні диференціації та ставити його не лише на рівні ринку праці, в рамках якого виражається ціна робочої сили, а й на рівні виробництва вартості робочої сили.

 

"Самі потреби є динамічними, історично обумовленими та формуються завдяки досягненням боротьби робітничого класу."
 

Вартість робочої сили як товару, як і всіх товарів в умовах капіталізму, визначається вартістю засобів існування, використаних під час її відтворення. Але Маркс нагадує нам, що для цієї своєрідної товарної робочої сили, «у протилежність іншим товарам», фігурує «історичний та моральний елемент», котрий впливає на її вартість. Причина в тому, що хоча може бути нижня межа того, що необхідно робітництву для власного відтворення, щоб бути готовими до нового робочого дня, не існує фіксованої верхньої межі необхідних потреб робітництва, бо самі потреби є динамічними, історично обумовленими та формуються завдяки досягненням боротьби робітничого класу. Маркс стверджує, що кількість та охоплення «необхідних потреб» робітниці/робітника, «самі являють собою продукт історії та залежать більшою мірою від культурного рівня країни, між іншим значною мірою й від того, за яких умов, а отже, і з якими звичками і життєвими домаганнями сформувався клас вільних робітників»[13].

 

 

Якщо необхідні потреби, які визначають вартість робочої сили, є історичними та динамічними, то з цього випливає, що різні трудящі класи, що виникали в різні моменти історії, матимуть різні стандарти необхідних потреб. Протиставлення ірландського робітника та його англійського колеги уособлювало для Маркса це продукування відмінності, оскільки ірландський робітник  перебував на «рівні поденників», на якому обмін із капіталом задовольняв «суто тваринний мінімум потреб та життєвих коштів»[14]. Така версія продуктивних відмінностей вбачає їхні джерела в самому процесі відтворення робочої сили, що означає, при всій повазі до Роберта й Джоанни Бреннер, що робоча сила вже диференційовано (ре)продукована ще до того, як вона виходить на поле конкуренції ринку праці. Дійсно, навіть доступ до ринку праці або вхід на нього не можуть бути передумовою, тому що такий доступ/вхід відрізняється в різних сегментах класу саме через диференціацію (ре)продукування.

Увага до соціального відтворення виявляє специфічні суспільні процеси, завдяки яким певні робітники та робітниці, втілюючи відповідні якості робочої сили, постають перед капіталом більш вразливими та пригніченими, ніж інші. Безжально занижений рівень «необхідних потреб» для латиноамериканських робітників у США — один із прикладів жорстокої диференціації процесів соціального відтворення для робітників-мігрантів у порівнянні з їхніми колежанками та колегами, що мають громадянство. Середня площа на людину в латиноамериканській родині у США становить 32 квадратні метри, що на 7 квадратних метрів менше, ніж у середньостатистичної сім'ї немігрантів за межею бідності[15]. Аналогічно нещодавнє дослідження показало все більшу різницю в заробітній платі між чорношкірим та білим робітництвом. Для наших цілей варто відзначити збентеження авторів цих досліджень, коли вони стикаються з «все більшою незрозумілою різницею у заробітках чорношкірих та білих». Згідно з дослідженням, це може бути пов’язано з «важко вимірюваними чинниками», зокрема з дискримінацією (расизмом) або різницею у якості державних шкіл. «Вирівнювання» вартості, якого досягає капітал в обмеженій спільноті/національній державі, досягається через диференціювання норм для диференційованих елементів відтворення, (ре)продукуючи деякі сегменти робітничого класу, більш пригнічені в порівнянні з іншими.

 

"Колективна організація на основі солідарності залишається єдиним шляхом до перемоги робітничого класу в цій нерівній боротьбі з капіталом."

 

Доступ до житла, поліцейське насильство, низька якість шкіл та системи охорони здоров'я — це очевидні компоненти, які визначають рівень необхідних потреб сегмента робітничого класу, і тим самим визначають і знижують вартість  його робочої сили. Але зниження вартості для одного сегмента робітництва завжди впливає на всі його частини, оскільки нижча заробітна плата для одних працівниць/працівників дає змогу капіталу раціоналізувати та знизити заробітну плату для всього робітництва. Таким чином, погіршення соціального відтворення расизованого робітництва може допомогти встановити режим заниження заробітної плати для всіх.

 

 

Врешті-решт, корисно повернутись до морфології робочої сили, оскільки в ній зливаються аргумент, запропонований у «Капіталі», і значення ТСВ. Незважаючи на те, що капіталізм намагається створити потрібний йому робітничий клас, «Капітал» демонструє, що боротьба робітництва проти форми найманої праці — необхідна частина внутрішньої динаміки системи та її відтворення. Робітники та робітниці завжди будуть прагнути до розвитку власних потреб через життєтворчу діяльність, тоді як капітал буде постійно прагнути обмежити цю діяльність, щоб збільшити свою частку надлишкової вартості і, отже, «цивілізації». Колективна організація на основі солідарності залишається єдиним шляхом до перемоги робітничого класу в цій нерівній боротьбі з капіталом.

