ПРОТИ ПОЛІТИКИ СУВОРОЇ ЕКОНОМІЇ

  • 04 ноября 2014
  • 4504
ПРОТИ ПОЛІТИКИ СУВОРОЇ ЕКОНОМІЇ

Переклала Олександра Цехановська

Криза створює ситуації, небезпечні у короткостроковій перспективі, оскільки різні страти населення не здатні зорієнтуватись однаково швидко чи реорганізуватись в одному й тому самому темпі. Mаючи численні професійні кадри, традиційний правлячий клас змінює людей та програми значно швидше за пригноблені класи та знову захоплює контроль, який вислизав з його рук. Можливо, йому доводиться йти на певні жертви й наражатися на непевне через демагогічні обіцянки майбутнє; але він продовжує втримувати владу, посилюючи її, і використовуючи  для знищення політичних супротивників і розсіювання своїх керівних кадрів, які не можуть бути занадто чисельними чи високо тренованими

Антоніо Грамші 1

Замість того, аби засвідчити зсув у балансі класових сил у бік робітників та популярних рухів, курс кризи спрямований на підтримку класу капіталістів

Грег Албо, Сем Гіндін, Лео Паніч 2

На момент публікації цієї книги, п’ята річниця краху «Lehman Brothers» вже залишаться позаду. Якщо за цей час ліві зможуть таки взяти себе в руки, ця книга стане гарним подарунком тому, хто вам не подобається. Якщо ж, що є більш вірогідним, цього не станеться, я попрошу читачів замислитись над цим вартим уваги фактом. У політиці тиждень – це вже вічність. Від нульових результатів, отриманих за п’ять років, просто відпадає щелепа, особливо якщо протиставити ці сумнівні досягнення тому, що можна було б очікувати. Таким чином, це книга про історично втрачені можливості, про фіаско. Її акцент – на негативному. Вона «песимістична». Змиріться із цим.

На прискіпливу перевірку заслуговує не тільки практична незначущість більшості кроків, зроблених лівими, але й надзвичайний успіх (принаймні, станом на сьогодні) того, що називається політикою суворої економії. Така постановка питання одразу ж змусить стати дибки тих лівих, які вважають сувору економію невдачею катастрофічних масштабів. Подібна позиція викликана неправильним розумінням того, що ж вона собою являє.

Варто визнати, що політика суворої економії таврує одразу декілька пороків. Аргументи з боку правих є доволі простими. Не слід витрачати більше, ніж заробляєш; фінансова стабільність означає якомога швидшу виплату боргів. Згідно цієї версії, держава позиціонується як щось подібне до домашнього господарства, а політика суворої економії – це не більше, ніж просте «затягування пасків». Для лівих, які добре знають, що держава геть зовсім не схожа на домашнє господарство, все це виглядає простою наживкою, яка дозволяє перекладати тягар збитків, завданих кризою, з банків на громадський сектор, у такий спосіб шкодячи робочим людям та захищаючи багатих.

Однак такий підхід передбачає зведення політики суворої економії до простого скорочення витрат, тоді як ситуація є значно складнішою. Щоб її осягнути, необхідно розрізняти сувору економію та загальні обмеження на витрати, що їх накладає неолібералізм; як, до прикладу, їх інституціоналізовано у Пакті  ЄС про стабільність та зростання, що він обмежує державні займи та встановлює межі бюджетного дефіциту. Подібні обмеження можна назвати полегшеною версією політики суворої економії або  перманентною економією, проте вони не виконують політичних функцій, притаманних програмам суворої економії, що були розглянуті мною у цій книзі. Так, скорочення витрат Бараком Обамою – типове для його фіскального консерватизму та прийняття традиційного неолібералізму, але ці скорочення неможливо порівняти із програмами економії, які впроваджують республіканські урядовці. Вони йдуть набагато далі, ніж просте обмеження витрат.

