Цей текст — переклад четвертого розділу із книги «Капіталістичний реалізм» британського теоретика культури Марка Фішера. Він був підготовлений і запропонований для публікації на «Спільному» студентами Незалежної профспілки «Пряма дія», які влаштовували публічні студентські читання розділу в низці університетів країни. На «Вільних читаннях» звучали різноманітні інтерпретації, від радикальної незгоди з рефлексією автора до, навпаки, песимістичного розуміння. У такому різноманітті думок залишалося спільне усвідомлення, що його всі заздалегідь стихійно принесли в авдиторію — із вищою освітою та студентством щось відбувається.
Протягом дев’яти розділів «Капіталістичного реалізму» Марк Фішер, створюючи аналітичний колаж із мистецтва, історичних подій, протестних рухів, кіна, масової культури тощо викриває, що «щось відбувається» не лише в освіті, але й у вищезгаданих аспектах сучасних суспільств пізнього капіталізму. Реальність і смисли фрагментуються, вони втрачають тоталізуючу цілісність. Фішер випереджає наївне захоплення свободою, яку мають принести такі зміни, що буцімто руйнують суспільство Контролю. На заміну останньому приходить вишуканіша форма дисципліни, в якій центральна фігура змінюється з «працівник-в’язень» на «боржник-залежний». Логіку таких трансформацій Фішер охрестив «капіталістичний реалізм».
У 2009 році, коли книга була опублікована, Марк Фішер виокреслював два панівних типи критики суспільств пізнього капіталізму — «моральну», зосереджену навколо проблематики нерівності, й антиглобалістську. Першій він дорікав браком політичності, а другій — надмірному акценту на стихійних протестах, ігноруванні організаційного підходу. Відтак розробка критики капіталістичного реалізму як нової культурної логіки пізнього капіталізму — сподівається автор — здатна запропонувати своєчасний проєкт суспільної емансипації.
Кожен розділ книги виявляє трансформації в різних аспектах сучасних культури та суспільного життя, а запропонований нижче фрагмент, «Рефлексивне безсилля, іммобілізація та ліберальний комунізм», підступається до теми освіти, навчання, педагогіки та «рефлексивного безсилля студентів» сьогодні. Сподіваємося, що цей розділ, уперше опублікований українською, зможе пожвавити дискусії з-поміж студентства та викладацтва університетів і стане поштовхом для політичної боротьби.
Передмова Максима Шумакова
***
На противагу своїм попередникам 1960-х та 1970-х, британські студенти сьогодні виглядають політично неактивними. Якщо французьких студентів можна досі зустріти на вулицях (вони протестують проти неолібералізму зокрема), то британські студенти, чия ситуація в рази гірша, здається, змирилися зі своєю долею. Проте, я хочу зазначити, що це ніяк не питання апатичності або ж цинічності, але результат рефлексивного безсилля. Вони знають, що справи погані, ба більше, вони знають, що нічого не можуть з цим зробити. Однак це «знання», ця рефлексивність, не є пасивним спостереженням уже існуючого стану речей. Це самовтілюване пророцтво.
Рефлексивне безсилля є невимовним світоглядом британської молоді, що корелює з розповсюдженими патологіями. Багато підлітків, з якими я працював, мали ментальні проблеми або ж складнощі з навчанням. Депресія поширена поголовно. З цим захворюванням найбільше зіштовхуються в Національній службі охорони здоров'я, та воно вражає все більше молодих людей. Число студентів, які страждають від різних форм дислексії, вражає. Бути студентом в умовах британського пізнього капіталізму — без перебільшень, означає бути рекласифікованим як хворий. Ця патологізація вже виключає будь-яку можливість політизації. Якщо ж ми переносимо цю проблему на особистий рівень — розглядаємо її як спричинену лише хімічним дисбалансом у нейрології індивіда або/також сімейним бекграундом, — то будь-яке питання системної соціальної причиновості викреслюється.
