Staff only. Про що мовчать медіатори «ПінчукАртЦентру»

Артеменко, Діна

  • 28 ноября 2019
  • 3290

Діна Артеменко

Пам’ятаю, як мене звільнили з моєї першої дорослої роботи. Кінець робочого дня. Я знесилена фізично й спустошена ментально. Збираюсь додому й думаю, де б знайти сил, щоб прочитати «оту важливу критичну статтю про сучасне мистецтво». Я ж медіаторка в «ПінчукАртЦентрі» і маю бути в курсі останніх мистецьких подій. 

Висока худа начальниця заглядає в нашу мікро підсобку і кличе мене до свого кабінету. Я здогадуюсь, що на мене чекає «выговор» — останнім часом я не дуже відкрита до відвідувачів, без щирої посмішки розповідаю про експозицію й виглядаю втомленою. Мені насправді все одно, що та мені скаже, аби швидше. Потім ще доїхати додому, зайти в магазин, поїсти, підтягнути англійську, колеги згадували про щось артхаусне, треба подивитись. Поки я думаю про все це, мене звільняють. Кам’яне лице навпроти каже щось про мотивацію, перегляд їхнього бачення позиції медіаторки й що мені вона не підходить. Так, мені вона не підходить. Я рада йти звідти. 

 

"Медіаторство може стати хорошим стартом кар’єри. Головне — любити мистецтво та бути готовим витримати всі «але»."

 

Я вже давно не працюю в ПАЦ, але часом туди заходжу. Дивлюсь виставки, але з ще більшою цікавістю розглядаю медіаторів. Цікаво, як там у них зараз? Нещодавно я дізналась, що вони створили профспілку працівників «ПінчукАртЦентру» Для мене це щось із розділу фантастики. Тож я спробувала розібратись, як це відбувалось. 

 

Хто ця людина, що «розкаже вам про виставку»?

Влітку 2013 року в «ПінчукАртЦентрі» ввели позицію медіатора. Це співробітники мистецької інституції, які працюють безпосередньо в експозиції й готові розповісти вам про те, що ви бачите перед собою — картина, скульптура, інсталяція, перформанс. Як правило, це студенти гуманітарних спеціальностей, мистецтвознавці-початківці та молоді художники. 

Медіатор добре знається на мистецтві. Це вже немало — історія від стародавніх часів до сучасності, різні жанри, теорія мистецтва, філософські напрями й школи, сотні імен, які потрібно миттєво зіставляти з їхнім творчим доробком. Про це все медіатор має говорити на різних рівнях «занурення в тему»: від базового до професійного. І, звісно, він повинен вміти розповідати це англійською мовою, адже часто відвідувачі музею — іноземці. Медіатор — «обличчя музею» та має відповідно виглядати. Він має легко встановлювати контакт із відвідувачами, за потреби провести міні-екскурсію для невеликої групи, знати особливості роботи інституції, розрулювати конфліктні ситуації, направляти людей, відповідати на дрібні запитання на кшталт «Де тут туалет?». В обов’язки входить і слідкування за дотриманням правил музею: не торкатись і не підходити близько до експонатів, носити рюкзаки й сумки в руках, не діставати рідину у виставкових залах тощо.

 

Фото, надане медіаторами

 

А ще ця робота — реальний шанс працювати з мистецтвом і серед мистецтва, фахово говорити про нього, працювати в компанії однодумців, святкувати разом з іншими медіаторами день народження Малевича, мандрувати з ними Україною й робити спільні проекти. Часом медіаторів впізнають на вулицях й вітаються зі словами «О! Це ти розказував мені про Михайлова!». Медіаторство може стати хорошим стартом кар’єри. Головне — любити мистецтво та бути готовим витримати всі «але». 

 

Про усі ці «але»

Кількість медіаторів, які працюють у «ПінчукАртЦентрі», постійно змінювалась. Спочатку працювало семеро, зараз — близько 30 осіб. Серед медіаторів ходять чутки, що цю посаду ввели, щоб зекономити на охоронцях. Мовляв, послуги охоронної фірми досить дорогі, то чому б не найняти молодь, яка коштуватиме в рази дешевше, може охороняти експонати, розповідати про них і ще й позитивно впливає на імідж інституції. 

