Олена Ткаліч
В Україні станом на початок 2016 року налічується близько 2,6 млн осіб із інвалідністю, майже 80% із них – працездатного віку, що відповідає кількості понад 2 млн осіб. Водночас, за даними останніх років, працевлаштованими є приблизно третина з них – 600-680 тис. осіб. Однак, на думку експертів, ці цифри – завищені, оскільки зайнятість осіб із інвалідністю часто існує лише «на папері». Більш реальна цифра – 13%. До того ж, попри декларування державою захисту прав ветеранів, після збільшення кількості людей, які отримали інвалідність через бойові дії в зоні АТО, частка працевлаштованих не зросла.
Права на працевлаштування для українців із інвалідністю
Право на працю осіб із обмеженими можливостями гарантує, перш за все, Конституція. Крім того, Україна ратифікувала низку міжнародних актів, які мають запобігти дискримінації осіб із інвалідністю у сфері праці. Це, зокрема, Конвенції МОП № 159 «Про професійну реабілітацію інвалідів», № 173 «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця»; Декларації ООН «Про права розумово відсталих осіб», «Про права інвалідів», «Про стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», Конвенція про права інвалідів; низка рекомендацій Ради Європи і т. д.
Вітчизняне законодавство, зокрема КЗпП, регулює особливі режими праці, тривалість, умови. Наприклад, роботодавець повинен створювати для таких робітників умови праці у відповідності з їхньою індивідуальною програмою реабілітації, організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування осіб із інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їхнє прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Працівники з I та II групою інвалідності мають право на 30-денну оплачувану та 60-денну неоплачувану відпустку. Залучення осіб із інвалідністю до наднормових робіт та робіт у нічний час без їхньої згоди не допускається. Разом із тим, звільнення таких працівників відбувається на загальних підставах.
Є також закон «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». Відповідно до нього таким особам забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Закон, зокрема, зобов’язує підприємства, де працюють від 8 до 25 осіб, мати в штаті хоча б одну особу з особливими потребами. Якщо підприємство більше – таких працівників має бути 4%. За невиконання передбачено штрафні санкції: обсягом у половину середньої річної заробітної плати за кожне робоче місце, призначене для особи з інвалідністю, для підприємств, на яких працюють від 8 до 15 осіб, і обсягом у середню річну зарплату на підприємстві, якщо в штаті понад 15 осіб. Роботодавці мають самостійно працевлаштовувати осіб із інвалідністю відповідно до нормативів робочих місць. Державний нагляд за цим здійснює Державна служба України з питань праці.
Цікаво, що на підприємства, установи й організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, не поширюються норми санкцій, однак такі установи, як і інші роботодавці, повинні працевлаштовувати осіб із інвалідністю у межах встановленого нормативу.
Закон України «Про зайнятість населення» встановлює право будь-якої особи на захист від проявів дискримінації у сфері зайнятості. Зокрема він забороняє в оголошеннях про вакансії зазначати обмеження щодо віку чи статі кандидатів, а також вимагати від кандидатів надавати інформацію про особисте життя.
Крім того, нещодавньою законодавчою новацією, яка також покликана боротися з дискримінацією, стали схвалені Верховною Радою зміни до закону №0102 «Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї». Згідно з Конвенцією, слово «інвалід» замінюється поняттям «особа з інвалідністю». Конвенція захищає права неповносправних людей, а також заохочує повагу до них.
Контрастні спроби зміни законодавства
Слід зазначити, що загалом за останні кілька років до теми працевлаштування осіб із інвалідністю Рада поверталась не раз. Наприклад, у 2015 році було розроблено законопроект №2299а «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності в частині працевлаштування людей з інвалідністю». Його автори закликали посилити контроль за нарахуванням і стягненням з роботодавців адміністративно-господарських санкцій і пені за невиконання нормативу робочих місць, а також конкретизувати критерії виконання нормативу цих робочих місць, визначити повноваження державних органів під час проведення перевірок та запровадити відповідальність посадових осіб підприємств за невчасне подання звітів про працевлаштування цієї категорії громадян. Утім, законопроект було відхилено.
Ініціативою протилежного спрямування став проект закону №4578-2 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення працевлаштування інвалідів». Його автори, навпаки, пропонували зменшити відповідальність роботодавців за відсутність працівників, що мають інвалідність.