Постер травня 1968: «Будь молодим і заткни пельку», з карикатурним силуетом Генерала де Голля
Багато студентів, з якими я стикався, виглядають як ті, що перебувають у стані, що я його називаю депресивна гедонія. Депресія зазвичай характеризується як стан ангедонії, однак стан, на який я посилаюся, конституюється не неспроможністю отримати задоволення, а неспроможністю робити нічого іншого, як гнатися за ним. Присутнє відчуття, що «щось відсутнє», але не визнається, що ця містична, відсутня насолода може бути досягнута тільки по той бік принципу задоволення. Здебільшого це результат амбівалентної структурної позиції студентів: вони затиснені між своєю старою роллю суб'єктів дисциплінарних інституцій та новим статусом споживачів послуг. У своєму надзвичайно важливому есеї «Суспільство контролю. PostScriptum» Дельоз підкреслює різницю між дисциплінарними суспільствами, описаними Фуко, які були організовані навколо замкнутих просторів: заводу, школи та в’язниці; і між новими суспільствами контролю, в яких усі інституції вкорінені у розпорошену корпорацію.
Дельоз мав рацію, стверджуючи, що Кафка був пророком розподіленої, кібернетичної влади, яка є типовою для суспільств Контролю. У «Процесі» Кафка наголошує на відмінності між двома типами виправдань, які доступні для звинувачуваного. Справжнє виправдання більше не є можливим, якщо воно взагалі колись таким було («про давню судову практику справжніх виправдань збереглися тільки легенди»). Два рішення, які залишаються, це: (1) «начебто виправдання», в котрому звинувачений, в усіх важливих аспектах, виправдовується, але в невизначений проміжок часу в майбутньому звинувачення можуть бути висунуті знову; та (2) «затягування справи», де звинувачуваний залучається до (як вони сподіваються, незмірного) затяжного процесу юридичних суперечок, так що кінцевий страшний вирок навряд чи буде здійснений найближчим часом. Дельоз спостерігає, що суспільство Контролю, окреслене Кафкою зокрема, але також Фуко та Берроузом, функціонує, використовуючи затягування справи: навчання як пожиттєвий процес... Стажування, яке триває протягом усього твого робочого життя... Робота, яку береш із собою додому... Робота з дому, одомашнення роботи. Наслідком цього «нескінченно довгого» типу влади є зміна зовнішнього нагляду на внутрішню підтримку порядку (policing). Контроль працює тільки тоді, коли ти стаєш його співучасником. Звідси фігура «контроль-залежного» («Control Addict») у Берроуза: той, хто залежний від контролю, але також неминуче підпорядкований Контролю.
Обкладинка до роману «Процес» Франца Кафки, 1957 рік. Художник: Джордж Солтер
Як не зайдеш практично в будь-який клас у коледжі, де я викладав, одразу ж зрозумієш, що знаходишся у пост-дисциплінарному просторі. Фуко старанно перелічив ті способи, якими насаджалася дисципліна через нав'язування ригідних тілесних поз. Під час занять у нашому коледжі, однак, можна побачити студентів, що розвалилися на партах, майже постійно говорять і безперестанно їдять снеки (а іноді й повноцінно обідають). Старий дисциплінарний розподіл часу тут відходить у минуле. Карцеральний режим дисципліни розмивається технологіями контролю, із їхніми системами постійного споживання та безперервного розвитку.