Перші медіатори працювали повний робочий день по 5—6 днів на тиждень й ставились до цієї роботи як до основної діяльності, а не підробітку. Відповідно, коли з’явились перші «але», про це пробували говорити з адміністрацією на рівних. Ставлення ж до медіаторів було інакшим. 

Одна з перших медіаторок — Галя (ім’я змінене) — згадує, як під час«серйозної розмови» їм сказали: «"Ваша робота — це оплачуване волонтерство й ви маєте бути вдячними, що отримуєте гроші за час, проведений в цій інституції". А тим, кому не подобається «політика партії» натякнули на двері та «чергу з двадцяти таких само, як ви». Нам було фізично важко працювати, ми стояли в експозиції приблизно по 8 годин без можливості присісти. Хотілося попросити стільці чи пуфи для сидіння, але, на думку куратора «ПінчукАртЦентру», медіатор, що сидить, не відповідає концепції відкритого музею. У однієї дівчини почались проблеми із судинами. У нас постійно боліли спини. Навіть, якщо в експозиції була робота, де можна було сидіти — відеоарт, де є лавки, ми мали стояти. Лавки — лише для відвідувачів. Якщо ми сідали, охоронці могли написати на нас доповідну. З деяких точок (окремі простори виставки, простір арт-центру умовно розділений на такі «точки») не можна було відходити, навіть у туалет. Нам постійно хотілось пити, а брати з собою воду не можна (загальні правила для перебування у виставкових просторах). Але ми порушували це правило. Дехто ховав свою воду в туалеті, щоб встигнути попити, коли переходиш із точки на точку. Медіаторська кімната була дуже маленькою, там не було місця, щоб відпочити, прилягти чи хоча б нормально поїсти». 

 

Фото, надане медіаторами

 

Медіаторам забороняли розмовляти з колегами та охоронцями, читати, а потім й взагалі заходити до виставкового простору з книжкою. Галя згадує, що це правило було особливо болісним, адже часу на читання практично не було: музей працює з 12 до 21 й організувати свій день для вдумливого читання було практично неможливо. «Ми постійно хвилювались, що не розвиваємось, боялись бути не в курсі подій, пропустити щось важливе», — додає екс-медіаторка. 

Відкритим й дружнім медіатор мав бути лише до відвідувачів. В якийсь момент ввели правило: вітатись із кожним, хто заходить, й пропонувати розповісти про роботи в залі, медіатор мав усіма способами показувати готовність говорити про виставку.

«Боляче, коли розумієш, що людина тебе насправді не слухає. Твоя розповідь для неї — білий шум. У такі моменти відчувала себе обслуговим персоналом».

 

Фото з Instagram PAC

 

Медіатори, як колишні, так і теперішні, наголошують, що ця робота — психологічно виснажлива, адже потрібно вступати в контакт із великою кількістю людей. За повний робочий день медіатор встигає поговорити в середньому з 30—40 людьми. До кожного з них потрібно знайти підхід. Часто до медіаторських розповідей про експонати приєднуються ще відвідувачі, й медіатор розповідає про експоновану роботу вже невеликій групі. Буває, що відвідувачі поводяться агресивно, зневажливо, провокують медіаторів чи намагаються пошкодити експонати. Усе це — конфліктні ситуації, які потрібно розрулювати. Це постійний стрес. 

Медіатори — часто понадкваліфіковані люди для цієї роботи, хоча, за словами колишнього медіатора Жені Казака, до них «ставляться як до витратного матеріалу». Це один із факторів, які сприяють професійному вигоранню.  

Женя (працював в ПАЦ у 2014—2015 роках) згадує: «На мій перший робочий день випала повна 8-годинна зміна. Тоді після роботи я вперше не поступився місцем бабусі в метро. Бо у мене і спина горіла, і ноги горіли… Коли медіатори заходили в медіаторську й розминали ноги, мені це нагадало балерин і повій з картин імпресіоністів. Після того, як звільнили частину медіаторів першого набору, деякі моменти в роботі стали більш жорсткими. Тоді ми зрозуміли, що ми надто прекарні — звільнити можуть будь-кого, просто так, через що завгодно. Нам заборонили покидати робоче місце, й був період, коли ми мали постійно знаходитись у полі зору камери. Одну з найактивніших медіаторок Наталку звільнили нібито за втрату мотивації. Але насправді проблема була в тому, що вона на Facebook розмістила критичний пост (про комунікацію з адміністрацією «ПАЦ». — ред.)».