Чого тільки вартий політичний курс, реалізований за режиму жорсткої економії у Великобританії. Незалежно від того, чи  знижується мінімальна зарплата, чи вводиться недержавне забезпечення національної служби охорони здоров’я та шкіл, чи змінюється структура оподаткування на користь заможних громадян, – подібна політика не зможе збільшити надходження до національної скарбниці. Насправді, як свідчать зміни у сфері комунальних послуг, залучення приватних компаній подібних до «Virgin», так само як нав’язування постачальникам грабіжницьких «ринків», з великою вірогідністю тільки збільшить витрати та призведе до поглиблення фіскальної кризи. Мова не йде про те, що держава має припинити збір податків для фінансування ключових соціальних послуг, таких як пенсії, охорона здоров’я та освіта. І навіть якщо ці послуги фінансуються недостатньо, а їх надання розраховане, насамперед, на жителів відносно забезпечених типових районів середнього класу, дуже малоймовірно, що тенденція до підвищення витрат піде на спад.

Можна скоротити кількість наданих послуг та обсяг матеріальної допомоги і ввести ряд заходів зі скорочення державних витрат. Але є привід сумніватися в тому, що  через 10 років британська держава буде витрачати менше, у пропорції ВВП, ніж вона витрачалаостанні 20 років. У період з 1987 по 2007 роки, протягом яких мала місце тільки одна рецесія середньої ступені тяжкості, державні витрати загалом не перевищували 40% ВВП –  це показник, якого востаннє вдалось досягнути у надзвичайно продуктивні 1950-ті. У часи перманентної кризи це надзвичайно важко, не тільки через зменшення обсягу економічного зростання та інфляцію накладних витрат, а також через те, що витрати інвесторів вищі у порівнянні із прибутками, і капітал постійно потребує заохочень від держави, аби вливати гроші у фінансовий обіг. Навіть коли криза іде на спад та відновлюється період динамізму капіталу, цей конкретний, неоліберальний формат капіталістичної залежності від держави сприятиме підвищенню витрат.

Те, що ми спостерігаємо за суворої економії – не просте скорочення витрат. Це зсув у цивілізаційній доктрині капіталізму, який поглиблює подібний розрив, що почався у 1970-х. Ці процеси включають:

  1. Різке, довгострокове «ребалансування»  економік у напрямку від споживання до інвестицій – тобто від виплат і до прибутків.
  2. Зростаюча сила фінансового капіталу всередині капіталістичних економік та відповідне їй розширення нестабільності у всіх сферах життя.
  3. Зміна структури соціальних класів, що має результатом більш значну нерівність і стратифікацію всередині самих класів.
  4. Зростаюче проникнення корпорацій у державу. 3
  5. Реорганізація держави, яка стає у меншій мірі державою загального добробуту, а в більшій — інституцією примусу та покарання.
  6. На додаток до всього вищезгаданого, відбувається розповсюдження культур, що їхніми цінностями є ієрархія, конкуренція та побутова жорстокість до слабких.

Не всі з цих процесів контролюються національними державами, але держави все ж значною мірою передбачають, організовують та просувають  їх. Саме в цьому контексті використовується термін «політика суворої економії»: він надає політичний характер цим процесам та визначає домінантну роль політики у їх формуванні.

Це важливо, оскільки сувору економію зазвичай виправдовують як економічну стратегію, прийняту як відповідь на економічну кризу. Ми виплачуємо борги, у капіталістів з’являється впевненість щодо стану економіки, і вони починають інвестувати; за цим слідують економічне зростання і зростання рівня зайнятості. Тим не менш, якби політика суворої економії була лише спробою подолати економічну кризу саме в такому сенсі, вона давно б уже була скасована. Вона б зазнала поразки.

Однак криза капіталізму – це не лише економічна криза. Оскільки держава так тісно пов’язана із організацією економіки, та оскільки вона здійснює свій вплив через захист приватизованої банківської системи від розвалу, мова йде про політичну кризу. Поза тим вона, – так само, як і рецесія, що поглибила прибуткову кризу для газет,  підірвала віру в парламент і усталені партії та перетнулась у Великобританії із тривалим скандалом навколо Murdoch Press, домінуючої політичної партії та правоохоронних органів – стала ідеологічною кризою.