Система фінансування коледжу передбачає, що він буквально не може дозволити собі відраховувати студентів, навіть за великого бажання це зробити. Ресурси розподіляються між коледжами на основі того, наскільки вдало останні досягають таких показників, як успішність (результати іспитів), відвідування та збереження кількості студентів. Ця комбінація ринкових імперативів і бюрократично визначених «цілей» є типовою для «ринково-сталіністських» ініціатив, якими зараз керуються публічні інституції. Нестача ефективної дисциплінарної системи, щонайменше, не компенсувалася зростанням умотивованості студентів. Студенти знають, що навіть якщо вони прогулюватимуть заняття тижнями та/або не виконуватимуть ніякої роботи, їм не загрожуватимуть будь-які суттєві покарання. Зазвичай реакцією на цю свободу стає не присвячення часу власним проєктам, а впадіння у гедонічну (або ангедонічну) млявість: м’який наркоз, комфортне забуття у вирії ігор на PlayStation, нічного перегляду телебачення і марихуани.
Як не попросиш студентів прочитати більше кількох речень, багато хто з них (причому йдеться про відмінників) відмовляться, сказавши, що не можуть цього зробити. Найчастіше вони скаржаться викладачам на те, що це нудно. І проблема полягає не стільки у змісті написаного, скільки у самому процесі читання, який маркується «нудним». Те, що ми можемо спостерігати — не просто прославлена часом підліткова закляклість, а розбіжність між постписьменною «свіжою кров’ю» («New Flesh»), яка «занадто напружена, щоб сконцентруватись», й обмежуючою, концентраційною логікою дисциплінарних систем, що відходять у минуле. Знудитися насправді означає вийти з комунікативної, стимулюючої відчуття матриці переписок, відео на YouTube та фаст-фуду; бути на мить позбавленими постійного потоку солодкого вдоволення, що зазвичай доступно в будь-який момент. Деякі студенти хочуть споживати [роботи] Ніцше так само, як вони споживають гамбургер; їм не вдається зрозуміти (і це нерозуміння підтримується логікою суспільства споживання), що «неперетравність», складність — це і є Ніцше.
Приклад: я зробив зауваження студенту, спитавши, чому він завжди сидить у навушниках під час заняття. Він відповів, що це неважливо, оскільки насправді музика в них не грає. На іншому занятті музика дуже тихо грала з навушників, при цьому він їх не надів. Коли я попросив його вимкнути, він відповів, що навіть йому не чутно музику. Навіщо носити навушники, при цьому не слухаючи музику, або вмикати музику, не надівши навушники? Для того, щоб наявність навушників у вухах або усвідомлення того, що музика досі грає (навіть якщо він її не чує) запевняли його у тому, що матриця все ще тут, у полі доступності. Крім того, за класичним прикладом інтерпасивності, якщо музика продовжувала грати, нехай навіть він її не чув, його плеєр міг насолодитися нею замість нього. Використання навушників є важливим моментом: поп-музика сприймається не як те, що могло б впливати на публічний простір, а як втеча до приватного едАйподного («Oedlpod») споживацького блаженства, замуровування від соціального.
«Чи перевірили ви своє психічне здоровʼя», 5 березня 2021 року. Фото: Wikimedia Commons
Наслідком занурення студента в цю матрицю розваг є судорожно-збуджена інтерпасивність, незмога сконцентруватися чи сфокусуватися. Нездатність асоціювати теперішню відсутність концентрації із майбутніми невдачами, синтезувати час у певного роду послідовний наратив сигналізує дещо більше, аніж просту демотивацію. Це насправді до моторошності нагадує аналіз Джеймсона у «Постмодернізмі та суспільстві споживання». Джеймсон вказує, що лаканівська теорія шизофренії запропонувала «сугестивну естетичну модель» розуміння фрагментації суб’єктивності перед лицем розважально-індустріального комплексу. «Із розривом сигніфікативного ланцюга, — підсумовує Джеймсон, — лаканівський шизофренік зводиться до переживання чистих матеріальних позначників, або, іншими словами, до серії чистих і не пов'язаних між собою в часі теперішніх моментів». Джеймсон писав наприкінці 1980-х — тобто тоді, коли більшість моїх студентів тільки народилися. Те, що ми спостерігаємо зараз на заняттях, — це покоління, яке народилося в цю епоху аісторичної, антимнемонічної кліпової культури, тобто покоління, для якого час завжди подавався завчасно нарізаними цифровими мікро-скибочками.
Якщо центральною фігурою дисципліни був працівник-в’язень, то такою фігурою для контролю є боржник-залежний. Кіберпросторовий капітал діє у такий спосіб, щоб викликати залежність у своїх користувачів; Вільям Гібсон звернув на це увагу у своєму романі «Нейромант», показавши, як Кейс та інші кіберковбої відчули, наче комахи повзають у них під шкірою, коли вони від’єдналися від матриці (амфетамінова залежність Кейса — лише заміна набагато сильнішої залежності від швидкості, що є значно більш абстрактною). У такому разі, якщо щось на кшталт синдрому дефіциту уваги та гіперактивності є патологією, то це є патологією пізнього капіталізму — наслідком вкорінення у розважально-контрольні схеми гіпермедійної культури споживання. Схожим чином те, що ми називаємо дислексією, можна у багатьох випадках назвати постлексією. Підлітки опрацьовують щільно наповнену картинками інформацію, що надає капітал, дуже ефективно, навіть без потреби у читанні — впізнання слоганів є достатнім засобом навігації в інтернетно-мобільно-журнальному просторі. «Писемність ніколи не була притаманна капіталізму. Капіталізм є глибоко безграмотним», — пишуть Дельоз і Гваттарі у «Анти-Едіпі». «Електронна мова не передається голосом чи письмом: обробка даних їх не потребує». Це і є причиною того, чому так багато успішних підприємців є дислектиками (але чи є їхня постлексична ефективність причиною їхнього успіху, а чи його наслідком?).
Викладачі тепер перебувають під нестерпним тиском: від них вимагається бути посередниками між постписьменною суб’єктністю пізньокапіталістичного споживача та вимогами дисциплінарного режиму (скласти іспити і т. д.). Це один із тих випадків, коли освіта, зовсім не будучи якоюсь неприступною вежею, надійно захищеною від «реального світу», виступає ядром відтворення соціальної реальності, безпосередньо стикаючись із суперечностями капіталістичного соціального поля. Роль викладача хитається між роллю фасилітатора-розважальника та дисциплінатора-авторитариста. Викладачі прагнуть допомогти студентам скласти іспити; останні ж хочуть, щоб ми (викладачі[1]) були авторитетами, які вказують їм, що робити. Інтерпеляція студентами викладачів як авторитетів загострює проблему «нудьги», адже хіба все, що походить з місця авторитету, не є апріорі нудним? За іронією долі, роль дисциплінарного наглядача є більш затребуваною від освітян, ніж будь-коли, саме в той час, коли дисциплінарні структури в інституціях руйнуються. У той час, коли сім'ї деформуються під тиском капіталізму, який вимагає, щоб обоє батьків працювали, від вчителів все частіше вимагають виступати в ролі сурогатних батьків. Вони мають прищеплювати учням найпростіші поведінкові протоколи та надавати пастирську й емоційну підтримку підліткам, які в деяких випадках є лише мінімально соціалізованими.
Марк Фішер
Варто підкреслити, що жоден зі студентів, яких я навчав, не був юридично зобов'язаний перебувати в коледжі. Вони могли піти, якщо б захотіли. Але відсутність будь-яких значущих можливостей для працевлаштування, разом із цинічним заохоченням з боку уряду, роблять коледж легшим і безпечнішим варіантом. Дельоз каже, що суспільства Контролю засновані на боргах, а не на ув'язненні; але є спосіб, у який сучасна система освіти і обтяжує боргом, і ув'язнює студентів. «Плати за власну експлуатацію, — наполягає логіка, — залазь у борги, щоб отримати таку саму роботу, на яку ти міг би потрапити, якби пішов зі школи у шістнадцять» ...
Джеймсон спостерігав, що «руйнування темпоральності різко спустошує теперішній час від будь-якої діяльності та намірів, які могли б його сфокусувати та перетворити на простір для практики». Але ностальгія за контекстом, в якому старі типи практичної діяльності могли існувати, насправді є марною тратою часу.
Саме тому французькі студенти, врешті-решт, і не складають альтернативу рефлексивному безсиллю студентів британських. Те, що The Economist висміяв французьке протистояння капіталізму, складно назвати неочікуваним, і втім, неоліберальне видання мало рацію, висміюючи таке «знерухомлення». «Звичайно, здається, що студенти, які розпочали недавні протести, думають, що відтворюють події травня 1968, коли їхні батьки виступили проти Шарля де Голля», — йдеться в головній статті The Economist за 30 березня 2006 року.
«Вони запозичили їхні слогани (“Під бруківкою — пляж!”) та викрали їхні символи (Університет Сорбонна). У цьому сенсі повстання здається природним продовженням протестів 2005 року в передмістях Парижу, через які уряд запровадив надзвичайний стан. Тоді проти системи, яка їх виключила, протестував найбідніший клас безробітних неєвропейського походження. Але разючою відмінністю недавнього протестного руху є те, що цього разу страйкуючі маси опинилися на боці консерватизму. На відміну від молоді, що протестувала у передмістях, ціллю студентів та профспілок з державного сектору було запобігти змінам та не дати Франції хоч якось змінитися».
Вражаюче, як практика багатьох «знерухомлювачів» є своєрідним зворотним прикладом практики іншої групи, яка також вважає себе нащадками 1968 року: так званих «ліберальних комуністів» — таких як Джордж Сорос та Білл Гейтс. Вони поєднують агресивну гонитву за прибутками з риторикою захисту екології та соціальної відповідальності. Поряд зі своєю стурбованістю соціальним становищем ліберальні комуністи вірять, що трудові практики мають бути (пост)модернізовані, щоб відповідати ідеї як «бути розумним». Жижек пояснює, що:
«Бути розумним означає бути динамічним, постійно перебувати в русі та протистояти централізованій бюрократії; вірити у діалог та співпрацю на противагу центральній владі; у гнучкість на противагу рутині; у культуру та знання на противагу промисловому виробництву; у спонтанні зв’язки та аутопоезис[2] на противагу визначеній ієрархії».
Славой Жижек. Фото: Sahan Nuhoglu
Якщо зібрати разом знерухомлювачів, які непомітно, але визнають, що капіталізму можна лише протистояти, але ніколи не перемогти, та ліберальних комуністів, які наполягають, що моральні ексцеси капіталізму мають бути приборкані благочинністю, то може скластися враження, що капіталістичний реалізм обмежує існуючі політичні можливості. В той час як знерухомлювачі досі послуговуються формою протестів, що нагадує 1968 рік, хоча й в ім’я опору змінам, ліберальні комуністи енергійно приймають новизну. Жижек має рацію, коли каже, що ліберальний комунізм і близько не є тим прогресивним елементом, що виправить офіційну капіталістичну ідеологію, адже він і сам є домінуючою ідеологією капіталізму сьогодні. «Гнучкість», «готовність до змін», «спонтанність» — саме вони є ознаками управління в постфордистському суспільстві Контролю. Але проблема в тому, що будь-який спротив гнучкості та децентралізації ризикує бути автоматичною поразкою, оскільки заклики до незмінності та централізації, м’яко кажучи, навряд чи будуть дуже привабливими.
У будь-якому випадку протистояння «новому» не є тією темою, навколо якої ліві можуть чи мають згуртуватися. Капітал дуже ретельно продумав, як зламати робітничий рух; проте все ще недостатньо було обмірковано, які тактики спрацюють проти капіталу в умовах постфордизму та яка нова мова може бути вигадана, щоб впоратися з цими умовами. Важливо боротися з тим, як капітал привласнює собі все «нове». Але це не може залежати від того, як ми пристосовуємося до сучасних умов — ми, скоріше, робимо це занадто добре і «успішне пристосування» є, в першу чергу, стратегією менеджеріалізму.
Настирна асоціація неолібералізму з терміном «Реставрація», якому віддають перевагу і Бадью, і Девід Гарві, є важливою поправкою до асоціації між капіталізмом та новизною. Для Гарві та Бадью неоліберальна політика не передбачає чогось нового, навпаки, вона про повернення класової влади та привілеїв. Бадью казав: «У Франції “Реставрація” позначає період повернення до влади у 1815 році короля після Революції та Наполеона. Ми перебуваємо зараз у такому періоді. Ми бачимо ліберальний капіталізм та його політичну систему, парламентаризм, як єдине природнє та прийнятне рішення». Гарві вважає, що неолібералізацію найкраще можна уявити як «політичний проєкт з відновлення умов для накопичення капіталу та влади економічних еліт». Гарві демонструє, що в еру, яку популярно характеризувати як «постполітичну», класова війна все одно ведеться, однак лише однією стороною — багатими. Гарві вказує, що:
«... після імплементації неоліберальної політики наприкінці 1970-х частка національного доходу 1% найбагатших людей стрімко зросла, досягнувши 15% ... до кінця століття. 0,1% найбагатших американців збільшили свою частку в національному доході з 2% у 1978 році до понад 6% у 1999 році, а співвідношення середньої заробітної плати звичайних робітників до заробітної плати керівників компаній зросло з трохи більше ніж 30:1 у 1970 році до майже 500:1 у 2000 році... США не самотні в цьому: 1% найбагатших британців подвоїли свою частку в національному доході з 6,5% до 13% з 1982 року».
Маргарет Тетчер оглядає почесну варту Бермудського полку, 12 квітня 1990 року. Фото: Margaretthatcher.org.
Згідно з Гарві, неоліберали були більшими леніністами, ніж самі ленінці, використовуючи аналітичні центри як інтелектуальний авангард для створення ідеологічного клімату, в якому капіталістичний реалізм справді міг процвітати. Модель знерухомлення — суть якого зводиться до вимоги повернутися до фордистського/дисциплінарного режиму — не спрацювала б у Британії або в інших країнах, де неолібералізм вже надійно закріпився. У Британії фордизм вже розчинився, а разом з ним і будь-які місця, де політика, притаманна йому, могла б бути організована. Наприкінці свого есе про суспільства Контролю Дельоз цікавиться, яких саме форм може набути політика боротьби з контролем:
«Одне з найсерйозніших питань буде звернено до профспілок, тому що вся їхня історія нерозривно пов'язана з боротьбою в умовах дисциплінарного суспільства й у рамках “просторів ув'язнення”: чи зможуть вони пристосуватися до нових обставин і виробити нові форми опору суспільствам контролю? Чи зможемо ми в найближчому майбутньому охопити хоча б приблизні контури прийдешніх проєктів, здатних затьмарити радість маркетингу? Багато молодих людей сьогодні вихваляється тим, що в них нарешті з'явилася “нова мотивація до існування”: вони самі наполягають на перманентному навчанні, на безупинній освіті. Їм ще належить довідатися, кому-то тепер вони будуть вірно служити, подібно як їхні предки — не без зусиль — довідалися про справжню мету дисциплінарних суспільств».
Що нам потрібно відкрити, так це спосіб уникати надалі хибної дихотомії мотивація/демотивація таким чином, щоб наша відмова ототожнювати себе з Контролем не перетворилася на пригнічену апатію. Однією зі стратегій буде перехід у політичну площину — відійти від традиційного зосередження профспілок на заробітній платі та змістити свою увагу на форми незадоволення, які унікальні для постфордизму. Але перед тим як ми проаналізуємо це детальніше, нам потрібно глибше розібратися, що ж таке насправді постфордизм.