Наприклад, у цьому законопроект визначено, що у випадку, коли підприємством «були вжиті всі необхідні заходи для забезпечення виконання нормативу робочих місць, проте з незалежних від нього причин середньооблікова кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, такі особи звільняються від сплати адміністративно-господарських санкцій».
Також було запропоновано прирівняти забезпечення роботою однієї особи з інвалідністю І групи чи особи з інвалідністю ІІ групи внаслідок психічного розладу до працевлаштування двох працівників із іншими формами інвалідності.
Водночас проект містить і нейтральну пропозицію – створення єдиного Реєстру інвалідів, які потребують працевлаштування. Ця ініціатива може виявитися корисною для всіх учасників процесу пошуку роботи людям із інвалідністю. Голосування у Раді за цим законопроектом поки що не відбулося.
Ще однією недавньою законодавчою ініціативою щодо працевлаштування людей із інвалідністю, яка цілком стає на бік останніх, був проект закону №0931 «Про внесення змін до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” щодо стимулювання роботи осіб із числа інвалідів». У ньому запропоновано надавати особам із інвалідністю ІІ групи пенсію з інвалідності, що відповідає за обсягом пенсії за віком, зокрема й тоді, коли такі особи продовжують трудову діяльність. Крім того, для пенсіонерів із інвалідністю І групи запропоновано проводити перерахунок пенсії з дня встановлення нового обсягу прожиткового мінімуму, незалежно від факту їхньої роботи. Цей проект також поки що перебуває на розгляді в парламенті.
З огляду на вищесказане можна зробити висновок, що українське законодавство у сфері захисту прав осіб із інвалідністю на працю відповідає міжнародним нормам і, водночас, є предметом вдосконалення. Однак низка досліджень показують, що реалізація їх на практиці залишається складнішою, а деякі норми й надалі створюють багато бюрократичних перепон для шукачів роботи з інвалідністю та залишають «шпарини» для недобросовісних роботодавців.
Нелегка практика
Наразі особи з інвалідністю починають спроби працевлаштування, як правило, із Державної служби зайнятості, оскільки, як визнало Мінсоцполітики в Національній доповіді про становище осіб з інвалідністю в Україні від 2013 року, на вільному ринку робити це значно важче.
Одним із головних документів для оформлення працевлаштування особи з інвалідністю є рекомендація медико-соціальної експертної комісії (МСЕК). І якщо в ній вказано, що людина з інвалідністю непрацездатна, то центр зайнятості не може взяти її на облік. Тож саме на цьому етапі всі гарантовані вищезгаданими законодавчими актами права нівелюються.
Варто окремо додати, що МСЕК часто пов’язують із корупцією. Випадки затримання посадовців комісії під час отримання хабаря останнім часом було зафіксовано в Житомирі, Вінниці, Полтаві та Луцьку. Зокрема йшлося про вимагання грошей за оформлення необхідних документів навіть попри очевидну інвалідність людини, як, наприклад, відсутність у інваліда з дитинства ноги або кисті руки у ветерана після поранення в зоні АТО.
Повертаючись до ролі МСЕК у працевлаштуванні людей із особливими потребами, слід зазначити, що найчастіше в довідках комісії вказано, що особи з інвалідністю можуть виконувати роботу без фізичного та психоемоційного навантаження, зі скороченим робочим днем або вдома. У 90% випадків це стосується І та ІІ груп інвалідності. І це значно зменшує шанси таких людей на успіх у пошуку роботи.
Так формується практика, коли люди з особливими потребами або не можуть за законом працювати взагалі, або ж їм пропонують вакансії, які не вимагають високого освітньо-кваліфікаційного рівня. Відповідно й заробітна плата за таку роботу є нижчою.
Водночас багато роботодавців, котрі, як було вказано вище, мають закрити квоти для людей із інвалідністю, часто звертаються до різноманітних профільних організацій із проханням просто знайти людину і «покласти» її трудову книжку з виплатою мінімальної зарплати. Часто це є менш витратним, ніж, наприклад, обладнання пандусів.
Однак чимало роботодавців, за даними Доповіді Мінсоцполітики, просто ігнорують норму про працевлаштування людей із інвалідністю. Скажімо, у 2013 році державні інспектори з питань праці перевірили 9 тис. роботодавців. З’ясувалося, що 3,3 тис. з них не виконали нормативу робочих місць для працевлаштування людей із особливими потребами.
Аудит також визначив, що переважна більшість бюджетних установ в Україні ухиляються від виконання нормативу робочих місць для працевлаштування людей із інвалідністю. Як можна припустити, це зумовлено саме тим, що бюджетні установи не зобов’язані сплачувати санкції за невиконання нормативу.