Тут може стати в нагоді термін, введений Грамші – «органічна криза», що позначає загальну безвихідь у суспільстві та державі, не лише у межах капіталістичного ринку. Звісно, вона починається із гострої дисфункції економіки, але її визначальним фактором швидко стає розвал у ряді інших сфер. Вона поступово стає кризою авторитету, домінуючих політичних та культурних інститутів, форм згоди та примусу.Її результатами стає непередбачуваний колапс на різних рівнях, та вибух непокори серед різних соціальних груп – студентів, жінок, представників випадкової, негарантованої зайнятості,членів профспілок, молоді тощо. Грамші наполягав на тому, що у такій ситуації «традиційний правлячий клас» знаходиться у набагато вигіднішому становищі відносно своїх опонентів завдяки наявній у нього владі. Контроль над домінуючими інституціями, лояльні прихильники у think-tanks та медіа, економічна та політична сила – все це надає правлячому класові кращий шанс адаптуватись до кризи та знайти рішення, які відповідають його інтересам. Займаючи активну позицію, він шукає конфронтації із кризою на кожному її рівні, де проявляє себе через зміну стратегій, перемогу, отриману завдяки «демагогічним обіцянкам», ізоляцію опонентів та нанесення ударів на випередження. Це концепція кризи як моменту невідкладної, запеклої боротьби, а не просто чогось подібного до природної катастрофи чи діяння богів.

Проект політики суворої економії,  розглянутий у такому світлі, – це не просто питання вдалої економії чи недалекоглядної спроби багатих ухилитись від наслідків економічного фіаско. Скоріше, це багатовимірна реакція на кризу. В короткостроковій перспективі, як тактична відповідь, вона дозволяє випередити опонентів, обґрунтовуючи кризу високим рівнем державної та приватної заборгованості і браком конкуренції, що частково співпадає із громадським досвідом та пов’язується із запропонованими рішеннями.  Поки опозиційні сили повільно та невпевнено починають формулювати аналіз [кризової ситуації] і певні цілі, певні стратегії та тактики, ті, хто просувають проект політики суворої економії, уже розпочали боротьбу в торгівельних палатах, парламентському та бізнесовому лобі, газетах тощо. Коли вимоги нарешті сформульовано, – націоналізуймо банки, оподаткуймо багатих! – прихильники суворої економії вже встигли непомітно змінити і порядок денний, і перспективу. Так, вони йдуть на поступки, визнаючи безвідповідальність фінансистів, які мають бути «під контролем», але вони куди більше переймаються  немічними бідняками, що смокчуть державні кошти наче материнське молоко, витрачаючи всі гроші на своїх кредитних картках та виснажуючи продуктивні прошарки суспільства. Позбавтесь цього безвідповідального тягаря, дозвольте творцям багатства творити, і старі добрі дні повернуться.

З цього тактичного успіху, втім, не було б жодної користі, якби він не був пов’язаний із довгостроковою, стратегічною реакцією на кризу, яка визнає, що для того, аби все залишилось, як є, все має змінитись. В цьому контексті, політика суворої економії є спробою змінити матеріальні основи суспільства у спосіб, що частково відповідає причинам кризи, але лише у межах, співвідносних з інтересами «традиційного правлячого класу». І ця реакція формується саме на рівні політики, а не економіки.

Якщо значна частина лівих повільно реагувала на кризу, це відбувалось тому, що вони або не розуміли пов’язану з нею політику, вважаючи що фінансова допомога для  виведення з кризи означає кінець неолібералізму, або очікуювали на щось подібне до «класичної» економічної кризи з масовим безробіттям і скороченням зарплат, що призводить до страйків та залучення професійних пікетувальників. Оскільки обидві позиції, як доведено, є неадекватними, видається необхідним заново проаналізувати деякі з вихідних положень.

Політика суворої економії, субсидії та неолібералізм

Однією з найбільш розповсюджених ідей, що мали місце після  початку кредитного обвалу,була віра у те, що неолібералізм зазнав поразки. І праві, і ліві не могли би виказати більшої згоди із цим. Уряд США, під тиском збанкрутілої адміністрації Буша, брав участь у державному регулюванні економіки на рівні, небаченому з часів Франкліна Рузвельта. Мали місце націоналізації та інвестування незліченних мільярдів державних грошей на підтримку фінансових інституцій. Багато в чому це виглядало як соціалізм на правий манер.

Журналіст BBC Пол Мейсон в одній з перших детальних книг про кризу та глобальну інституціональну реакцію на неї, запевняє читачів, що «неолібералізм завершився: як ідеологія, як економічна модель. Звикніть до цього та рухайтесь далі» 4. Він наполягає на тому, що вибір був між негайною націоналізацією банків і масовою програмою суспільних робіт та довгостроковим економічним спадом. Через багату структуру репортажу та аналізу, запропонованих Мейсоном, що відображають його нестандартні критичні здібності, важко повірити у те, наскільки він був неправий. Основна причина, з якої він та інші помилялись, полягає в тому, що неолібералізм було зведено до «фундаменталізму вільного ринку». Виникнення національної держави як одного з ключових факторів глобальної економіки на перший погляд уможливило кінець таких ідеологій «вільного ринку» та дозволило людям уявити, ніби кінець неолібералізму уже за рогом.

Інші, такі як Девід Гарві, були більшими реалістами, вважаючи, що тим типом неолібералізму, який підкорив собі уряд, є «прагматичний неолібералізм», відмінний від популярних  обґрунтувань «вільного ринку». З його точки зору, надання банкам субсидій задля попередження банкрутства було дозволено в якості винятку з лібералізованого, орієнтованого на вільний ринок порядку денного. Більше того, Гарві цілком влучно передбачає, що правлячий клас вважатиме за краще заховатись за стінами фортець і погодитись на глобальний економічний занепад, ніж підтримати імплементацію програми державних витрат та вимагати такого управління, яке б зміцнило профспілки та суттєво знизило політичну силу інвесторів. 5 Тим не менш, ця позиція занадто сильно збігається із думкою про те, що неолібералам потрібна мінімальна держава, яка виконує роль «нічного сторожа». Неоліберали бачать державу зовсім не так.

Неолібералізм — це не просто відтворення принципів класичного лібералізму, тобто захисту «ринкового суспільства». Він має своє коріння у авторитарній реконфігурації лібералізму, що почалася з раннього ХХ століття і покликана прийняти виклик масової демократії та вимог прихильників держави загального добробуту, які прийшли разом із новим століттям. 6 Одним з великих першовідкривачів цієї зміни був Фрідріх Гайек, «сірий кардинал» якого, Філіп Міровскі, згодом називає «Неоліберальною колективною думкою» та який здійснив суттєвий вплив на місіс Тетчер.

Справжні симпатії Гайека щодо держави залишаються невизначеними через розмови про «спонтанний порядок» ринку. Втім, очевидно, що він вважав дуже сильну державу необхідністю з багатьох причин. Одною з них є потреба впоратись із патологіями демократії, яка віддала себе в користування колективізму та загальному добробуту. Сучасна демократична держава дозволяє робітникам ставати політично активними та вимагати захисту своїх інтересів, дозволяє деякі спроби «планування» економіки згідно із загальною зацікавленістю у повній зайнятості, економічному зростанні тощо. За допомогою таких монополістичних організацій як трейд-юніони, робітники мали можливість використовувати свій політичний вплив для досягнення цих цілей. Для Гайека загального інтересу не існувало, або, принаймні, було неможливо вирахувати такий загальний інтерес. Все, чого досягли інституції соціального забезпечення, це викривлення універсальності «верховенства закону» через ставлення його на службу конкретним інтересам. Втягуючи суверенну державу у тенета позовів та контр-позовів, вимог втрутитись, вимог допомогти, масова демократія послабила державу.

У більш пізніх роботах – особливо, у «Праві, законодавстві і свободі» – спроби обмеження демократії стали куди більш вагомим аспектом порядку денного для Гайека. Цікаво, що ті, хто вивчають його роботи, схильні погоджуватись із тим, що авторитарний лібералізм завдячував нацистському вченому і юристові Карлу Шмідту куди більше, ніж йому [Гайеку] хотілось визнавати. Його критика держави загального добробуту вражаюче близька до критики Шмідтомпартійно-політичної держави. Ніщо з цього не означає, що Гайек був противником демократії. Він вважав, що у неї є певні умовні переваги. Вона була джерелом політичної легітимності та стабільності, і, якщо давати їй раду, вона здатна поступово навчити населення ненависті до соціалізму. 7 Тим не менш, його коментар щодо режиму Піночета у 1981 році – Гайек надавав перевагу ліберальній диктатурі перед демократією, якій бракує лібералізму, — характерним чином виявив його вподобання.

Як правило, неоліберали зберігають суворе розмежування між лібералізмом та демократією. Ліберальне суспільство може бути демократичним або авторитарним: якщо воно захищає «свободи», воно залишається ліберальним. Очевидно, «свободи», підтримувані спільнотою «Mont Pelerin», центральною інституційною компонентою у складній структурі неоліберальних інституцій, не є політичними свободами. Це не свобода брати участь у політичній діяльності суспільства. Це свобода брати участь у ринкових транзакціях, свобода купляти та продавати на умовах, висунутих «ринком». Це свобода бути відданими на милість «сліпої сили соціального процесу», як стверджує Гайек. 8

Однак ця «сліпа сила» оманлива. Ця фраза передбачає, що економіка подібна до природної системи, керованої брутальними, безжальними фізичними законами. І дійсно, в неоліберальній ідеології існує тенденція пояснювати «ринок» як безжалісну еволюційну систему, яка позбавляється від слабких та тих, хто не відповідає її вимогам, наче від бур’яну, через конкуренцію та відбір. 9

Але, як вказав у своїх лекціях з неолібералізму, прочитаних у пізніх 70-х, Мішель Фуко, неоліберали на справді не вірять у «спонтанний порядок». Скоріше, вони твердо вірять, що ринкова система має бути закріплена правовим режимом, який є випадковим продуктом людської діяльності. Неоліберальний правовий порядок, таким чином, доволі широко регулює економіку, але запобігає її плануванню у будь-якій формі. Оскільки обрахувати загальне благо неможливо і оскільки держава не може досягти загального розуміння економіки, вона не має шукати конкретної мети, обмежившись лише регулюванням через введення формальних, загальних принципів.

Більше того, оскільки неоліберали визнають, що люди не обов’язково схильні приймати «ринок», право має не тільки захищати ринковий порядок від усіх спроб підкорити його, а й допомагати у створенні підданих неолібералізму. Люди мають бути змушені прийняти свою «підприємницьку» сторону, розглядати кожен аспект свого життя з позиції прагнення до максимізації та прийняти обрахунки ризиків та винагород на ринку, включно із нерівністю, яка йде в комплекті, замість того, щоб шукати контролю над ним. Спроби обманути чи повалити економічний порядок, чи через політичний активізм, чи через кримінал, мають бути суворо покарані. Неоліберальна держава є великою 10, схильною до втручання, і особливо ж у каральній формі 11.

Неоліберальна держава не лише велика та авторитарна; у неї все більше проникають компанії з приватного сектору. Гайек, слідом за Шміттом, говорить про те, що соціальна демократія скомпрометувала автономію держави, втягнувши її до тенет інтересів та клієнталістських зв’язків. Пізніше неоліберали продовжили вибудовувати теорії щодо цієї концепції, вважаючи бюрократів з державного сектора, які керуються далеко не етикою «державної служби», так само, як і будь-який інший гравець на ринку, лише підприємцями, що прагнуть максимальної вигоди. Від відомої «економічної» концепції демократії, запропонованої Ентоні Даунсом, до економіки «публічного вибору» Джона Бьюкенена і Вільяма Нісканена, такого роду аналіз дозволив неолібералам стверджувати, що демократія стимулює бюрократів до збільшення їх власних ресурсів, збільшення кількості держслужбовців та переслідування приватних інтересів. Вони стверджують, що це різко підняло витрати держави і деформувало її загальне функціонування; що єдиною ефективною реакцією є відкрите визнання того, що поведінка бюрократів побудована на власному інтересі, і використати це для стимуляції ефективності та виробництва. Це означає стимулювання «ринкових» механізмів, з внутрішньою конкуренцією та обмеженнями бюджетних витрат, і з залученням «експертів» з бізнес-середовища для проштовхування реформ.

Оскільки вважалось, що бізнесмени є справжніми експертами в управлінні, це означало, що прийняття рішень необхідно відібрати у обраних представників – адже вони так схильні піддаватись приватним інтересам – та передати його не обраним структурам, які складаються з корпоративних менеджерів і технократів, або віддати його приватним фірмам чи залучити компанії у різноманітні вигідні «партнерства». Результатом всього цього є не скорочення держави, а держава, у якій все більше домінують великі корпорації. Це не означає, що «ринки» було «звільнено» від втручання держави; це означає, що держава залучена в організацію корпоративного домінування сильніше, ніж будь-коли.

Варто додати, що неоліберали вірять у необхідність дисциплінованих, кабальних політичних організацій як допомогу у нав’язуванні відповідного правового режиму.

Нексус інституцій, клубів та асоціацій, що пов’язують неолібералів у різних полях, нічого не нагадує так, як подібні до «матрьошки» жахіття «ленінізму», які вони атакували протягом Холодної війни. 12 Це не означає, що неоліберальна політика чи економічні трансформації, яким вона сприяє, можуть бути зведені до дій маленької кліки. Це всього лише вказує на чергову двозначність неоліберальної ідеології – те, що Міровскі називає «подвійними правдами», – у якій загальнодоступна доктрина «спонтанного порядку» фальсифікована внутрішньою манерою та практикою неолібералів.

Коротше кажучи: безкінечні матеріали, статті та порожні розмови про кінець матінки-держави та вивільнення ринку – продумані міфології, які мають мало відношення до езотеричних доктрин, які неоліберали насправді поділяють між собою та вибраною аудиторією. Той факт, що держава зовсім не послабилась за роки неолібералізму, незважаючи на суттєвий наступ на соціальне забезпечення, і що вона довго була центральною фігурою у наданні субсидій для боротьби з банкрутством неоліберального капіталізму, має стати для нас попереджувальним сигналом. Це також надає нам надійне підґрунтя для переоцінки всього, що сталось за останні декілька років.

Візьмемо три основні фактори:

1)  Регуляція. Загальна вимога ліво-ліберальної сторони стосувалась більш ефективного контролю над банками. Це означає, що нестача контролю стала причиною колапсу фінансової системи. Форми дерегуляції все ж мали місце протягом неоліберальної ери, в основному у вигляді відміни правових обмежень на фінансовий динамізм. Однак результатом не стала  мало регульована фінансова система. Ним стала система, у якій контроль було спроектованого для уможливлення спекулятивної лихоманки. Фактично, як говорять критики цієї ідеї, «більш вільні ринки часто вимагають більше правил» для роз’яснення умов, на яких відбуваються різноманітні види комерційної діяльності, випадків, коли права власників порушуються, коли люди можуть подавати позов до суду, тощо. Це особливо так, якщо розглянути збільшення кількості фінансових продуктів та інноваційних боргових механізмів впродовж останніх років. Безперечно, контроль може використовуватись для зменшення шахрайства, захисту споживачів чи викорінення випадків перебільшення повноважень, що дозволяє збільшувати прибуток. Але регулятивні органи у цьому не були зацікавлені. Їх роль полягала у розвитку такого контролю, який б просував фінансові інновації 13. Реальність така, що, виключно у термінах кількості законів і статутів, впроваджених «на папері», Волл-стріт була більш контрольованою після скасування Акту Гласса-Стігала, який дійсно перешкоджав деяким зловживанням, ніж будь-який інший ринок в історії 14Неоліберальний капіталізм – це високо регульована система.