 

Фото із сайту РАС

 

Озброєні мистецтвом

Існує арт-група «Медіатори». Це своєрідна колаборація колишніх й теперішніх медіаторів. Двічі вони подавали заявки на участь в PinchukArtPrice з медіаторськими роботами. Двічі їм відмовили.

Женя Казак, один з учасників арт-групи:

«Вперше заявку подавали у 2015 році, й вона більше стосувалась сенсу медіаторства. Наша ідея була в тому, щоб поставити саму медіацію як явище у фокус. А другий раз ми подавались на конкурс у 2017 році. Тоді я був автором-оформлювачем заявки. Я зробив акцент на соціалочці. І другу заявку я навіть один раз експонував на виставці. Це була робота про наш трудовий конфлікт з ПАЦ у 2014 році. Тоді ми написали колективного листа до адміністрації з нашими вимогами й побажаннями. Цей лист підписали майже всі тодішні медіатори. Наші вимоги, по-перше, стосувались зарплати. Бо 17 грн за годину на той час не відповідало ніякій реальності. По-друге, нам вдвічі зменшили простір нашого підсобного приміщення, віддавши його половину техніку. Ми знали, що наш крок був ідеалістичним, але ми не могли змовчати. Навіть якби втратили роботу. Звісно, нас тоді послали. Але без санкцій. І от саме цей лист разом з агіткою про трудові права медіаторів я використав як художню роботу на PinchukArtPrice 2017 року».

2014 року медіаторка Наталка Юрчишин обіграла ситуацію із забороною сидіти в експозиції «ПАЦ» на стільці. Вона створила арт-інтервенцію: в «ПАЦ» приходила стороння перформерка, яка мала із собою табурет. У виставковому просторі дівчина його діставала, розкладала й сідала. Так вона сиділа протягом декількох годин. 

 

Человек с табуреткой from Ievgenii Kazak on Vimeo

 

«Гнучкість праці» медіаторів стала ідеєю арт-роботи художниці Альони Мамай. Цю роботу вона зробила у 2019 році, коли працювала медіаторкою в «ПАЦ» та «Ізоляції».

Ось що вона сама про це пише: «Я розробила робочу уніформу, яка вдало поєднує в собі візуальну простоту й концептуальний меседж (Mediator — one of the most precarious jobs / Медіатор — одна з найбільш прекарних робіт). Крій форми нагадує костюм прибиральниці, з якими я солідаризуюсь, заявляючи, що робітництво культурної галузі так само низькооплачуване й маргіналізоване, як і робітниці клінінгової служби. Часто прибираль_ниці заробляють навіть більше за медіато_рок і проджект-менедже_рок, тому можу сказати, що це моя святкова уніформа. Маю додати, що референсом також були лаконічні футболки й світшоти PinchukArtCentre з написом "Розкажу про виставку". Я пропоную ПАЦ, опираючись на моє візуальне рішення, доповнити футболку також помаранчевим комбінезоном працівництва автодору. Це дуже стильно — подібний одяг із світловідбивними елементами можна побачити на багатьох київських рейвах».

 

 

Фото з Facebook Альони Мамай

 

«Дивне вирішення ситуації»

Після трудового конфлікту 2014 року, який став основою роботи арт-групи «Медіатори», адміністрація скасувала повні робочі дні. Медіатори вже не могли працювати по 40 годин на тиждень. Ліміт на роботу склав 20 годин. Заборонили також 8-годинні робочі дні, від того часу можна було працювати максимум 6 годин на день. 

«Це було дуже дивне вирішення ситуації, — каже Женя. — З одного боку працівників уберегли від 8-годинного стояння на ногах, а з іншого — нас позбавили можливості попрацювати два з половиною дні й далі бути вільними. Це було рішення ніби в нашу користь, але насправді — ні». 