Ситуація з неможливістю працевлаштуватися, тим паче на гідну зарплатню, прямо впливає на право людей із інвалідністю на призначення допомоги з безробіття. Його мають лише ті, хто протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше ніж 26 календарних тижнів і сплачували страхові внески. Право на професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації, на працевлаштування з урахуванням надання дотації роботодавцю з коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, на учать у оплачуваних громадських роботах мають лише ті люди з інвалідністю, яких визнано в установленому порядку безробітними і які мають право на призначення допомоги безробітним.
Можна припустити, що частина осіб із особливими потребами працюють у тіньовому секторі, який, за різними оцінками, становить третину ринку праці. Або ж – як прекарні працівники. Однак така зайнятість нівелює всі пільги неповносправних осіб, а також може погіршити їхнє здоров’я.
Світовий досвід
Станом на сьогодні рівень інвалідизації мешканців планети сягає понад 1 мільярд людей, це 15% населення Землі. Пропорційна кількість осіб із інвалідністю в різних країнах дуже відрізняється: держави з високим рівнем доходів мають, як правило, більший відсоток населення з інвалідністю, що свідчить радше про відмінність критеріїв визначення інвалідності. Наприклад, у Китаї кількість людей із інвалідністю сягає 5%, а у США майже вчетверо вища – 19%. Відповідний показник у Німеччині – 13%, у Франції – 10%, у Росії – близько 7%, а в Україна трохи вищий ніж 6%. Приблизно такий самий відсоток має Індія.
Загальна кількість далеко не завжди впливає на співвідношення працевлаштованих осіб із інвалідністю. Скажімо, у Китаї працюють 80% інвалідів, у Великобританії – 40%, у США – 29%, в РФ – 10%. Як було зазначено вище, в Україні офіційно працевлаштовано близько 30% осіб із інвалідністю працездатного віку, однак, за даними американського звіту про права людини, реальна кількість сягає лише 13%.
У Китаї, який, принаймні офіційно, демонструє найвищі показники залучення до праці осіб із інвалідністю, є правила про пропорційне працевлаштування інвалідів. Відповідно до них, кожне підприємство або установа зобов’язані працевлаштовувати певну кількість осіб із інвалідністю залежно від загальної кількості працівників. Цей принцип далеко не унікальний, однак його ефективність вражає – скоріш за все, через командно-адміністративний підхід держави.
Крім того, до 2020 року в кожному окрузі Китаю має з’явитися принаймні одна установа, що пропонує працевлаштування для людей із психічними розладами і важким ступенем інвалідності. За даними Китайської федерації інвалідів, відповідні програми буде включено в послуги для груп із обмеженими фізичними можливостями, які контролює держава.
Загалом вищезгадана система квотування робочих місць для людей із інвалідністю бере початок у 20-х роках минулого століття, коли уряди Австрії, Німеччини, Італії, Польщі та Франції ухвалили закони, які зобов’язували роботодавців приймати на роботу інвалідів-ветеранів війни. Нині така квота у Франції та Польщі сягає 6%, у Німеччині та Угорщині – 5%, в Австрії, Чехії, Румунії – 4%.
Водночас у таких країнах, як США, Великобританія, у країнах Скандинавії й у Канаді немає системи квот. Однак там від роботодавців вимагають позитивного ставлення до працевлаштування людей із обмеженими можливостями здоров’я, а також особливе значення приділяють оснащенню робочих місць.
Наприклад, у Великобританії, яка є однією з лідерів у Європі з працевлаштування людей із інвалідністю, передбачено організацію підприємств із полегшеним режимом праці, на яких робітники освоюють нові професії й переходять потім на звичайні підприємства. Для інвалідів на візках має бути створено умови навчання та працевлаштування вдома. Укладаючи договір про працевлаштування, необхідно подбати, щоб особи з інвалідністю не опинився в невигідному становищі порівняно з іншими особами.
У США з роботодавців, які відмовляються надати роботу особам із інвалідністю, стягують значний штраф. А компанії, які беруть таких працівників, мають пільги з оподаткування.
У Швеції уряд стимулює роботодавців не наданням податкових пільг підприємствам, а виплатою індивідуальних дотацій на кожну працевлаштовану особу з інвалідністю. Сам працівник отримує допомогу з інвалідності й заробітну плату, але сума виплат не перевищує визначеного рівня.
Водночас багато країн ЄС не відмовилися від квот. У Франції квота становить 6% від загальної кількості робочих місць. Особи з інвалідністю можуть брати участь і в програмах для людей, що довгий час лишалися без роботи. Роботодавці отримують одноразову виплату за контракт на навчання на робочому місці. Існують спеціалізовані підприємства з полегшеним режимом праці, орієнтовані на працевлаштування осіб із інвалідністю. Крім того, держава сприяє особам із інвалідністю у самозайнятості.
У Німеччині діє державна програма зайнятості для осіб із важкими формами інвалідності, що передбачає низку субсидій і пільг для підприємців, які працевлаштовують осіб із інвалідністю. Роботодавці, які мають понад 20 співробітників, зобов’язані надавати людям із важким ступенем інвалідності 5% наявних робочих місць. Однак, багато хто воліє заплатити компенсаційне відрахування, аніж створювати робочі місця для людей із інвалідністю. Причина в тому, що особи з розумовими і фізичними вадами користуються особливим захистом від звільнення і мають право на додаткову відпустку.
Водночас у Німеччині діють спеціальні установи професійної інтеграції, які фінансуються державою й часто надають особам із інвалідністю не тільки робочі місця, але й можливість проживання. Особам із інвалідністю, котрі працюють, виплачують компенсацію транспортних витрат на дорогу до місця роботи і назад. Люди з важкими формами інвалідності отримують компенсації й мають низку інших пільг – зниження податків, захист від звільнень, тощо.
У Польщі квота на робочі місця для людей із інвалідністю сягає 6%. Польське законодавство зобов’язує кожного працедавця спочатку сплатити грошовий внесок до Фонду реабілітації інвалідів. Далі встановлюється квота працевлаштування інвалідів і, відповідно, звільняються від сплати внеску ті, хто її заповнив. На відміну від українського законодавства, внесок не є адміністративним штрафом. Таким чином, у Польщі будь-який суб’єкт господарювання, що виконує умови, передбачені законодавством, може отримати різні види грошової компенсації.
Також у країні існують закони, що забороняють пряму або опосередковану дискримінацію інвалідів, починаючи зі стадії добору співробітників та працевлаштування – і закінчуючи процедурою звільнення з посади. Люди з інвалідністю, які зіткнулися з дискримінацією щодо себе, мають можливість вимагати відшкодування заподіяної моральної шкоди та втраченої економічної вигоди.
Невдалим прикладом квотування робочих місць для осіб із інвалідністю можна вважати досвід Індії, головним чином через недостатній рівень квот. За законодавством, резервується 3% робочих місць у державному секторі. А за загальної кількості інвалідів у Індії, що сягає 70 мільйонів осіб, лише 0,1 мільйона інвалідів зуміли отримати роботу в промисловості.
Найближчою до нас і за законодавством, і за практикою працевлаштування осіб із інвалідністю залишається РФ. Головною перешкодою для роботодавців тут є преференції щодо скороченого робочого дня та подовженої відпустки, а також необхідність за свій рахунок обладнати робоче місце. За даними місцевих дослідників, у Росії дискримінації в сфері зайнятості найбільше зазнають жінки-інваліди – вони, порівняно з чоловіками-інвалідами, мають менше шансів на працевлаштування, а матері-інваліди практично не мають шансів знайти роботу.
Як було зазначено вище, наразі Верховна Рада має кілька законопроектів щодо зміни принципів працевлаштування осіб із інвалідністю, які апелюють саме до європейського досвіду. Проект №4578 наголошує на необхідності диференційованого підходу до квотування робочих місць, що, головним чином, захищає інтереси роботодавців. Втім, він містить пропозицію про створення єдиного Реєстру осіб із інвалідністю, котрі шукають роботу, і ця пропозиція може виявитись ефективною. А проект №0931 пропонує залишити для осіб із інвалідністю ІІ групи пенсію з інвалідності й у випадку якщо вони продовжують трудову діяльність – це відповідає шведській практиці.
Водночас слід пам’ятати, що витрати на реабілітацію, навчання та обладнання життєвого простору для людей із інвалідністю в європейських країнах є значно вищими, ніж в Україні. Отже, сподіватися наближеного рівня ефективності після копіювання законодавства, але без додаткових витрат, не варто.
Читайте також:
Матері на ринку праці (Олена Ткаліч та ін.)
Психіатрія по-українськи: з якими викликами щоденно стикаються психічно хворі люди (Ольга Цецевич)