Однак застереження, яке ми отримуємо від ТСВ, полягає в тому, що мультирасова єдність робітничого класу не виникне спонтанно ні через ліву пропаганду, ні через волюнтаризм, оскільки диференціація робітничого класу виробляється й підтримується на клітинному рівні системи. Жорстка прикордонна політика,  гендеровані та расизовані режими праці — ось способи, якими неолібералізм прагне глобально відтворити робітничий клас у комплексній, але глибоко нерівній формі. На противагу цьому застереженню не менш важливою є і надія, яку нам дає ТСВ. Як унітарна теорія, що розкриває взаємозв'язок між сферою виробництва товарів та простором відтворення робочої сили, ТСВ наділяє кожну боротьбу за покращення  соціального відтворення антикапіталістичними перспективами. 

Рух робітничого класу, який зможе оформити такі перспективи, не може просто послуговуватись старими культурами солідарності; йому доведеться активно створювати нові. Поряд із боротьбою на робочому місці такий рух повинен так само енергійно боротися з проблемами спільнот, пов’язаними з водними ресурсами, житлом чи поліцейським насильством. Йому доведеться навчитися поєднувати універсальні вимоги (як-от охорона здоров'я) зі специфічними расовими та гендерними вимогами (як-от репродуктивне здоров'я, «позитивна дискримінація»).

Якщо «Капітал» залишається однією з найбезжалісніших критик капіталізму як системи, то можна сказати, що ТСВ озвучує цю критику голосами робітниць та робітників, що борються.

Переклала Валерія Зубатенко за публікацією: Bhattacharya, T., 2019. "From the production of value to the valuing of reproduction". In: Osborne, P., Alliez, E. and Russel, E.-J. (eds.). Capitalism: concept, idea, image, pp. 105—120.

 

Читайте також: 

Гендерное угнетение через призму теории социального воспроизводства (Марина Ларіна)

Теорія суспільного відтворення: долаючи межі «Капіталу» (Колін Баркер)

Стефані Кунц: «Я хотіла подолати бачення родини як осередка пригноблення»

Енгельс і походження пригноблення жінок (Шерон Сміт)

 


Примітки

  1.  Я вдячна Аарону Яффе за запропоновану назву.
  2. До інших форм нерівності. — прим. ред.
  3. Ellen Meiksins Wood, Democracy Against Capitalism: Renewing Historical Materialism, Cambridge: Cambridge University Press, 1995, p. 259.
  4. «Таким чином, було б нездійсненим і помилковим трактувати економічні категорії в тій послідовності, у якій вони історично відігравали вирішальну роль. Навпаки, їхня послідовність визначається тим відношенням, у якій вони знаходяться одна до одної у сучасному буржуазному суспільстві, причому це відношення прямо протилежне тому, що видається природним і відповідає послідовності історичного розвитку». Карл Маркс, «Экономические рукописи 1857—1859 годов», в: Карл Маркс и Фридрих Энгельс, Сочинения, 2-е изд., Т. 46, Ч. 1., с. 44.
  5.  Bertell Ollman, Dance of the Dialectic: Steps in Marx’s Method, Urbana and Chicago IL: University of Illinois Press, 2003, p. 65; курсив мій.
  6. Карл Маркс и Фридрих Энгельс, «Немецкая идеология», в: Карл Маркс и Фридрих Энгельс, Сочинения, 2-е изд., Т. 3, с. 38.
  7. Ollman, Dance of the Dialectic, p. 66.
  8.  Карл Маркс, «Капитал. Критика политической экономии. Т. 1», в: Карл Маркс и Фридрих Энгельс, Сочинения, 2-е изд., Т. 23, с. 747.
  9. Там же, с. 177.
  10. Lise Vogel, Marxism and the Oppression of Women: Toward A Unitary Theory, New Brunswick NJ: Rutgers University Press, 1983, pp. 151, 170.
  11.  Я використовую гендер і расу як дві найпомітніші форми, що творять трудові відносини. Вік, можливості, місцезнаходження, етнічна приналежність та інші фактори відіграють подібну роль.
  12.  Robert Brenner and Johanna Brenner, ‘Reagan, the Right and the Working Class’, Against the Current, os , vol. 1, no. 2 (Winter 1981), p. 30.
  13. Маркс, «Капитал. Т. 1», с. 182.
  14. Маркс, «Экономические рукописи 1857—1859 годов», с. 238.
  15. Дані національного перепису населення, цитовані за Susan Ferguson and David McNally ‘Precarious Migrants: Gender, Race and the Social Reproduction of a Global Working Class’, Socialist Register 2015, vol. 51, pp. 1—23.

Рекомендуемые

Оставить комментарий