З часом оплату праці підвищили до 50 гривень на годину, ввели корпоративну форму — сіру футболку з написом «Розкажу про виставку», а у квітні 2019 року медіаторів офіційно найняли на роботу. У кінці 2018 року ввели посаду менеджера по роботі з гідами та медіаторами. Ця людина повинна адмініструвати роботу медіаторів, створювати графік роботи, займатись освітою та захищати інтереси медіаторів. 

 

"Система пригнічення настільки вигідна та відшліфована роками, що навіть зміна одного елемента може стати для неї загрозою."

 

Віка (ім’я змінене) — колишня менеджерка по роботі з гідами й медіаторами. Вона недовго пропрацювала на цій позиції через постійне психологічне напруження та неефективний менеджмент згори. Ось що вона розповіла нам про ставлення адміністрації до медіаторів:

«Сама робота передбачає те, що ти зламаєшся. Мало хто працює довше року. Тут безумний потік кадрів. Просто м’ясорубка. Начальство фактично не сприймає медіаторів як людей, для них це просто робочі одиниці. Я розуміла, що моя позиція — перевалочний пункт між медіаторами й керівництвом, й я хотіла покращити їхнє життя. У мене були ідеї, як зробити їх працю більш живою й цікавою, щоб було менше директив і принизливих прослуховувань (перевірок, як медіатори розповідають про експонати. — ред.). Але людям нагорі плювати на це все. Я побачила, що щось змінити було нереально. Система пригнічення настільки вигідна та відшліфована роками, що навіть зміна одного елемента може стати для неї загрозою. Тому вони зацікавлені в тому, щоб умови праці були такими. Як би хто (з адміністрації. — ред.) не нарікав, що медіатори не затримуються, це все показуха». 

 

Хто ми? Профспілка!

На осінь 2019 року ситуація з умовами праці медіаторів загострилась. Тому медіатори створили профспілку. Ася Бондаренко — голова профспілки працівників «ПінчукАртЦентру». Дівчині 25 років, за освітою вона перекладачка, навчалась на культуролога, а останні півтора року працює в «ПАЦ». 

 

Ася Бондаренко (фото Тані Суслік)

 

Ася каже, що любить свою роботу: «Принаймні раніше любила…» Зараз працює переважно гідессою та бібліотекаркою, лише інколи «стає на точки». Вона називає себе медіаторкою-гопніком, тому що часто ініціює діалог в дещо провокативній формі: може «наїхати» на відвідувача за підліткове посміювання з робіт, на яких зображені геніталії, багато іронізує. Може змусити вас розказати про глядацьке «нам тут все понятно», порадити фільми чи підкинути список літератури. 

Віднедавна дівчина знається ще й на трудових відносинах. Після офіційного оформлення на роботі медіаторів навесні 2019 року, вони зацікавились соціальними гарантіями. Ася розповідає:

«Керівництво ставило нас в ігнор. Ще влітку ми почали думати про те, щоб створити профспілку. Каталізатором стало те, що звільняли мою подругу-медіаторку. Одного разу вона запізнилась, та їй почали підсовувати заяву за власним бажанням… Вона відмовилась. В той момент вона виходила на роботу хворою, питання про лікарняні взагалі не ставилось, тому що нам неофіційно повідомляли, що в нас такої функції немає. Часто люди виходили на роботу з температурою. З цією ж дівчиною був випадок, коли вона не вийшла на роботу через високу температуру, через що отримала “попередження”. Випадок із нею загострив ряд питань: відсутність лікарняних, чітко сформульованих посадових інструкцій, неофіційна система попереджень. Відкладати питання зі створенням профспілки більше не можна було. Ми вирішили створювати профспілку на основі більшої структури й зв’язались із Всеукраїнською профспілкою виробничників та підприємців. Ті пішли нам на зустріч, допомогли, й ми швидко оформились. Зареєструвались 7 жовтня. Після цього мою подругу звільнили вже за згодою сторін. Виявилось, що розраховувати повинні в день звільнення плюс ще мають виплатити компенсацію за невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки. Після появи профспілки нам почали виплачувати лікарняні, платити гроші за відпустку. Зараз розробляють посадову інструкцію, де будуть чітко вказано список наших обов’язків. Від імені профспілки я ініціювала підписання колективного трудового договору. Що найсмішніше, поточну виставку скоротили до 29 грудня, а 27-го — у всіх завершуються договори. Адміністрація затягує переговори. Тобто людей можуть не взяти на наступну виставку, але подивимось».

