Соціалізм і свобода: ранні роботи Карла Поланьї

Стівен Кляйн

Соціалізм повертається: фенікс, що постає з попелу, або вампір, який виходить зі склепу, — залежно від того, кого ви спитаєте. Ця загроза настільки реальна, що Рада економічних консультантів Білого Дому нещодавно мобілізувала значні ресурси для написання звіту «Альтернативні витрати соціалізму», попереджаючи про небезпеки соціалістичної системи — тієї самої, в якій держава витрачає гроші, зароблені іншими людьми. Відчуття дежавю посилює те, що більша частина звіту не про політичні пропозиції Джеремі Корбіна чи Берні Сандерса, а про згубну колективізацію сільського господарства за Леніна, Сталіна та Мао.

Якщо вже дебати про соціалізм зациклені на минулому, то зробимо все, що в наших силах, й спробуємо в дечому розібратися. З огляду на це, англійський переклад та публікація довоєнних робіт угорського мислителя Карла Поланьї «Economy and Society: Selected Writings» з’явилися у сприятливий час.

Знаменитим і впливовим Поланьї зробила його критика ідеології вільного ринку в книзі 1944 року «Велика трансформація: політичні та економічні витоки нашого часу». В цій книзі він висуває простий та сильний аргумент: утворення ринкової системи — де вся економічна діяльність обумовлюється цінами — вимагало масштабного суспільного потрясіння, що провокувало зустрічні вимоги щодо захисту від руйнівних наслідків ринку. Ідея організації всього суспільства за принципами саморегульованого ринку була, як стверджує Поланьї, «суцільною утопією», що мала деструктивні соціальні та політичні наслідки.

Поланьї став наріжним каменем в сучасних судженнях про повернення нерегульованого капіталізму. Але ця посмертна слава, заснована тільки на одній цій книзі, мала певну ціну. Сьогодні Поланьї вважають великим теоретиком регулювання та соціального захисту держав загального добробуту Славного тридцятиріччя (Trente Glorieuses), а отже — мислителем, який підсилює меланхолійну скорботу за втраченим порядком. Його ранні роботи показують, що такий погляд помилковий. Ці есеї та лекції, написані, коли Поланьї жив у Відні під час феноменального Віденського експерименту із самоврядним соціалізмом, розкривають його як одного з найвизначніших мислителів соціалістичної традиції. Він сформував концепцію демократично-соціалістичного майбутнього, що буде заснована на соціальній державі середини XX століття та перевершить її.

Поланьї виріс у багатій єврейській родині в Будапешті, коли згасала Австро-Угорська імперія, і подорожував усе життя — в географічному та інтелектуальному сенсі. В Будапешті молодий Карл заснував «Коло Галілея» — ліберально-соціалістичну дискусійний групу, в яку входив і його друг дитинства, філософ марксистсько-гегельянського напряму Дьйордь Лукач. У «Колі Галілея» Поланьї також познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ілоною Дучинською^[1], письменницею-комуністкою, перекладачкою та активісткою, яка до того ж стане однією з лідерок збройного спротиву фашистському уряду Австрії. З Будапешту Поланьї переїхав до Відня в роки розквіту там соціалістичного самоврядування, після фашистського перевороту, — до Англії, де викладав для робітників, і врешті-решт до Бенінгтонського коледжу в США, де він напише «Велику трансформацію».

Карл Поланьї та Ілона Дучинська

На кожному етапі інтелектуальне оточення Поланьї охоплювало особистостей і питання, що визначатимуть подальшу полеміку про демократію, капіталізм і свободу. Хоча в Червоному Відні виковувалися деякі з найінноваційніших марксистських ідей, австрійські ліберали замислювали інтелектуальний контрнаступ, черпаючи натхнення з маржиналістської економічної теорії Карла Менгера. Основною в цих дебатах була проблема «соціалістичного обліку»^[2]: чи здатна некапіталістична економіка успішно збирати інформацію та використовувати її для ухвалення рішень щодо виробництва благ? Водночас невдачі Соціал-демократичної партії Німеччини^[3] змушували соціалістів переосмислити інтерпретацію Маркса, що панувала в Другому Інтернаціоналі, з її фокусом на законах капіталістичного розвитку. Центральним у цьому переосмисленні стало відкриття та публікація Марксових «Економічно-філософських рукописів», з яких розпочалася переоцінка філософських та гуманістичних засад соціалізму.

Ранні есеї Поланьї розкривають роль, яку ці дебати відіграли для становлення його пізніших, більш відомих ідей. У 1920 році австрійський економіст Людвіг фон Мізес розпочав полеміку про соціалістичний облік. Він стверджував, що за відсутності цін планова економіка не зможе ухвалювати раціональні рішення щодо виробництва та інвестування. Це була не просто теоретична гіпотеза. Роком раніше новостворена Німецько-Австрійська Республіка провела перші вибори за принципом загального виборчого права для чоловіків та жінок, і австрійські соціалісти одержали рішучу перемогу на національному рівні та у Відні.

Карл-Маркс-Гоф — відомий муніципальний будинок у Відні, зведений під час правління соціал-демократів у рамках програми соціального будівництва. У 1934 році він був найважливішим опорним пунктом Лютневого повстання.

Поланьї втрутився в цю дискусію, щоб позбутися дуалізму «планування проти ринків». Основне його заперечення полягає в тому, що обидві парадигми зосереджуються радше на справедливому розподілі благ, а не на тому, що він вважав суттєвим, а саме — на реалізації свободи. Обидві сторони дискусії навколо соціалістичного обліку фокусувалися на тому, що Поланьї називає справедливістю, тобто належному розподілі тягарів та вигод економічної співпраці, на що Поланьї каже, що «диктаторська справедливість» тією ж мірою справедлива, що й справедливість демократична. Катастрофічні наслідки центрального планування в країнах «реального соціалізму», що принесли політичну та особисту свободу в жертву економічному виробництву та розподільній «справедливості», підтвердили його ідеї. Натомість Поланьї вважав, що фундаментальна проблема соціалізму — свобода, а конкретно — ідеал демократичної, колективної свободи, неможливої за капіталізму.

В цьому плані робота Поланьї «До питання про свободу» 1927 року — одна з найважливіших. Бачення Поланьї амбіційне. Свобода, як стверджує він, нерозривно пов’язана з відповідальністю. Так званий негативний підхід до поняття свободи, за яким свобода — це відсутність зовнішніх обмежень, не дозволяє пояснити нашу виключно людську здатність обдумувати та вчиняти змістовні дії. І частина цієї здатності — визнання того, що наші вчинки мають наслідки, яких ми не задумували або не прогнозували. Справжня свобода, яку Поланьї називає соціальною свободою, вимагає також здатності брати на себе відповідальність за такі наслідки наших рішень. Капіталізм систематично перешкоджає цій формі відповідальності і, таким чином, соціальній свободі. Деякі особливо ідейні люди беруть на себе вимоги відповідальності. Тут варто згадати такий рух, як «ефективний альтруїзм», що закликає людей перерозподіляти свій високий дохід на «перевірену» благодійність. Героїчна природа цих індивідуальних рішень вже ілюструє думку Поланьї. За капіталізму відповідальність потребує надзвичайного акту волі в тій мірі, в якій наші економічні інституції безперервно перешкоджають таким спробам.

"Поланьї вважав, що фундаментальна проблема соціалізму — свобода, а конкретно — ідеал демократичної, колективної свободи, неможливий за капіталізму."

Але яка є альтернатива? Підхід Поланьї до соціалізму, що пронизує ці роботи, — демократичний, експериментальний та синкретичний. Захоплює в аналізі Поланьї те, як він поєднує нескладні політичні конструкції з надзвичайною теоретичною глибиною, вільно використовуючи ідеї кантіанської філософії, гуманістичного марксизму, християнства, німецької філософії та гільдійського соціалізму. Він критикує тих, хто орієнтується на «штучно сконструйовану адміністративну модель» соціалізму. Його метод, навпаки, націлений на спробу реконструювати ширше політичне бачення на теренах практичних результатів «незалежної діяльності робітників та їхньої поступальної самоорганізації». Це означає пошук паростків нового суспільства мірою їхньої органічної появи в процесі демократичної боротьби в межах капіталізму.

Карл Поланьї

Поланьї вказує не тільки на профспілковий рух як зародок соціалізму, але й на кооперативи споживачів. Шляхом організації та укріплення прав робітників ці інституціональні експерименти дозволяють вирішувати те, що Поланьї вслід за іншими учасниками дискусії навколо соціалістичного обліку називає проблемою «недогляду». Ідея в тому, що робітничі та споживацькі кооперативи, так само як і інші демократичні організації, наприклад профспілки, знаходяться у відносно тісному контакті з потребами та прагненнями своїх членів. Поланьї мислить ці децентралізовані, демократичні організації як такі, що домовляються одна з одною, формуючи ринки та ціни в контексті співробітництва. Він лише окреслює ці аргументи, але вони передбачили, наприклад, нещодавній заклик тіньового канцлера лейбористів Джона Макдоннелла до економічної політики, заснованої на «кооперативах, спільній власності та демократії на робочому місці».

"Фашизм бере Ніцше, очищеного від «анархо-індивідуалізму», та поєднує його з Гегелем, позбавленим «революційної динаміки», зводячи індивідуальне до ірраціональної волі, а громаду — до всеосяжного ієрархічного порядку."

Велика депресія знищила економіку молодої Австрійської Республіки. 1932 року Енгельберта Дольфуса обрали канцлером Австрії. Як набожний католик, він зреагував на все більший політичний тиск, особливо справа, створивши в односторонньому порядку конституцію «австрофашизму» та жорстоко придушивши соціалістів. Коротка громадянська війна відстрочила, але не відвернула подальшого захоплення влади нацистами. У 1933 році Поланьї втік з Австрії та переселився до Англії, де зіткнувся з підйомом фашизму. В «Суті фашизму» він називає фашистську ідеологію позашлюбним плодом Ніцше та Гегеля, який робить «портретну схожість з кожним із них карикатурною». Фашизм бере Ніцше, очищеного від «анархо-індивідуалізму», та поєднує його з Гегелем, позбавленим «революційної динаміки», зводячи індивідуальне до ірраціональної волі, а громаду — до всеосяжного ієрархічного порядку.

Лідер Британського союзу фашистів Освальд Мослі

Роздуми Поланьї про фашизм важливі й тим, з якою очевидністю він протиставляє власний проєкт фашистському. Він бачить, що фашизм штовхає вперед тотальна ненависть до демократії, що живиться переконанням у тому, що масова демократія веде до соціалізму. Ідея, що «демократія веде до соціалізму», об’єднала фашистів із класичними лібералами, такими як Людвіг фон Мізес, котрий працював економічним радником у Дольфуса. Коли соціалісти мали більшість, демократія давала їм змогу безперервно втручатися у функціонування ринку та цінового механізму. Ліберали, наприклад фон Мізес, вбачали в австрофашизмі тимчасовий засіб реагування на загрозу соціалізму. Але фашисти пішли далі, ніж ліберали. Для них проблема була не в демократії, а в сучасній ідеології індивідуалізму в цілому, яку розділяли ліберали та соціалісти. Фашисти розійшлися з лібералами, бо хотіли більше, ніж просто зупинити соціалізм: вони прагнули встановити «структуру суспільства, яка б ліквідувала саму можливість повернення до демократії». 

"Для фашистів проблема була не в демократії, а в сучасній ідеології індивідуалізму в цілому, яку розділяли ліберали та соціалісти."

Післявоєнні роботи Поланьї спрямовані на реконструкцію. У чорнових рукописах, що заклали основу для «Великої трансформації», Поланьї проголошує: «У кожного з різноманітних відтінків антидемократів є власний наратив про світову катастрофу; демократ же має ще спорудити свій». Він покладав великі сподівання на те, що лейбористи у Великій Британії та «Новий курс» в США стануть опорою для нового, фундаментально демократичного політичного порядку. Водночас він накреслив бачення глобальної співпраці між великими регіональними асоціаціями за зразком Європейського Союзу. «Велика трансформація» мала стати історичним наративом, що вказуватиме на це альтернативне майбутнє.

Парадигма держави загального добробуту середини XX століття — приборкані та регульовані ринки, поєднані з ритуалізованою практикою профспілкових колективних переговорів та кейнсіанським управлінням попитом — була лише відправною точкою для Поланьї. Як уточнюють ці ранні роботи, його бачення завжди спрямовувалося поза її межі, у бік амбіційнішого та цікавішого, а саме нерозривного, демократичного процесу трансформації ключових економічних інституцій. Справжня свобода може бути реалізована лише настільки, наскільки економічні інституції організовані на принципах співпраці та взаємодії. І соціал-демократія лише частково досягла цього ідеалу. В міру того, як соціал-демократичні партії інтегрувалися у звичні механізми функціонування післявоєнної держави, вони поступово перейшли від поланьївської концепції активістської, низової демократизації до кейнсіанського управлінства.

Протести «Жовтих жилетів» у Франції. Напис на плакаті: «"Свобода", нерівність, презирство»

Післявоєнні соціал-демократичні режими стали можливі також завдяки глобальній Бреттон-Вудській монетарній системі, яка зафіксувала обмінні курси відносно американського долара. Вона дозволила країнам накладати обмеження на рух капіталу, тоді як сьогодні глобальні потоки капіталу обмежують здатність країн отримувати доходи. Але Бреттон-Вудська система ґрунтувалася на глобальному пануванні США, допомагаючи укріпити економічну гегемонію Заходу після формальної деколонізації. Тому разом із підривом соціальних держав Півночі, занепад цієї системи відкрив Глобальний Південь для вкрай необхідних капіталовкладень. Хоч як це прикро, занепад Бреттон-Вудсу також дає змогу підбити чесні підсумки про глобальні, неоколоніальні труднощі соціал-демократії.

Що можна запозичити у цієї філософії сьогодні? Для Поланьї величезне значення соціалістичного руху полягало в поєднанні в ньому економічних вимог із політичними: свобода в економіці могла бути здобута шляхом більш фундаментальної демократичної організації держави — і навпаки. Тоді як безпосередньо післявоєнний період, здавалося б, примирив демократію з капіталізмом, сьогодні ми бачимо повернення ситуації, яку описував Поланьї. Щоправда, з однією суттєвою відмінністю: соціолог Колін Крауч влучно назвав сьогоднішній режим постдемократичним: ми живемо в суспільствах, де досягли загального виборчого права, але реальна влада демократичної більшості занепадає. Хоча про сучасну кризу демократії сказано вже багато, значно меншу увагу приділили її невпинній ерозії протягом попередніх 40 років, коли була створена всесвітня система правових та регуляторних структур для відновлення глобальних прав власників капіталу всупереч демократичній більшості. Видатний спадок Поланьї допомагає нам розгледіти цю проблему та дає більше можливостей продовжувати велику, незавершену справу побудови демократичного світу.

Переклала Анна Петрович за публікацією: Klein, S., 2019. "Socialism and Freedom: Karl Polanyi’s Early Writings". In: Los Angeles Review of Books. Available at 13.02.2020 at: [link].

Головна ілюстрації з книги Гарета Дейла Karl Polanyi: A Life on the Left

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education 

Читайте також:

Комунізм і свобода – що спільного? (Етьєн Бабібар)

Про капіталізм – серйозно, для чайників (Захар Попович, Анна Петрович)

Червоне і чорне: як вийти за рамки капіталістичної економіки (Сет Акерман)