2)  Глобалізація. Головна опора неоліберальної ери полягала у занепаді національної держави перед обличчям глобалізованої комерції, фінансів та виробництва. Якщо компанії можуть віддати виробництво на аутсорс, перенести його закордон або розташувати свій головний офіс у фінансовому раю чи вивести капітал в будь-який момент, тоді державне регулювання, оподаткування та інші інструменти контролю виглядають незначними.  Ці процеси цілком реальні, і вони мають значні наслідки для структури національних держав, які будуть обговорені у подальших главах. На даний момент я всього лише хочу підкреслити, що глобалізація зовсім не дорівнює занепаду національної держави. Дослідження, проведені Руігроком і Талдером демонструють, що на піку неоліберального буму щонайменше 20 зі 100 топових компаній за рейтингом Fortune не існували б, якби вони не були врятовані своїми «рідними» державами, тоді як значна кількість отримала надзвичайні вигоди від «преферентних захисних контрактів»  тощо. Більше того, як зазначає Еллен Вуд, цитуючи дослідження Алана Рутгера, «прискіпливий аналіз корпоративних операцій вірогідно відкриє, що «мультинаціональні підприємства не дуже добре вправляються з керуванням своїми міжнародними операціями» 15 і що прибуток схильний бути меншим, тоді як витрати – більшими, ніж у внутрішніх операціях. Глобалізація не зменшила роль держави, а інтернаціоналізувала її. Відтак, не дивно що національна держава зіграла таку велику роль у цій кризі та діяла для захисту глобалізації.

3)  Надання субсидій. Рівень державного «втручання» у період з 2007 був колосальним. Уряди у всьому світі вливали у банки мільярди. Тотальна федеральна допомога банкам у США склала станом на 2011 рік більше 29 трильйонів доларів 16. Значну кількість банків було нібито передано у державну власність (вони продовжували діяти, однак, як комерційні поставники із значним рівнем автономії від уряду. Ми бачимо «не стільки націоналізацію банків, як приватизацію Скарбниці» 17). Сама по собі, широка фінансова допомога від держави не є чимось новим у неоліберальну еру.  Схожі субсидії в історії США включають рятунок фінансів Нью-Йорку під час фіскальної кризи у місті в середині 1970-х (9,4 мільярди за курсом 2008), допомога «Chrysler» у 1980 (4 мільярди), допомога «Savings and Loans» у 1989 (293,3 мільярди) і допомога авіаційній індустрії у 2001 році (18,6 мільярдів). Масштабні субсидії мали місце у 1997 році, коли «азійські тигри» переживали кризу. Допомога корейському банкові дорівнювала 31% від державного ВВП, у випадку Таїланду – 44%, Індонезії – 57% 18. Таке втручання є типовим для неолібералізму. Дійсно, воно зазвичай є частиною засобів, за допомогою яких неолібералізм розвивається. Це детально проілюстровано на першому з декількох прикладів, які я наведу у цій книзі, — випадок допомоги Нью-Йорку.

Перекладено за: Richard Seymour. Against Austerity: How We Can Fix the Crisis They Made

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЛІВИЦЯ НЕ МОЖЕ ПОМЕРТИ (Фредерик Лордон)

ПІСОК КРІЗЬ ПАЛЬЦІ: ОФШОРИ В УКРАЇНСЬКІЙ І СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ (Олексій Вєдров)

НІЛ ДЕВІДСОН: «Якщо не прагнути свідомо до соціальної революції, не вдасться забезпечити навіть виживання політичної» (Ніл Девідсон, Юрій Дергунов)

ВІД КРИЗИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ ДО ГЛОБАЛЬНОЇ КРИЗИ: двадцять років капіталізму і трудящі в нових країнах ЄС (Ьозлем Онаран)

ПОТОПАЮЧИ В БОРГАХ. Неоліберальна політика жорсткої економії і як із нею боротися (Андрея Живковіч)

Notes:

  1. Антоніо Грамші, «State and Civil Society», у Quintin Hoare and Geoffrey Nowell Smith, eds., Selections from the Prison Notebooks of Antonio Gramsci, Lawrence & Wishart, Лондон, 1971, ст. 210–11.
  2. Грег Албо, Сем Гіндін, Лео Паніч, «In and Out of Crisis: The Global Financial Meltdown and Left Alternatives», PM Press, Окленд, CA, 2010, ст. 37.
  3. Процес, який чудово вловив журналіст Джордж Монбіот у скрупульозному та скандальному репортажі на початку ери  Нового лейборизму. Дивіться його «Captive State: The Corporate Takeover of Britain», Pan Books, Лондон, 2001.
  4. Пол Мейсон, «Meltdown: The End of the Age of Greed», Версо, Лондон і Нью-Йорк, 2009.
  5. Дивіться Девіда Гарві, A Brief History of Neoliberalism, Oxford University Press, Оксфорд, 2005; Девід Гарві, The Enigma of Capital And the Crisis of Capitalism, Profile Books, Лондон, 2010.
  6. Я описую аспекти цього явища у «The Meaning of David Cameron», Zero Books, Вінчестер, 2010, pp. 32–4. Дивіться також Вільяма Е. Шойермана, «Carl Schmitt: The End of Law», Rowman & Littlefield, Ланхам, Меріленд, 1999; Ренато Крісті, «Carl Schmitt and Authoritarian Liberalism: Strong State, Free Economy», University of Wales Press, Кардіф, 1998; та Філіпа Міровскі, «Never Let a Serious Crisis Go To Waste: How Neoliberalism Survived the Financial Meltdown», Версо, Лондон і Нью-Йорк, 2013.
  7. Дивіться Перрі Андерсона, «The Intransigent Right, in Spectrum: From Left to Right in the World of Ideas», Verso, London and New York, 2005, ст. 16; також Фрідріх Гайек, «The Constitution of Liberty», University of Chicago Press, Чікаго, IL, 1960, Глава 7.
  8. Цитовано у Міровскі, «Never Let a Serious Crisis Go To Waste», ст. 84.
  9. Дивіться Філіпа Міровскі, «On the Origins (at Chicago) of some Species of Neoliberal Evolutionary Economics», у Роберта ван Хорна, Філіпа Міровскі та Томаса А. Стейплфорда eds., «Building Chicago Economics: New Perspectives on the History of America’s Most Powerful Economics Program», Cambridge University Press, Кембрідж, 2011.
  10. «Велика» не лише у розумінні кількості її загальних витрат, але й в значенні масштабного втручання у формування повсякденного життя.
  11. Дивіться Мішеля Фуко, «The Birth of Biopolitics: Lectures at the College de France, 1978–1979», Palgrave Macmillan, Бейзінгсток, 2008; також, Міровскі, «Never Let a Serious Crisis Go To Waste»; та Лоік Вакан, «Punishing the Poor: The Neoliberal Government of Social Insecurity», Duke University Press, Дарем, Північна Кароліна, 2009.
  12. Щодо цього, дивіться Міровскі, «Never Let a Serious Crisis Go To Waste», Глава 1.
  13. Грег Албо, Сем Гіндін, Лео Паніч, «In and Out of Crisis», ст. 35.
  14. Лео Паніч і Мартін Конінгз, «Myths of Neoliberal Deregulation», New Left Review 57, травень – червень 2009.
  15. Еллен Мейксінз Вуд, «Empire of Capital», Версо, Лондон і Нью-Йорк, 2002, ст. 139–40; Руігрок і Талдер цитовано у Кріса Хармана «Analysing Imperialism», International Socialism 2:99, Summer 2003, ст. 43; Грем Гілл відмічає, що «самі сили глобалізації покладаються на державу у своїй здатності функціонувати. Ринки, недержавні організації, медіа-компанії та інші інституції, що просувають глобалізацію, потребують певних гарантій, що вони не стануть жертвами криміналу чи терористичних атак.» Грем Гілл,  «The Nature and Development of the Modern State», Palgrave Macmillan, Бейзінгсток, 2003, ст. 248.
  16. Джеймс Фелкерсон, «$29,000,000,000,000: A Detailed Look at the Fed’s Bailout by Funding Facility and Recipient», Levy Economics Institute of Bard College, Working Paper No. 968, грудень 2011.
  17. Джулія Фрод, Мішель Моран, Адріана Нільсон, Карел Уільямс, «Wasting a Crisis? Democracy and Markets in Britain After 2007,» Political Quarterly 81:1, 2010, ст. 25–38.
  18. Показники з Джесс Нанкін та Крісти Кйельман Шмідт, «History of US Gov’t Bailouts», Propublica, 15 April 2009; та Метью О’Брайана, «The Biggest Bank Bailouts in History», The Atlantic, 3 December 2012.

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры