Страйки, профспілки та робітничі ради: радянський рух у Німеччині наприкінці Першої світової війни

3052

У світовій памʼяті поняття рад або радянських республік нерозривно повʼязане з Російською революцією 1917 року. Ради або робітничі ради іноді є синонімом комуністичної однопартійної держави. Однак їхні витоки лежать в іншому: європейський рух робітничих рад виник зі страйкових зібрань наприкінці Першої світової війни. У часи кризи ради замінили партійну виконавчу владу та профспілкове керівництво, претендуючи на представництво інтересів трудящих, незалежно від партійної приналежності. Такі ради існували не лише в Росії. У 1916-1920 роках вони були частиною загальноєвропейського соціального руху, який вимагав — і домігся — закінчення Першої світової війни. 

Ще тогочасні опоненти цього руху стверджували, що ради в Західній Європі наслідували більшовицьку модель. Однак ця ідея історично не витримує критики. Ради робітників і солдатів, а також домогосподарок, селян та інших груп формувалися спонтанно і незалежно одна від одної — вони реагували на Першу світову війну як на спільний, глобальний виклик. Перша робітнича рада в Німеччині була створена в Лейпцигу в квітні 1917 року. Діяльність рад у Німеччині була спрямована проти самої війни, а також проти пов'язаних з нею труднощів, таких як нестача продовольства. 

У той час як селяни та їхні вимоги земельної реформи відігравали головну роль в інших країнах, німецький рух рад був підтриманий міським робітництвом та бунтівними солдатами — солдатами, які часто самі були робітниками. Їхнім прикладом для наслідування були зібрання профспілок і німецьких соціал-демократів (СДПН). Багато німецьких соціал-демократів брали активну участь у радах у 1918 і 1919 роках — навіть якщо їхнє партійне керівництво протидіяло радам. Рух німецьких рад тривав недовго, приблизно з 1917 до весни 1920 року, після чого політика знову повернулася до рук політичних партій. 

У листопаді 1918 року рух німецьких рад досяг двох успіхів, що мали глобальний вплив: закінчення Першої світової війни та перехід Німеччини від імперії до демократії. Ці успіхи навряд чи були визнані в історіографії часів холодної війни, оскільки ради часто помилково вважалися наслідувачами більшовиків. Однак після воззʼєднання у 1989 році, і особливо на 100-річчя Німецької революції 1918 року у 2018 році, цей погляд став більш нюансованим у німецькій історіографії та політиці памʼяті: радянський рух було визнано «повитухою демократії».

Провал робітничих партій у 1914 році

Німецька революція в листопаді 1918 року була б немислима без історичної поразки європейського робітничого руху в серпні 1914 року. Цей рух представляв інтереси робітників, його внутрішня організація була демократичною, а соціал-демократична партія була основною моделлю — німецька СДПН була найбільшою з цих партій. Особливо в монархіях, таких як Німеччина чи Австрія, ці робітничі партії вимагали демократизації суспільства і держави. Водночас соціал-демократичні та соціалістичні партії завжди застерігали від війни, особливо в конфліктах за колоніальні володіння між Німеччиною, Францією та Англією з початку ХХ століття. Німецька соціал-демократія та пов'язані з нею профспілки відмовлялися підтримувати свої уряди в окупації чужих територій. Цю позицію вони представляли в глобальному обʼєднанні — «Другому Інтернаціоналі». Але ця єдність розпалася в 1914 році. У Німеччині, Франції та майже в усіх інших європейських країнах робітничі партії обʼєдналися на боці своїх урядів і підтримали війну.

 

Карл Лібкнехт

Карл Лібкнехт виступає на мітингу СДПН за мир у Трептауер-парку в Берліні, 3 вересня 1911 року. Джерело: Deutsches Historisches Museum, Berlin

 

Антивоєнне ліве крило німецької соціал-демократії спочатку було нездатним до будь-якої відповіді. Шок і заперечення реальності превалювали. Карл Лібкнехт, видатний критик німецького мілітаризму, проголосував 4 серпня 1914 року разом із більшістю парламентської фракції СДПН у Рейхстазі за схвалення військових кредитів — з міркувань фракційної дисципліни. Минуло кілька місяців, перш ніж у парламенті зʼявився опір. Під час повторного голосування в грудні 1914 року Карл Лібкнехт був єдиним, хто відкрито відмовився підтримувати війну. Депутат Фріц Кунерт принаймні пасивно відмовився і провів сесію в туалеті будівлі Рейхстагу. Лише в 1916 році в парламенті сформувалася обʼєднана опозиція, яка після виключення з лав СДПН-більшості отримала назву «Незалежна соціал-демократична партія» (НСДПН).

Масовий страйк як дебати

Безпорадність соціал-демократії на початку війни була вираженням тривалої самоблокади партії. Неохочі крила трималися разом лише завдяки дисципліні. Блискучі результати виборів, як, наприклад, останніх у 1912 році, приховували цей факт і заганяли партію ще глибше в глухий кут очікування — підтримка на виборах зростала, можливо, успіх прийде сам собою. Однак СДПН відмовлялася визнати, що парламент у Німецькій імперії має лише обмежені права — навіть більшість на виборах не принесла б автоматично очікуваної демократизації. У багатьох частинах федеральної імперії все ще діяла реакційна триступенева виборча система, в якій робітники мали менше виборчих прав, ніж платники податків з високими доходами.

Едуард Бернштейн, лідер «ревізіоністів» на правому крилі СДПН, добре знав про цю блокаду. Однак пропозиції, які він формулював, починаючи з 1896 року, були рівнозначні самозреченню: партія повинна перетворитися на «демократично-соціалістичну партію реформ», відмовитися від революційних фантазій і зосередитися на коаліціях з ліберальними середніми класами. Лівим партійним силам все ще вдавалося запобігти цьому разом з «ортодоксальним центром» навколо лідера партії Августа Бебеля. За іронією долі, партійна дисципліна слугувала аргументом проти ревізіоністських «відступників».

 

Роза Люксембург

Роза Люксембург, бл. 1910 року. Джерело: Deutsches Historisches Museum, Berlin

 

Спроба прорвати цю блокаду з боку лівих сил СДПН (навколо Рози Люксембург) передбачала організацію масових страйків для просування соціальних та демократичних вимог. У Швеції та Бельгії масові політичні страйки дозволили здобути загальне виборче право; в Російській революції 1905 року масовий страйк був найуспішнішим засобом боротьби — тут довелось на певний час створити парламент. Навіть серед лідерів ревізіоністів були прихильники масового страйку. Едуард Бернштейн заявив про свою прихильність до масового страйку для забезпечення загального виборчого права. Однак Єнський партійний зʼїзд 1905 року не рекомендував масовий страйк як наступальну тактику, а лише як захист у разі обмеження профспілкової роботи або загрози погіршення виборчих прав.

Виконавчі комітети німецьких профспілок, які були тісно пов'язані з СДПН, виступали проти масових страйків. Це були практики, які не сповідували ревізіонізму, але фактично проводили реформістську політику. На Кельнському профспілковому зʼїзді 1905 року вони заявили, що про масові страйки «не може бути й мови» і що вони «неприйнятні», що це тактика «анархістів і людей без досвіду». На Мангеймському партійному зʼїзді 1906 року нарешті було досягнуто компромісної формули, згідно з якою партія і профспілки координуватимуть свої дії в цьому питанні. Це дало профспілковим лідерам фактичне право вето, політичний масовий страйк було поховано.

Масовий страйк як реальність 

Масовий страйк став реальністю в Німеччині лише під час Першої світової війни — не як партійне чи профспілкове рішення, а як соціальний рух знизу. Профспілкові лідери вже домовилися про «громадянський мир» з урядом за два дні до затвердження військових кредитів. Під час війни страйки не повинні були відбуватися. Війна розглядалася як оборонна — хоча німецькі солдати розпочали війну в 1914 році, вторгнувшись до Бельгії та Люксембургу. 

Опір чинили лише функціонери нижчої ланки, наприклад, у берлінському відділенні Німецької асоціації металістів (DMV), попередниці нинішньої Промислової профспілки металістів (IGM, з 1949 року). Токарі на чолі з берлінським галузевим лідером Ріхардом Мюллером відмовлялися припинити робітничу боротьбу ще у 1914 році. Незважаючи на війну та «громадянський мир», вони організовували страйки за вищу заробітну плату та кращі умови праці. Завдяки своїй важливості як кваліфікованих робітників, вони досягли успіху. Вони змогли протистояти як репресіям імперської влади, так і керівництву власної профспілки. 

Із цих перших спроб непокори, спочатку мотивованих більше питаннями заробітної плати, впродовж війни виникла мережа «Революційних повірених» (Revolutionäre Obleute). Вони були групою довірених осіб (Betriebsvertrauensleute) на великих підприємствах берлінської металургійної промисловості, членами профспілки і знали одне одного багато років поспіль, працюючи разом у профспілці металістів DMV. У кожній великій компанії була довірена особа (Vertrauensmann). Повірені великих компаній, у свою чергу, мали довірених осіб в окремих відділах і цехах свого підприємства, так що, попри те, що мережа налічувала лише близько 50 людей, вона мала вплив на сотні тисяч робітників та робітниць. До невеликого, неформального кола повірених-дисидентів приймали лише тих, хто дійсно користувався довірою своїх колег.

 

Ріхард Мюллер

Ріхард Мюллер. Дата невідома. Джерело: workerscontrol.net

 

Через репресії під час війни повірені діяли як таємна організація. Вони були частиною НСДПН, але функціонували повністю автономно від неї. Перш за все, вони використовували НСДПН для зустрічей з колегами за межами Берліна та розширення своєї мережі. Повірені часто спонукали партію до дій. Наприклад, під час великого масового страйку в січні 1918 року, найбільшої акції повірених до революції. В одному лише Берліні страйкувало до 400 000 осіб, серед них багато жінок. Військова промисловість повністю зупинилася. Подібні рухи мали місце у більш ніж десятках міст. Страйкарі вимагали припинення Першої світової війни, негайного забезпечення свободи преси та зібрань, а також демократизації німецької держави. Спочатку це була буржуазно-пацифістська програма.

Починаючи з 1916 року, війна ставала дедалі більш непопулярною, оскільки вона не була оборонною — у 1914 році Німеччина не була окупована, навіть якщо уряд заявляв про це. Однак з розвитком війни роль Німеччини як агресора ставала дедалі очевиднішою. Не лише вторгнення до Бельгії порушило міжнародне право, але й окупація України німецькими та австрійськими частинами, починаючи з 1918 року, була також актом колонізації. Праві партії та політики в Німеччині розглядали цю окупацію як успіх і ще з 1916 року вели відкриті дебати про «цілі війни». Вони точились виключно навколо завоювання чужих територій. Дедалі більше верств німецького населення, особливо робітників і бідніших верств, не були готові вмирати і голодувати заради цих воєнних цілей.

Організація повірених

Страйкам повірених передував тривалий період організаційної практики. За лаштунками офіційних зустрічей НСДПН та DMV, а також на нібито аполітичних пивних фестивалях у межах профспілки, повірені розширювали свою мережу. Після зʼїзду DMV у 1917 році вони також налагодили звʼязки по всій Німеччині. Їхньою першою масовою акцією став страйк Лібкнехта у червні 1916 року — рух солідарності 50 000 берлінських робітників на підтримку Карла Лібкнехта, заарештованого 1 травня. Акція стала своєрідним маяком, але не змогла призвести до звільнення Лібкнехта. Він залишався у вʼязниці до амністії у жовтні 1918 року. Другий політичний масовий страйк, «хлібний страйк» 1917 року, був набагато масштабнішим: він був зосереджений переважно на поліпшенні продовольчої ситуації. В ньому також брало участь багато робітниць і домогосподарок — вони були недостатньо представлені в пізніших радах. 

Саме у вирішенні повсякденних потреб населення і полягала сила повірених. Вони діяли лише тоді, коли вважали, що настрої дозріли; незважаючи на свою фактичну позицію авангарду, вони ніколи не робили жодних дій, які б не були підтримані масою робітництва. Тому повірені мали запеклі суперечки з організацією, яку очолювали Карл Лібкнехт і Роза Люксембург, під назвою «Союз Спартака». Союз Спартака була групою лівих супротивників війни, а також частиною НСДПН. Він вимагав постійного руху, хотів діяти за будь-яку ціну і стверджував, що взаємні провокації робітничого класу та державної влади зрештою виллються у повстання. Повірені, з іншого боку, вважали, що такий волюнтаризм не знайде підтримки, і йшли своїм шляхом. Вони мали рацію: всі масові політичні страйки та Листопадова революція в Берліні сталися саме з їхньої подачі. 

Тим не менш, повірені залежали від групи Спартака. У групі було більше інтелектуалів, і «Листи Спартака» (Spartakusbriefe), які вона публікувала, були дуже важливими для інформування населення про роль Німеччини як агресора у війні. Вплив групи Спартака також не можна недооцінювати, коли мова йшла про перехід повірених від страйкової боротьби до революційної. Проте ради і повалення кайзера в листопаді 1918 року не були організовані Лібкнехтом і Люксембург. Вони перебували у в'язниці протягом вирішальних років — 1916-1918. Хоча їхні прихильники мали політичний вплив, у них не було бази на підприємствах. Натомість повірені мали таку базу — вони використовували її для підготовки масових страйків.

 

лист спартака

«Лист Спартака» (Spartakusbrief), № 1, 20 вересня 1916 р. Джерело: The Charnel-House

 

Зі страйків постають ради

Страйкові комітети (Streikleitungen) були попередниками рад: відкриті збори, на яких керівництво страйку обиралося всіма присутніми. Під час страйків повіреним більше не потрібно було діяти таємно — вони могли діяти відкрито. Впродовж 1918 року страйкові комітети стали називати себе також «робітничими радами» — термін, який у деяких випадках використовувався ще у 1917 році. Ради виникли у вакуумі влади: профспілкове керівництво не організовувало страйки і не могло більше представляти інтереси робітництва, більшість СДПН також засуджувала страйкарів — а НСДПН діяла лише на парламентській арені і не мала такого розмаху на підприємствах. Повірені, а згодом і робітничі ради, були бунтом всередині профспілок, в якому брало активну участь робітництво, яке не були членами профспілок. Ради функціонували за автентично демократичним принципом: кожна людина мала один голос і кожне зібрання могло в будь-який момент відправити у відставку страйкове керівництво або раду. У радах брали активну участь члени всіх партій.

Солдатські ради, з іншого боку, формувалися незалежно від повірених. Це були зібрання солдатів, які відмовилися виконувати накази — вперше в Кілі у 1918 році, коли офіцери вимагали останнього самовбивчого маршу військово-морських сил проти переважаючого британського флоту.

Від рад до повалення кайзера

У листопаді 1918 року втома від війни призвела до повалення кайзера та перемирʼя. Армія і флот були вирішальним елементом у подіях, відомих як «Листопадова революція», другою найважливішою силою було міське робітництво. Восени 1918 року розвал фронту був очевидним, кінець дисципліни в армії був передумовою будь-якого революційного руху, а повстання кільських матросів стало стартовим сигналом для німецької революції. Тепер повірені також побачили, що їхній день настав, і організували збройне повстання в Берліні. 

Між опонентами — Ріхардом Мюллером як мовцем повірених і Карлом Лібкнехтом як лідером групи Спартака — точилися запеклі дебати: Лібкнехт, щойно звільнений з в'язниці і спраглий до дії, вимагав негайних виступів на початку листопада. Мюллер і повірені, однак, мали сумніви: берлінські війська все ще були вірні кайзеру, повірені боялося кровопролиття і не хотіли розпочинати загальний страйк до 11 листопада. Зрештою, дата 9 листопада була призначена в найкоротші терміни, рух вже не можна було зупинити і перемогти без серйозного опору. 

Кайзер був змушений зректися престолу, за два дні було досягнуто домовленостей про припинення вогню, і ненависна війна закінчилася. Робітничі та солдатські ради перебрали політичну владу по всій країні — ради також спонтанно виникали в малих і середніх містах за зразком страйкових комітетів попередніх масових страйків, зокрема січневого страйку 1918 р. Якщо масові страйки під час війни характеризувалися переважно пацифістськими та демократичними вимогами, то під час революції домінували соціалістичні вимоги. Метою була демократія не лише в парламенті, але й на фабриці. Не власник повинен був керувати, а ради повинні були вирішувати питання виробництва та умов праці.

 

демонстранти

Революційні демонстранти 9 листопада 1918 року в Берліні, Унтер-ден-Лінден. Джерело: Wikimedia

 

Карл Лібкнехт і Роза Люксембург, а також Ріхард Мюллер і політик НСДПН Ернст Дойміг стали центральними фігурами радянського руху під час революційних потрясінь. Мюллер був головою «Берлінської виконавчої ради робітничих і солдатських рад» і, як лідер цього вищого революційного органу, навіть номінально був главою держави до першого генерального зʼїзду рад, скликаного в грудні. Дойміг і Мюллер спільно написали документи про систему рад і хотіли інституціоналізувати її: ради мали взяти на себе роль парламенту, політика та економіка більше не повинні були бути відокремленими, а мали управлятися як єдине ціле. 

Однак Мюллер і Дойміг терпіли поразку за поразкою. Їм бракувало підтримки солдатів. Вони, як правило, були політично недосвідченими і в разі сумнівів підпорядковувалися СДПН, яка, в свою чергу, мобілізувалася під гаслами «миру і порядку» та вимогою скликання національних зборів, тобто парламенту. Вона хотіла спиратися на практику довоєнного періоду: реформи в парламенті, а не поспішні зміни. Спочатку солдати скоріше схилялися до підтримки СДПН, але за кілька тижнів солдатські ради повністю розпалися: на Різдво майже всі солдати розійшлися по домівках, залишилися бездомні солдати та лояльні до кайзера, які об'єдналися у фрайкори і склали основу контрреволюції.

Кінець радянського руху

 

зʼїзд німецьких рад

Перший зʼїзд німецьких рад/Reichsrätekongress, Берлін, 16-21 грудня 1918 р. На трибуні зліва направо: Макс Коен, Філіп Шейдеман, Отто Ландсберг, Гуґо Гаазе, Фрідріх Еберт та Еміль Барт. Джерело: Bundesarchiv

 

Хоча робітничі ради де-факто мали владу на заводах, вони реально не перебрали владу в свої руки після падіння кайзера 9 листопада. Радянський рух домінував у Берлінській виконавчій раді, номінально найвищій раді республіки, але її робота була заблокована конфліктами між НСДПН і СДПН. Дійсним урядом була «Рада народних уповноважених», що складалася з шести осіб. Тут був представлений лише один діяч радянського руху — Еміль Барт, а домінував у раді соціал-демократ Фрідріх Еберт. Він, у свою чергу, виступав за союз з військовими. Таким чином, СДПН мала військову підтримку, а радянський рух — ні. 