Раніше Ася працювала медіаторкою в «Мистецькому Арсеналі» та «Ізоляції». На її думку, умови в «ПАЦ» найбільш жорсткі, але попри недоліки, «в Пінчуку найбільш вибудувана структура й при цьому найменш прописані дії медіаторів». 

«Пам’ятаю, як тільки почала працювати в “Арсеналі”, дивувалась, наскільки наші функції не прописані. Наприклад, промоутер на дегустації перед початком роботи повинен ознайомитись зі списком правил на 10 сторінок, де чітко прописані всі моменти стосовно поведінки й зовнішнього вигляду. Зараз ми намагаємось врегулювати з начальством навіть те, чи ми повинні підходити до всіх-всіх відвідувачів, щоб їх “просвітити”. Ми все-таки не продавці-консультанти й можемо простежити, коли такі приставання доречні, а коли — ні. Кожен із нас пристосовує все це до себе й виробляє свою тактику поведінки з відвідувачами. Зараз ми знову почали розмову про те, що потрібні місця для сидіння. І не лише нам, а й відвідувачам. Говоримо з начальством і про можливість користування телефонами. Ще одне питання про те, скільки часу ми реально витрачаємо на нашу роботу. Це не лише той час, що ми стоїмо в просторі, а й той, що ми втрачаємо на підготовку, на зустрічі з художниками, на вивчення матеріалів до виставок. Зараз багато питань і мало відповідей». 

 

"Для того, щоб отримати 10—11 тисяч гривень потрібно пропрацювати близько 200 годин на місяць."

 

З того часу як медіаторів оформили офіційно, зарплату підтягують під мінімалку. І під цю цифру підлаштовують ту мінімальну кількість годин, які потрібно відпрацювати обов’язково. Це близько 64 годин на місяць. Медіаторство сьогодні як часткова зайнятість, яка підійде студентам. Але дехто працює шість днів на тиждень. Зараз є кістяк людей, які вважають медіаторство серйозною роботою й планують працювати тут надалі. 

Щоправда, серйозних грошей на цій посаді не заробити. Для того, щоб отримати 10—11 тисяч гривень потрібно пропрацювати близько 200 годин на місяць. Медіатори знаходяться в ситуації, коли грошей вистачає на їжу, але не вистачає на холодильник.

 

Фото Тані Суслік

 

Незважаючи на стереотипи про «радянськість», профспілка — це реальна можливість захистити себе, вважає голова профспілки працівників ПАЦ. «Ми не злюки-бубуки, які істерять на кожному кроці й хочуть затягати всіх по податковим. Ми хочемо нормального адекватного діалогу. Для мене зараз важливий не радикальний конфлікт із керівництвом, бо те, що вони створили, я дуже ціную та поважаю. Просто в якийсь момент почали накопичуватись помилки. Профспілка потрібна, щоб внести корективи, все структурувати й формалізувати. Почистити й привести до ладу. Зараз нас нарешті помітили. Особисто для мене профспілка — це ще й можливість показати товаришам, що ми самі несемо відповідальність за своє життя і що у нас є інструменти впливу на нього. Ми не знаємо не те, що своїх трудових прав, ми своїх прав не знаємо! Ми живемо в ситуації кумедної зашореності, коли з нами можна робити все, що хочеться й вважати, що це нормально. Профспілка — це історія про те, що так не повинно бути. Зараз 2019 рік — час нести відповідальність. Відповідальність і за зміни, і за те, що ти твориш з іншими людьми».

Головна ілюстрація: PinchukArtCentre
Фотограф: Сергій Ільїн​​

 

Читайте також: 

Історія однієї перемоги: чого я навчилася в американських аспірантів (Владислава Москалець)

Експлуатація, читинг, цинізм: як влаштована робота академічного райтера (Аліса Зужита)

Одним кліком. Чому кур'єрам час натиснути на Glovo-Україна (Віталій Дудін)

Рекомендуемые

Оставить комментарий