Незважаючи на великі мобілізації у 1919 році, до 1920 року рух рад розпався. Він страждав від нерішучості і не зміг заповнити ключові керівні посади у 1918 році. Перший зʼїзд усіх німецьких рад, «Reichsrätekongress», у грудні 1918 року також висловився проти системи рад і на користь обрання парламенту. На цих перших виборах у січні 1919 року НСДПН, єдина партія, яка підтримувала систему рад, отримала лише меншість голосів. Більшість отримали буржуазні сили. Радянський рух перебував в обороні, його боротьба все більше перетворювалася на боротьбу за заробітну плату, оскільки інфляція та безробіття і далі зростали з 1919 року. Там, де ради все ж ставали політично активними, вони ставали жертвами контрреволюційного насильства. Були придушені не лише революційні повстання, як, наприклад, місцеві радянські республіки в Бремені та Мюнхені. Цивільні страйки, такі як Берлінський березневий страйк 1919 року, також були жорстоко придушені військовими, тільки в одному Берліні загинули сотні, можливо, понад тисячу людей.

 

поштова листівка

Поштова листівка «Рада народних уповноважених» (1918). Джерело: Deutsches Historisches Museum, Berlin

 

У цій оборонній ситуації Ріхард Мюллер і повірені намагалися якось врятувати ради. Коли територіальні робітничі ради, такі як Робітнича рада Великого Берліна або Виконавча рада, вже не могли бути збережені, вони принаймні намагалися інтегрувати ради на виробництвах у нову конституцію як «виробничі ради» (Betriebsräte) з якомога більшими повноваженнями. Метою Мюллера і Дойміга було передати у руки робітників широкі повноваження на робочому місці та економічне планування на національному рівні. 

Насправді березневий страйк 1919 року домігся того, що фабричні ради були згадані у новій «Веймарській конституції» — вони існують у Німеччині й досі. Однак Закон про виробничі ради 1920 року надав їм лише незначні права. Виробничі ради стали представницькими органами, які роботодавець повинен був терпіти, але їм не дозволялося втручатися у виробництво і вони залишалися представниками персоналу з обмеженими правами на участь у прийнятті рішень. 

Також зазнала поразки окрема організація виробничих рад у «центральний комітет виробничих рад», на якій наполягав Мюллер. Починаючи з 1920 року, виробничі ради організувалися як частина профспілок — рух незалежних рад у Німеччині закінчився. Однак його наслідки відчутні й сьогодні. Без цього руху в Німеччині не було б виробничих рад, не було б важливого наглядового органу з боку працівників підприємств. 

Перша демократія на німецькій землі також була досягненням рад — факт, який довгий час не визнавався в загальній культурі пам'яті. Зараз ситуація змінилася — рух рад визнається як демократичний рух. Це знання вже давно присутнє в німецьких соціальних рухах; ще в 1960-х роках праці Ріхарда Мюллера перечитувались профспілками та студентським рухом. З кінця 2000-х років частина його праць була перекладена англійською мовою, а на міжнародному рівні виник новий погляд на рух рад у Німеччині. Його почали досліджувати як незалежний рух із соціалістичними та демократичними цілями, а німецьку Листопадову революцію перестали розглядати виключно як «невдалу революцію», а й як демократичний антипод розвитку Російської революції. Ці дебати тривають і донині.

 

роза похорон

Траурна процесія на похороні Рози Люксембург 13 червня 1919 року на шляху до кладовища у Берліні-Фрідріхсфельде. Джерело: Bundesarchiv

 

Література

Ralf Hoffrogge, Working-Class Politics in the German Revolution. Richard Müller, the Revolutionary Shop Stewards and the Origins of the Council Movement. Haymarket Press, Chicago 2015.

Ralf Hoffrogge, Richard Müller, Eine Geschichte der Novemberrevolution, Berlin 2011.

Ральф Хоффрогге, Массовые забастовки в теории и на практике: Рихард Мюллер, Роза Люксембург и ноябрьская революция 1918 года (2009).

Автор: Ральф Гоффроґґе 

Переклад з німецької: Стас Сергієнко

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться